Ферґюсон провів своєю широкою долонею по нахмуреному чолу.
— На Бога, Холмсе, — сказав він хрипко, — якщо ви можете сказати щось певне про цей випадок, не мучте мене. Що тут скоїлося? Що я повинен чинити? Мені байдуже, як саме ви дізналися про це; для мене важливі самі наслідки.
— Звичайно, я мушу дати вам деякі пояснення, і ви їх дістанете. Але дозвольте мені вести справу своїм власним способом. Чи зможе господиня приділити нам свою увагу, Ватсоне?
— Так, вона хвора, але при здоровому глузді.
— Дуже добре. Лише при ній ми зможемо з’ясувати все до кінця. Ходімо до неї.
— Вона не схоче мене бачити! — вигукнув Ферґюсон.
— Ба ні, схоче, — мовив Холмс. Він написав кілька слів на клаптику паперу. — В усякому разі ви, Ватсоне, маєте право відвідати її як лікар. Чи не зробите ви ласку передати леді цей папірець?
Я знову піднявся сходами й віддав папірець Долорес, яка обережно відчинила мені двері. За хвилину з кімнати долинув вигук, що був водночас і радісним, і здивованим. Долорес визирнула з-за дверей і сказала:
— Вона буде бачити. Вона буде слухати.
Я подав знак, і Ферґюсон з Холмсом піднялися нагору. Коли ми увійшли до кімнати, Ферґюсон ступив кілька кроків у бік дружини, яка підвелася в ліжку, але вона витягла руку вперед, мовби відштовхуючи його. Він упав у крісло, і Холмс умостився поряд із ним, попередньо вклонившись леді, що дивилася на нього широко розплющеними, сповненими подиву очима.
— Гадаю, Долорес можна відпустити... — мовив Холмс. — О, що ви, леді! Якщо ви бажаєте, щоб вона зосталася тут, то немає ніяких заперечень. Що ж, містере Ферґюсоне, мушу сказати вам, що я дуже заклопотана людина, тож не збираюсь марнувати тут з вами час. Що швидше хірург оперує, то меншого завдає болю. Дозвольте мені спершу заспокоїти вас. Ваша дружина — чудова, віддана жінка, яка зазнала несправедливої кривди.
Ферґюсон скочив з крісла з вигуком радості:
— Доведіть це мені, містере Холмсе, і я — ваш боржник до могили!
— Я це зроблю, але тоді мені доведеться завдати вам нових страждань.
— Мені байдуже, аби лише виправдати мою дружину! Поряд з нею все інше для мене не має ваги!
— Тоді дозвольте викласти вам весь перебіг моїх міркувань іще на Бейкер-стрит. Думка про вампірів видалась мені безглуздою. Такого в англійській кримінальній практиці ще не траплялося. Але ваше спостереження не викликало сумніву. Ви побачили, як леді підводилася з колін біля синового ліжечка, і на вустах її була кров.
— Так. Це правда.
— А чи не спало вам на думку, що кров із рани висмоктують не лише для того, щоб її напитися? Чи не пам’ятаєте ви про англійську королеву, яка в давнину висмоктувала з рани кров для того, щоб видалити звідти отруту?
— Отруту?
— Господарство у вашому будинку ведеться на південноамериканський кшталт. Чуття підказало мені, що десь тут має бути колекція зброї, перш ніж я побачив її на стіні. Могла бути використана й інша отрута, але про зброю я подумав насамперед. Коли ж я побачив порожній сагайдак біля невеликого мисливського лука, то зрозумів, що це саме те, що я шукав. Якщо дитину було вколото однією з цих стріл, отруєних соком кураре[39] чи ще якимось диявольським зіллям, на неї чекала неминуча смерть, якщо не виссати з ранки отруту.
І до того ж собака! Якби хтось задумав удатися до отрути, то спершу, безперечно, мав би її випробувати, чи не втратила вона своєї сили. Випадку з собакою я не передбачав, але одразу про все здогадавсь, і цей випадок став у ряд з іншими в логічному ланцюзі.
Тепер ви розумієте? Ваша дружина боялася за дитину. Вона бачила цей напад і врятувала дитині життя, але не схотіла відкрити вам правди, бо знала, як ви любите сина, знала, що це завдасть вам невимовного болю.
— Джекі!
— Я спостерігав за ним, коли ви пестили дитину. Обличчя його чітко відбивалось у шибці, там, де її затуляє віконниця. Я побачив у його погляді такі ревнощі, таку люту ненависть, яку мені нечасто доводилося бачити на людському обличчі.
— Мій Джекі!
— Доведеться вам і це витерпіти, містере Ферґюсоне. Найприкріше тут те, що саме ця надмірна, майже божевільна любов до вас, — і, можливо, до небіжчиці-матері, — підштовхнула хлопця до такого вчинку. Душа його сповнена ненависті до цієї безневинної дитини, здоров’я й краса якої так контрастують із його недугою.
— О Боже! В це важко повірити...
— Це правда, мадам?
Господиня плакала, зарившись обличчям у подушки.
— Як я могла, Бобе, сказати це тобі? — обернулась вона до чоловіка. — Як я могла завдати тобі такої рани? Я воліла зачекати, доки хтось інший, не я, відкриє тобі цю правду. Коли ж цей джентльмен, що здається мені справжнім чарівником, написав, що він усе знає, — я так зраділа!
— Як на мене, рік морської подорожі — ось найкращий рецепт для молодого містера Джекі, — мовив Холмс, підводячися з крісла. — Але я й досі не можу з’ясувати для себе одну річ, мадам. Ваші напади на пасерба для мене цілком зрозумілі. Материнське терпіння теж має межу. Але як ви наважилися залишити дитину на ці два дні без нагляду?
— Я розповіла про все місіс Мейсон. Вона все знає.
— Чудово. Так я й думав.
Ферґюсон стояв біля ліжка, ледве переводячи дух. Руки його тремтіли.
— Тепер, Ватсоне, нам, мабуть, краще піти зі сцени, — мовив Холмс пошепки. — Якщо ви підхопите надто вже віддану Долорес під ручку, я підхоплю її під другу... А тепер, — додав він, коли двері за нами зачинилися, — мені здається, їх можна залишити удвох — нехай з’ясовують свої стосунки сам на сам.
Мені залишається розповісти хіба що про один лист. Холмс надіслав його у відповідь на те послання, з якого й почалася вся ця історія. У ньому йшлося:
Троє Ґаррідебів[40]
Цю історію можна однаковою мірою вважати як трагічною, так і комічною. Одному з її учасників вона коштувала здорового глузду, іншому — мені — незначної втрати крові, ще одна людина постала перед судом. І все ж вона має в собі й деякі комічні риси. А втім, судіть краще самі.
Я добре пам’ятаю час, коли все це сталося: саме того місяця Холмс відмовився від дворянського титулу за заслуги, про які я, можливо, ще коли-небудь розповім. Зараз я згадую про це лише між іншим, бо становище партнера й вірного друга зобов’язує мене остерігатись щонайменшої нескромності. Але я повторюю: саме ця обставина дозволяє мені пригадати час, коли це сталося, — був кінець червня 1902 року, невдовзі по закінченні Бурської війни. Холмс тоді кілька днів не підводився з ліжка, — часом таке траплялося з ним, — але того ранку він з’явився до мене з довгим списаним аркушем паперу в руці й веселими вогниками в суворих сірих очах.
— Ось вам нагода трохи заробити, Ватсоне, — мовив він. — Ви чули коли-небудь прізвище Ґаррідеб?
Я відповів, що не чув.
— Отож коли вам пощастить відшукати де-небудь хоч одного Ґаррідеба, то дістанете гарні гроші.
— Тобто як?
— О, це довга історія, і до того ж досить цікава. Я й не знаю, чи траплялося нам серед усіх наших загадок та заплутаних історій щось оригінальніше. З хвилини на хвилину сюди має завітати один чолов’яга, якому ми влаштуємо допит, а доти я нічого не розповідатиму. Візьмімося поки до самого імені.
Поряд зі мною на столі лежав телефонний довідник, і я почав гортати його сторінки, не дуже сподіваючись на успіх. Але, на мій подив, химерне прізвище одразу виявилось на належному місці! Я переможно вигукнув:
— Ось, Холмсе! Дивіться!
Холмс узяв книжку з моїх рук.
— «Н.Ґаррідеб, Вест-Енд, Літл-Райдер-стрит, 136», — прочитав він. — Пробачте, що мушу засмутити вас, Ватсоне, але цей чоловік мені вже відомий. Ось його адреса на листі. Нам потрібен інший, до пари цьому.
Увійшла місіс Хадсон з візитною карткою на таці. Я взяв картку й уважно поглянув на неї.
— Іще один! — здивовано вигукнув я. — Але ім’я вже інше: «Джон Ґаррідеб, адвокат, США, Канзас, Мурвіл».
Холмс подивився на картку і посміхнувся.
— На жаль, Ватсоне, доведеться пошукати ще раз, — відповів він. — Цей джентльмен також бере участь у грі, хоч я, правду кажучи, й не сподівався побачити його так швидко. Маю надію, що він розповість нам дещо цікаве.
За хвилину відвідувач уже стояв у кімнаті. Містер Джон Ґаррідеб, адвокат, був низенький кремезний чоловік із круглим, свіжим, чисто виголеним обличчям, — справжній американський ділок. З опецькуватого, як у дитини, обличчя не сходила широка усмішка, і це надавало йому вигляду ще зовсім молодої людини. Але мене по-справжньому вразили його очі. Мені нечасто доводилося бачити очі, які так виразно промовляли б про постійну напругу внутрішнього світу людини, — такими настороженими були вони, так швидко реагували на кожну нову думку. Говірка в містера Ґаррідеба була американська, але мова — чиста, без простакуватих словечок.
— Містер Холмс? — запитав він, оглядаючи по черзі нас обох. — О, так, звичайно! Вас, дозвольте зауважити, легко впізнати за вашими фотографіями. Сподіваюся, ви вже одержали лист від мого однофамільця Натана Ґаррідеба?
— Сідайте, прошу, — мовив Шерлок Холмс. — Нам треба дещо з вами обміркувати. — Він узяв зі столу аркуш списаного паперу. — Ви, безперечно, той самий містер Джон Ґаррідеб з Америки, про якого згадується в листі. Але ви, здається, вже давненько живете в Англії?
— Звідки ви взяли це, містере Холмсе? — У виразних очах відвідувача майнула тінь підозри.
— Ваш одяг — англійського виробництва.
Містер Ґаррідеб вимушено засміявся.
— Я читав про ваші штучки, містере Холмсе, але ніколи не думав, що ви застосуєте їх до мене. Як ви це підмітили?
— Крій плечей у вашому піджаку, носаки ваших черевиків, — хіба тут можна помилитися?
— Гаразд, гаразд. Я й не знав, що виглядаю як справжнісінький англієць. Нещодавно деякі справи примусили мене переїхати сюди, через те все на мені, як ви помітили, лондонське. Але ваш час, напевно, дорогоцінний, і ми зібралися тут не задля розмови про мої черевики чи шкарпетки. Може, перейдемо до папірця, який ви тримаєте в руці?
Холмс чимось дратував нашого відвідувача: його опецькувате обличчя зовсім утратило недавню привітність.
— Не поспішайте! Не поспішайте, містере Ґаррідебе, — заспокійливо промовив мій друг. — Доктор Ватсон може підтвердити, що мої незначні відхилення від теми тільки допомагають якнайшвидше вирішити справу. Але чому містер Натан Ґаррідеб не прийшов разом з вами?
— На якого біса він уплутав вас у все це?! — вигукнув відвідувач, несподівано спалахнувши гнівом. — Яке, хай йому грець, вам до нього діло? Двоє джентльменів обговорюють свої професійні інтереси — і раптом одному з них навіщось знадобився детектив! Заходжу до нього сьогодні вранці й дізнаюся, яку штуку він мені утнув. Через те я й прийшов сюди. Одне слово, ця його витівка мені не до вподоби!
— Вона вам анітрохи не зашкодить, містере Ґаррідебе. Містер Натан Ґаррідеб просто виявив наполегливість, аби довести цю справу до кінця, однаковою мірою важливого для вас обох. Він знав, що я маю змогу добувати потрібні відомості, от і звернувся до мене.
Гнівне обличчя нашого відвідувача поволі злагідніло.
— Ну, якщо так, то інша річ, — мовив він. — Коли я зайшов уранці до старого і він розповів мені, що запросив детектива, я негайно записав адресу — і чимдуж до вас. Не хочу, щоб поліція лізла в мої приватні справи. Але якщо ви й справді беретеся допомогти нам знайти потрібну людину, то я не заперечую.
— Саме так, — відказав Холмс. — А тепер, сер, коли ви вже тут, ми хотіли б почути про все це з ваших уст. Мій друг не знає жодної подробиці тієї справи.
Містер Ґаррідеб кинув на мене не дуже дружній погляд.
— А нащо йому це знати? — спитав він.
— Ми звичайно працюємо разом.
— Ну що ж, у мене немає підстави щось від вас приховувати. Переповім усе якомога стисліше. Якби ви народилися в Канзасі, я б не пояснював вам, хто такий Александер Гамільтон Ґаррідеб. Він надбав солідний капітал на нерухомому майні, та ще гендлював пшеницею на біржі в Чикаго. А землі накупив стільки, що її вистачило б на ціле ваше графство, — і все на берегах річки Арканзас, на захід від Форт-Доджа: там і пасовиська, і будівельний ліс, і орна земля, й копальні — все, що може приносити добрі прибутки власникові.
Ані родичів, ані друзів у нього не було, — я, в усякому разі, про них не чув. Але він був дуже гордий із того, що носить таке рідкісне прізвище. Це й звело нас докупи. Я тоді служив адвокатом у Топіці, коли цей старий якось з’явився в мене. Він так радів, що зустрів ще одну людину з таким прізвищем! Отож і вирішив будь-що дізнатися, чи є десь у світі й інші Ґаррідеби. «Знайдіть мені хоч одного!» — благав він мене. Я відповідав, що я — людина заклопотана, не маю часу розшукувати Ґаррідебів. «Нічого, — відказав він, — ви за це візьметесь, якщо мені вдасться зробити те, що я задумав». Я тоді вирішив, що старий жартує, однак невдовзі переконався: в його словах був глузд.
Після цієї розмови не минуло й року, як він помер і залишив такий дивний заповіт, якого в Канзасі ще ніхто не реєстрував. Усю свою власність він поділив на три частки й одну з них заповів мені — з умовою, якщо я знайду ще двох Ґаррідебів, котрі теж стануть його спадкоємцями. Це ж рівно по п’ять мільйонів доларів на кожного! Але жоден з нас не одержить ні цента, доки ми всі троє не зберемося разом.
Все це було таке заманливе, що я покинув свою адвокатську практику і взявся до пошуків Ґаррідебів. У Сполучених Штатах їх більше немає. Я прочесав усю країну, як то кажуть, найтоншим гребінцем, але не виявив жодного Ґаррідеба. Тоді я вирушив до Старого Світу й раптом побачив це прізвище у лондонському телефонному довіднику! Два дні тому я відвідав Натана Ґаррідеба і про все йому розповів. Однак він зовсім самотній, як і я, — тобто сестри в нього є, але серед чоловіків — жодного родича. А заповіт вимагає, щоб були три чоловіки. Отже, як бачите, одне місце в списку претендентів на спадщину досі вільне, і якщо ви допоможете нам його заповнити, то отримаєте гарну винагороду за таку послугу.
— Що, Ватсоне, — усміхнувшись, звернувся до мене Холмс, — хіба я не казав вам, що це цікава історія? А вам, сер, я радив би передусім дати оголошення в газети.
— Я вже це робив, містере Холмсе. І все марно.
— Ні, любий мій друже, ця загадка справді курйозна. Гадаю, за неї варто взятися на дозвіллі. До речі, цікаво, що ви з Топіки. Колись я листувався з одним тамтешнім джентльменом, — нині вже покійним, — на ім’я доктор Лізандер Старр, який був там мером у 1890 році.
— Наш старий доктор Старр! — вигукнув відвідувач. — Його ім’я й досі там шановане. Гаразд, містере Холмсе; мені здається, що з вами варто підтримувати зв’язки. За день-два я, напевно, подам про себе звістку.
Після цих слів наш американець уклонився й вийшов.
Холмс запалив люльку і якийсь час сидів мовчки, дивно усміхаючись сам до себе.
— То що? — запитав я врешті.
— Дивовижна річ, Ватсоне, просто дивовижна!
— Що саме?
Холмс вийняв цибух з рота:
— Я не візьму втямки, Ватсоне, навіщо цей джентльмен стільки нам набрехав? Я трохи не спитав його про це відверто: іноді пряма атака — найкраща тактика. Але врешті вирішив зробити йому приємне: хай думає, що добре піддурив нас. Чоловік в англійському піджаку, до того ж із протертими ліктями, у поношених штанях, що випнулися мішками на колінах після кількарічного вжитку, — і він, судячи з цього листа і його ж таки слів, — американський провінціал, що тільки недавно прибув до Лондона! Ніяких оголошень у газетах я не бачив, — а ви ж знаєте, що я ніколи не проминаю жодного з них: це надійне прикриття, коли треба підняти дичину. Хіба я проґавив би такого фазана? І ніякого доктора Лізандера Старра з Топіки я ніколи не знав. Одне слово, куди не глянь, усюди самісінькі вигадки. Він, як на мене, й справді американець, але майже забув свою говірку, проживши кілька років у Лондоні. Яку гру він веде, які справжні причини цих безглуздих пошуків Ґаррідебів? До нього слід придивитись: якщо це шахрай, то, безперечно, дуже кмітливий і винахідливий. Треба з’ясувати, чи інший наш Ґаррідеб теж не авантурник. Зателефонуйте йому, Ватсоне.