І, звісна річ, заблукали в лабіринті.
Ми спробували повернутися на вихідну позицію, але у цих бічних потаємних ходах — ні знаків, ні стрілок для туристів. Пошерхлі цеглини кам’яного склепіння здавалися поточеними часом, і жовтувато-сірі стіни тиснули на нас своєю вагою — всією вагою дев’ятьох попередніх сторіч. Я нервувалася, як у ліфті, що зненацька зупинився між поверхами. Виходу не було.
Я вже хортом гасала з кутка в куток.
— Крихітко, це що таке? — Марина спробувала вхопити мене за руку.
— Чорт, де вихід?
Товаришка нарешті впіймала мою долоню й потягла за собою. Карлос теж не втратив латиноамериканського запалу, тому сміливо наступав із фронту. На черговому роздоріжжі він підкинув і впіймав мідний американський цент і, поглянувши на суворий профіль президента Лінкольна, запевнив нас, що повертати треба ліворуч.
— Нема тут виходу! — запручалась я. — Ні ліворуч, ні праворуч!
Кам’яна долівка глухо відлунювала під ногами. Нас почують, стукотіло у скронях, от-от почують, нас обов’язково почують, не можуть не почути… Вони…
— Стійте! — раптом скрикнув Карлос.
Я метнула швидкий погляд. Біла пляма попереду зовсім не вписувалась у похмуру середньовічну картину підземелля. Погляд уперся у двері — білі новісінькі двері, що аж вилискували свіжою фарбою.
— Двері,— пробурмотів Карлос. Він простягнув руку, ніби хотів пересвідчитися, що це не фантом.
— Крихітко, скоро перевіряй, чи немає сигналізації,— підштовхнула мене Марина. Вона чомусь вважала, що коли моя робота пов’язана з телефонами, я маю розумітися на всілякій електроніці.
Сигналізація була. Але щось підказало: сьогодні вона нам не завадить. Від легкого дотику двері прочинилися. Марина зазирнула всередину, сахнулась і сперлася на стіну. Мене вразило її перекривлене обличчя. Ми з Карлосом одночасно всунули писки в щілину дверей.
Покійник лежав зовсім тихо, і тому важко було збагнути, чому він так усім не сподобався.
* * *
Дорогою додому ми купили літрову пляшку сухого вермуту — п’янкий букет спецій робить його смак гіркуватим, пряним; нема в ньому навіть і натяку на цукор — тільки чистий, незіпсований смак винограду. «Не завадить нам сьогодні напитися», — вніс раціональну пропозицію Карлос, і тепер ніс «Мартіні» у двох руках, не довіривши цінного вантажу нікому.
— Навіщо ви його так? — дорогою допитувалась Марина. — Ото що він вам зробив?
— То не ми! — захищалась я. — Коли ми з Матвієм утікали, він дихав! Він уже приходив до тями! І дірочки від кулі в нього теж не було!
— Крихітко, а це — Андрій?
Я тільки здвигнула плечима. Здалеку покійник був викапаний Андрій; він плавав у калюжі крові, і я малодушно боялася підійти до нього та запевняла зміюку в своєму нутрі, яка вигиналася кільцями та глузливо шкірила зуби, що то не мій шановний колега.
Залишаючи лабіринт, ми найбільше здивовані були тим, що нікого не зустріли, тільки двох касирів на вході. Підземелля не відкрило нам своєї таємниці — підземелля було як пастка, з якої ніби й вибрався, а насправді — лишився навіки.
Матвій зустрів нас не вельми привітно:
— Що за вигляд такий набурмосений? Вляпалися десь?
— У підземеллі труп лишили…
— Твоїх рук діло? — Матвій сипав іскри з нових окулярів.
Відібравши в Карлоса пляшку «Мартіні», я боком обережно запхала її в холодильник і перевірила, чи не вискочить вона на підлогу, якщо зненацька шарпонути двері.
— На жаль, ні.
— Труп знайомий? — недвозначно поцікавився Матвій.
— Кхе-кхе…
— Вона каже, що це не він, — втрутилася Марина.
— Слухай, кому ти голову дуриш?
Я вже вдруге знизала плечима.
— Крихітко, в поліцію дзвонимо? — спитала моя товаришка. — Мені потрібні непересічні заслуги перед Угорщиною!
— І що ви скажете? — Матвій поставився до пропозиції скептично. — У лабіринті за сорок восьмим рогом за білими дверима лежить труп?
— Ото так і скажемо. Дуже, дуже гарне формулювання. Крихітко, як гадаєш?
— Це ж просто музей! — махнув рукою Матвій. — Певен, там повно робочих приміщень, для яких білі двері — не дивина.
У нашу перепалку зненацька увірвалося англо-іспанське голосіння Карлоса — на такій високій ноті, що я вклякла з роззявленим ротом. Хто б подумав, що людське горло на таке здатне!
— Два тижні відпустки на рік! Два тижні!.. Відділок, депортація… Господи, зглянься на нас!..
Матвій у пошуках дрібних грошей почав оскаженіло нишпорити по всіх кишенях. Уже за порогом він обернувся:
— Ви там дуже наслідили?
— Е-е-е…
— Яку, ви казали, монетку в автомат кидати? — і вийшов, не чекаючи відповіді.
— Куди це ти зібрався? — гукнула я йому навздогін, але почула у відповідь лише клацання замка.
— У поліцію дзвонити, — охоче пояснила Марина. — Ото подзвонить зараз, прийде, і будемо вечеряти…
— Заберуть! Заберуть! Усіх! — простогнав Карлос у розпачі.
— Відправимо його завтра назад до Штатів, — Марина кровожерно клацнула зубами на американського кавалера, — бо рознервував мене так, аж я зголодніла… Так, що тут у нас у холодильнику?
З холодильника віяло пусткою.
Тоді Марина розчаровано всілася на ліжку й почала роздивлятися трофеї з підземного лабіринту.
Мушу зізнатися, коли минув перший шок, ми таки зайшли в офіс за білими дверима, обережно обминаючи темно-сірий пістолет, що лежав нам на дорозі. Магнітом нас тягнула чорна квадратна книжечка, де всі сторінки були списані вихлястим почерком німецькою мовою, і тому ми не знали ще точної цінності своєї знахідки. Знали тільки, що хоч чимось вона нам придасться: на першій сторінці стояло ім’я і назва фірми: Юрґен Вайзе, «Quantum Gibraltar Co».
З верхньої шухляди письмового столу Марина витягнула складений учетверо шматок карти автомобільних доріг Європи, де вмістилися пів-України, Угорщина, Австрія і потрошку — всі навколишні країни. На карті синім фломастером було вказано маршрут: Київ — Чоп — Будапешт, — і обведені деякі населені пункти. Тільки в Будапешті подорож іще не закінчувалася: попереду був Відень. Не уявляю, хто поїде до Відня, якщо у нас нема візи, покійник уже, ясна річ, не зможе, а Андрій Голод, якщо він не покійник…
Відкинувши чорний записник убік, Марина виставила на стіл вермут і чотири склянки. Цієї ж миті, мов на нюх, повернувся Оленчин наречений. Усміхнувшись самими кутиками вуст, він мовчки дістав із морозильника лід, і тут погляд його упав на клаптик карти.
— Що це за стрілочка й назва? — запитав повільно він.
— Назва схожа на назву вулиці.
— Ця карта мені щось нагадує,— похитав головою Матвій. — Оці всі обведені містечка. Так ніби я вже їхав таким маршрутом… Ми ж з Оленою були в Альпах…
— А я саму карту бачила, — мовила раптом я, не відаючи, звідки воно взялося.
Де?
— В Оленки. В кишені дублянки. У вас Фред з’явився в лютому? Отже, це було в лютому…
Розділ дев’ятий
КАФЕ «БОН-БОН»
Лютий стояв холодний, але без снігу. Тротуари, вкриті тонкою плівкою льоду, перетворилися на найдовші у світі ковзанки: ставай на них і лети, доки духу тобі стане. Оленка та її приятелька Ніна вели мене з двох боків попідруки, бо ноги мої, взуті в ковзькі, порскі чоботи, просто вислизали й летіли вперед окремо від тіла.
Ми зустрілися біля Оперного театру, бо я йшла з університету, Оленка — з нашої шановної контори, а Ніна — зі станції. Учора ми з Оленкою в складчину купили білого папугу в центральному зоомагазині,— Оленка обожнювала птахів, — назвали його Фредом і сьогодні вирішили випити за його здоров’я — так ніби день народження святкуємо. Обрали кафе на Леонтовича — з найкращими в світі тортами, з найкращими в світі десертами — і тепер нестримно неслися вулицею Богдана Хмельницького без жодної надії вчасно загальмувати.
— На розі є бар’єр чи нема? — кричала Ніна, а вітер зривав її слова та жбурляв нам у лице шматками, і замість мови рідної вчувалась якась чужинська, незрозуміла: «…а… зі… ар’є… и… ма…» Ніна, однією рукою підтримуючи мене, другою затискала коси, що розліталися навколо її голови. Вона була невеличкого зросту, як Оленка, і зовсім тоненька, а волосся! Чорне, пряме, а що вже густе! Не слухалося, не вкладалося в жодну зачіску. Коли вона його раптом обрізала, зробивши з довгого — пишне каре, я ледь не плакала, що таке чудо, таку красу — відтяли. Ніби руку втяли!
В кафе, під скляним склепінням, помережаним легкою памороззю, сновигали дівчата в таких коротких спідницях, що за кожного необережного руху визирали «штанці» на їхніх панчохах. Скинувши теплі речі, ми всілися під балдахіном, на м’якій гойдалці — якраз утрьох вмістилися, тільки ліктями коли-не-коли одна одну підштовхували, підтрунювали, що ось-ось ти впадеш, а мені вільніше сидіти буде…
— Що замовляєте? — підскочив до нас хлопець у червоному фірмовому строї.
— Е-е-е-е… — Оленка озирнулася спершу на Ніну, тоді на мене.
— Дві кави і чай з лимоном, — проторохтіла я, — а торти ми ще не вибрали, — і я турнула товаришок із гойдалки. — Ви скраю сидите, злазьте. Виберіть мені що-небудь з ананасом.
Оленка ще опиралась, а Ніна покірливо перетнула велику залу і схилилася над скляною вітриною, зазираючи стурбовано, вишукуючи, який би шматочок нам припав найбільше до смаку.
— Іди, іди, — штурхала я Оленку. — Іди, бо Нінка там іще годину витріщатиметься на торти, ніби ціни від того поменшають…
— Облом, — скривилась подружка. — Цілий день сьогодні — то по квитки, то по пресу, то по шнурки на квартиру начальника, то по папку…
Оленка мала настільки забудькуватого начальника, що мусила ходити за ним, як за малою дитиною.
— Так наскакалася, — не вгавала я, — що навіть в університет по трудову ліньки було йти?
За відсутність трудової книжки Оленці вже давно не давала спокою Віруся, яка в нашій конторі відала прийомами на роботу і звільненнями. Оленка трудову мала, але запису про навчання в університеті в книжці не було, а Віруся цей запис сама чомусь внести не могла. Тривала тяганина доти, доки я не взяла Оленку за руку й не відвела до методистки в деканаті, яка мала про відповідний запис подбати. Трудова повинна була бути готова сьогодні, але сьогодні Оленка знову скинула спілкування з університетом на мене.
У відповідь на жартівливе питання вираз обличчя в моєї товаришки відразу зробився холодний і суворий.
— Тобі важко було книжку забрати?
— Забрати було неважко, важко було сувору методистку вмовити…
— Віддала ж, — ліниво мовила Оленка, — покомизилася трохи й віддала.
— Еге ж. Тільки я не второпаю, нащо було мені мучитися, якщо ти все одно в універ ходила.
— Звідки ти це взяла?
— Начальник твій сказав, — мовила я. — Я тебе шукала, дзвонила тобі, він узяв слухавку, каже: в університеті…
І тут мене нарешті осяяло.
— Збрехала начальникові? Та куди ж ти ходила насправді?
— Не пам’ятаю… — знизала плечима Оленка. До столика вже прямувала Ніна. — Ну, замовила? — обернулася до неї Оленка, змінюючи тему.
— Замовила. Коли що не так — претензії не приймаються.
Не встигла Ніна всістися за столик, уже не на гойдалку, окуповану нами двома — нема місця для третього! — а навпроти, на м’який стілець, як офіціант підскочив із тацею і почав виставляти на стіл каву, чашку з окропом для мене, а на тарілочці — пакетик чаю, нарізаний лимон, цукор.
— А торт? — ображено мовила Ніна.
— За хвилину буде, — офіціант виклав на стіл серветки й виделки для торта. І дійсно: за хвилину я вже встромила гострі зубці простої виделки в пухку білу масу — самі збиті вершки, ледь закріплені желатином, — з якої де-не-де стирчали шматки ананаса.
— Божественно, — простогнала я. — Чому порції такі малі?
— Щоб ти випадково не розтовстіла.
— Мені це не загрожує… Хіба, може, тобі?..
— Ах ти!..
Оленка, зробивши страшні очі, облизала чайну ложку і стукнула мене нею по лобі.
— Ой! — скрикнула замість мене Ніна. — Ти чого?
— А того! — з гідністю відповіла Оленка.
За вікнами сипонуло іскрами снігу — сніжинками дрібними, не лапатими, що аж світилися, пролітаючи повз вуличний ліхтар. Над головами в нас, десь угорі, під самим скляним склепінням, заспівала Селін Діон, і раптом очі відвідувачів кафе затягло серпанком замріяності та смутку, і сповільнилися рухи, і стишилися голоси. Я сьорбала залишки вже вихололого чаю, затримуючи їх у роті, чомусь збентежена голосом Селін Діон так само, як і всі. Торт розтанув, зник, не лишилося навіть сліду на тарілці. У Ніни вигляд був голодний і нещасний, наче у вуличного пса коло м’ясного павільйону.
— Ще по шматочку? — проскиглила вона.
— Не подужаєш, — мовила Оленка. — А як подужаєш, з унітазом побіжиш обійматися.
— Грубіянка ти! — відвернулася від неї Ніна.
Ми почали помалу збиратися додому, бо завтра — робота, бо сьогодні — навіть під спів Селін Діон — не позбутися відчуття нереальності і цього кафе у центрі міста, і вершкового торта, і недовгого снігу за вікном, і нежданого свята, яке захопило нас на мить, закрутило, а потім втече так само несподівано, як і прийшло.
Уже в метро, в переповненому вагоні, де сусідили тонкі парфуми з алкогольними випарами, мені пригадалася незакінчена наша розмова з Оленкою. Я глянула на товаришку критично, оцінюючи її настрій, і видно було, що їй насправді щось муляє, бо Оленка, загалом неговірка, сьогодні була ще мовчазнішою, якщо таке взагалі можливе.
— Оленчик, що тобі не так? Де це ти сьогодні ходила?
— Де ходила, де ходила… — передражнила вона. — Ждуть на мене, відчуваю, великі неприємності…
— Що сталося?!
Подруга махнула рукою, висмикнувши її з кишені дублянки, і вслід за цим рухом з кишені вилетів папірець. Я підхопила його на льоту.
— Не губи речей! — простягнула я аркуш Оленці. Папірець був шматком автомобільної карти з кількома позначками синім фломастером. — А що це?
— А, карта. Ми з Матвієм в Альпи збираємося.
— Машиною? — здивувалась я.
— Не знаю. Як вийде…
— Що значить — як…
Я не встигла договорити. Поїзд загарчав, смикнувся і різко став. У вагоні вмить зробилося душно, і люди хапали ротами повітря, якого бракувало на всіх. Я рвонула шарф, вивільняючи горло, та легше не ставало.
— Що діється? Що там відбувається? — заголосили пасажири з усіх боків, дедалі більше панікуючи. — Пожежа? Комусь недобре? Випустіть нас звідси!
Я трималася двома руками за поруччя, відчуваючи, як дедалі важчим стає зимове пальто, довге, ледь не до кісточок, а сумка тисне плече й от уже згинає мене своєю вагою чи не навпіл.
Перелякані, напівпритомні, ми простояли між станціями тридцять п’ять хвилин; на думці — нічого, крім невідомого лиха десь у глибинах темних тунелів метро. Назавтра газети написали, що на рейки на станції «Петрівка» впала людина, а я так і не дізналася ні про Оленчині неприємності, ні про поїздку в Альпи…
Розділ десятий
КІБЕРШПИГУН
Кнопки на телефоні заспівали під моїми пальцями. З відчиненого балкона до кімнати рвався веселий вітер, від якого розліталися фіранки. Марина тихо стукотіла клавіатурою комп’ютера.
— Добридень, — почулось у телефоні.
— Ольжичу, сонце, можеш зараз говорити?
Олег засопів, і чути було шурхіт паперів, що він, певно, відсуває вбік, готуючись присвятити мені дорогоцінні десять хвилин свого життя.
— Побалакаю, чого вже там.
— Чудово. Я дзвоню з Угорщини. Е-е-е… В суботу ми з Матвієм вирушили за однією машиною. Перша зупинка в Будапешті, далі Відень, а нам туди без візи — зась.
— Радиш візу тобі факсонути?
— Ольжичу! — обірвала я кпини. — Слухай мене: це машина з гаража, про який ти мені розповів, пам’ятаєш? За машиною ми заїхали в лабіринт — музей тут історичний… А в лабіринті вбили хлопа…
— Цікавенна історія, — мовив Ольжич дивним голосом. — Пожди хвильку.
Цю хвильку він порпавсь на своєму столі, і шелест паперів у телефонній трубці нагадував шум моря у мушлі.
— Знайшов. Мадяри телеграму прислали: у Будапешті застрелений громадянин України.