— Чувак! — схопився Бамбула за голову. — Вони якісь закляті, ті твої книжки. Бігме, я пробував підсунути кілька примірників знайомим, але в людей стають такі кислі морди, як оце в тебе зараз! Задурно не хочуть брати.
— Шкода, — байдуже сказав Костик, вибираючи поплавок.
— А ти? Ти робив якісь рухи, щоби їх позбутися?
— Ну, певно, що так. Ми з Небораком провели мій творчий вечір у Львові. Була телевізія. Було багато класної золотої молоді. Пішло близько сотні книжок.
— Вітя конкретний чувачок, — Бамбула був однокласником Неборака і часто пишався цим.
— Потім ще з півсотні взяла книгарня на Академічній.
— Я ж кажу, Вітя дуже конкретний чувак. А ще?
— Далі ми їздили з Чубаєм по різноманітних халтурках. Я співав перед виступом Чубая, потім Тарас накручував публіку. Оце ж бо, мовляв, він і є, той геній, від пісень якого ви шизієте, тащитесь і торчите, тож зараз я заспіваю вам пару таких пісень, а у фойє, разом з касетами нашого рок-гурту, ви можете придбати і його книжки, яких, до речі, ви більше ніде не купите і яких залишилося мало-мало. Кваптеся взяти автографи, поки геній з нами і ще не здох з голоду. Раз, два, три, чотири… Завтра прийде до кімнати.
— Тарік теж конкретний чувак, — був діагноз Бамбули. — Кльова реклама! І що? Народ гріб як дурний?
— Три примірники.
— Що?!
— Три примірники, найбільше за один раз, у Стрию. Спека була скажена, у нас вибухали запальнички і двічі ламалася машина.
— І всьо?!
— Один примірник у Надвірній. Які там печуть шашлики, Бамбула, ти півжиття стратив, що не був з нами! Гори у вечірній імлі, свято Івана Купала, п'янке повітря, жива ватра — і неземні пахощі…
— Е, нє, старий, кочумай, — Бамбула ковтнув слину.
— Словом, розійшлася тисяча. Пару сотень я роздарував, порозсилав, коли мав гроші на бандеролі. І тоді вже настало всьо. Стопор, ступор… Відмотуй жилку, метрів шість.
Костик сходив до хати і виніс газету.
— Ось, свіже число, ти ще, мабуть, не бачив. Твій улюблений «Експрес», із твого коханого рідного міста, яке ти любиш понад усі Мюнхени й Лондони.
Бамбула терпіти не міг свого рідного міста, на згадку про яке в нього починався нервовий тик на лівому оці. Костик чудово це знав, але спробуй утриматися від гри на ідіосинкразійних струнах ближнього!
Бамбула гидливо взяв «Експрес».
— Інтерв'ю з тобою? Костику, до чого ти опустився, даєш інтерв'ю жовтій пресі! Та львівська преса — це…
— Я взагалі нікому не даю інтерв'ю, — перебив Костик, — це виняток. Той чувак припхався за тисячу кілометрів зі самого Львова, не міг же я послати його на фіґ?
— Міг! Львівська жовта преса — це, блін, щоб ти знав…
— Читай, не писти.
— «Наскільки я знаю, у тебе поки що вийшло у світ дві поетичні книжки?
— «Причому…» — Чувак, тут «причому» надруковано разом! — обурення Бамбули набирало обертів, його ліве око нервово засмикалося. — Блін, рогулі, з ким ти зв'язався! «— Причому друга збірка вийшла накладом три тисячі примірників, і відразу після її виходу мене попросили негайно забрати тираж, щоби звільнити приміщення. Десь із тисячу тих книжок я роздарував, а ще дві тисячі лежать у мого знайомого, художника Андрія Бамбули. Сьогодні ми виношуємо задум проведення перформансу «Спалення книги». Кращого застосування для поетичної збірки я придумати не можу.
— З цього приводу, Костю, мені чомусь згадалися слова Юрія Андруховича…» Бамбула схопився на рівні і, тикаючи газету під носа Костикові, заволав:
— Нє, чу-ва-а-ак, файну він тобі компанію шиє! Йому чомусь, ти, блін, чуєш — «чомусь» — згадалося! Пришив до писти рукав! Та того Андруховича скоро як Мао Цзе-дуна цитуватимуть. Випустять спеціальні такі цитатники… По темах! Ох і жовтизна!..
Тепер у нього сіпалися два ока зразу.
— «…який казав, що 99 відсотків населення України не читає взагалі…» А він рахував, рогуль? «…з тих, що читають, 99 відсотків не читають по-українськи, а з тих, що читають по-українськи, 99 відсотків не читають поезії. І що наша поезія стає все кращою, скоро ми будемо писати самі для себе.
— Так воно і є. І я не бачу в тому нічого поганого». І ще й ти йому підгавкуєш! — розлютився Бамбула остаточно, зіжмакав газету і викинув її геть. — Справжні поети, чувак, завжди пишуть для самих себе. Тому вони с п р а в ж н і. А такі муділі, як ти й Андрухович, пишете для відсотків, і тому… Мені треба п'єц перекидати, а там лежить дві тисячі всіляких відходків для відсотків. Їх день виносити, день заносити. Приїдеш, допоможеш. Вони не читають поезії, блін, рогуляки малоросійські! А яке ще там спалення ми з тобою виношуємо? Ви що, набухалися з тим жовтим кореспондентом?
— Ми пили виключно каву. Мусив же я вішати якусь лапшу.
— Не мусив!
— Може, і спалити доведеться. А що з ними робити?
— Ти звар'ював.
— То нехай лежать іще десять років.
— Е, нє!
— То будемо палити. Влаштуємо з того забаву. Запросимо телевізію, щоб усе було відкрито…
— Аліну! — замріявся Бамбула. Нервовий тик припинився.
— О, так, Аліна любить усяку параною знімати. Знайдемо спонсорів, це ж перформанс, а не спалення сміття, мистецька акція. Хай розміщують рекламу.
— Тільки крутих. «Артеміду»!
— Яку Артеміду, до холєри?
— Горілчаний концерн, чувак! Або «Союз-Віктан», то ще крутіше. Поезії тут ніхто не читає, зате горілку жлуктять усі. Ой, блін, то ж такий кайф можна влаштувати! У лісі!
— От бачиш, а ти кажеш: на хріна їх палити. Жовта преса завжди першою знає, де кайф заритий.
— В натурі, чувак! Нехай сховається Надвірна зі своїми шашликами!
— То ми йдемо завтра на рибу? Чи їдемо палити книжки?
— Нє, завтра на рибу. Завтра буде кльово.
— Тоді на, маєш, вудка готова. Якщо йдемо на рибу, давай вкладатися, бо мусимо рано встати і вийти.
— Та встанемо, чекай!
Очі Бамбули палали позаземним вогнем.
XII
Костик постелив гостеві на канапі в кімнаті, а сам ліг на ліжку в кухні. Однак, про сон доводилося тільки мріяти. Бамбула пророкував.
— Потім ми розішлемо запрошення, я намалюю. Приїде купа народу. Рябчук приїде, Морозов, Герасим'юк, Андрухович, нехай пистоне яку-небудь цитату для жовтої преси, Неборак, Вітик любить такі балагани…
— Неборак головуватиме. Як один із найбільш причетних до розповсюдження книжки.
— Вітя конкретний чувак, хай головує. За Мідянкою пошлемо гелікоптер, нехай його знімуть з гір і доправлять у Біличі.
— Ти уявляєш, хоч приблизно, скільки коштує гелікоптер? До Закарпаття й назад?
— Фіґня, у нас круті спонсори. І взагалі, не будь егоцентриком, Петрові там самому сумно. Потім іще Маленький, Грабович…
— Філ і Сашко, — нагадав Костик. — Леся Українка…
— Стуль писок. Грабович, Попович, Маринович, Малкович…
— І Яринка.
— Котра Яринка?
— Малковичева.
— Блін, чувак, як ти мене дістав з тією Яринкою. Як не Марта, то Яринка, як не Андруся, то Алінка. Я ж тобі пояснюю: то буде крутий чоловічий кір, гей, забава, забава аж до рання! Ти що, забув, як бухати серед бабів? То є суцільний морок і облом. А ми будемо бухати як коні!
— Ось я на тебе нацькую пару феміністок у Києві. До того ж, погано уявляю Поповича й Мариновича, котрі бухають як коні.
— То в тебе анемія, менше їж смаженої бульби, іди до лісу, дихай глибоко і полюй на вепрів. М'ясо вилікує твою уяву. А потім через твоїх бабів цілий Київ буде рік пашталакати, хто з нас де блював, а хто закусував одноразовими блюдечками.
— Яринка не така, — переконано сказав Костик. — Вона нас не продасть. Крім того, Бамбула, не забувай, що там буде Аліна, яка зніматиме всю буйду. Опівночі вона перестрашиться, вимкне камеру і разом зі спонсорами втече додому. Та й Іван без Яринки не захоче їхати.
— Аліна нічого не злякається, вона вже знімала безліч вар'ятів і щоразу залишалася живою. Вічно ти все пересереш. Щойно у мене почалося натхнення і рій образів закружляв перед очима, ти… Гаразд, якщо ти запрошуєш Ярину, то я запрошу Мілану.
— Хоч десять Мілан. Добре, от ми всіх дочекалися, зібралися на березі біличанського озера, довкола загадково шумить нічний ліс, що далі? Керуй, я тебе призначаю режисером-постановником.
— Нє, холєра, він мене тепер призначає!.. Обламав на самому початку, навів туди купу бабів, що я відтак можу придумати?
— Давай, керуй, на тебе приязно поглядає Мілана.
— Ну… Тоді встає Неборак і каже: «Чуваки!»
— Ти ж запросив кількох професорів! Грабович образиться і уриє в Гарвард. Який він тобі чувак?
— Не уриє, Грабович кльовий чувак і має почуття гумору. На відміну від тебе.
— А дами?
— От я ж тобі й доводжу, що вони там ні на фіґ непотрібні!
— Менше з тим. Вітя встає і каже… Що він каже?
— «Вельмишановні пані і панове!» А далі Вітик хай сам мастить си голову, — викрутився Бамбула.
— Гаразд. Неборак закінчив спіч. Далі.
— А далі, чувак…
Канапа відчайдушно зарипіла, бо збуджений Бамбула піднявся на ліктях і схопив сигарети.
— А далі «Артеміда» і «Союз-Віктан» вскладку накривають нам БЕЗУМНУ поляну. Повсюди палають ватри, на монструальних рожнах…
— На яких рожнах?
— Я ти зaб'ю. Ще одне слово — і я ти заб'ю! На тих рожнах поволі обертаються туші вепрів, буйволів, баранів, гусей, качок, — занервував Бамбула, — і цих, як їх…
— Курей, — підказав Костик.
— О, так, курчат! Там сотні курчат! Я їх бачу! Там на велетенських пательнях смажаться тисячі поросят, таких завбільшки з мене! Там цілі чани холодцю зі стерляді і пструга. Там море всього, розумієш, море, океан жрачки і якого не хочеш бухла. Там коньяки — ровесники Переяславської угоди, шляк би її трафив, і вина — ровесники Мазепи, ні, Данила Галицького, там так пахне, як у раю, я чую ті неземні пахощі, які долинають сюди, ніби янголи-провісники Доброї Вісті! Якби швидше настав той день! Он він, ОН ВІН УЖЕ ЙДЕ ДО НАС!!! І ми починаємо. Ми трапезуємо довго, їмо і п'ємо, їмо і п'ємо, страви за стравами, супи з черепах і смажені по-корейському собаки, їмо і п'ємо, їмо і п'ємо, аж до третьої години ночі, кучугури льодів з трускавками…
— Ти вже як Андруся. У неї були схожі галюцинації. Але що все це означає? Яка в тім семантика?
— Андрусю треба було добре грати, щоб вона не сублімувала. А в нас ця семантика дико проста: то є компенсація за роки недоїдання.
— Ясно. Ми вже компенсували. Далі.
— Далі морок, пітьма…
— А як же зніматиме Аліна?
— Фіґня, у нас круті спонсори. Зараз у військових частинах можна купити щозавгодно, від протиповітряного комплексу «Кольчуга» до пістолета, армія розкладається і сама заробляє собі на життя, хіба ти не чув? «Артеміда» купить нам спеціальні зенітні прожектори, вони б'ють на п'ятнадцять кілометрів! І от, почалося: потужні прожектори нишпорять у мовчазному небі, нишпорять, нишпорять, ні хріна там не знаходять, Той емігрував до більш розвинених країн, тоді вони опускаються нижче, нижче, лунає вибух… о, перепрошую, я незумисно, і раптом усі зненацька нагло і моментально бачать сосну, обвішану твоїми книжками. А під сосною прив'язана дівчина. Гола!!! Гола дівчина під сосною! Це страх. І морок довкола. І трепет.
— Бамбула, ти жeнеш.
— Нє, чувак, в натурі. Вона символізує поезію.
— А чому вона гола?
— Бо їй нема у що вбратися. І нема за віщо. Ти котру зиму тягаєш свого історичного плаща?
— Сьому. А чому вона прив'язана?
— Щоб не втекла. Бо їй ось-ось настане пистець. Повний пистець поезії, чувак, це катастрофа! Чого ти лахаєш, то є страшно драматична мить!
— Продовжуй, я більше не буду!
— Долинають грізні і погрозливі, може, навіть трохи макабричні, у кожному разі сатанинські звуки африканського тамтама. Із кущів починають вилазити лабухи у фраках. Уявляєш, ліс — і фраки, багато фраків і блиск інструментів у світлі буцімто не військових, буцімто не прожекторів, ось вона повзе, симфонічна орхестра, а вслід за нею хор, так, я бачу, це хор феміністок, вони також у фраках, ну, то й що, багаття палають, і повно диму, диму… То є супер. Лабухи сідають, хто де, і починають строїти інструменти довкола сосни з Дівою Поезією…
— Яка вона діва, — скривився Костик.
— Не будь циніком. Спроквола вони починають лабати якусь колосальну, супер-супер-колосальну річ, може, може, — Бамбула затнувся, — ну, може, ми порадимося з Бампером, він знає.
— Нехай Бампер сам напише музику.
— Та ні… У Юри купа халтурок, йому ніколи. Він напхає туди одного джаз-року, від папуасів до Оскара Пітерсона… Ти чув, як Бампер бухав з Пітерсоном?
— Чув, то всі чули, не збивайся.
— Розумієш, треба щось важке, капітальне, урочисте, стримано трагічне…
— «Трістана і Ізольду» Вагнера, — запропонував Костик.
— О! Так! Старий, то є ґеніально! Чувак, я перекарнаю з Міланою, вона умовить свого батька і він продиригує! Дриґ-дриґ! — по жалібних зойках канапи Костик збагнув, що Бамбула показує, як слід диригувати «Трістаном і Ізольдою». — Уявляєш, симфонічна орхестра у фраках кольору пітьми, біла, гола Діва Поезія, туман над озером, і от виходить демонічний старий Мілани, бере смолоскипа і рішуче махає ним, а чуваки зосереджено починають лабати. Трохи гуцульської джази-мантелязи! У такт музиці двоє чувачків з лопатами, Кох і Кауфман, викопують з-під землі тебе. Ми тебе помалюємо на чорно.
— На хріна?
— Це означатиме, що ти почорнів від горя. І для контрасту з білосніжністю Діви Поезії. Тільки мусиш зняти окуляри, бо будеш смішний… Кох бере тебе за підборіддя, довго так дивиться в очі, а потім важко зітхає: «Poor Kostyk!..»
XIII
Бамбула замовк.
— Щось твоя дахівка перестала сипатися, — позіхнув Костик. — Чи то вже кінець?
— Сам ти кінець, — стримано відповів пророк. — Слухай уважно, щоби потім не бігав за мною як Чорник, питаючи, що тобі робити. Кауфман дає тобі свічку і копняка, і ти прямуєш до облитого бензином стоса книг, на якому сидить, а може, лежить, Мілана…
— Ізольда, — поправив Костик. — Тобто Діва Поезія.
— Ну, так, яке це має значення. Камера вихоплює з мороку одухотворене лице диригента, дриґ-дриґ, він буде королем Марком, далі твою вічно смурну морду, нажахані, сповнені благанням очі Ізольди, на віях якої дрижить коштовне каміння сліз. Ага, додриґалася! Нічна музика шаліє, ніхто не лажає, всі глядачі затамували подих. Лунає моторошний, а може, навіть жахливий і скрупульозний, зойк литаврів. Ти підпалюєш книжки, а Мілана співає останню у своєму коротесенькому житті партію…
— Е, чувак, пішов ти нa фіґ, я нікого палити не буду. Я свободу люблю.
— Блискавка, муділь ти, блискавка вдаряє з пекельно чорної грозової хмари, ватра вмить займаються, спалахують книжки, горить Мілана — як уособлення Європи — і то є довгожданий кінець європейської цивілізації, все, пистець усьому, розумієш, ґанц усьому, а з-за дерев повільно, увімкнувши тисячі сліпучих фар, виїжджають сотні, доганяєш, сотні, чувак, со-о-отні вкрай червоних, нє, старий, зелених пожежних машин, а пожежники на них — араби! К-к-кльово?
— Кльово, кльово, — кисло мовив Костик, уявивши, як Міланин батько перериває гастролі у Лас Веґасі і на парашуті вистрибує з військового бомбардувальника над засраним туристами біличанським лісом, де на нього вже чекає симфонічна орхестра, гарвардська і київська професура, а також араби на зелених пожежних машинах.
— Нє, краще мовчи, бо ти зараз усе облажаєш. І от, один з тих арабів, властиво, бін Ладен, мочить із «Калашникова» Міланиного старого, — Бамбула кровожерно поплямкав губами, — а сам стає на його місце і починає диригувати. Дриґ-дриґ! Niespodzianka! Конаючи у інфернально тривалих муках, а може, навіть стражданнях, усесвітньо відомий композитор, остання арніка європейської музичної традиції, розпачливо прислухається до перших проявів лажі, до темпу, який чомусь — чувак, ЧОМУСЬ! — трохи сповільнюється, а тоді зненацька, infuriato е brutale[2] наростає, причому він ще більше посилюється введенням остинантного басу — соn vandalismo![3] — до виплеканої і, не виключено, викшталтуваної ваґнерівської тканини. Це тобі, чувак, не ціцьки-піськи, це страшні речі. Тієї миті з озера починають випірнати осяйні водяні лілеї, Nymphaea, німфетки по-нашому. Але ж то не лілеї, холєронька ж ти ж моя ж ясная ж, які довели Моне до тихого сказу, ні! Я зараз присвічу! Прожектори! Та це ж дівчата! Багато дівчат, дві тисячі Лоліт, кожна з яких символізує твою книжку, Костику, білосніжну, єдину і неповторну!!! Костику, дві тисячі німфеток, я йопнуся зараз! Цілковито, розумієш, ціл-ко-ви-то голі Лоліти виходять на біличанський берег, цнотливо затуляючись рученятами від хтивих арабських косяків. Мої манюні! Побачивши їх, араби неквапливо скаженіють…