Отак, Ватсоне. Розмовляти, здавалося, більше не було про що, тож я рушив до виходу з усією своєю холодною байдужістю, на яку лише здатен. Але тільки-но я вхопився за клямку, як він зупинив мене.
«До речі, містере Холмсе, — спитав він, — ви знали Ле Брюна, французького агента?»
«Так», — відповів я.
«То ви знаєте, що з ним сталося?»
«Я чув, що його біля Монмартра побили якісь хулігани й він став калікою на все життя».
«Саме так, містере Холмсе. За дивним збігом, він рівно за тиждень до того почав цікавитись моїми справами. Не варто цього робити, містере Холмсе: це не приносить щастя. Дехто вже переконався в тому. Тож моє останнє слово: йдіть собі своєю дорогою, а мені залиште мою. Бувайте!»
Отаке-то, Ватсоне. Тепер ви знаєте вже все.
— Цей чолов’яга, як на мене, небезпечний.
— Надто небезпечний. На якогось хвалька я навіть не звернув би уваги, але барон — із тих людей, які кажуть далеко не все, що мають на думці.
— То невже вам неодмінно треба втручатися? Що з того, що він одружиться з дівчиною?
— Це надто важливо, якщо згадати, що він, безперечно, вбив свою першу дружину. Та ще й клієнт! Гаразд, гаразд, не будемо сперечатись. Допивайте краще каву та їдьмо зі мною: наш веселий Шинвел давно вже чекає на нас.
Ми справді застали його в себе: то був високий, кремезний, червонощокий, хворобливий чоловік із парою жвавих чорних очей, що виказували його надзвичайно хитрий розум. Здавалося, що він почувається королем у власному королівстві; поруч із ним на канапі сиділа одна його вихованка — худорлява, запальна молода жінка з блідим настороженим обличчям — ще гарним, але вже зів’ялим від гіркоти й гріха: тяжкі роки залишили на ньому свій помітний слід.
— Це міс Кіті Вінтер, — мовив Шинвел Джонсон, зробивши помах грубою рукою в її бік. — Якщо вже вона чогось не знає... Проте нехай говорить сама. Я вийшов на неї, містере Холмсе, через годину після того, як одержав ваш лист.
— Мене легко знайти, — сказала молода жінка. — Шукайте в Лондонському Пеклі. Та сама адреса, що в Кабанчика-Шинвела. Ми з Кабанчиком — давні друзі. Але хай йому грець! Тут є один чоловік, що сидів би зараз у страшнішому пеклі, ніж ми, якби в світі була правда! Це той, за яким ви полюєте, містере Холмсе.
Холмс усміхнувся.
— Здається, ви бажаєте нам успіху, міс Вінтер.
— Якщо вам потрібна допомога, щоб запроторити його куди слід, то я вся ваша, від хвоста до голови, — мовила наша гостя. На її блідому рішучому обличчі, у вогненних очах спалахнула така лють, яку я рідко бачив у жінок і жодного разу — в чоловіків.
— Вам нема чого лізти в моє минуле, містере Холмсе. Воно тут ні до чого. Це Адельберт Ґрюнер перетворив мене на те, чим я стала. Якби я могла скинути його! — Вона розлючено хапала руками повітря. — О, якби я могла скинути його в те провалля, куди він сам скинув стільки людей!
— Ви знаєте, про що йдеться?
— Кабанчик-Шинвел розповідав мені. Ґрюнер упадає за черговою бідолашною дурепою: цього разу йому забаглося женитись. Ви хочете цьому зашкодити. Напевно, ви добре знаєте цього люципера, щоб будь-яку порядну дівчину відвернути од нього.
— Вона закохана до нестями. Чула про нього все, але марно.
— А про вбивство чула?
— Так.
— Боже мій, ото нерви!
— Вона вважає, що все це наклепи.
— Хіба ви не можете покласти перед її нерозумні очі докази?
— Так, а ви допоможете нам?
— А хіба я сама не доказ? Варто мені з’явитись до неї та розповісти, як він мене спокушав...
— А ви погодилися б?
— Чи погодилася б? Авжеж, погодилася б!
— Що ж, спробувати варто. Але він уже розповів їй про більшість своїх гріхів і його пробачили. Як на мене, вона не схоче більше повертатися до цього питання.
— Щоб я так жила, коли він усе розповів їй, — мовила міс Вінтер. — Крім того гучного вбивства, я чула ще про одне чи два. Бува, розповідає про когось отим своїм шовковим голосом, а потім витріщиться на мене й каже: «За місяць він помер». І то були не пустопорожні слова. Проте я мало на це зважала, бо кохала його. Мені було байдуже, що він там виробляє, — точнісінько, як цій бідолашній дурепі! Лише одна річ приголомшила мене. Атож, хай йому грець! Якби не цей його отруйний, брехливий язик, що може все пояснити і всіх заспокоїти, я пішла б від нього того самого вечора. Він має альбом — велику книгу з замочком, у брунатній палітурці з золотим гербом. Напевно, був тоді п’яненький, інакше нізащо не показав би його мені.
— Що ж то за альбом?
— Ото я й кажу вам, містере Холмсе: той чоловік колекціонує жінок, як дехто колекціонує метеликів, і вихваляється своїми втіхами. В тому альбомі є все. Фотографії, імена, прикмети — все, що завгодно. То звіряча, нелюдська книга, бо жодна людина — хай навіть яка жорстока — не склала б такої книги. Але все-таки то альбом Адельберта Ґрюнера. «Душі, які я згубив», — от що він міг би написати на палітурці, якби схотів. Та не буде вам користі з того альбому, а коли буде, то ви його й не дістанете.
— Де ж він?
— Звідкіля я знаю, де він тепер? Я покинула Адельберта понад рік тому. Я знала, де він зберігав його тоді. Проте це бувалий, манірний котяра, до того ж у багатьох речах. Отож альбом, мабуть, і досі лежить у потаємному закутку його старого бюро в кабінеті. Ви знаєте його дім?
— Я був у нього в кабінеті, — мовив Холмс.
— Он як? То ви не гаяли часу, якщо взялися до роботи сьогодні вранці. Тепер мій дорогенький Адельберт, напевно, зустріне гідного супротивника. В його кабінеті китайський посуд, — там стоїть велика гірка між вікнами, — а позаду письмового стола дверцята до маленької комірчини. Там він зберігає папери і всілякі дрібниці.
— І не боїться грабіжників?
— Адельберт не з боягузів. Найзапекліший ворог не скаже про нього таке. Він уміє себе боронити. Вночі будинок стережуть. Та й яка користь грабіжникові лізти туди — хіба щоб поцупити той чудернацький посуд?
— Марна справа, — мовив Шинвел Джонсон незаперечним тоном знавця. — Жоден перекупник не візьме краму, якого не можна зіпхнути чи перепродати.
— Отож, — відповів Холмс. — Гаразд, міс Вінтер. Може, ви завітаєте до мене завтра о п’ятій вечора? А я тим часом поміркую, чи можна скористатись вашою пропозицією і влаштувати особисту зустріч із тією леді. Дуже вдячний вам за вашу допомогу. Нема потреби казати, що мої клієнти не скупитимуться...
— Не треба, містере Холмсе! — вигукнула молода жінка. — Мені не треба грошей. Киньте того чоловіка в багно, дайте мені втоптати туди його кляту пику, — ото і все. Така моя ціна. Я буду у вас завтра чи якогось іншого дня, поки ви його пильнуєте. Кабанчик завжди скаже вам, де мене шукати.
Я побачив Холмса аж наступного вечора, за обідом у нашому ресторанчику на Стренді. Він лише знизав плечима, коли я спитав, чи вдалася йому зустріч. Лише згодом він розповів про свою пригоду, яку я перекажу тут дещо на свій лад. Його чітке, сухе повідомлення слід трохи пом’якшити й передати простішими словами.
— Щодо зустрічі не було жодних труднощів, — розпочав Холмс, — бо дівчина просто-таки скорилася батькові, немов винагороджуючи його за свою вперту неслухняність стосовно шлюбу. Генерал зателефонував мені, що все готово, полум’яна міс Вінтер з’явилася в призначений час, і о пів на шосту ми вийшли з кеба біля будинку 104 на площі Берклі, де мешкає старий вояк, — ви знаєте ці бридкі сірі лондонські замки, поряд із якими церква виглядає розцяцькованою будівлею. Лакей провів нас до великої вітальні з жовтими шторами, де на нас чекала леді — удавано-соромлива, бліда, мовчазна, непохитна й далека, мов сніговик на схилі гори.
Не знаю до ладу, як вам її описати, Ватсоне. Може, ви ще побачитеся з нею в цій справі і зможете застосувати своє письменницьке обдарування. Це гарна дівчина, але краса її — якась неземна, потойбічна, мов у фанатика, що ширяє думкою в небесах. Я бачив такі обличчя на картинах середньовічних майстрів. Як ця тварюка могла вхопити своїми огидними лабетами таке небесне створіння, я не уявляю. Ви, напевно, помітили, як линуть одна до одної протилежності — духовне до тваринного, печерна людина до ангела... Але ви ніколи не бачили прикладу, гіршого за цей.
Вона, звичайно, знала, чого ми прийшли, — цей негідник не марнував часу, отруюючи її розум, підбурюючи супроти нас. Поява міс Вінтер, гадаю, дещо спантеличила її, але вона порухом руки запросила нас сісти у зручні крісла, мов превелебна настоятелька, що приймає двох прокажених жебраків. Якщо ви схильні до високих думок, Ватсоне, то беріть приклад з міс Вайолет де Мервіль.
«Що ж, сер, — мовила вона холодним, мов подих крижаного вітру, голосом, — мені знайоме ваше ім’я. Ви хочете, як я розумію, звести наклеп на мого нареченого, барона Ґрюнера. Лише на прохання свого батька я погодилася прийняти вас, але хочу одразу попередити: будь-які ваші слова не матимуть на мене ані найменшого впливу».
Мені стало шкода її, Ватсоне. На якусь мить я уявив собі, що це моя рідна дочка. Нечасто я сяяв своїм красномовством. Я живу розумом, а не серцем. Але цього разу я просто благав її, говорив з таким запалом, на який лише здатен. Я описав їй увесь жах становища жінки, що пізнає справжню вдачу чоловіка лише після одруження, — жінки, що змушена зносити пестощі скривавлених рук і розпусних уст. Я перелічив їй усе — ганьбу, жах, страждання, безвихідь. Одначе мого запалу не вистачило навіть на те, щоб хоч трохи зрум’яніли її бліді, мов слонова кість, щоки, щоб спалахнули почуттям її байдужі очі. Я згадав, як цей негідник розповідав про гіпнотичне навіювання. Справді, можна було повірити, що вона живе якоюсь божевільною мрією. Але водночас леді відповідала мені цілком до ладу.
«Я терпляче вислухала вас, містере Холмсе, — відказала вона. — Я передчувала, який вплив справить на мене ваша мова. Мені відомо, що Адельберт, — тобто мій наречений, — прожив бурхливе життя й накликав на себе даремні наклепи. Не ви перші з’явилися до мене з цими наклепами. Може, у вас і добрі наміри, хоч я добре знаю, що ви — найманий агент, готовий діяти як на боці барона, так і проти нього. Хай там що буде, але я хочу, щоб ви зрозуміли одне — я кохаю його, а він кохає мене, і думка цілого світу важить для мене не більше, ніж цвірінькання пташок за вікном. А якщо ця шляхетна натура збочила на якусь мить з дороги, то, може, саме мені призначено звести її дух на належну висоту. Мені не зовсім зрозуміло, — вона обернулася до моєї товаришки, — що це за молода леді?»
Я вже зібрався відповісти, аж раптом ця дівчина увірвалася в розмову як вихор. Якщо можуть зіткнутись вогонь і крига, то хіба що в особі цих двох жінок.
«Я скажу вам, хто я така! — вигукнула вона, підхопившися з крісла й гнівно скрививши вуста. — Я — остання його коханка. Я — одна з тих, кого він звів, зганьбив та викинув на смітник, як незабаром викине й вас. Але тим смітником, де лежатимете ви, буде радше могила; може, це навіть і краще. Кажу вам, нерозумна ви жінко: побравшися з цим чоловіком, ви одружитеся з власною смертю. Може, вам розіб’ють серце, а може, скрутять в’язи, але він будь-що згубить вас. Не з любові до вас я все це розповідаю. Мені начхати, помрете ви чи ні. Але я ненавиджу його, бажаю йому тільки лиха, хочу помститися за те, що він зробив зі мною! Все це правда, і вам нема чого так поглядати на мене, люба моя леді, бо ви можете впасти ще нижче за мене, поки дійдете до кінця!»
«Я воліла б не сперечатись про це, — холодно мовила міс де Мервіль. — Скажу відразу, що мені відомі три випадки в житті мого нареченого, коли він попадав у полон до підступних жінок; але я певна, що він щиро розкаявся в усіх своїх гріхах».
«Три випадки! — скрикнула моя товаришка. — Дурепо! Несосвітенна дурепо!»
«Містере Холмсе, прошу вас закінчити нашу розмову, — почув я крижаний голос леді. — Я скорилася батьковому бажанню й зустрілася з вами, але ніхто не примусить мене вислуховувати образи від цієї особи».
Міс Вінтер з прокльоном кинулася вперед і вчепилася б, напевно, цій божевільній жінці в волосся, якби я не схопив її за руку. Я потяг її до дверей і зумів, на щастя, посадити в кеб, тим самим уникнувши прилюдної сварки, бо вона була сама не своя з люті. Я й сам відчував якусь холодну лють, Ватсоне, бо в спокійній, самовдоволеній байдужості жінки, яку ми прагнули врятувати, було щось незбагненно дратівливе. Отже, тепер ви знаєте, як ідуть справи, і зрозуміло, що нам доведеться придумати новий хід, оскільки цей гамбіт не вдався. Я триматиму зв’язок із вами, Ватсоне, бо більше ніж певен, що ваша гра ще попереду, хоча наступний хід, можливо, зроблять вони, а не ми.
Так і сталося. Вони зробили свій удар — чи радше він, бо я ніколи не повірю, що леді теж була до того причетна. Гадаю, що я міг би показати вам навіть кам’яну плиту на бруківці, де стояв, коли мої очі зупинилися на афіші й мою душу охопив жах. То було між Ґранд-готелем і вокзалом Черинґ-Крос, де одноногий газетяр продає вечірні часописи. Афішу було надруковано через два дні після нашої останньої бесіди. На її жовтому тлі чорнів напис:
Кілька хвилин я стояв, приголомшений. Неясно пригадую, як я потім схопив газету, як забідкався газетяр, не діставши від мене грошей, і як я нарешті став у дверях аптеки й заходився гортати газету, шукаючи фатальний допис. Ось що там було надруковано:
Певна річ, що тільки-но очі мої перебігли допис, я тут же скочив у кеб і помчав на Бейкер-стрит. У передпокої я зустрів сера Леслі Окшота, відомого хірурга, чия карета чекала біля дверей.
— Великої загрози його здоров’ю немає, — повідомив він. — Дві рани на голові та ще кілька добрячих синців. Довелося накласти пару швів. Хворому впорснуто морфій. Йому потрібен спокій, але коротку розмову цілком можу дозволити.
Заручившись цим дозволом, я навшпиньках ступив до тьмяної кімнати. Стражденник не спав, і я почув, як він хрипко прошепотів моє ім’я. Штору було опущено більш ніж наполовину, але сонячний промінець пробивався до кімнати й падав на перев’язану голову пораненого. Кривава смуга просочилася крізь біле полотно пов’язки. Я сів поруч із Холмсом і похилив голову.
— Усе гаразд, Ватсоне. Не журіться, — пробурмотів він кволим голосом. — Не все так погано, як здається.
— Дякувати Богові, коли так!
— Я все-таки вмію боротися сам на сам з людиною, яка озброєна палицею. Але коли їх двоє, це вже для мене занадто.
— Що я можу зробити для вас, Холмсе? Звичайно, це той клятий тип підіслав їх. Скажіть лише слово і я піду й здеру з нього шкуру.
— Любий мій друже! Ні, тут ми нічого не вдіємо, хіба що поліція схопить їх. Але їм допомогли втекти. Будьте в цьому певні. Зачекайте трохи. В мене є деякі наміри. Насамперед треба наголосити, що я зазнав тяжких поранень. До вас приходитимуть газетярі. Налякайте їх, Ватсоне. Добре, коли я проживу хоч тиждень, струс мозку, маячня — все, що завгодно! Тут ви не перестараєтесь.
— А сер Леслі Окшот?
— Із ним усе буде гаразд. Він мене бачитиме в найгіршому стані. Я про це потурбуюся.
— Щось іще?
— Так. Скажіть Шинвелу Джонсону, щоб він прибрав з дороги дівчину. Ті красені тепер полюватимуть на неї. Їм, звичайно, відомо, що вона тоді була зі мною. Якщо вже вони накинулись на мене, то її навряд чи обминуть. Це слід зробити негайно. Сьогодні ж увечері.