Я засовалась у кріслі.
— Ой, кришечка від «бардачка» відвалюється!
Матвій зиркнув на мене спідлоба. «Кришечка», а насправді вигнуті дверцята з заокругленими кутами, що чітко повторювали вишукані лінії салону, не тільки не відвалювалася — навіть шва довкола майже видно не було.
— Слухай, у суботу ж усі крамниці працюють, правда? — з невеликим запізненням поцікавився мій водій.
— Будемо сподіватися.
Квітярня і справді працювала. Вона затишно собі розташувалася в одному з відділів колишнього гастроному неподалік од Видавництва. Біля входу нас зустрів смаглявий охоронець із золотою фіксою в роті, а за прилавком стояла молодесенька дівчина, мабуть, тільки зі школи. Коли вона заговорила, я на мить заплющила очі. Голос Сирени. Якщо Матвій вирішить тут замешкати, я не здивуюся.
Прискіпливо роздивившись усі кактуси й перевіривши, що всі вони або вже цвітуть, або от-от готові розтулити свої пухнасті ніжні дзвоники, я недвозначно глянула на Матвія. Говорити мав він.
— Можна бачити директора?
Дівчина байдуже ковзнула по нас темним оком, підійшла до прочинених дверей у внутрішнє приміщення і гукнула:
— Тут хочуть бачити Зиновія Самійловича.
Охоронець зблиснув до нас золотим зубом, недовірливо роздивився, ніби хоче добре запам’ятати, проте зрештою провів до начальства. Зовсім молодий — як на свою посаду — директор сидів за комп’ютером і, здається, блукав інтернетом, бо відірвався від екрана рвучко, хоч і без охоти. Трудоголіки працюють і в суботу.
— Зиновій Самійлович, — дуже ввічливо назвався він та одразу подав візитну картку. Його ім’я звучало дивно і водночас знайомо. Чорнявий, із круглим обличчям, симпатичний директор когось мені нагадував.
Вірте мені: я не люблю брехні. Наша фірма, почали ми плести Зиновію Самійловичу, зупиняючи очі то на чистенькому підвіконні, то на «січкарці», яка в лоні своєму сховала назавжди всі паперові секрети, то на лубочних малюнках на стінах, але жодного разу на очах директора, наша фірма, казали ми, мріє озеленитися, і зробити це вона прагне саме за допомогою його квітярні. Ми оплатимо квіти за перерахунком, тільки дозвольте нам вибрати і випишіть інвойс (є таке модне слівце).
Директор, здивований, що з такого пересічного питання ми звернулися саме до нього, провів нас у приміщення, вщерть забите зеленню, наказав комусь оформити замовлення, нам урочисто виписали рахунок, і ми забралися геть. Підозріливий охоронець із золотим зубом провів нас до виходу.
На папері проставлена була назва підприємства: ТОВ «Абрикос», адреса і розрахунковий рахунок. На картці директора — прізвище, ім’я, по батькові.
— Ну і що ти думаєш? — запитав мене Матвій, почухавши карткою кінчик носа.
— Ти хочеш знати, чи схожий той директор на бандита? Ні, не схожий. Далі?
— Слухай, ти ж Оленку довше знаєш. А як раптом ти б когось там упізнала? Чи той директор був би тобі про щось нагадав…
— Той директор мені і справді був про щось нагадав, якби ще знаття про що!
* * *
Робочий тиждень — після чергових травневих свят — почався розслаблено. Вивчаючи сліди тарганів на телефоні, бо сили братися до роботи не було, я міркувала, як можуть зживатись у невеликому приміщенні мурахи, таргани, щури і люди, причому коли труїли три перші біологічні види, тікали з кімнати саме люди. Відірвавши погляд від чорних крапочок на сірій пластмасі, я розгорнула першу-ліпшу заяву до наказу й почала уважно вчитуватися: «Клопотання. Прошу надати допомогу у зв’язку з крадіжкою пані Бобинської».
Господи, а цю хто викрав?.. «Йдеться про пограбування, — ласкаво мовила моя приятелька-зміюка. — Не крадіжку — пограбування…» Я труснула головою.
Задзвонив телефон. Серце впало, потім підскочило: віконечко висвітило прізвище Андрія. Латиною — в телефоні — воно писалося як Holod, тож правило одночасно і за голод, і за холод. Слухавка сама заскочила в руку, і я прохрипіла:
— Слухаю.
— Альо! Привіт!
— Добрий день вам.
— Як справи? — спитав Андрій.
— Так, як зліва.
— Шановна колего, то ти вже всі касети передивилася?
— Так, і найбільше мені сподобалося, що той бойовик закінчується пісенькою Еріка Клептона.
— Хіба? А не Брайан Адамс співає?
— Не плутай мене! Я чим, по-твоєму, слухала?
— Добре-добре, — він помовчав. Тоді кахикнув: — Не хочеш пройтися від рогу до рогу в обідню пору?
У мене перехопило подих. Недарма я їла цукерки з написом «Ваші мрії здійсняться»! Якщо так починається тиждень, що буде зі мною до п’ятниці?
До обідньої пори ледве досиділа. Весело зазеленілий університетський парк привітно шелестів віттям. Андрій уже чекав на мене.
Притулившись на білій облупленій лавці, сорок п’ять хвилин я слухала байки та жарти й була обізнана вже з усіма плітками зі станції. Жіноча половина станції обурюварася тим, що один із віце-президентів контори вимагав звільнити дівчину-телефоністку, бо та прийшла на роботу в яскравих «лосинах» і без спідниці. Чоловіча половина з цікавістю спостерігала, як монтують станцію EWSD: робота йшла через пень-колоду, й коли нарешті були побиті всі рекорди невдач: вночі щур перегриз оптоволоконний кабель, чоловіки почали закладатися між собою на гроші, чи технічний директор напише заяву «на власне бажання», чи накладе на себе руки. Отже, сорок п’ять хвилин я пильно слухала Андрієві оповідки. На сорок шостій хвилині я не втерпіла, бо синій джип, що оселивсь у гаражі фрау Кройц, гриз мене вдень і вночі.
— Ти чув, — перебила я шановного колегу, — Оленка зникла… Востаннє її бачили, як вона сідала в кавового кольору «Audi» — і все.
В Андрія в горлі булькнуло.
— А це не пов’язано з пограбуванням? — за хвилю здобувся він на слово.
Тиша причаїлася між словами, говориш ти… Чекай, а звідки йому відомо? Був офіційний наказ, Оленці надали матеріальну допомогу, але ж Андрій із бухгалтерією навіть ув одному будинку не сидить! Я подивилася на нього прямо:
— Що ти маєш на увазі?
І побачила, радше відчула якийсь невловимий рух, ніби поза сірими очима його пробігла хмарка.
— Шановна колего, я просто, як ти завжди наголошуєш, технар, і тому намагаюся маленькі деталі складати докупи, а потім із них робити великі висновки.
І він почав переповідати мені найсвіжіші плітки про свого колегу, що був у нашій конторі притчею во язицех, — і про те, як той грів у мікрохвильовій каву, аж доки не стався вибух; і про те, як одного ранку після його нічного чергування на станції не працював жоден комп’ютер: уночі він занудьгував і запустив на комп’ютері гру — не тягне, бо мало пам’яті, він розібрав усі машини співробітників, щоб додати пам’яті у власну; і про те, як його депортували з Голландії за п’яну бійку — депортували прямим рейсом — літаком — із Амстердама, а він за чотири дні повернувся поїздом із Праги…
Ми сиділи на лаві в тихому весняному парку; навколо жінки з візочками, бабці з онуками, а мене не полишало відчуття чи то тривоги, чи то небезпеки. Щось мене не пускало, не дозволяло заспокоїтися. Щось у моєму супутнику.
— На ось тобі ще касету, — й Андрій уклав мені в долоню пластмасову коробку. Я полізла в сумку, щоб заховати її. Шкіряний хвостик на змійці, за який зручно було тягнути, давно загубився; незграбним рухом я смикнула змійку, рука відскочила — і вдарилася у щось тверде, металеве, через тканину. Тобто через Андріїв піджак. Я схопилася:
— Що там у тебе? — і, не дочекавшись відповіді, розхристала вилоги піджака. На мент блиснув темно-сірий метал, й Андрій миттєво вп’явся в моє зап’ястя тонкими пальцями.
Повітря ніби застигло, і зникли звуки вулиці. Ватяна тиша огорнула свідомість. У плутаному клубку в голові губилися всі закінчені речення. І я знала, що нічого тепер у нього не спитаю: це Оленка навчила мене бути такою. Вміти сказати «вибач», коли не винна, вміти не спитати про те, про що дізнатися кортить найбільше.
— Котра година? — мов крізь товщу води, долинув старечий голос. Очі автоматично ковзнули по годиннику на руці.
— За п’ять друга, — почулася Андрієва відповідь.
Ми одночасно злетіли з лавки: тільки не спізнитися на роботу!
…Оленчин наречений зустрів мене на прохідній, не в змозі втримати в собі новину: вона зафонтанувала з нього, тільки-но він побачив мене. З його уривчастої, непослідовної розповіді, дивної як на його рахманну вдачу, я дізналася, що в службі «09» домашній телефон директора «Абрикоса» не значився; в міліції власна база, частіше оновлюється, тож він вициганив-таки в Ольжича адресу й потрібний номер. Матвій меланхолійно набрав його — лінія виявилася зайнятою.
Мушу роз’яснити, що дзвонив Матвій із нашої контори, а оскільки контора напряму пов’язана з телефонами, то з ними тут можуть коїтися надзвичайні речі. Цього разу, схибивши з першої спроби, Матвій не менш меланхолійно поставив апарат на автододзвін — і переключився на свої безпосередні обов’язки. Хвилин десять телефон час від часу вмикався, натрапляв на зайняту лінію та й вимикався собі. Потім йому, певно, набридло, і він вирішив розважитись. Увімкнувсь — і з розгону вклинився в чужу розмову.
«…я не їду».
«А хто поїде, як не ти?»
Двоє чоловічих голосів, нічого характерного — ні акценту, ні тембру. Один, може, і схожий на голос Зиновія Самійловича.
«Андрій поїде. Готуй папери на нього».
«Ні, це не варіант. Він не в курсі, і не раджу його втаємничувати».
«Це саме той варіант, що нам треба. Наш парубок часто ганяє по закордонах. На будь-які офіційні органи справляє позитивне враження… ги-ги… Міг би через митницю статую Батьківщини-матері провезти як маленький сувенірчик».
«А як відмовиться?»
«Не відмовиться. Робота є робота, і гроші є гроші. По-друге, йому все одно треба їхати. Юрґен підганяє. І їхати треба джипом, чи ти забув?»
«М-м-м… Але я до ваших справ не лізу — у мене інститут чистий…»
«Все. Побалакаємо ввечері. Бувай».
«А може… Я щось не дуже йому вірю. Ну, потім. Бувай».
Коли Матвій, у півтемряві улюбленого куточка під сходами, навіть зберігаючи деякі подробиці, переповідав мені розмову, на імені «Андрій» я ледь не захлинулася чаєм і закашлялась. На слові джип довелося притулитись до стіни. Але ж фраза, фраза: «Він не в курсі», — що вона може означати?
Єдине, чого я так і не змогла від Матвія добитися, — що б він сказав, якби додзвонився.
* * *
Детективний жанр вимагає дотримання певних правил. Ольжич, якщо і накопав чогось своїми каналами, з нами не ділився, хоч як ми його не мордували ледве не щодня, тож, замість їхати додому після роботи, вечірні години ми з Матвієм збавляли біля гаража (цей об’єкт собі обрала я, і мотиви мої навряд чи кому видадуться незрозумілими) та квартири директора «Абрикоса». Гараж особливою популярністю не користувавсь, а от Матвій уже мав довжелезний перелік і мешканців під’їзду, яких почав упізнавати з виду, і різноманітних гостей. До Зиновія Самійловича, як він дізнався, вчащало троє: приземкуватий, опецькуватий чоловік років п’ятдесятьох, засмаглий охоронець із бандитською пикою та золотим зубом і — не повірите — Силоненко, заступник мого начальника.
Тої суботи з самого ранку я всілася на лавці у дворі Видавництва з книжкою в руках. Від стороннього ока мене затуляли кущі, але гараж було видно як на долоні. Прийшов травень, і впала на місто спека. Впала раптово, непередбачувано, немов розчахнулося небо, впустивши стільки сонця, скільки нам було визначено на все літо. Більшість вікон у будинку над Видавництвом були відчинені, назовні рвалися запахи смаженого й печеного, звідкись гостро війнуло кавою. З третього поверху долинув чоловічий голос, що зворушено декламував:
Вертаюсь думкою в той день,
Коли торкнулися грудей
Твої блаженні перса
Вперше…
Я змахнула непрохану сльозинку.
О чверть на десяту моя синя чотириколісна мрія підкотила до дверей гаража, і я щільніше запнулась у листя кущів, смарагдове і буйне, як буває зелень лише навесні. Андрій загнав машину всередину і попрямував із двору. Ступаючи слід у слід, я, завертаючи за ріг, ще встигла побачити, як він щезає в дверях Видавництва.
Коридори Видавництва спали; жодного руху, хоча хтось же мав відчинити його суботнього ранку? Навіть віконечко вахтера глянуло на мене незрячим оком.
Андрій завів мене на третій поверх, десь за рогом рипнули двері — і кроки стихли. Я підійшла до найближчих дверей і припала до лиштви, спробувала стишити калатання серця, прислухалася. Тиша. Шурх-шурх, ніби хтось гортає папери. Знову тиша. Кроки, але не до виходу, а в протилежний бік. Знову шурх-шурх, тоді клацнули якісь дверцята. Кроки вертаються. Тиша. Потім приглушене туркотіння — певно, клавіатури комп’ютера. Шелест паперів і туркотіння тривали досить довго, а тоді почулося сім ніжних гудочків: набирався телефонний номер.
— Альо! Привіт! — почувся Андріїв голос. — Я в офісі. Де папери?
Знову кроки, знову шурх-шурх, потім голос:
— Альо! Знайшов. Що ще? — (Пауза). — Давай, я записую! — (Ще одна пауза). — Все, записав. Привіт!
Дзенькнув телефон.
Я відступила від дверей. Півтемний куток, протилежний од сходів, захаращений будівельним мотлохом; я присіла на якусь скриню. В повітрі вловлювався запах свіжої фарби від недавнього ремонту. Андрій змусив мене нервуватися ще чверть години. Ноги відвалювалися через хвилювання, скриня — тверда й незручна, хочу пити, хочу… Вухо вловило клацання замка, знайомі кроки, які віддалялись у бік сходів. Я вагалася.
А справа в тому, що в шість рочків я роздобула маленьку книжечку, де кривенькими літерами вписала власне прізвище. Вона й досі в мене. Не впевнена, що вона мала символізувати за задумом, швидше за все, міліційне посвідчення. У шість рочків я вирішила, що нема нічого захопливішого за роботу слідчого.
Коли мені виповнилося дев’ять років, ми з татом завели тонкий зошит у жовтій обкладинці, який підписали «Пригоди Гриця Шукайла». Пригоди вигадував тато, я записувала. У найпершому оповіданні — до другого ми, на жаль, не дійшли — на смітнику Гриць Шукайло знайшов чобіт, у чоботі — ногу; ногу, звісно, неживу…
Вже коли я закінчувала університет, моя колишня однокласниця домовилась зі знайомим суддею, який завів мене у приймальню районного суду, де кілька годин я просиділа над товстезною справою, переглядаючи десятки сторінок зі зразками того самого підпису, читаючи, як легко, виявляється, на базарі купити наркотики, вдихаючи запахи жаху, брехні та злочинів… Я слухала, як циганки вимолюють у суворих лейтенантів свободу для своїх чоловіків, слухала міліційну лайку впереміж із жартами, і на жарти трохи награним сміхом відзивалися секретарки в приймальні. Я хотіла про це написати.
Якось «за чаркою чаю» я зовсім серйозно сказала Олегу:
«Ольжичу, дістань мені відмички».
«А зірку з неба?»
«Я просто хочу побачити, який вони мають вигляд».
«А без цього не спатимеш?»
І все-таки він дістав — цілий набір.
Зараз, намацавши в кишені відмички, я відчула, як у серці кольнула голка — голка авантюризму. До того ж мені страшенно кортіло як-небудь використати поліетиленові рукавички, що лишилися від останнього разу, коли я фарбувала волосся. Ми стільки начиталися про відбитки пальців, що, «йдучи на справу», я всюди їх за собою тягала.
Згадка про небезпеку не потривожила мене. Під дверима я послухала, потім постукала, потім посмикала ручку. Тоді натягнула рукавички. Замок простий — його не встигли замінити після ремонту. Так, як колись показав Ольжич, я тицяла металевими паличками у шпарі. Якби ще руки не так тремтіли!.. Щось дзенькнуло всередині замка. Прочинилися двері.
Звичайна собі контора. Кілька комп’ютерів, ксерокс, кавоварка — знайомі атрибути офісного життя. Перетнувши кімнату, я підійшла до шаф.
Файли у шафах були розсортовані за роками, не за напрямками діяльності. Остання тека заповнена хіба на третину. Листи, запрошення, факси — все впереміш. Шелест сторінок був — наче шерхотіння піску в маленькому скляному часомірі, де кожна піщинка падала вічність, і крізь ту вічність чулися тисячі незнайомих голосів, що одночасно викрикували різними мовами. Серед тих голосів я вчула слова знайомі, слова, що могла зрозуміти. Мова ніби линула до мене, та її глушили кроки, що теж наближались. І враз я зрозуміла, що і мова, і кроки лунають не в моїй уяві, а з-за дверей, і от-от відчиняться двері… Що мені робити? Що діяти?