VI
* * *
Удома Філа й Костика зустріли так, як і належить зустрічати героїв. Зберігаючи кумедну поважність, Філ розповідав батькові і сестрі про льодовий похід і дорогу життя, сповнену випробовувань та спокус, про численні небезпеки, які на кожному кроці чигали на їхню свободу й гідність.
— Тоді Костик, гнівно задравши окуляри, каже їй: «Українські поети так дешево не продаються, мадам!». І рве купюру на тисячу дуже дрібненьких центів.
— А вона?
— А вона тепер цілий вечір сидітиме сумна. Заговорила на свою голову з романтиком. Читатиме для розрядки Костикову книжку. А потім на нас напав трамвай…
Вони сиділи у Філовій кімнаті і слухали добрий старий «Пінкфлойд». Філ щедро частував гостя, розповідаючи про тонкощі догляду за молодими невихованими собаками. Його Джессі, яка уважно стежила за розповіддю, лежачи під столом, переводила погляд на Костика і він потай від Філа — бо той якраз наводив п'ятнадцятий неспростовний аргумент проти годування молодих невихованих собак чужими — кидав їй черговий шматочок котлети.
Згодом вони довго міркували над тим, де взяти машину, щоб відвезти книжки у Біличі і нарешті згадали про Сашка.
Сашко був однокурсником Костика по Літературному інституту. Вони разом їздили на сесії до Москви, разом відвідували і прогулювали лекції, ходили до музеїв і на виставки, жили в одній гуртожитській кімнаті. Власне Сашко і познайомив його з Філом. Одного разу Філ, який їздив у відрядження до Нєвінномиска, застав їх обох на сесії і залишився в літінститутському гуртожитку на дві доби. По тому він цілий рік переконував усіх киян, що був у раю. Йому показали такий буйний літературний процес, що пізніше захоплені відгуки про «Московіаду» Андруховича не викликали у Філа нічого, окрім сардонічної посмішки.
— Бліда копія, — зверхньо говорив Філ. — Андрухович підслухав непевні плітки, які вряди-годи сублімували на його сьомий поверх. А я, я сам, — Філ значуще піднімав вказівного пальця, — разом з Костиком і Сашком ходив по горілку у таксопарк о третій годині московської ночі. Що ж він там пише, той ваш Андрухович? Нібито люди падають із сьомого поверху і розбиваються вдрузки, бо їх не випустила з гуртожитку вредна москалька-вахтерша. І одразу закочує істерику: ах, як ви можете жити у такій країні, де люди гинуть серед ночі від тоталітаризму і абстиненції, ох, чому ж ви так просмерділися несвободою тощо. Створює прокляті питання ваш Андрухович. А я — я! — мушу застерегти, що то все художній домисел, фікція і підступна інсинуація проти золотої душі, баби Кіри. Вона один раз не пустила Андруховича по горілку — і на, маєш, він на двох сотнях сторінок строчить оскарження і вирок цілій Імперії. А до баби Кіри треба підходити вміло. Ми з Сашком і Костиком уміли підходити до баби Кіри, і тому сказали їй: «Бабусю, голубко, ти всім помагаєш; яке у нас горе, ти, може, вгадаєш?» Баба Кіра каже ритуальну фразу: «Ребята, у вас опять закончилась водка; но я вас никуда не пущу, идите спать, вам же завтра на занятия». Але ж це ПАРОЛЬ! I треба знати ВІДГУК, інакше вона пошле вас туди, куди й Андруховича послала. Тому треба нахилитися ось так і прошепотіти їй на вушко, заросле сивою щетиною: «Бабушка, но ведь мы же и вам нальем!» I — все! Жодних проклятих питань, усі двері — навстіж і ціла Москва поКІРно лягає до ваших ніг! Свободи у Москві стільки, що в ній можна втопитися, недарма ж є приказка: «Не знаючи броду, не лізь у свободу!» Ми з Сашком і Костиком ходили по свободу тричі! А під ранок бабуся Кіра нам іще й огірочків солоних винесла.
За роки, що минули після інституту, Сашко став статечним київським буржуа. Він одружився з гарненькою жвавою дівчинкою, заснував власний культурно-мистецький часопис, у якому друкував і Костикові твори, не забуваючи платити гонорари, а ще носив окуляри з круглими скельцями, галюцинаційно нагадуючи Миколу Зерова. Його витончені вірші також сповнював дух живої неокласики, тож Костикові не раз спадало на думку: а що, коли це дійсно Зеров у своєму новому втіленні? Зеров, який повернувся до Києва і надолужує те, що урвала енкаведистська куля. Сашко відмахувався: «Ні, я не Зеров, я інший, не прищеплюй мені роздвоєння особистості».
Отже, вони зателефонували до Сашка, передали йому вітання від баби Кіри і виклали суть справи. Сашко подумав і сказав, що попрохає машину в батька.
— Навіщо тобі та сотня доларів, коли ти маєш сотню друзів? — посміхнувся Філ. — Я ж казав, що все буде гаразд.
VII
Серед ночі Костик зненацька прокинувся. Спочатку здалося, що розбудив стукіт коліс електрички й оте характерне ритмічне погойдування засвідомості, яке виштовхує речення і образи втіленими, тільки бери й записуй, мерщій, поки все це триває, і він уже пошкодував за самопискою та чистим аркушем паперу, які вдома завжди лежали на стільці біля ліжка, саме для отаких випадкових невідворотностей; і розізлився на себе за те, що він не вдома, а тиняється по чужих містах і людях, якими б привітними і гостинними вони не були. Але, прислухавшись до себе, він зрозумів, що це не вірш, принаймні, не його вірш, це пульсував ритм довгожданої відлиги, елегійне коливання, точні й розмірені сполохи крапель, які йшли відсторонено, не до Костика, ні до кого, впізнавані і нічиї, ні про що, але разом з тим сенсовні й відчутні, як дотик. В осінні вечори, у вечори студені, непевне все якесь, як ворожбитський віск…
Філ завжди поступався своєю кімнатою гостеві, а сам ішов спати до батьків. І все ж Костик відчував, що окрім звуків капежу у кімнаті є ще хтось. Це здивувало його, бо кімната Філа була такою ж спокійною, як і її господар; тут ніколи не снилися кошмари, не прогулювалися привиди і навіть рипіння паркету не дратувало. Тієї миті зарипів саме паркет і Костик не витримав, підхопився на ліжку, навпомацки знайшов вимикач нічного світильника в узголів'ї.
Біля ліжка, висолопивши довгого червоного язика, сиділа Джессі, яку забули випустити звечора. Костик згадав учорашню Філову лекцію і подумав, що вона, либонь, хоче пити. Певна річ, з'їсти стільки котлет! Її мисочка з водою стояла на кухні. Доведеться вставати. Костик обережно прочинив скрипучі двері і тихенько погукав молоду невиховану собаку за собою. Джессі так жадібно припала до води, що йому й самому захотілося напитися. Він узяв склянку і відкрутив кран. Води не було. Тоді він зазирнув до холодильника і побачив молоко. Джессі також хотіла молока. Костик поділився з нею, а тоді пошепки побажав «добраніч» і повернувся до кімнати.
Але сон уже пропав. Він сів на підвіконні і почав дивитися на гострі верхівки закляклих тополь, на занесений снігом порожній хідник, на примарне своєю нерухомістю світло єдиного зимового ліхтаря. Він відзначив, що ритм усе ще пульсує —
Хоча тут гарно мріяти про човен,
А надто якщо в нім скляні облавки й дно.
А потім ліг і заснув, не прокидаючись більше аж до ранку, коли Філ прочинив скрипучі двері і до кімнати заскочила весела Джессі, одразу кинувшись облизувати його щоки мокрим шорстким язиком.
VIII
О шостій вечора Костик переступив поріг Спілки письменників. Там уже стояв комплетно готовий Бамбула і влаштовував братання з вахтерами. Тримаючи у правій руці літрову фляшку ізраїльської «Стопки», а у лівій — горнятко, з якого Костика позавчора пригощали чаєм, Бамбула суворо питав одного з вахтерів:
— Брат?
Роззирнувшись на всі боки, вахтер по-змовницькому тихо відповідав:
— Брат.
— Пий, брате.
Він наливав чергове горнятко. Фляшка була до половини порожньою.
— А ось і ти. Брат?
— Тамбовський вовк тобі брат, — сказав Костик, випиваючи рідину, що відгонила смородиною. Він знову перемерз на кістку, а на додаток мав мокрі ноги. — Де ти взяв цю гидоту?
— Тамбовський… — замислився Бамбула.
— Сашка не було?
— Сашка не було. Був Мушкетик. Був Дрозд. Був Драч. Був Панас Мирний. І Леся Українка була.
— І ти всіх частував?
— Нє, чуваки не захотіли. Сказали, що зараз викличуть «Беркут». Я подумав… чекай, що я подумав? Ага, я подумав, що «Беркут» приїде на машині і ми домовимося з чуваками, щоб вони відвезли твої книжки до мене. Але «Беркут» не приїхав. Може, вони страйкують. Драч пішов. Потім Дрозд. Потім Леся Українка. Потім Мушкетик. Останнім пішов Панас. І я залишився сам. Як тамбовський брат. Моб твою ять, Костику, у яку тільки халепу ти мене втягнув! Я ще жодного разу не бачив так багато класиків. Пий.
— Скоро приїде Сашко, ми повантажимо книжки, відвеземо у Біличі і ти ляжеш спати. Все буде о'кей, — заспокоював Костик.
— О'кей не буде. Блін, як мені тяжко на душі, старий. Леся Українка. Я ж її ще в школі вивчав. Коли пролетіло життя? Я думав, вона давно померла. А цей чувак, — Бамбула кивнув на вахтера, — каже мені: «А ото пішла Леся Українка». Він тут усіх знає. Стоп, згадав анекдот. Приходить чувак на озеро лапати рибу. Прорубав ополонку, закинув, чекає. Аж тут гульк — з ополонки висовується карась, обома плавниками тримаючись за голову. «Мужик, у тібя випіть єсть?» — питає карась. «Нєту», — чувак йому. «А што ти здєсь вапщє дєлаїш?» — «Ну как ето што?! Вот сіжу, жду кльова», — каже мужик. — «Е-е…» Тобто не так. «Э-э, — каже карась, — сіводня кльова ні будіт, кльова било вчіра». А ось і Сашко. Пий, Сашко.
— Добрий вечір, — привітався Сашко. — Їдемо?
— Їдемо! — зрадів Костик. — Старий, я тобі цього ніколи не забуду.
— Подякуєш моєму батькові, машина з його роботи.
Клерк, до якого перед тим заходили Бамбула й «Стопка», теж був братом. Він широко розкрив куці обійми і кинувся допомагати носити книжки. Їх складали у багажник «Жигулів», а потім на заднє сидіння. Кілька пачок розірвалося ще у кабінеті клерка, дві у коридорі, одна на порозі чорного виходу, до якого під'їхала машина. Повсюди валялися сотні Костикових книжок. По них ходили, їх копали носками черевиків, вони сипалися в болото, якого наробила відлига, їх збирали, їх кляли.
— Ми ж недавно вивчали «Лісову пісню»! Я твір на «відмінно» написав! Я теж міг стати поетом! І одразу постарів; коли це сталося? Чому? — голосно побивався Бамбула, вергаючи поперед себе чотири пачки одразу.
— Що з ним? — настрашився Сашко.
— Він сьогодні зустрів Лесю Українку у Спілці. А це, сам розумієш, не минає безслідно. Але він не буйний. Поки що, — уточнив Костик і підписав папірця, з яким по п'ятах бігав клерк. Він отримав на руки дві тисячі вісімсот примірників.
Сашко сів біля водія, вони з Бамбулою втиснулися на заднє сидіння. Водій не приховував роздратованості — за цю годину він міг би заробити пару мільйонів, мотнувшись по Києву, а так мусив спалювати державний бензин, якого ніде не було, задурно, і, виконуючи розпорядження шефа, пхатися до Біличів без жодної надії на те, що ця голота, він уже все зрозумів, йому заплатить. Він демонстративно опустив скло на своїх дверцятах, щоб не дихати Бамбулиним перегаром. Виїхали з подвір'я Спілки і звернули праворуч; Костик устиг побачити, як перед парадним входом загальмував військовий «газик» і з нього вискочило троє велетнів у чорних бушлатах з білими літерами «Беркут» на спинах. Велетні прожогом метнулися до Спілки, але Бамбула їх уже не зафіксував, він солодко хропів, обіймаючи могутніми лапами пачки з витонченою поезією.