Холмс знову трохи посидів мовчки, курячи одну зі своїх старезних і закіптюжених люльок.
— Я не зовсім розумію, чого ви од мене хочете, містере Мейсоне, — відповів він. — Може, ви це мені поясните якось краще?
— Найкраще пояснення, містере Холмсе, мабуть, оце, — мовив відвідувач.
Він дістав з кишені папірець, обережно розгорнув його і витяг звідти обгорілий шматок кістки.
Холмс із цікавістю оглянув кістку:
— Де ви це взяли?
— У підвалі, якраз під кімнатою леді Беатріс, є піч для опалення будинку. Якийсь час нею не користувалися, але сер Роберт якось поскаржився, що в будинку холодно, і наказав її розпалити. Зазвичай це робить Гарвей — один з моїх хлопців-конюхів. Сьогодні вранці саме він приніс мені цю кістку, — знайшов її в печі, коли вигрібав попіл. Це йому не сподобалось, і він...
— Мені теж, — мовив Холмс. — Що ви на це скажете, Ватсоне?
Кістка дуже обгоріла, але сумнівів щодо неї в мене не було.
— Це горішня частина людського стегна, — відповів я.
— Так! — Холмс посерйознішав. — А коли цей хлопчина розпалює піч?
— Щовечора, а потім іде спати.
— Отже, вночі до підвалу може зайти будь-хто?
— Так, сер.
— А чи можна потрапити туди з двору?
— Так, там є двері, що виходять надвір. Інші виходять на сходи, які ведуть у коридор, де є кімната леді Беатріс.
— Ця справа зайшла надто далеко, містере Мейсоне, й стає чимдалі бруднішою. Ви казали, що сера Роберта тієї ночі не було в садибі?
— Ні, сер.
— Виходить, що кістки в печі спалював не він.
— Так, сер.
— Як називається той заїзд, про який ви розповідали?
— «Зелений дракон».
— А чи є де порибалити в тамтешній частині Беркшира?
З виразу вельмишановного тренера було добре видно, що він переконаний: примхлива доля звела його з іще одним божевільним.
— Так, сер, я чув, що там біля млина є ставок, де водиться форель, а в озері Холл — щука.
— От і гаразд. Ми з Ватсоном завзяті рибалки, чи не так, Ватсоне? В разі потреби ви зможете знайти нас у «Зеленому драконі». Ми будемо там ще цього вечора. Сподіваюсь, ви розумієте, містере Мейсоне, що приходити вам туди не слід, — краще передайте лист. А якщо мені треба буде побачитися з вами, я сам знайду вас. Тільки-но нам пощастить просунутися в цій справі трохи далі, я повідомлю вас про свою думку.
Отже, чудового травневого вечора ми з Холмсом їхали у вагоні першого класу до маленької станції Шоскомб, де потяги зупинялись лише на вимогу пасажирів. У сітці над нами гойдалася ціла купа вудок, котушок жилки та підсак. Прибувши на місце, ми швидко доїхали до старомодного невеликого заїзду, де спритний господар Джозія Барнес охоче взявся допомагати нам складати план винищення всієї риби в околиці.
— А як щодо озера Холл і щуки? — спитав Холмс.
Обличчя господаря спохмурніло:
— Нічого не вийде, сер. Там, на тому озері, дуже небезпечно.
— А чому?
— Через сера Роберта. Він страшенно ненавидить нишпорок. Якщо ви, двоє незнайомців, опинитесь біля його стайні, він неодмінно накинеться на вас. Сер Роберт не хоче ризикувати, нізащо не хоче.
— Я чув, що його кінь братиме участь у дербі.
— Так, і це чудовий кінь. На нього поставлено всі наші грошенята й сера Роберта теж. До речі, — він з тривогою позирнув на нас, — ви самі, бува, не приїхали сюди заради того, щоб побачити перегони?
— Ні, аж ніяк. Просто двом натомленим лондонцям треба вдихнути трохи свіжого беркширського повітря.
— Тоді ви правильно обрали місце. Свіжого повітря тут вистачає для всіх. Тільки пам’ятайте, що я сказав вам про сера Роберта. Він із тих, хто спочатку орудує кулаками, а тоді вже словами. До парку краще не підходьте.
— Добре, містере Барнесе! Згоден. До речі, який гарний спанієль дзявкоче у вашій залі!
— Якщо хочете, я розкажу трохи про нього. Це справжня шоскомбська порода. Кращої не знайдете в усій Англії.
— Я дуже люблю собак, — мовив Холмс. — Дозвольте мені запитати про одну не дуже скромну річ. Скільки може коштувати такий собака?
— Набагато більше, ніж я міг би заплатити, сер. Його подарував мені сам сер Роберт. Я увесь час тримаю його на прив’язі, інакше він утече додому, тільки-но я відпущу його.
— У нас уже є козирі, Ватсоне, — сказав Холмс, коли господар пішов. — Щоправда, грати ними непросто, але ми ще маємо день чи два. Як я чув, сер Роберт досі в Лондоні. Ми могли б уже цієї ночі спокійно податися до того склепу. Є кілька моментів, які мені хотілося б з’ясувати.
— Ви вже маєте якусь версію, Холмсе?
— Я знаю лише те, що десь із тиждень тому в Шоскомбі сталося щось таке, що різко змінило життя всієї садиби. Але що саме? Можемо лише припускати. Мені здається, що ця справа вкрай заплутана. Проте саме це нам і допоможе. Нема нічого безнадійнішого за найбуденніші пригоди... Звернімося ще раз до наших фактів. Брат перестає відвідувати свою любу хвору сестру. Викидає з дому її улюбленого собаку. Її собаку, Ватсоне. Хіба це ні про що вам не говорить?
— Ні, хіба що про братову злість.
— Що ж, цілком можливо. Або... однак це вже інша версія. Проаналізуймо події, які відбулися після сварки, якщо то справді була сварка. Леді майже не виходить із кімнати, лише зрідка прогулюючись у дворі з покоївкою й не заглядаючи до стайні, щоб бачити свого улюбленого коня. До того ж вона починає пити. Я правду кажу чи ні?
— Так, окрім того, що ви не згадали про склеп.
— Це вже інша лінія подій. Їх тут дві, і я просив би вас не плутати їх. Лінія «А», пов’язана з леді Беатріс, досить лиховісна, хіба ні?
— Я не можу зрозуміти...
— Гаразд, перейдемо до лінії «Б», пов’язаної з сером Робертом. Він просто божеволіє від думки про виграш на дербі. Він потрапив до рук лихварів, і щомиті його майно, разом з кіньми і стайнею, може бути описане. Він рішучий, відчайдушний чоловік, звик жити на сестрині кошти. Сестрина покоївка стала слухняним знаряддям у його руках. Поки що все логічно, так чи ні?
— Але ж склеп...
— Так, склеп! Припустімо, Ватсоне, — лише припустімо, без будь-яких доказів, — що сер Роберт убив свою сестру.
— Любий мій Холмсе, це виключається!
— Ні, Ватсоне. Сер Роберт — виходець із шляхетної родини. Але навіть серед таких орлів може знайтися крук. Тож не варто відкидати цієї думки, не перевіривши її. Не діставши грошей, він не може втекти з Англії, а дістати їх він може лише в тому разі, якщо вдасться здійснити його задум стосовно Шоскомбського Принца. Через те він поки що залишається вдома. Вчинивши вбивство, він повинен сховати десь тіло своєї жертви, а також знайти людину на роль покійної сестри. Для цього дуже придалася б покоївка — тут немає нічого неможливого. А тіло старої леді можна перенести до склепу, куди майже ніхто не заглядає, або проти ночі таємно спалити в печі, не залишивши жодних слідів, крім хіба що тієї кістки. Що ви на це скажете, Ватсоне?
— Таке цілком можливе, якщо погодитись із вашим жахливим припущенням.
— Здається, я придумав один невеличкий хід. Завтра ми спробуємо з’ясувати цю справу. А тим часом, щоб не викликати підозри до себе, запросімо сюди нашого господаря й заведімо з ним бесіду про вугрів та красноперок за келихом найкращого його вина, — ось найкоротша дорога до його серця. А за цією бесідою ми можемо почути якусь цікаву з тутешніх пліток.
Другого дня вранці Холмс виявив, що ми забули взяти з собою блешню, тож замість риболовлі вирушили на прогулянку. Вийшли об одинадцятій годині, і Холмсові дозволили взяти з собою чорного красеня спанієля.
— Ось і садиба, — сказав він, коли ми наблизилися до великих паркових воріт із геральдичними грифонами вгорі. — Опівдні, як повідомив містер Барнес, леді виїздить на прогулянку; її екіпаж має тут зупинитися й зачекати, поки відчинять ворота. Коли він зупиниться, спробуйте, Ватсоне, затримати візника якимось запитанням. На мене не зважайте. Я сховаюся в отих падубових кущах і спостерігатиму за вами.
Чекати довелося недовго. За чверть години ми побачили велику відкриту жовту коляску, запряжену двома чудовими сірими кіньми, що їхала головною алеєю. Холмс разом із собакою заховався в кущах. Я став посеред дороги, байдуже помахуючи ціпком. Воротар підбіг, і ворота швидко відчинилися.
Коляска їхала дуже повільно, і я міг розгледіти всіх, хто в ній був. З лівого боку сиділа рум’янолиця молода жінка з золотавим волоссям і рішучими очима. Праворуч від неї згорбилася літня леді, щільно закутана в цілу низку хусток, що закривали її обличчя й немічні плечі. Коли коні вибігли на дорогу, я підняв руку й спитав у візника, що зупинив екіпаж, чи вдома зараз сер Роберт.
Тієї ж миті Холмс вискочив з кущів і відпустив спанієля. Пес із радісним дзявкотом кинувся до коляски й стрибнув на підніжку. Але його веселий гавкіт раптом змінився лютим гарчанням, і він вчепивсь у чорну спідницю леді.
— Їдьмо! Їдьмо! — пролунав хрипкий голос.
Візник стьобнув батогом коней, і ми залишилися посеред дороги самі.
— Тепер усе зрозуміло, Ватсоне, — мовив Холмс, пристібнувши повідок до нашийника роздратованого спанієля. — Він подумав, що це його господиня, а побачив незнайомця. Собаки ніколи не помиляються.
— Але ж голос був чоловічий! — вигукнув я.
— Саме так! До наших козирів, Ватсоне, додався ще один, та грати все одно треба обережно.
На цей день мій друг не мав більше ніяких планів, і ми зі своїми вудками подалися до ставу біля млина й наловили на вечерю форелі. Лише повечерявши, Холмс знову почав виявляти ознаки жвавості. Невдовзі ми вже були на тій самій дорозі, що й уранці, і вона привела нас до паркових воріт. Там на нас чекав високий похмурий чоловік — тренер Джон Мейсон, з яким ми познайомилися в Лондоні.
— Добрий вечір, джентльмени, — привітався він. — Я одержав ваш лист, містере Холмсе. Сер Роберт іще не повернувся, але я чув, що він має приїхати сьогодні ввечері.
— А чи далеко від дому той склеп? — спитав Холмс.
— За добру чверть милі.
— Тоді, гадаю, ми зможемо піти туди разом.
— Боюся, що ні, містере Холмсе. Тільки-но він приїде, як одразу візьметься розпитувати мене про останні новини щодо Шоскомбського Принца.
— Так! Тоді ми діятимемо без вас, містере Мейсоне. Ви лише покажіть нам склеп і йдіть собі.
Ніч була темна, але Мейсон упевнено вів нас через пасовище, аж поки попереду забовваніли темні обриси старовинної каплиці. Коли ми наблизилися до неї, наш провідник, спотикаючись об купи каміння, знайшов дорогу до того кутка, де були сходи, що вели вниз, до склепу. Тернувши сірником, він освітив понуре, зловісне місце з потрісканими, порослими мохом стінами і рядами свинцевих та кам’яних домовин під стрілчастим склепінням, яке ледве видніло у темряві над нашими головами. Холмс засвітив свій ліхтар, і сніп жовтавого світла оживив цю похмуру сцену. Світло відбивалось від металевих дощечок на віках домовин, оздоблених малюнком грифона й корони — гербом старовинного роду, що зберігав свою велич навіть за порогом смерті.
— Ви казали про якісь кістки, містере Мейсоне. Чи можете показати нам їх, перш ніж підете?
— Вони тут, у цьому кутку. — Тренер ступив кілька кроків і зупинився в німому подиві, коли світло Холмсового ліхтаря осяяло віддалений куток. — Вони зникли! — ледве промовив він.
— Так я й сподівався, — мовив, усміхнувшись, Холмс. — Гадаю, що попіл із них можна знайти в тій самій печі, яка ще раніше поглинула частину цих кісток.
— Але навіщо було комусь палити кістки людини, яка померла тисячу років тому? — здивувався Джон Мейсон.
— Для того ми і прийшли сюди, щоб з’ясувати це, — відповів Холмс. — До ранку ми знайдемо відповідь. А вас ми більше не затримуємо.
Коли Мейсон покинув нас, Холмс заходився якнайретельніше оглядати всі домовини, почавши від найдавніших, мабуть, іще саксонських, просуваючись від середини склепу вздовж довгого ряду норманів — усіляких Х’юґо та Одо, поки не дійшов нарешті до сера Вільяма й сера Деніса Фолдерів з вісімнадцятого століття. Минула година, а може, й більше, перш ніж Холмс зупинився біля свинцевої домовини, що стояла біля самого входу до склепу. Я почув тихий задоволений вигук. З гарячкових, але впевнених його рухів зрозумів, що мій друг натрапив на те, що шукав. Крізь лупу він пильно оглянув краї важкого віка. Тоді витяг з кишені невеликий ломик, яким відкривають сейфи, просунув його в щілину й почав підважувати віко, що кріпилося лиш двома скобами. Почувся металевий скрегіт, але тільки-но віко трохи відсунулося, як нашу роботу несподівано перервали.
Згори, з каплиці, долинула чиясь хода. То була рішуча, хоч і швидка, хода людини, яка йде сюди з певною метою й добре знає дорогу. На сходах заструменіло світло, й за мить в отворі готичної арки з’явився чоловік. Постать його була дужа й страшна. Великий гасовий ліхтар, що його він тримав перед собою в руці, освітлював сердите заросле обличчя і гнівні очі, які уважно оглядали кожен закуток склепу й нарешті спинилися на моєму другові й мені.
— Хто ви такі, до біса?! — гримнув чоловік. — Чого вам тут треба в моєму маєтку?
Холмс нічого не відповів. Господар ступив зо два кроки вперед і замахнувся важкою палицею.
Ви чуєте мене?! — загорлав він, не випускаючи палиці з рук. — Хто ви такі? Що ви тут робите?!
Однак Холмс, замість того, щоб тікати, підійшов до нього.
— Я теж хочу запитати вас, сер, — суворим тоном вимовив він. — Хто це? І що ви тут робите?
Він обернувся й зірвав з домовини віко. При світлі ліхтаря я побачив загорнуте в простирадло тіло й бліде, зморщене обличчя з жахливими, відьомськими рисами, довгим гострим носом і немовби скляними очима.
Баронет скрикнув, відсахнувся й припав до кам’яної домовини.
— Як ви про це довідалися?! — вигукнув він. І відразу розлючено додав: — Що вам до цього?
— Мене звуть Шерлок Холмс, — мовив мій друг. — Можливо, вам знайоме це ім’я. В усякому разі, мій обов’язок, як і обов’язок кожного громадянина, стояти на сторожі закону. А як на мене, відповідати вам доведеться за багато речей.
Сер Роберт розгнівано глипнув на нас, але тихий Холмсів голос і впевнена поведінка пом’якшили його гнів.
— Богом присягаюся, містере Холмсе, я нічого лихого не робив, — мовив він. — Усе нібито свідчить проти мене, але я просто не міг вчинити інакше.
— Я радий був би вам повірити, але боюся, що вам усе-таки доведеться пояснити це поліції.
Сер Роберт знизав широкими плечима:
— Гаразд, хай буде так. Ходімо до будинку. Там ви зможете самі у всьому переконатися.
За чверть години ми вже сиділи в кімнаті, яка, судячи з ряду начищених рушниць за склом, слугувала в старовинному будинку збройовою. Обстанова тут була досить затишна, і сер Роберт на кілька хвилин залишив нас самих. Коли він повернувся, з ним були ще двоє: молода красуня, яку ми вже бачили вдень у колясці, й невисокий чоловік із щурячим лицем і дратівливою обережністю в поведінці. Вираз подиву на їхніх обличчях свідчив, що баронет не встиг до ладу пояснити їм, що сталося.
— Це містер і місіс Норлет, — мовив сер Роберт, показавши рукою в їхній бік. — Місіс Норлет під своїм дівочим прізвищем Еванс кілька років служила покоївкою в моєї сестри. Я привів їх сюди, щоб краще пояснити вам своє становище. Це єдині люди, які можуть підтвердити мої слова.
— Чи треба це, сер?! Ви добре подумали, що робите?! — скрикнула жінка.
— Щодо мене, то я взагалі ні за що не відповідатиму, — мовив її чоловік.
Сер Роберт кинув на нього зневажливий погляд.
— Відповідатиму за все я, — сказав він. — А тепер, містере Холмсе, вислухайте головні факти. Вам, зрозуміло, добре відоме моє становище, бо інакше ви не опинилися б там, де я вас знайшов. Напевно, ви вже знаєте й про те, що я хочу виставити на дербі свого коня і від мого успіху багато що залежатиме. Якщо я виграю, то врятуюся. Якщо ж ні... то про це краще й не думати!
— Що ж, становище ваше зрозуміле, — мовив Холмс.
— Я цілком залежу від своєї сестри, леді Беатріс. Але всі знають, що ця садиба перебуває в її довічному володінні. Що ж до мене, то я добряче заплутавсь у лихварських тенетах. Тож уявіть собі, що сестра моя помирає й кредитори накидаються на моє майно, мов зграя стерв’ятників! Усе потрапляє до їхніх рук — моя стайня, мої коні, — все! І знаєте, містере Холмсе, моя сестра справді померла тиждень тому.