Кілька секунд треба було Кларкові для того, щоб він зрозумів, що перед ним сидить старий служака, який пройшов нелегкий шлях від солдата до майора. Тому такі дорогі йому його майорські зірки, тому так потішила його несмілива шанобливість «демобілізованого старшини».
— Ну, чого ти злякався? — спитав майор і добродушно посміхнувся. — Хіба я роблю щось негарне? Бачиш, снідаю. — Він цокнув нігтем по склянці. — І молочко п'ю… Фронтовик? — пережовуючи шматок, спитав майор.
— Так точно! — Кларк весело і віддано подивився на воєнкома. — Сталінградець. Гвардієць Іван Федорович Бєлограй. Демобілізований. Старшина. Служив у Берліні.
Він підступив до стола, виклав військовий квиток, пропуск у прикордонну зону. Воєнком уважно переглянув усі документи.
— Чого демобілізувався?
Колишній старшина схилив голову і, дивлячись собі під ноги, сказав:
— Строк служби кінчився, товаришу майор. І потім… сердечна причина.
— Зрозуміло. Закохався? На сімейне життя потягло?
— Так точно, товаришу майор.
— Твоя наречена, звичайно, мешкає на території моєї округи?
Демобілізований старшина радісно закивав.
Воєнкомові дедалі більше й більше подобалась нав'язана йому роль відгадчика, і він продовжував:
— Якщо не помиляюсь, ти хочеш поселитися на закарпатській землі і пустити в неї своє коріння?
— Так точно, товаришу майор, — знову по-військовому чітко, стримано, з повагою відповів Бєлограй. — Під час Вітчизняної зріднився з цією землею, кров за неї пролив.
— Ти воював на Закарпатті? В яких частинах?
— У гвардійському корпусі генерала Гастиловича.
— Ну? — радісно вигукнув майор.
— Так. — Кларк кивнув на карту, позначену прапорцями. — Весь цей шлях пройшов, де плазом, де рачки, де бігом. Від Яблуневого перевалу до Марамороської улоговини. — Він назвав полк, у якому служив Бєлограй.
— Оце-то зустріч! Ми ж з тобою земляки. Однополчани. Я командував батальйоном. — Майор уже зовсім привітно подивився на колишнього старшину. — Ну, для земляка, як кажуть, і сережку з вушка. Поза всякою чергою дамо квартиру, в Яворі пропишемо і влаштуємо на роботу. Куди бажаєте піти — на млинокомбінат, мебльову фабрику, дортранс, в залізничне депо?
Бєлограй знизав плечима і розвів руками:
— Знаєте, товаришу майор, мені однаково: скрізь буду працювати так, щоб виправдати рекомендацію.
— Раджу вибрати депо. Станеш за кочегара або слюсаря, а через рік-два будеш машиністом паровоза.
— Єсть, товаришу майор, вибрати залізничне депо! — Бєлограй козирнув і вдячно посміхнувся.
Щоб цілком переконати товариша по зброї у своїй до нього сердечній прихильності, воєнком спитав:
— Наречена підходяща? Не соромно буде з нею на люди вийти?
Це було довгождане запитання, і Кларк, в глибині душі радіючи своїй витривалості й логічній послідовності поведінки, дістав бумажник, вийняв з нього усі газетні та журнальні фотографії Терезії, акуратно наклеєні на картон.
— Стій, голубе, — зупинив його воєнком. — Так це ж наша Терезія! Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці. Хороша дівчина! Ну, брате, високо ти злетів!
Кларк зітхнув, похитав головою:
— У мріях, товаришу майор, я, звичайно, високо злетів, а от… невідомо, де сісти доведеться, — можливо, в самісіньку калюжу.
— Виходить, ще не домовились?
— Ні, товаришу майор. Вона ще навіть не знає, що я…
— Що ти одружитися з нею хочеш? — підхопив воєнком і зареготав: — Оце-то жених!
— Запізнився я, товаришу майор, женихатися. Коли б назад повернувся десь там років на п'ять… Ех, яким я був у сорок четвертому! Ось!
Кларк дістав акуратно складений, пожовклий від часу, потертий на згинах газетний аркуш розміром багатотиражки. Воєнком побачив добре йому знайому армійську газету, яку щодня читав на фронті.
На першій сторінці була надрукована велика стаття під заголовком «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя». Тут же був уміщений і знімок героя: білозуба посмішка, з-під шапки вибивається важкий чуб, на шиї ремінь автомата, груди в орденах і медалях.
Ця фальшивка була свого часу виготовлена в американській друкарні і дана Кларку як особлива охоронна грамота.
— От, товаришу майор, яким я був колись, у дні моєї молодості. Так! — Кларк зітхнув. — Що було, те загуло.
— Га-а-арний гвардієць! — майор, короткозоро мружачись, роздивлявся зображення Кларка. — Та й тепер не гірший. Можеш не зітхати.
— Що ви, товаришу майор! — демобілізований старшина скромно опустив очі. — Був кінь, та з'їздився.
— Ну, ну, не прибіднюйся… недаремно ж ти Терезії сподобався!
— Так уже враз і сподобався!
Кларк поклав на край стола кисть правої руки. Воєнкомові зразу ж кинувся в очі витатуйований на тильному боці його долоні напис: «Терезія».
— Як же це так, голубе: не домовившись із Терезією тавруєш себе навіки її ім'ям?
— Не знаю, товаришу, майор, з дурості, мабуть. — Кларк, вдаючи, що засоромився, закрив татуїровку рукавом.
Майор Пирожниченко, посміявшись, подзвонив начальникові явірського залізничного депо інженеру Мазепі, своєму приятелеві і незмінному супутникові в мисливських походах, і попросив його «швиденько і акуратно, на що ти великий майстер, влаштувати на роботу паровозним слюсарем героя Вітчизняної війни Івана Федоровича Бєлограя».
Тут же, в присутності демобілізованого старшини, Пирожниченко подзвонив другому своєму приятелеві, начальникові явірської міліції, і попросив його прописати на постійне проживання «товариша Бєлограя, демобілізованого старшину, мого однополчанина, заслуженого гвардійця, що пролив свою кров за визволення Закарпаття».
Третя послуга, яку охоче зробив майор Пирожниченко Кларкові, була скромніша, але все ж істотна: воєнком написав записку в житловий відділ Явірської міськради і попросив без усякого зволікання дати житлову площу «демобілізованому доблесному воїнові, неодноразово нагородженому бойовими орденами і медалями, — Іванові Федоровичу Бєлограю».
Так протягом одного дня Кларк пустив коріння в явірський грунт.
У той день, коли Кларк оформлявся на роботу в депо, на дошці наказів і повідомлень він звернув увагу на папірець, скромно наклеєний серед інших. У ньому ясно, чорним по білому значилось таке: «Зарахувати слюсарем Івана Павловича Таруту в паровозоремонтну бригаду Хижняка». Кларк зовні нічим не виявив свого радісного хвилювання, але душа його тріумфувала. Ще б пак! Парашутист Карел Грончак, який мав при собі документи на ім'я Івана Тарути, був його супутником по літаку тієї ночі, коли він стрибнув над Угорщиною. Карел Грончак призначений йому в підручні для здійснення диверсій на гірській дорозі.
Де ж він, слюсар Тарута? Розшукуючи свого асистента, Кларк нічого ні в кого не питав, він користався лише тим, що випадково чув. Місце, де працює бригада Хижняка, установити було неважко. Походжаючи по депо, Кларк забрів на другу, хижняківську канаву. Тут він краєм вуха вловив уривок розмови, з якої йому стало ясно, що Тарута лежить у лікарні. Здавалось, обережність тепер уже зайва. Але Кларк все-таки не пішов у лікарню, вирішивши, що зустрінеться з Тарутою пізніше.
Карел Грончак не впізнав свого явірського шефа і в четвертому порушникові, який отруївся. Перед Громадою постали нові, найважчі питання: чи не захотів з якихось міркувань Карел Грончак розпізнати в Грабі свого явірського шефа, чи справді це не він? Якщо ж Граб не важлива персона, то чому ворожа розвідка про нього так дуже піклувалась?
Вивчаючи матеріали, зібрані Зубавіним, Громада прийшов до висновку, що Граб не міг бути керівником диверсійної групи на залізниці, він виконував якусь підсобну роль. І тільки. Але яку ж саме?
Судячи з показань майстра Чеканюка, Граб не збирався довго жити на радянській землі. Виходить, він, як місцевий житель, що добре знає прикордонний район, посланий за Тису, як зв'язківець або провідник.
Установити з ким-небудь зв'язок, крім Чеканюка, він не робив спроб. Значить, провідник. Кого ж він провів? Тих трьох, що вбиті в Чорному лісі? Чи ще когось?
Відповіді на всі ці питання генерал Громада вирішив шукати знову на кордоні, там, де почались події, на п'ятій заставі.
… Берег Тиси. Генерал Громада і капітан Шапошников, обоє в наглухо застебнутих плащах, які заховують їхні знаки відмінності, в однакових зелених картузах, повільно, півголосом розмовляючи, ідуть по стежці, що повторює всі закрути службової смуги. Погожий день, на ясному небі жодної хмаринки. Добре пригріває сонце. Слабкий вітерець доносить свіже, терпке повітря гір, але на обличчях прикордонників немає весняної радості. Вони серйозні, напружені.
Шапошников, ще раз намагаючись не пропустити найменшої деталі, доповідає генералові, де і як був порушений кордон, як було організовано переслідування на одному напрямку і розшуки на другому.
Генерал слухав зосереджено, зрідка ставлячи скупі питання. Зважаючи на їх характер, начальник військ прибув на заставу не для розбору операції, не для того, щоб підвести підсумок подіям. Він шукав ключ до якоїсь нової, важкої задачі. І це особливо було цікаво для капітана Шапошникова, бо хоч і були всі ясні докази успіху, він теж не вважав операцію завершеною.
Шапошников був надзвичайно стриманим у власних міркуваннях, викладав лише об'єктивні дані і чекав слушної хвилини, щоб поділитися з генералом своїми припущеннями, хоча й не перевіреними, але важливими, на думку Шапошникова.
Вийшовши до флангу дільниці застави, Громада сів на нижній східець спостережної вишки, дістав люльку, обережно постукав об поруччя сходів, вибиваючи попіл. Закуривши, він деякий час мовчки дивився на Тису. Вона швидко котила свої каламутні весняні води майже врівень з берегами. Смугаста водомірна рейка то зникала, то з'являлась поверх важких свинцевих хвиль.
— Здається, не на жарт розбурхалась Тиса, — сказав Громада. — Ще одна добра злива — і повідь неминуча. — Він різко обернувся до начальника застави і несподівано запитав: — Ну, капітане, коли збираєтесь святкувати з нагоди такого вдалого завершення операції?
— Поки що не збираюсь, товаришу генерал. Вважаю, що святкувати рано.
— Чому ви так вважаєте? — суворий голос Громади пом'якшав, суворі очі потеплішали. — У вас є підстави?
— Підстав поки що мало, товаришу генерал. Більше підозріння. Якщо дозволите, то я їх викладу. Не подобаються нам сліди цього четвертого порушника — мені і старшині Смолярчукові. Навіщо він укривав службову смугу гумовим амортизаційним килимком? Приховати, свої сліди. Але чому він не приховував їх потім, далі, на виноградниках? А тому, що на твердій землі прикордонники вже не могли ясно прочитати по його слідах, чи без нічого він прийшов, чи з яким-небудь вантажем. Коротко кажучи, товаришу генерал, я і Смолярчук маємо підозру, що Граб перейшов кордон не сам.
Громада слухав начальника застави і радів з того, що той у співдружності із слідопитом Смолярчуком своїм шляхом дійшов до того ж висновку, що й штаб округи.
— Де він зараз, старшина Смолярчук?
— Весь час вивчає сліди Граба. Дозвольте викликати?
Громада кивнув.
Через деякий час славнозвісний слідопит, задихавшись, з якимсь згортком у руках, з розпаленим обличчям, щедро вмитим потом, підбіг до вишки:
— Товаришу генерал, старшина Смолярчук прибув за вашим наказом!
— Ну, доповідайте, що нового вам удалось з'ясувати?
— Виявлено цікавий слід… — не кваплячись почав Смолярчук.
— Де? Про який слід ви говорите?
— Там, в тилу. — Смолярчук махнув рукою у бік виноградників колгоспу «Зоря над Тисою». — В окремому сараї.
— Що це за слід?
— Та все той же: двадцять шість сантиметрів… Того порушника, який отруївся.
— А, Граб? Ну, то що ж?
— Та от, зразу на нього не звернули уваги, а в ньому великий смисл. Дивіться!
Смолярчук діловито розгорнув один згорток і розклав на землі гіпсові відливки: кисті рук паралельно одна одній, а ступні ніг позаду них.
— Ось, товаришу генерал, бачите: четвертий порушник стояв рачки, відпочивав.
— Ну й що ж? — Нетерпіння Громади зростало.
— В іншому місці, через сто дев'яносто два метри, — продовжував Смолярчук, — я знайшов ще один слід: знову порушник стояв рачки, відпочивав. Третій відбиток зберігся через двісті десять метрів. Але тут, в сараї, поруч з попередніми слідами, вже появились відбитки взуття іншої людини. Ця стояла на місці. Потім вона присіла, сперлась на руку. Грунт там вогкий, рука чітко відбилась. Ось!.. Питається: звідки взялися ці відбитки? Я так думаю, товаришу генерал: Граб переніс на собі якусь людину.
Старшина розвернув другий згорток, і Громада побачив ще три гіпсові відливки.
— Відбитки ніг і кисті руки того, п'ятого, порушника, який сидів на спині Граба. Половину дороги, як людина-невидимка, пройшов, а в одному місці все-таки не вберігся і залишив слід.
Громада, незадоволено хмурячись, роздивлявся відливки.
— Так це ж відбитки армійських чобіт! — нарешті сказав він з деяким розчаруванням.
— Правильно. П'ятий порушник був узутий в армійські чоботи.
— А де ж докази того, що це не сліди якого-небудь прикордонника?
— Є, товаришу генерал, і такі докази. Інструктор служби собак, начальник застави і всі прикордонники, хто був тієї ночі в сараї, взуті в поношені чоботи, а він, п'ятий, — в новенькі. Бачите, які чіткі вм'ятини від підборів? Кожен цвях відбився.
— Спасибі, товаришу Смолярчук! — Громада простягнув старшині руку. «Так, тепер справді об'явився, «той», подумав він.
Глава одинадцята
Того ж дня Кларк роздобув велосипед, купив на базарі оберемок бузку, прикріпив квіти до руля і помчав за місто, тримаючи курс на південний схід, до Тиси.
У полі, дивлячись на синіючі ліворуч і праворуч Карпати, на зелений розлив ланів, він заспівав: «Летят перелетные птицы…»
На велосипеді сидів Іван Бєлограй, радів весняному ранку теж Іван Бєлограй, і співав Іван Бєлограй, передчуваючи зустріч з Терезою, а Кларк ревниво спостерігав за ним збоку і, посміхаючись, хвалив: «Добре, добре, молодець!»
Землі колгоспу «Зоря над Тисою» потяглися вздовж угорсько-радянського кордону. Виноградники спиналися по південних схилах Соняшної гори. Білі колгоспні хати розташувались на самому краю урвища Тиси, вікнами до кордону. В центрі сільської площі стояв новий Будинок культури. Вікна колгоспного палацу теж дивилися на Тису і далі на Велику Угорську рівнину. На стрімкому двосхилому червоному даху різко виділялись білі латки черепиці. Ними розмашисто, на весь дах, викладено: «Зоря над Тисою». Білосніжний цей напис видно й угорському населенню лівобережжя.
Біля підніжжя дамби, яка прикривала Тису там, де її крутий берег значно понижується, лежали непридатні, неродючі землі, з давніх давен названі «Чортовим гніздом». Трохи вище від цих земель, на хвилястому узгір'ї, красувався облитий молоком весняного цвітіння терник. По його краю росли осокори, що вже викинули малесенькі прапорці ніжносмарагдових листочків. Там, де кінчалась шатрова тінь могутніх дерев, на дні трав'янистої і прохолодної лощини, — польова дорога. Цією дорогою і в'їхав Кларк у село.
Він дуже добре знав, де живе Терезія Симак, але вважав за потрібне спитати про це першого ж стрічного.
Першим стрічним був високий сутулий чоловік із жовто-сивою бородою і з палицею в руках. Незважаючи на теплий весняний день, на ньому була кожушана безрукавка.
— Гей, вуйку! — скочивши на землю, гукнув Кларк до перехожого. — Здоровенькі були!
Дядько через силу повернув голову, подивився на Кларка сльозавими очима, негнучкою рукою зробив спробу зняти шапку, глухо буркнув:
— Здорово.
— Вуйку, скажіть, будь ласка, де проживають Симаки?
— Га? — Старий приклав долоню до вуха. — Голосніше, не чую!
— Я питаю, де проживають Симаки? — підвищив голос Кларк. — Марія Василівна та її дочка Терезія?
— Аякже, знаю! — раптом пожвавішав дядько. — Гогольська, будинок число 92. Тільки їх немає зараз; вдома, — ні дочки, ні матері. На роботі. Замкнута хата.