Я ладен був заприсягтися, що на вустах жінки промайнула тінь легенької усмішки.
— Не можу сказати, — відповіла вона. — Це справді щось дивне.
— Гаразд, більше ви нам не потрібні. Пробачте, що ми забрали у вас стільки часу, — сказав інспектор. — Залишилося, звичайно, ще багато подробиць, але ми повернемося до них згодом.
Місіс Дуглас підвелась, і я знову помітив, як швидко й допитливо вона позирнула на нас. «Яке враження справили на вас мої свідчення?» — немовби питала ця жінка. Потім вона вклонилась і вийшла з кімнати.
— Гарна жінка, дуже гарна, — замріяно промовив Мак-Дональд, коли за нею зачинилися двері. — Цей Баркер, мабуть, і справді тут замішаний. Він із тих чоловіків, що приваблюють жінок. Він зізнався, що небіжчик був ревнивий, і краще за інших, напевно, знав причину його ревнощів. А ця пригода з обручкою? Її не можна просто так облишити. Людина, що знімає з пальця у мертвого обручку... Що ви скажете про це, містере Холмсе?
Мій друг сидів, схиливши голову на руки, заглиблений у свої думи. Потім підвівсь і подзвонив.
— Еймсе, — запитав він, коли ключник увійшов, — де зараз містер Сесіл Баркер?
— Зараз пошукаю, сер.
За мить він повернувсь і сказав, що Баркер у садку.
— Чи не пригадаєте ви, Еймсе, що було на ногах у містера Баркера минулої ночі, коли ви були з ним у тій кімнаті?
— Так, пам’ятаю, містере Холмсе. Він був у нічних пантофлях. Я приніс йому чоботи, коли він зібрався до поліції.
— Де зараз ті пантофлі?
— Під стільцем у передпокої.
— Гаразд, Еймсе. Нам, звичайно, треба знати, які сліди міг залишити містер Баркер, а які — вбивця.
— Так, сер. Я помітив, що його пантофлі забруднені кров’ю. Так само, як і мої.
— Що ж, це природно — кров у кімнаті була всюди. Дякую, Еймсе. Ми подзвонимо, коли ви будете потрібні нам.
Через кілька хвилин ми були в Дугласовій кімнаті. Холмс приніс туди з передпокою пантофлі. Як і зауважив Еймс, їхні підошви були темні від крові.
— Дивно! — пробурмотів Холмс, розглядаючи біля вікна пантофлі. — Дуже дивно.
Потім він швидким, різким рухом поставив один пантофель на кривавий слід на підвіконні. Слід точнісінько збігався з пантофлем. Холмс мовчки всміхнувся.
Інспектор аж змінився на виду з хвилювання. Його шотландська говірка затріскотіла, мов палиця по паркану:
— Джентльмени, тут не може бути сумніву! Баркер сам показав на це вікно. Пляма набагато ширша за слід чобота. Я думав, що то слід клишоногої людини... проте ось воно, пояснення. Але що це все означає, містере Холмсе? Що це означає?
— Справді, що це означає? — замислено повторив мій друг.
Вайт Мейсон, усміхаючись, потер свої пухлі руки.
— Я ж казав, що тут незвичайний випадок! — вигукнув він. — Їй-бо, незвичайний!
6. Промені світла
Троє детективів залишилися в садибі, щоб розібратись у подробицях слідства, а я сам-один вирушив до нашого скромного помешкання в сільському заїзді. Але спершу мені заманулося погуляти в старовинному саду біля замку. Його оточували ряди старих, по-химерному підстрижених тисів. У глибині саду була чудова галява зі стародавнім сонячним годинником посередині. Тут панував сумирний, спокійний настрій, якого так потребували мої напружені нерви.
Серед цього глибокого спокою ніби забувалась — чи принаймні здавалась якимось сонним видивом — похмура кімната з застиглим скривавленим тілом на підлозі. Але саме тоді, коли я блукав садом, намагаючись заспокоїти цим затишком свою душу, стався дивний випадок, що відразу повернув мої думки до злочину і залишив по собі лиховісне враження.
Я вже згадував, що сад оточували ряди тисових дерев. У найдальшому ряді вони росли щільно, мов живопліт. По інший бік цього живоплоту стояла кам’яна лава, прихована від очей усіх, хто йде від будинку. Наблизившись до того місця, я почув голоси — якісь слова, мовлені низьким чоловічим голосом, і тихий жіночий сміх, немовби у відповідь.
За мить я вже був по той бік живоплоту й побачив там місіс Дуглас та Баркера — побачив раніше, ніж вони мене помітили. Вираз її обличчя приголомшив мене. В їдальні, на допиті, вона здавалася серйозною й сумною. Тепер усі сліди лиха зникли з її лиця. Очі випромінювали радість, обличчя з усмішкою обернулося до Баркера. Він сидів біля неї, склавши руки на колінах, і його мужнє, гарне обличчя теж відповідало усмішкою. За хвилину — вони спізнились лише на хвилину — їхні обличчя знов перетворилися на понурі маски. Кинувши похапцем зо двоє слів, Баркер підвівся й подався до мене.
— Пробачте, сер, — мовив він. — Я маю честь розмовляти з доктором Ватсоном?
Я холодно вклонився; цей порух, напевно, якнайкраще висловлював те, що заполонило тоді мої думки.
— Ми так і сподівалися, що це ви. Про вашу дружбу з містером Шерлоком Холмсом знають усі. Чи можете ви підійти на хвилину сюди, щоб поговорити з місіс Дуглас?
Я пішов за ним, виразно уявивши собі захололе тіло на підлозі. А тепер, через кілька годин після трагедії, дружина і найкращий друг небіжчика весело гомонять і сміються в саду, що був колись його садом. Я неохоче вклонився місіс Дуглас. Я переживав з нею її горе недавно, в їдальні. Тепер я збайдужіло зустрів її допитливий погляд.
— Ви, мабуть, вважаєте мене за бездушну людину, — озвалась вона.
— Це мене не обходить, — відповів я, знизавши плечима.
— Але згодом ви, напевно, віддасте мені належне. Якби ви тільки виконали...
— Немає потреби, щоб доктор Ватсон щось виконував, — швидко перебив її Баркер. — Він сам каже, що це його не обходить.
— Саме так, — підтвердив я. — Тож дозвольте мені продовжити прогулянку.
— Хвилинку, докторе Ватсоне! — благально вигукнула жінка. — Я звернуся до вас лише з одним запитанням, на яке ви можете відповісти правдивіше, ніж будь-хто в світі, і ця ваша відповідь для мене вкрай важлива. Ви краще за будь-кого іншого знаєте містера Холмса та його стосунки з поліцією. Якщо хтось скаже йому про розв’язку цієї справи, чи обов’язково ваш друг має ділитися нею з поліцією?
— Авжеж, — різко промовив Баркер. — Він працює самостійно чи, може, з ними й на них?
— Не знаю, далебі, чи можу я сам судити про такі дражливі речі...
— Благаю, благаю вас, докторе Ватсоне! Ви дуже допоможете нам... допоможете мені, якщо з’ясуєте це питання.
В голосі леді бриніла така щирість, що я на мить забув про її байдужість і ладен був зробити все, що вона захоче.
— Містер Холмс не залежить ні від кого, — відповів я. — Він працює самостійно й чинитиме на свій розсуд. Проте він, звичайно, цілком лояльний щодо своїх колег з поліції, — адже вони розплутують ту саму справу, — і не приховуватиме того, що може допомогти їм швидше віддати злочинця до суду. Більше я нічого не можу сказати, тож пораджу вам звернутися до самого містера Холмса, щоб дістати якісь докладніші відомості.
Сказавши це, я підняв капелюх і пішов, залишивши їх на лаві за живоплотом. Лише в кінці саду я озирнувся й побачив, що вони сидять на тому самому місці й запально про щось сперечаються. З того, як вони дивилися мені вслід, я зрозумів, що вони обговорюють нашу невдалу розмову.
— Мені не потрібна їхня щирість, — сказав Холмс, коли я розповів йому про цей випадок. Цілий день він провів у садибі, радячись зі своїми двома колегами. Повернувся близько п’ятої і з вовчим апетитом узявся до підвечірку, який я замовив для нього. — Ніякої поблажливості, Ватсоне; вона недоречна, коли йтиметься про їхній арешт за те, що вони допомагали вбивці.
— Ви думаєте, що до цього йде?
Мій друг був у доброму гуморі
— Любий мій Ватсоне, коли я впораюся з цим четвертим вареним яйцем, то буду готовий пояснити вам усю ситуацію. Не можу сказати, що ми вже все з’ясували, — аж ніяк, — але коли натрапимо на слід зниклої гімнастичної гирі...
— Зниклої гирі?!
— О Боже, Ватсоне, невже ви й досі не зрозуміли, що вся ця справа зводиться до зниклої гирі? Проте не засмучуйтесь: між нами кажучи, мені здається, що ні інспектор Мак, ні цей симпатичний тутешній детектив не звернули на цю деталь жодної уваги. Одна гімнастична гиря, Ватсоне! Уявіть собі атлета з однією гирею! Це спричинило б викривлення хребта. Дивовижно, Ватсоне, справді дивовижно!
Він сидів, запихаючи рот грінкою, й очі його лукаво виблискували, кепкуючи з мого збентеження. Його чудовий апетит міг стати запорукою успіху — я зберіг незабутні спогади про ті дні та ночі, коли Холмс навіть не думав про їжу, бо його стривожений мозок розгадував загадки, а худе, енергійне обличчя ставало ще зморенішим від напруженої розумової праці. Нарешті він запалив люльку, сів біля каміна й почав повагом говорити, ніби розмірковуючи вголос:
— Брехня, Ватсоне, велика, зухвала, злочинна брехня — ось що зустріло нас за цими дверима! Це наша вихідна точка. Вся історія, що її розповів Баркер, — брехня. Але Баркерову історію підтвердила місіс Дуглас. Отже, вона брехала так само. Обоє брехали, заздалегідь домовившись. Звідси постає питання: чому вони брешуть і чому так старанно приховують правду? Спробуймо, Ватсоне, разом відкинути брехню і відтворити правду.
Як я дізнався, що вони брешуть? Така недолуга витівка просто не може бути правдою. Погляньте-но! За їхніми свідченнями, вбивця менше ніж за хвилину після вбивства зняв з пальця жертви обручку, яка була під іншим перснем, повернув той перстень на місце — справжній убивця, напевно, цього нізащо не зробив би — й залишив біля трупа ту дивну картку. Все це, як на мене, просто неймовірно.
Погодьтеся, Ватсоне, — я надто шаную вас, щоб мені спало на думку, ніби ви з цим не погодитесь, — що обручку не могли зняти до вбивства. Те, що свічка горіла недовго, свідчить, що їхня розмова також була нетривалою. Невже Дуглас, про хоробрість якого ми стільки чули, міг би з власної волі віддати свою обручку? Ні, ні, Ватсоне, вбивця був наодинці з убитим при світлі лампи. Тут я не маю ані найменшого сумніву.
Причиною смерті був, очевидно, постріл з рушниці. Отже, він мав відбутися трохи раніше, ніж нам розповіли. Помилитись тут неможливо. Виходить, що ми маємо справу із заздалегідь обдуманою змовою двох осіб, які чули постріл, — містера Баркера та місіс Дуглас. Коли ж я переконався, що кривавий слід на підвіконні навмисне зробив Баркер, щоб навести поліцію на хибну думку, то довелося визнати, що проти них є вагомі докази.
Тепер поміркуймо, о котрій годині сталося вбивство. До пів на одинадцяту слуги ще не порозходились, тож до цього часу статися воно не могло. За чверть до одинадцятої всі вони пішли спати, крім Еймса, що саме був у коморі. Після того, як ви сьогодні залишили нас, я провів кілька невеличких дослідів і з’ясував, що жодного шуму, який Мак-Дональд здатен був зчинити в кімнаті, не було чути в коморі, коли всі двері зачинено.
З кімнатою економки становище дещо інше. Вона не така віддалена по коридору, і з неї долинає ледь чутний звук голосу, якщо говорити досить гучно. Звук пострілу стає тихішим, коли стріляють зблизька, — а це так, безперечно, й було. Отже, постріл не був гучним, але в нічній тиші його звук міг легко долинути до кімнати місіс Еллен. Вона, як нам відомо, трохи недочуває, проте все одно каже, що чула якийсь звук, схожий на грюкіт дверей, — за півгодини до того, як знялася тривога. За півгодини до тривоги — це якраз і виходить за чверть одинадцята. Я не маю жодного сумніву, що звук, який вона чула, був пострілом з рушниці: саме тієї миті й сталося вбивство.
Якщо це так, то ми повинні з’ясувати, що робили тоді містер Баркер та місіс Дуглас — у разі, якщо вбивство, звичайно, скоїли не вони, — від тієї хвилини, коли звук пострілу змусив їх зійти вниз, до чверті на дванадцяту, коли вони подзвонили й зібрали слуг. Що вони робили тоді й чому не зняли тривогу негайно? Ось питання, що стоїть перед нами. Відповівши на нього, ми знайдемо шлях до розгадки нашої загадки.
— Я певен, — мовив я, — що ті двоє давно вже про щось змовилися. Треба бути бездушною істотою, щоб отак сидіти й сміятися аби з ким через кілька годин після вбивства чоловіка.
— Саме так. Навіть її розповідь про те, що сталося, не робить їй честі як дружині. Я не бозна-який шанувальник жінок, — і вам добре це відомо, Ватсоне, — але з власного досвіду знаю, що небагато в світі знайдеться дружин, які дозволили б, щоб стороння особа не пустила їх до тіла мертвого чоловіка. Якби я був одружений, Ватсоне, я не зміг би уявити собі, щоб моя дружина, маючи хоч якісь людські почуття, пішла геть з економкою в той час, коли я лежав би неживий за кілька ярдів від неї. Це недостойний вчинок. Навіть сторонній спостерігач здивувався б, помітивши таку бездушність жінки. Якби тут не було жодного іншого доказу, сам цей випадок викликав би підозру щодо змови.
— То ви гадаєте, що Баркер та місіс Дуглас причетні до вбивства?
— Яке відверте запитання, Ватсоне! — мовив Холмс, махнувши люлькою в мій бік. — Б’є, наче куля. Якщо ви уявите собі, що місіс Дуглас та Баркер знають правду про вбивство, але приховують її, тоді я відповім вам ствердно. Я певен, що це саме так. Але ваша підозра не має великої сенсу. Погляньмо на труднощі, які постають тоді на нашій дорозі.
Припустімо, що цю пару пов’язує злочинне кохання й вони вирішили позбутися людини, яка стоїть між ними. Це лише припущення, бо допит слуг та інших осіб цього не підтверджує. Навпаки, багато хто засвідчив, що Дугласи жили у великій злагоді.
— Хтозна, чи то правда, — заперечив я, згадавши усміхнене жіноче личко в саду.
— В усякому разі, вони справляли таке враження. Хай там що, але ця пара — надзвичайно хитрі люди. Вони обдурили всіх і вбили Дугласа. Здається мені, що він справді був людиною, над якою тяжіла небезпека...
— Ми знаємо про це лише з їхніх слів.
Холмс замислено поглянув на мене:
— Бачу, Ватсоне, що ви вже придумали версію, з якої випливає, ніби все сказане ними — цілковита брехня. Якщо так, то не існує ані погроз, ані таємного товариства, ані Долини жаху, ані майстра Мак... забув, як далі. Це якнайширше узагальнення. Погляньмо, до чого воно приведе нас. Вони вигадують цю історію з Долиною жаху. Потім залишають велосипед у саду — як доказ того, що тут побував хтось чужий. Пляма на підвіконні підтверджує цю думку. Так само й картка біля трупа, яку виготовив хтось із мешканців будинку. Все це свідчить на вашу користь, Ватсоне. А тепер звернімося до тих дивних фактів, що не мають місця у вашому припущенні. Чому з усіх видів зброї обрано саме обрізану рушницю — і до того ж американську? Як вони могли бути певні, що пострілу ніхто не почує? Місіс Еллен просто випадково не поцікавилась, чому тоді грюкнули двері. Чому ця лиха пара вчинила саме так, Ватсоне?
— Правду кажучи, я не можу цього пояснити.
— Далі: якщо дружина та її коханець надумали вбити чоловіка, то навіщо їм виставляти свою провину напоказ, знявши з пальця небіжчика обручку? Хіба це видається ймовірним, Ватсоне?
— Аж ніяк.
— І знову-таки, якби вам спало на думку покинути схований велосипед, то ви одразу, напевно, відмовилися б від неї, бо навіть найбільший недотепа скаже, що велосипед — то найважливіша річ для людини, яка змушена рятуватися втечею.
— Я нічого не можу тут пояснити.
— Але хіба може існувати така низка подій, щоб людський розум не знайшов їм пояснення? Просто так, заради вправи, без дошукування правди. Я спробую показати вам інший перебіг думок. Правду кажучи, це просто плід моєї уяви, але хіба уява — не мати правди?
Припустімо, що в житті цього Дугласа була якась ганебна, справді ганебна таємниця. Вона призвела до появи месника — якогось чужинця, не з тутешніх. Цей месник із якоїсь причини, — зараз я ще не можу пояснити її, — знімає з пальця небіжчика обручку. Помста може бути пов’язана з першим Дугласовим шлюбом, і обручку зняли у зв’язку з цим.
Перш ніж месник пішов, Баркер та місіс Дуглас опинилися в кімнаті. Убивця переконав їх, що будь-яка спроба заарештувати його призведе до розголосу ганебної таємниці. Вони погодилися відпустити його. Саме для того вони опустили міст, — це можна зробити без жодного шуму, — і знову підняли його. Злочинець з якоїсь причини вирішив, що йому буде безпечніше тікати пішки, ніж на велосипеді. Через те він залишив велосипед там, де його навряд чи могли знайти, поки він не втече. Все це цілком можливо, хіба не так?