Головний жрець храму Зевса Небесного знову показав горб суддям і рушив до дверей, але Демарат мовби прибив його своїм голосом до підлоги:
— За скільки купив тебе Левтіхід?
— Я не торгував собою замолоду, хлопче, а тепер для цього взагалі старий! — промовив жрець і з гідністю поніс надвір перекинутий через горб довгий храмовий пеплос.
Молодий цар Демарат, який досі все сприймав з легковажністю людини, певної своєї непогрішної правоти, на якусь хвилю завагався. Та це тривало лише мить. Коли заворушились приголомшені розповіддю горбатого жерця ефори, він, навіть не глянувши в бік старшого царя Клеомена, сказав:
— Усім відомо, хто промовляє вустами мого родича Левтіхіда.
Й рішучим кроком вийшов услід за горбатим жерцем. Ефори ж та решта присутніх на раді людей мимоволі згадали той радісний для всіх лакедемонян полудень, коли судді вручали Демаратові лавровий вінок. То були інші судді й інше місце, та й усі були тоді молодшими рівно на шість літ. Діялося те на присвячених дванадцятьом головним богам священних іграх у славному місті Олімпії. Демарат став єдиним спартанським царем, який уславив співвітчизників перемогою на запряженій четвериком колісниці. Тоді ще був живий його батько цар Арістон.
Тепер Демарат сам став царем і мусив захистити його пам'ять. Клеомен люто ненавидів Арістона й увесь ахейський царський рід, а після походу на Егіну, де він виявив себе як жорстокий кат, поклявся спаплюжити Демарата перед Спартою, бо Демарат не схотів проливати крові безневинних егінян.
Удома молодий цар пішов на жіночу половину й усе розповів матері. Цариця-вдова Діодора зняла руки до стелі й закликала на голови Левтіхіда й Клеомена прокляття всіх олімпійських богів. Хоча цариці вже минуло сорок вісім років, їй незнайома людина ніколи не дала б і сорока. Вона й досі була надзвичайно вродлива. Рабині густо обкрутили її чорне лискуче волосся золотим шнурком, піднявши вгору; на ній був ясно-білий, оторочений золотим меандром лляний гематіон, а з так урочисто зведеними вгору молодими руками вона здавалася просто богинею. На мить забувши, чого сюди прийшов, Демарат милувався матір'ю. Потім він сказав:
— Чому ти ніколи не розповідала мені про себе та про мого батька?
— О, сину мій!.. — несподівано страдницьким голосом, заламавши руки, вигукнула Діодора, проте з виразу її очей Демарат збагнув, що сьогодні має статися несподіване: мати нарешті порушить невідомо ким накладену заборону й відкриє довго приховувану таїну.
Мати ще довго заламувала руки, прикликаючи гнів демонів на голови прихованих і відвертих ворогів, але Демарат поклав собі бути терплячим — і не помилився. Хоча спершу він сказав був матері так:
— Цар Клеомен завзято нацьковує на мене Левтіхіда...
— Може, то й не Клеомен? Ти ж відбив у Левтіхіда наречену, — заперечила мати й виглянула з дверей, чи не вештається поблизу яка рабиня чи служниця-ілотка. — Може, й не Клеомен?..
— Вони один одного варті й хочуть настроїти проти мене ефорів. А я мушу знати все, щоб не клястися марно, зрозумій же й ти... Клеомен недаремно нацьковує проти мене нашого родича Левтіхіда, який, коли б мене раптом не стало, мав би право сісти спартанським царем. Я мушу все знати. Коли б навіть виявилося так, що Арістон не був моїм батьком, я б тобі теж словом не дорікнув: не ти перша й не ти остання. Але скажи мені все, щоб я мав право боронитись або схилити перед долею голову. Хоч гірку правду, а скажи!..
Несподівано Діодора відчула в тих словах загрозу для себе, й син знав, що тепер треба тільки терпляче ждати. По недовгім часі мати справді похнюпилася й здалась.
— Розповім тобі спочатку про себе, — мовила цариця-вдова. — Певно, за гріхи якихось далеких предків, тільки-но з'явившись на білий світ, я завдала своїм батькам великих прикрощів. Ти моїх батьків уже не застав, бо те горе дуже рано поклало їх у домовину. Тато був багатий і можновладний спартіат, його не раз обирали сотником, але дітей у них довго не було. Мама ходила пішки на прощу в Дельфи, тільки тоді народилась я, хоча краще була б і не народжувалась: потворнішої дитини в цілій Спарті не було! Коли тато поніс мене показати старійшинам-геронтам, діди плювалися через праве плече, щоб моє потворство не передалось їхнім онукам. Вони радили кинути мене з тієї скелі за Спартою й випрохати в Гери інше дитя, але тато пожалів мене й не кинув.
А дивитися на мене ніхто спокійно не міг. Була в наших служниця-ілотка Мастра, тож їй мене й віддали, але ця вже не молода жінка несподівано мене полюбила: від жалощів до мене чи від співчуття до моїх нещасних батьків. Мастра щодня носила мене в урочище Ферапну, де починається гора Тайгет, проминала храм Феба й заходила до храму Елени, через яку свого часу десять років точилася Троянська війна. Коли Мастра затримувалася в храмі довше, то часом бачила жінку з білим пеплосом на голові, але та ніколи її не зачіпала. Мастра приносила до вівтаря та кумира Елени мед, оливу та вино, а потім мало не до сліз молила богиню, щоб зглянулася й подарувала мені бодай трохи краси.
Мастра мені потім розповідала, що ключар перестав давати їй для жертовного узливання оливу, вино та мед. Мастра спочатку намагалась красти, але ключар добре відшмагав її бичем, відтоді Мастра узливала богині тільки молитвою та сльозами. Одного такого надвечір'я в спорожнілому храмі знову з'явилася та жінка з білим пеплосом на голові. Цього разу вона вже підійшла до Мастри й спитала: «Чия це в тебе дитина на руках?»
Мастра каже: «Хазяйська». А жінка: «Дай подивлюсь». Але Мастра розревлася й утекла з храму, бо мої батьки заборонили показувати мене чужим.
Два дні Мастра не ходила через ту жінку до святилища, коли ж пішла на третій день, жінка з покритою білим головою знову мовила: «Ти все-таки покажи мені дитинча. Я бачу, ти його дуже любиш і дуже страждаєш через нього, тож не бійся — дай подивлюсь».
Пеплос так само низько спадав на обличчя незнайомої, Мастра не бачила навіть її очей, але щось підказувало їй не боятися й порушити заборону господарів. Тож розгорнула пелюшки, а сама ревниво дивиться на незнайому: скривиться від гидливих жалощів чи ні. А та нібито провела пучками від голівки до п'ят нещасної маленької потвори й проказала: «Ну, хай тобі щастить, будеш найвродливішою жінкою Спарти, найбільшою красунею від часів Троянської війни». По тому жінка враз провалилася крізь землю чи розчинилась у повітрі.
Мастра не дуже вірила жінці з пеплосом на голові, та після цього жодного разу її й не стріла. Проте за півроку я стала гарненьким дитям. Тільки мама моя вже того не бачила. Тато був немолодий, після маминої смерті більше не одружувався, так ми з ним удвох і жили. Скільки себе пам'ятаю, побачивши мене, всі захоплено ахкали, а тато пишався й ревнував до всіх. А коли мені минуло дванадцятий, наша хвіртка не переставала рипати від сватів. У Спарті мене прозвали Друга Елена, про мене знав увесь Лакедемон, а згодом почали прибувати свати навіть з малоазійських островів та Криту. Але в нашого сусіди Алкіда був син Агет, на сім років старший од мене, я закохалася в нього й поклялась, що не вийду заміж ні за кого іншого. Це було того дня, коли він став переможцем серед борців на Олімпійських іграх. Агет і татові припав до душі, а був же він ще й улюбленцем царя Арістона: в битві з афінянами Агет урятував цареві життя. Цар не раз потім намагався віддячити Агетові, пропонував йому багато золота й рабинь, але ж наші спартіати над усе цінують чоловічу гордість і гідність: Агет нічого не захотів прийняти від царя.
Коли мені нарешті виповнилося п'ятнадцять, Агет заслав сватів.
Агетів батько Алкід був чоловік досить заможний, більше від нас мав рабів та рабинь, і землю вмів добре доглянути, а на пагорбах Тайгету в нього був чудовий оливковий садок. Тато знав про наше з Агетом кохання й не заперечував: адже я була його єдиним дитям. Обидва доми негайно принесли шлюбні жертви в храмі Гери, а весілля відбулось у день першого весняного молодика.
Мені не треба було далеко переїжджати: моїм новим домом став сусідній з нами дім, та й весілля грали зразу на обох подвір'ях. Першим дружком нареченого був старший спартанський цар (Клеомен щойно сів на другий трон і був значно молодший від царя Арістона). Медовий місяць став найщасливішим відтинком усього мого життя, ми з Агетом по-справжньому кохали одне одного, до того ж обоє вдалися гарні, мов Зевсові близнюки.
Цар Арістон дуже часто приходив до нас у гості, й коли я зі своїми служницями частувала чоловіків розведеним вином, до мене інколи долинало, як цар Арістон скаржиться моєму чоловікові на життя. Цареві вже було ген за сорок, він мав шпакувату бороду й видавався мені підтоптаним дідком, бо мені ж тоді щойно минуло п'ятнадцятий: він за рік до мого народження вже був царем.
Ледве-ледве збіг медовий місяць, як мій чоловік почав повертатися з царського палацу дуже сумним. Я не зважувалася його ні про що розпитувати, та він згодом сказав і сам. Цар вирішив будь-що йому віддячити. Що могла порадити чоловікові така дитина, як я! Я порадила спитати в його та в мого батька. Агетів батько Алкід не сказав батькові ні «так», ні «ні», мій же тато почав розпитувати, що саме та як саме говорив цар. «Запропонував попросити в нього що завгодно, — відповів Алкід, — а він потім попросить що завгодно в мене». Тато мій відповів: «Цар Арістон вирішив справді будь-що віддячити... Я розумію його. Немає тяжчого, коли ти винний комусь, цей борг не дає тобі спокійно спати». Я добре запам'ятала ці татові слова. Потім він сказав моєму чоловікові: «Ти мусиш на це піти, але це не буде для тебе ганьбою, тобі жоден спартіат не дорікне. То не буде платнею за той твій учинок під Афінами. Ну, звісно, він цар, ти не можеш мірятися з царями, твій подарунок цареві не може бути більшим за його. Але ж ви обміняєтеся дарунками!» Потім тато після довгих суперечок додав ще одне: «Ти намагайся так повернути справу, щоб в око цареві впала твоя найдорожча річ, сам перед тим вибравши собі найдешевший з його дарунків. Ось тоді різниця між його й твоїм дарунками буде найменш значна».
Це переконало й заспокоїло Агета. Запросивши наступного разу царя Арістона в гості до нас, Агет почав показувати йому всі наші найдорожчі речі, але цар Арістон тільки засміявсь: «Яка то ганьба була б для царя Спарти, коли б він брав не даючи! Невже ти хочеш мене знеславити, друже?»
Агет знітився й аж почервонів, а цар Арістон йому й каже: «Спасибі тобі, Агете, вже й за те, що ти згодився. Завтра прийдеш до мене й вибереш собі те, що здасться тобі найдорожчим. Ну, а вже післязавтра можеш знову покликати мене!»
Наступного дня Агет пішов до палацу, цар Арістон водив його світлицями й пропонував узяти кожну побачену там коштовну річ: куту Гефестом зброю Ахілла, важезний Агамемнонів щит, золоті піхви, обсипану камінням електронову гривну вагою в талант, чотири більші від голуб'ячих яєць смарагди та ще безліч усіляких коштовних речей. Агет вирішив узяти короткий скіфський двосічний меч і круто вигнутий скіфський же лук із ведмежою тятивою. Цар заходився розхвалювати його: «Ти не за роками розумний, недаремно ж я тебе так люблю! Скіфські луки — найкращі в світі, про скіфські мечі я вже й не кажу — своїми мечами скіфи голять бороди й голови!..»
Агет засоромився й хотів був узяти якусь простішу річ, але цар тільки весело сміявся: «Друже й рятівниче мій молодий! Невже коли я завтра прийду до твого дому, а мені впаде в око щось дуже для тебе дороге, ти зламаєш клятву й проженеш мене на вулицю, мов шолудивого пса?» Агет підніс руку й поклявся всіма олімпійцями, що нічого не пошкодує для царя, навіть найдорожчого в світі.
За день по тому цар Арістон справді прийшов до нас, та хоч як Агет намагався чимось його зацікавити, він ні на що й бровою не повів. А тоді несподівано показав пальцем на мене. Агет не зрозумів його руху, тож запитав: «Ти не хочеш говорити при моїй дружині?» Цар Арістон відповів: «У твоєму домі мені над усе сподобалася твоя дружина!»
Це приголомшило нас обох. Агет спробував був засміятись, але марно, й лише пробелькотів: «Це — єдине, чого я не можу подарувати тобі, царю Арістоне...» Цар зневажливо скривив уста: «Невже можеш поклястись на вівтарі перед ефорами, наче ти не клявся вчора подарувати мені все, що мені сподобається в твоєму домі?»
Агет зроду не пішов би на таке. Понад усе спартіатові — власна гідність, на вівтар якої можна принести навіть життя.
Так я стала царицею Спарти.
Відтоді для мене мовби світ погас. Та й сам Агет ладен був звести на себе руки, бо найбільшого винуватця вбачав у самому собі. Але не менше за нас обох страждав мій тато, бо то ж він порадив Агетові не сподіватись підступу з боку царя. Тато пішов у святилище Феба під горою Тайгет і наклав на себе добровільну кару, яку на його вимогу скріпили храмові жерці: не їсти нічого два місяці. Нам він не похваливсь про це, та в кожного й свого лиха вистачало. Сказали нам згодом ті жерці. Так я втратила й батька.
Агет спочатку покинув службу в загоні Трьохсот, не ступав і на поріг царського палацу Арістона, за що під тиском того-таки Арістона чи то Народні збори, чи то геронти присудили йому вигнання до Сіракуз. Більше я про нього не чула років двадцять, коли надійшла чутка про його смерть: загинув у битві з сікелійськими піратами.
Ну, це вже через два десятки літ, а перші дні в палаці я ладна була повіситись, та з мене не зводили ока кілька царських рабинь.
Уперше Арістон одружився ще задовго до того, як став царем. Дружина не привела йому ні сина, ні доньки, й коли він після батькової смерті сів на його трон, то прогнав ту дружину й узяв собі іншу. Але ця за стільки років теж не народила цареві дітей. Волосся та борода в нього вже почали сивіти, тоді він побував на нашому весіллі й побачив мене, вирішив прогнати й другу жону й одружитися зі мною. Ти собі тільки уяви: мені було п'ятнадцять років, а йому чи не сорок п'ять! У моїх ровесниць батьки були набагато молодші.
А тоді народився ти. Я й сама мовби вдруге народилася разом з тобою, бо до того вже й не знала, мертва я чи жива...
Демарат перебив материну сповідь:
— Хто ж мій батько — Агет чи Арістон? Цариця Діодора аж здригнулась, і Демарат подумав з припізнілим каяттям, що не мав права перебивати, вона зрештою сказала б і про це. А тепер його знову взяли сумніви. Мати й справді наче скрутилася тугим колючим клубком, наїжачившись голками проти цілого світу. Демарат і раніше знав про те материне заміжжя й підсвідомо відчував, що це не може не вплинути на її подальше існування, однак таких подробиць не чекав і сам. Він спробував знову розворушити матір, вивести її з того настороженого забуття:
— Чому він тоді сказав при всіх ефорах, нібито я не його син?
Мати відповіла тієї ж миті, бо ввесь час була накручена саме на ці слова:
— Здуру ляпнув!
Демарат з недовірою глянув на неї. Мати помітила ту недовіру й заволала до всіх богів:
— О, наставте сина мого на розум!.. Я сказала тобі все!.. — На очах у неї бриніли сердиті сльози, але саме сльози могли йому допомогти. Та в очах сина, крім недовіри, мати помітила ще й важку чоловічу впертість, вистояти перед якою будь-якій жінці забракло б сил. — Таке мати не повинна розказувати синові, — крізь хлипання мовила вона, й у тих словах Демаратові вчулася приреченість. — Відкрию тобі вже й це... Щовечора, тільки-но за вікнами смеркало, до мене приходив хтось такий, хто й одягом, і обличчям дуже нагадував Арістона. Він увінчував мене вінком Гіменея й зникав. Першого разу я нічого не второпала. Якось після того, як гість зник, увіходить Арістон і сердито питає: «Хто тут був?»
Кажу: «Нікого, крім тебе». А він киває на вінок: «Звідки?» — «Ти ж, — відповідаю, — сам увінчав мене цим вінком, а тепер ще й знущаєшся?» Я розповіла цареві все, як було, він подумав і здогадався, хто подарував мені шлюбний вінок: привид героя Астрабака, чий храм якраз навпроти наших воріт. Наступного ранку з'ясувалося, що з храму пропав саме той вінок. Навіть більше. Арістон посилав спитати оракул Мертвих на річці Ахерон, і там підтвердили, що до мене приходив саме напівбог Астрабак. Ось чому твій батько тоді перед ефорами спересердя вигукнув, що ти не його син...
Мати по-прохацькому заглядала Демаратові в очі. Тепер він лише шкодував, що жінка не може бути свідком перед герусією чи судом ефорів, навіть коли вона — дружина й мати царя. Він перейнявся пекучими жалощами до жінки, яка подарувала йому життя, сама здолавши нелегку життєву дорогу. Він удруге пошкодував, що не може дати відсічі своїм ворогам на тому-таки суді ефорів. Але вороги рано справляли перемогу над ним...