Дем усе ще вагається, роблячи відтак фатальну помилку.
Бо цієї миті до них підходить Бєлов зі своїм бодуном, не гіршим, ніж у Троцького, а може й гіршим.
Усі шестеро мляво вітаються між собою.
Бодун Бєлова мляво вітається з бодуном Троцького, бодун Троцького мляво вітається з бодуном Бєлова, Бєлов вітається з Демом, Дем мляво вітається з Бєловим, Троцький вітається з Бєловим, Бєлов мляво вітається з Троцьким, бодун Бєлова мляво вітається з Демом, Дем мляво вітається з бодуном Бєлова, Бєлов мляво вітається з котом на Демових раменах, Демів кіт мляво вітається з Бєловим, бодун Бєлова мляво вітається з котом Дема, кіт Дема мляво вітається з бодуном Бєлова, і коли всі отак чемно привіталися, Бєлов каже, що в «Українських справах» є пиво.
Пиво — то є кляса. А в Дема є карбіванці, а Дем іде купувати за ці карбіванці квіти Ірі, а кіт — то теж непоганий подарунок, а Бєлов блискавично орієнтується і каже, що в його бабці на Левандівці росте стільки квітів, скільки зірок на небі, і тоді Дем нарешті не витримує. Дем розколюється — спочатку навпіл, потім на чотири частини, потім по шість фляшок на писка, не рахуючи кота; і всі дружненьким табунцем біжать по коліно в каламутній воді сьогоднішнього, вчорашнього, і післявчорашнього, і післяпіслявчорашнього дощового ранку, і два бодуни смутно перезираються між собою, бо їм судилося загинути вже, загинути через утоплення в львівському пиві, — їм, двом бодунам, нещасним ефемеридам, їм, ворогам поступу, думки й волі, — бодуни смутно перезираються між собою і посміхаються — вони чудово знають, що загинуть сьогодні задля того, щоб народитися завтра, тому що вони бодуни, фенікси і вічні революцьонери; посміхається Бєлов, посміхається Троцький, посміхається кіт Дема, який стане котом Іри; Іра годуватиме його яєшнею, горобцями, молочком і сметанкою, а в святкові дні наливатиме кілька крапель валер'янки; один тільки Дем не посміхається; Дем гарячково моделює ситуації виходу з ситуації, але кожна модель закінчується пивом, кожна модель, кожна ситуація, скрізь, завжди і повсюди закінчуються — або розпочинаються — пивом, кожна ситуація, кожна модель, скрізь і повсюди, завжди і повсякчас, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кож…
Дем спересердя плюнув і першим зайшов до «Українських справ».
IV
Цей тихий світанковий рок, цей крик пошепки, в якому зникають, Андрусю, і заникають твої-мої-наші дефективні сни, перемінюючись у шал кишенькових стадіонів на тасьмі, поруч із серцем, про яку (про яке) можна навіть забути; Господи, дякую Тобі за те, що хоч про щось можна забути. Господи, дякую Тобі безмежно, що існує хоч одне «можна», яке існує дійсно, як існують Личаківські Пасіки, Глинянський тракт, вулиця Кавалерійська, як існують
вранішні вірші
найкращі
коли ми після кільканадцяти келішків шампану вирішили провідати цього самітника у вируючому червневому квітуванні, вирішили, що він удома, а не на каві, чи в книгарні, і постукали до дверей на веранді, і постукали до вікон, заслонених білосніжно-рудими фіранками, і вирішували, куди б нам іще постукати, як тут ти щось побачила і почала сміятися, нечемно показуючи пальцем; а там, на підвіконні (ні, не Кактус), стояла таблиця, поцуплена або, припустімо, позичена в музеї і сповіщала всіх бажаючих, охочих, спраглих, рішучих, остограмлених, осточортілих: «Е к с п о н а т н а р е с т а в р а ц і ї». Експонат перебував на реставрації, його не було в домі експоната, він не заходив до ресторації і під «Нектар», він обрав якраз червень, то була червнева реставрація, Андрусю, а вслід за нею мусила прийти Липнева монархія, відтак ми вирішили сповістити про ту архіважливу, архізнаменну, архіваріусно-архівар'яцьку реставрацію всіх тих, хто був так само (ще) вже молодим і безтурботним, як ми, і чиї інтенції теж спрямовувалися в керунку «Дністра», «Кентавра» або підвальної спілчанської кнайпи, або і тих, і сих; і сих, і тих; і тих, і сих; і сих, і тих; або і тих, і тих, і сих; або, що не одне й те саме, і сих, і сих, і тих; або і сих, і тих, бо в червні ще ніхто не поїхав до моря, до Карпат, до дідька в зуби; ми рушили до кінцевої зупинки «двійки» і ти переймалася питанням, хто така Реставрація, на якій у даний момент перебував Експонат, і з твоїх глибокомудрих розумувань випливало, що Реставрація на Експонаті — теж незле, і я привселюдно соромив тебе, а ти привселюдно встидалася, але не змінювала своїх переконань, не зрікалася своїх вистражданих поглядів і слів, не міняла ані букви, ніже тії титли, не поступалася твоїми-моїми-нашими снами і візіями на догоду скороминущій політичній кон'юнктурі, тому що був червень, було півмісяця, відколи я повернувся з війська, і палали свічки в катедрі, і ходив ксьондз в золотих окулярах, і колінкували люди, а це означало, що свобода була повсюдною і повсякчасною, свобода в розпалі тоталітаризму, лолітаризму, кейджібізму, створеного Кейджом, ексгібіціонізму і маразму, отож ти читала вголос:
вранішні вірші
найкращі
вони
наче сон
що ось-ось зникає
забувається
ти хотіла курити, бо ти вічно хотіла курити, і ми здуру купили глиняного свищика, і ми пили каву на Скельній, підсумовуючи і підвеселюючи всі враження від почутого, побаченого, прочитаного нині, кава була гіркуватою, цигарки — міцними, твої тонкі пальчики ледь-ледь тремтіли, твоя губна помада залишалася на вінцях кожного наступного горнятка з кавою, твої сірі очі мружилися від призахідного, дуже зеленого і дуже червоного сонця, твої вуста вимовляли слова тисячолітньої давності, твоє золоте волосся стрімко падало вниз — і вечір настав.
Барвисті юрмища текли повз «Жоржа», блакитні єдинороги з печальними очима, в яких видимовували блискучі відображення спогадів та мрій, тягнули розкішні позолочені ландо, переповнені п'яними генералами і не менш загашеними повіями, квітучі каштани бурхали льодами й шампаном на всю Академічну, поважні швайцари врочисто перемінювалися на левів з жовто-синіми стрічками в напахчених одеколоном гривах. Ми зустріли Іванку, вона теж вся пахтіла й променилася, а на додаток запрошувала піти до філармонії на «Аллилую» Кагеля. «Йдемо!» — запалав я; «не йдемо!» — закрижаніла ти і схопила Іванку за руку.
«Їдемо на Погулянку слухати солов'їв», — безапеляційно оголосила Андруся. — «Бійся Бога, Андрусю, які тобі солов'ї в червні!» — перестрашилася Іванка. — «Там є море солов'їв, там світлячки і мавки, там джерела шумують ромом і бренді, а грубенькі ведмедики у фраках розносять льоди й чоколяду на срібних тацях, їдемо!» — «Їдемо!» — вигукнула Іванка, але тут прийшов німець і забрав її, а ми пішли до «Комарика», палко сперечаючись про те, чи був Кагель шарлатаном і дилетантом, як стверджувала ти, а також про інші, не менш значущі речі.
Ми вже наближалися до оперного, як раптом ти зупинилася і владно махнула рукою тачці; тачка стала і поцікавилася, чого тобі треба, Андрусю. «До Погулянки», — сказала ти, сідаючи на задню сідушку; я розлютився і сів поруч. «Не сердься, котику, — зашепотіла ти, присуваючись ближче, — хочеш, я тобі віршика розкажу?» В тачці гостро пахло підгорілою гречаною кашею, повз нас миготів Львів, прокручуючись у зворотному напрямі: «Когутик» — пам'ятник Міцкевичу — юрба під філармонією — «Нектар» — вулиця Івана Яковича Франка — школа Крушельницької — і довга, як дорога в світле небуття, Зелена. Лоскочучи щоку своїм волоссям, Андруся присунулася ще ближче і зашепотіла в саме вухо:
вранішні вірші
найкращі
вони наче сон
що ось-ось зникає
забувається
залишається дим
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп'яніння
— Я знаю цей вірш, — сказав я, відсуваючись. — То я тебе навчив. Без мене ти б і не чула про нього.
— Але ти встрентний! — обурилася Андруся вголос. — Чекай, най приїдемо на Погулянку. Віддам вовкові, жеби тя ізжер.
— І платити за тачку я не буду. Не маю стільки грошей, щоб зафундувати всі божевільні захцянки п'яної і взагалі причинної, а точніше — безпричинної — жінки.
— Жлоб рогатий, — негайно відреагувала Андруся. — Я сама заплачу.
— ЗаплачУ-заплАчу, цікаво тільки, чим, — зловтішався я, все послідовніше чуючи себе великим інквізитором.
— Хам, — спокійно сказала Андруся.
Ми вийшли біля винзаводу. За парканом торохтіли порожні пляшки і гуділи двигуни.
— Ну, то де твої солов'ї? І невже це кришталь видзвонює за мурами сього чудовного палацу?
— Стуль писок, — порадила Андруся.
вранішні вірші
найкращі
вони
наче сон
що ось-ось зникає
забувається
залишається дим
найпершої сигарети
шорсткуватий недопалок
легке сп'яніння
кілька променів з-під фіранки
тінь сен-сімонового слуги
мосьє вас чекають великі справи?
— запитала Андруся, пильно дивлячись мені в очі.
о так!
— відказав я, не вагаючись.
V
Зима все ближче. Зелена настільна лампа посеред біло-блакитного краєвиду з рікою і пагорбами, кришталеве яблуко, всередині якого Андріяна хотіла побачити наше майбутнє, але не побачила нічого, крім кількох веселкових полисків; магнітофон, наповнений чудовою музикою — від старого «Пінкфлойда» до новесенького Баха, якого Андрій привіз із Страсбурга, вкупі з цейлонським чаєм і блоком «Голуазу» — улюблених сигарет Алена Делона, який грав Троцького, тобто роль Троцького. Все більше жовтого листя за вікнами, все тугіше стягують землю приморозки — і кілька варених картоплин, залишених у череп'яній мисці на веранді, побралися між собою тонесенькими голочками сизого інею; не знаєш, що робити з цією картоплею — і викидати шкода, і їсти якось страшнувато, така вона задубіла й нетутешня, ніби метеорити, зброя, знаряддя для пращ небесних неандертальців. Пора б уже вставити шибу в кватирці, заклеїти вікна — зима все ближче — зима, так гарно намальована Пітером Бройґелем Старшим, а затим скопійована Пітером Бройґелем Молодшим, зима з ковзанярами і лапкою на птахів — на яких птахів? На тих, що сидять по кущах довкола? Але чи живі ті птахи? Чи не замерзли вони навіки-вічні ще в тому архаїчному і юному лютні, — на який заздрила ти, Андрусю, — з червоним вином і блякло-помаранчевими структуралістами? Але менше з тим; лапки ставлять на живих птахів, якось ігноруючи існування птахів мертвих; чуєш їхнє цвірінькання? Бачиш, які вони голодні і холодні, як пожадливо дзьобають зерно, розсипане попід їхньою неволею, може, смертю — отже, лапка все-таки для мертвих — у майбутньому — птахів? Лапка для того, щоб живих зробити мертвими, дай си спокій, — все більше листя між рамами й на підлозі, у відрах з водою і навіть у чашці з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись, — але яким робом можна заспокоїтися, коли ти без попередження і сповна потрапляєш до цілковитої картини Бройґеля, до шістнадцятого століття? — «То не шістнадцяте століття». — «Яке ж?» — «То вічність». Такі маленькі, ніби колібрі — а зима все ближче, все більше дзвінкого повітря в твоїй величезній квартирі — ти спрагло ковтаєш дуже міцний і дуже гидкий чай, який відгонить мастилом, зате дуже дешевий, ідеш по сеймовій кризі з горням у руках; діти з ковзанки прибігли подивитися на тебе, подивитися на тебе, подивитися на тебе і на те, як парує чудернацький напій, і на те, як ти балансуєш на слизькому, остерігаючись підковзнутися і розхлюпати бодай краплю, яка пропече кригу, підпалить сніги, оберне на попіл увесь цей краєвид — або автопортрет Бройґеля — із поштової листівки, краєвид або автопортрет, у якому ти несміло посміхаєшся дітям, щосили притискаючи горня до серця. «Де твоя Андруся?» — «де, де твоя Андруся?» — насмішкувато питаються діти, підступаючи все ближче, підморгуючи одне одному, ховаючи за спинами руки з камінням. «Звідки вони знають про Андрусю? хто їм розповів? хто сповістив їх?» — дивуюся я, задкуючи, і все ще посміхаючись жалюгідною посмішкою, і цієї миті одна з каменюк влучає мені в праве плече, а друга — просто у горня біля серця. «Ой-ой-ой!» — волаю я, падаючи на коліна, намагаючись долонями позбирати те, що розпливається темно-каштановою плямою по кришталевій поверхні твердого яблука, але вже пізно, марно, безповоротно, неминуче, — спалахують верболози й осокори, спалахує білий-білий-білий сніг, червоно-чорне полум'я лиже пагорб і церкву на ньому, листівка згортається, темніє, зникає — і листя голосно шелестить під ногами, коли ти переходиш з холодним горням від одного вікна до іншого, не вірячи, що вже падає перший сніг.