Зате ж не давали їм і їсти.
Так минули наступний день і наступна ніч. А потім вигадливі самосці придумали зумисне для цього випадку свято: спочатку дівчата й хлопці співали й бралися в священний хоровод, а потім дарували всім прочанам храму сезамові пряники з медом.
Поволі спливло літо й почався місяць боедроміон, коли корінфці несподівано вибрали якорі й попливли на захід. Самосці довгенько сушили собі голови причиною такого несподіваного відплиття, аж поки з Корінфа надійшла звістка, що нарешті перестарілий тиран помер.
Самосці негайно відвезли врятованих дітей на Керкіру, котра, як і Самос, Лесбос та ще кілька островів, знову здобула державну самостійність.
Періандра називали одним із семи наймудріших у світі людей, але після його смерті ніхто так і не зміг згадати, за що ж тирана названо аж таким ото мудрецем. Еллін Солон дав афінянам справедливі закони, скіфський царевич Анахарсіс вигадав тліючий трут, ножне гончарне коло та дворогий якір; а чим обдарував людство Періандр? Хто назвав його одним із Семи Мудреців Світу?
Мабуть, він сам.
Бо коли в руках людини необмежена влада, ця людина сама собі здається мудрішою за всіх, через те й іншим велить величати її одним із семи корифеїв, навіть корифеєм усіх мудреців і наук.
Убивці вітрів
Троє старійшин племені насамонів, коли на небі з'явилися перші зірки, вийшли з села й знайомою дорогою подалися до селища своїх предків. Розпечені за день надгробки швидко хололи й випромінювали приємне тепло. Кожен старійшина легко розшукав могилу батька, підігнув коліна й сів поряд на випаленій сонцем траві, потім поклав на теплу брилу старечі руки й заходився пошепки вихваляти достойності похованого. Коли ж попружнішав напахчений пісками пустелі вечірній вітерець, усі троє один по одному вмостилися спати на надгробках, поклавши під голови згортки козячих шкур, щоб над ранок, як із неба впаде холодна роса, було чим укутатися.
Проте над ранок замість сподіваної роси випав короткий дощик і не дав доспати до сонця.
— Добрий знак, — сказав перший старійшина й звернувся до другого: — Ну, розповідай свій сон.
— Мені нічого не снилося, бо не заснув до самого ранку.
— А мені приснився старезний шолудивий шакал, — повідомив наймолодший старійшина.
— Теж непоганий знак, — озвався найстарший. — А я бачив уві сні диких кіз.
На вчорашньому вічі плем'я доручило цим трьом старійшинам поворожити над батьківськими могилами, в який бік посилати гінців: понад берегом Великого Сірту чи через пустелю. Пращури показували дорогу в піски — шакали й дикі кози жили в пустелі. Старійшин трохи бентежив тільки вранішній несподіваний дощ — дощі напочатку літа тут випадали надзвичайно рідко, але згодом усе стало на свої місця. Сьогоднішній уранішній дощ не натякав на західну дорогу понад морем: просто це був дуже чіткий знак, що гінці-вивідники не помруть у пустелі від спраги. Про те саме свідчили діти пустелі — кози та шолудивий од старості шакал.
— Так і розтлумачимо наші сни людям, — погодилися всі троє й рушили до села.
А вранці наступного дня в пустелю подалося троє молодих воїв.
Плем'я виряджало їх у таку небезпечну дорогу не від доброго життя.
Насамони споконвіку жили широкою смугою понад Великим Сіртом, пасучи на приморських луках стада напівдиких невибагливих кіз. Улітку залишали худобу під наглядом найстаріших, а все плем'я вирушало до самої осені на далекі полудневі горби, де росли дуже родючі фінікові пальми. Тим часом жінки з малими дітками та старі, які не могли йти на збирання фініків, ціле літо виловлювали й сушили сарану: з неї взимку варили на молоці смачну поживну кашу. Так насамони й жили на фініках, сарановому борошні та козячому молоці. Не цуралися, звичайно, й козятини та риби з Великого Сірту, а коли щастило — то й дичини.
Тоді на їхніх пасовиськах з'явилися псілли.
Це плем'я прийшло з боку Єгипту, пришельці вміли вирощувати сорго та ямс, рихлячи землю мотиками з волячого рога й поливаючи водою.
Насамони досі ніколи нічого не сіяли на своїй землі, земля виявилася на диво плодюча, і якщо спочатку псілли не заважали насамонам пасти кіз і ловити сарану, то за кількадесят років так розплодилися на щедрих угіддях, що перемотичили під посів найкращі гони насамонських пасовиськ. Тепер насамони дивувались, як же й коли сталося так, що біля кожного насамонського села виросло село псіллів. Пізно було хапатися й за списи та мечі — адже свого часу впустили псіллів на свою землю цілком добровільно. Рада тепер могла бути лиш одна: шукати нових земель і виселятись, так постановило й віче позатого дня. Через те троє молодих дужих насамонів і вирушили в пустелю.
В насамонських переказах говорилося про те, що по той бік Лівійської пустелі світ не кінчається, там нібито теж є річки та озера й росте трава, однак людей обмаль, та й ті не мають чи то ніг, чи то рук. Тепер молоді насамони йшли і думали, що краще було б, якби ті люди виявилися безрукими, бо безрукий не може завдати тобі шкоди ні списом, ні мечем, а ногами хай собі вистрибує скільки завгодно.
— Зате ж від безногого легше втекти, — промовив задній.
— А якщо в них єгипетські луки? — заперечив середній насамон.
Від стріли з мідним навершям справді далеко не втечеш, подумав третій, передній, але він був наймовчазніший і нічого не сказав. Його звали Сасанаса, середнього — Лан, а заднього — Ва-гор.
Увечері вони були на тих пагорбах, де росли фінікові пальми й кінчалась їхня земля. Далі починалася велика Лівійська пустеля — володіння Бога Вітру та Бога Піску. Сасанаса підійшов до останнього джерела й набрав води в пригорщу. Лан і Ва-гор зрозуміли його без слів — по черзі нахилились і висьорбали з пригорщі воду. За цією найврочистішою для насамонів клятвою була смерть. Уранці вони поналивали міхи водою й увійшли в пустелю, — вороття назад уже не було: вони мусили вмерти або знайти для племені вільну землю.
Йдучи на південь і на південь, насамони за місяць дісталися страшенно високої гори. То мало бути житло Бога Південного Вітру, бо гора була вся біла й над нею вився дим. Цей дим насамони бачили ще цілий тиждень, поки в одному бурдюку лишалась вода. А вже наступного тижня вони помирали від спраги, й коли їхні сили були на межі, несподівано на небі з'явилася чорна хмара.
Незабаром знявся вітер і з неба тисячами бурдюків линула вода. Насамони ловили живильні краплі пригорщами й порепаними вустами, по землі з баранцями та бульбашками текли струмки, але все це скінчилось так само швидко, як і почалось, і коли вимучені спрагою насамони схаменулися, хмара вже відпливла.
Вони впали в розпач, бо не встигли розмочити порепаних вуст, пити хотілося ще дужче. Проте мусили якось іти далі вперед. Щойно таке невичерпне водяне море де й поділося, безслідно поглинуте піском. Та коли насамони ще задовго до вечора ледве плентали, Ва-гор несподівано прохрипів: Річка...
Насамони — де й сили взялися — кинулись туди. Тісним і досить глибоким мертвим річищем, що звивалось поряд уже кілька днів підряд, перекочувалися каламутні хвилі, жовті, аж наче масні. Насамони позанурювались обличчями в воду й почали пити по-звірячому, а коли нарешті знесилено відкинулися на узбережну смужку мокрого піску, їх люто знудило.
— Бо вода дуже солона, — сказав Лан. Серед усіх трьох він здавався найслабшим.
Дощовиця розчинила в собі всю сіль піску й стала непридатною для питва, хоча бурхала під ногами цілою річкою. Серед ночі Сасанаса підвівся й понабирав повні бурдюки, а коли товариші прокинулись і здивовано глянули на нього, він похмуро пробурчав:
— Як знайдемо кращу, цю виллємо.
Й першим піддав собі на плечі свого бурдюка.
А річка за ніч повністю висохла.
До самого обіду насамони не відіткнули жодного бурдюка, та коли сонце стало над головами, першим ковтнув трохи води Ва-гор. Цього разу шлунок не дуже обурювався, й Ва-гор сказав:
— Ми ж усі куштували морську воду з Великого Сірту.
Ті двоє також потяглися до своїх бурдюків, а Ва-гор почав хвалити досвідченість їхнього ватажка Сасанаси.
Насамонів урятувала ця огидна солоно-гірка вода, бо після того, як спорожніли бурдюки, вони ще три доби йшли піщаними та кам'яними полями, ледве втримуючи душу в зубах.
Аж потім перед очима в них засиніло неосяжне озеро.
Це мала бути та омріяна земля, задля якої насамони два місяці конали від спеки й спраги. Навсібіч від озера розлого буяли зелені луки, чорніли непроглядні ліси та пальмові гаї. Насамони попадали під кошлатою пальмою й поснули.
Першим од відчуття підсвідомої небезпеки прокинувся Ва-гор, але було вже пізно. Навколо них стояли озброєні списами й сокирами десятки людей. Хоча вони здавались нікчемно дрібненькими проти високих кремезних насамонів, та троє зроду не впоралися б із стількома, до того ж Сасанаса й Лан спокійнісінько спали. Один з дрібнотілих кивнув до Ва-гора збудити поснулих товаришів. Сасанаса й Лан повелись дуже спокійно, й це, можливо, врятувало всіх трьох. Дрібнотілі виявились людьми допитливими й гостинними. Коли їхній вождь збагнув, що насамони прийшли до них з миром, він оддав їм навіть їхні списи та мечі, насамонів напоїли й нагодували, але мови одні одних ніхто не розумів.
Насамони прожили в гостях од нового до нового місяця, й усі ці тижні Сасанаса думав про те, як сприймуть дрібнотілі люди майбутніх сусідів-насамонів, якщо ті зважаться перейти через пустелю й оселитися в цих чудових краях. Він уже встиг збагнути, що поблизу немає племен великих людей, а цих дрібнотілих: зовсім трошки. А чи не вийде й тут так, як вийшло в нас із псіллами, думав він, бо насамони свого часу теж прийняли псіллів гостинно й доброзичливо, а тепер кинулися шукати собі нових земель.
Сасанаса багато разів підсідав увечері до вождя дрібнотілих і при світлі вогнища намагався з'ясувати його думку, проте за минулий місяць він вивчив тільки десяток чужих слів, а як ти скажеш «пустеля», «тиснява» чи «переселення»? Він насилу пояснив, що час повертатися додому. Спершу це навіть образило вождя, бо той пишався перед сусідніми племенами своїми велетами, які вміли так далеко метнути спис, що наздоганяли й найпрудкішого зайця. Та потім вождь змирився й притих, а на прощання подарував кожному насамонові сережки з озерних перлів, яких у Великому Сірті ніхто зроду не ловив.
Дрібнотілі виряджали насамонів усім племенем і йшли за ними цілий тиждень, і цілий тиждень насамони не знали браку їжі та води, а потім, навчені гірким досвідом, взяли в дорогу кожен по два бурдюки.
Так вони щасливо дісталися захмарного житла Бога Південного Вітру, під яким було доста джерел. Лишалася ще половина дороги, але це для насамонів Було вже мовби спусканням з гори, додому підштовхував навіть попутний південний вітер, круто замішаний на піску.
Мало не загинули насамони від спраги тільки днів за два чи три від рідних країв. Піщана буря виявилася такою лютою, що не могли стояти на ногах, ледве не задихалися від піщаної куряви, небо й земля стулялись докупи й намагалися розчавити трьох украй виснажених юнаків. Найприкріше було загинути на порозі рідного дому, й зневірений Сасанаса сказав:
— Таке іноді траплялося й з іншими насамонами!
Він щосили кричав, але піщана буря вила тисячами шакалів, через те Сасанасу не чув ні Лан, ні Ва-гор, хоч усі троє лежали головами під однією козячою шкурою. Сасанаса мав на увазі те, що небо й земля вже не раз отако стулялись, про це йому розповідав іще дід. Таке стуляння означало, що боги проти замірів людей, а це ще дужче непокоїло Сасанасу. Невже старійшини тоді неправильно витлумачили свої сни?
Але Бог Південного Вітру та Бог Піску врешті стомились, а може, їм просто набридло мучити трьох смертельно виморених і до всього збайдужілих людей, бо хвилі піску в повітрі пом'якшали. Надвечір вітер зовсім ущух. Але насамони вирішили не лягати, а йти цілу ніч, бо бурдюки їхні спорожніли, та й від раптового похолодання ніхто б однаково не заснув. До того ж уночі менше катувала спрага.
Так потім вони робили ще дві доби: вдень пересиджували під скелею чи за барханом, де не так пекло, а перед заходом сонця вирушали в дорогу. А згодом боги зглянулися й послали їм великий кокосовий горіх. Він виявився майже стиглий, це додало насамонам потроху сил, бо вже закінчилася вся їжа, якою їх наділили були дрібнотілі люди на зворотний шлях.
Тож насамони дійшли до фінікових гаїв свого племені. Плодів на пальмах уже не було — одноплемінці давно пообтрушували, і все-таки виснажені насамони пролежали під пальмами цілих три доби, відпиваючись джерельною водою.
Додому вони прийшли з караваном єгипетського купця.
Одноплемінці зраділи своїм гінцям-вивідникам, разом із тим повідомили їм досить неприємну новину: Бог Південного Вітру висушив усі річки та озера країни, попереду напівголодна зима, а в псіллів — просто голодна, бо згорів од лютої посухи ввесь їхній урожай.
Серед насамонів ходила чутка, нібито псілли збираються йти війною проти якихось вітрів, але достеменно ніхто нічого не відав. Та якось до Сасанаси завітав старійшина сусіднього села псіллів і заходився розпитувати про подорож за піски.
— А то правда, нібито ви бачили житло Бога Південного Вітру?
— Щось бачили, та, може, не те, — відповів ухильно Сасанаса.
— Повинна бути біла гора, а з гори — дим.
Вони справді бачили там, далеко-далеко, білу гору, а з гори валував дим, і Сасанаса це підтвердив.
— А сережки ти приніс теж із тих країв? — спитав старійшина псіллів.
— З тих...
Старійшина дістав з-за пазухи таку саму перлину, підніс її до вуха Сасанаси й сказав:
— Така самісінька, як і в мене. Значить, він живе там.
Потім заходився докладно розпитувати дорогу. — Щоб дійти до тієї гори, — застеріг Сасанаса, — треба дуже багато води!
— А ми наберемо багато.
— Багато — це мало! — розхвилювався Сасанаса. — Треба дуже-дуже великі бурдюки!
— Ми візьмемо ще більші! А в нашого шамана є така стріла... — почав був старійшина, а тоді схаменувся й нічого далі не пояснив про ту стрілу.
Сасанаса ще дужче розхвилювався. Й не тільки через дурощі цих темних людей, які вирішили, буцім людина може змагатися з Богами Вітрів. Сьогодні він одкрив важливу таємницю псіллів...
Напівголодні насамони дожили до весни, а по псільських селах багато людей вимерло, й коли насамони вже готувалися переганяти на весняні пасовиська поріділі стада своїх кіз, у псільських селах знову заговорили про війну з Богом Південного Вітру; насамони вже були й забули про ті осінні нахваляння нерозумних людей.
Коли почали котитися кози, все плем'я псіллів зібралося в дуже важливий для себе похід. Якщо вони вб'ють Бога Південного Вітру чи бодай зіб'ють з нього пиху, то цей злий бог уже не зважиться випивати всю воду з їхніх річок та озер. А вони вірили в повну перемогу.
Села псіллів порожніли, за чоловіками йшли навіть діти та жінки, худі й виснажені голодом. У селах полишалися тільки геть немічні діди й баби. Кожен псілл мав за поясом бурдюк на воду, якою вони мусили запастися з останніх перед пустелею джерел, а насамони, наставивши долоні дашком, дивилися вслід нескінченній вервечці псіллів і тільки розводили руками.
Весна була спекотна й суха, ще сухішого сподівались насамони літа, бо посухи понад Великим Сіртом тривали по двоє та по троє літ. Треба було заготувати якнайбільше саранового борошна, щоб, коли й не вистачатиме м'яса та молока, була бодай лемішка.
В таких клопотах і промайнула весна. Залишивши кіз на зубожілих клаптиках луків понад Великим Сіртом, старі та малі взялися до сарани, решта ж насамонів подалась трусити фініки, що росли аж на околицях їхньої землі. Дехто вже почав виглядати з походу псіллів.
— Уже час їм повертатися, — сказав Ва-гор.
Сасанаса, як завжди, змовчав, за нього відповів Лан:
— Бог Південного Вітру переможе дурних псіллів. А чого Сасанаса мовчить?