Ірена Карпа
(Супермаркет самотності)
Предисловие
Юрій Андрухович "ПЕРЕЛОМНІ МОДЕЛЬКИ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ"
1. Reis mit scheiss
Почну із застереження: «Усі герої та персонажі цього роману невигадані. а будь-яка схожість описуваних у ньому подій з подіями реальними невипадкова й навмисна». Адже, як слушно зауважує незнана мені епіграфічна Марла Фріксен, «Який понт придумувати героїв, коли навколо стільки виблядків?». І в цьому конкретному епізоді наша енігматична Марла має цілковиту рацію. Як і авторка цього роману Ірена Карпа, котра має всі підстави вважатися нашою українською Марлою.
Романна дійсність «Супермаркету Самотності» є щойно-прожитою-просто-дійсністю. тобто дійсністю-як-такою. Ні, я свідомий усієї поверхневості такого судження, але все ж не можу його не висловити. Настільки мені подобається це первинно-наївне (і наївно-наявне) «Як живу, так і пишу». Наївне? Супер! Це страшенно близько до чукотського народного «Што віжу, о том пою». Це гарно, тому що означає принаймні знак рівності між життям і писанням. Тобто між писанням, коханням, диханням та іншими фізіологічними потребами.
Катакана Клей, героїня цього роману, живе й пише дуже нерівне. І в цьому свій особливий кайф. Слово «нерівне» в її випадку похідне від слова «нервово». У найпозитивнішому його розумінні: щільність переживання життя, приростання до нього, відчування його всіма можливими нервовими закінченнями.
Життя — це фонтан, казав один галицько-буковинський рабин. І йому не відмовиш у дотепності.
Життя аж ніяк НЕ лайно. стверджує Катакана Клей, принаймні іноді НЕ.
Хоч іноді і фонтан, і лайно водночас, додам від себе. Фонтан лайна — це щось таке, чого краще собі не уявляти. Сліпуча і жорстока дійсність, говорячи високою мовою поезії.
Ні. звісно, не вся дійсність, не вся цілком — усієї було б забагато і для авторки, і для нас із вами. Мова йде про її. дійсності, уривки, такі собі вибрані місця на авторській коґнітивній мапі — щось на кшталт Індонезії, Києва. Шрі-Ланки. Москви. Берліну, чогось там ще.
Тому це найживіше. що може трапитися кожному з нас як читачеві — література, яка межує з нелітературою (спробуйте відчути різницю!), і при цьому межею виявляється звичайна собі геніальність. Одна моя празька знайома про будь-яку на світі річ, котра мала честь привернути до себе її увагу, судить у двох категоріях — «геніально» або «дебільне». Роман Ірени Карпи «Супермаркет самотності» геніальний.
З чого насправді
2. Я не хочу, щоби вмерла мадонна
Невразливість цього роману полягає в його І— незрілості, бо він є суцільною незрілістю. Молодість є його перманентною якістю і його перманентним станом, а love, sех, drive є його, номен омен. Драйверами. Вони додають йому швидкості і наводять у ньому різкість. Насправді молодість це не як. це особливий різновид обдарування. Тобто це особливий різновид обдарування, який може бути втрачений з віком. Такі романи обов'язково стають культовими, тому що концентрують у собі дуже чесну енергетику незрілості.
Густота романної образності є чи не найпершою ознакою його (і Катакани-авторки) молодості. Звідси майже цілковита відсутність провисання мови, суцільний драйв і весела легкість, благословенний поспіх письма (write fast! die young! ) і графічна, посилена друзякою-комп'ютером. винахідливість. Іноді вистачає лише зробити СОРУ — РАSТЕ. а враження, ніби якийсь мудак-авангардист укотре хоче натішитися каліграмами (і хуячить їх кілограмами, докинула б Катакана Клей). А розділ від розділу можна відокремлювати венерично-марсовими символами статі в залежності від його, розділу, дійових осіб -«дєвучок», «мучачіків» і «підарасів».
Ну гаразд — це так собі, комп'ютерні ігри. Натомість я хотів про інше — про палку непідробну ненависть, про ідіосинкразію до кліше. Це коли вислів «пружне смагляве тіло» викликає замалим не блювоту, тим більше, що стосується істоти, щиро зненавидженої. Ірена Карпа — це німецькою Hassiliebe. «любонависть» українською.
Її персонажі
3. Перевертаючи пінгвінів
А ще мені здається, що в цьому романі багато пронизливості — настільки багато, що сам він уже просто роман-пронизливість. суцільна пронизливість. Його героїня називає це
4. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб
Окі— докі, світ вона порятує, але хто порятує її саму? Таку незрілу і пронизливу, таку проникливу, нерівну й нервову, до всього причетну і за все відповідальну?
А ніхто її не порятує, крім неї самої. Це. звісно, жахливо нелегко, але на те вона й написала цей роман-становлення, за великим рахунком роман-виховання-почуттів.
Її незрілість уже достатньо зріла для прямого, без відведення вбік очей, споглядання смерті
(Супермаркет самотності).
… dadme la muerte qbe me fatla
Росаріо Кастелланос
Який понт придумувати героїв, якщо навколо стільки ублюдків?
Марла Фріксен
Я став літератором тому, що автор рідко зустрічається зі своїми клієнтами і не повинен пристойно вдягатися.
Джордж Бернард Шоу
Велетенський рожевий мерседес, блискучий і потужний, щоранку забирав сміття з-під нашого дому. Темно-зелені сміттєві контейнери пандори відригували свій вміст прямісінько до вантажного черева красеня-мерса. Великого й рожевого. Такого кольору мусив би бути член у Кена, друга Барбі, якби дизайнери не змоделювали його кастратом. Пахучий сміттяний шлейф пливе вкупі з ранковим туманом із нашого двору до сусіднього, а потім все далі й далі. Цей запах, як і запах пристарілої марлевої шмати для миття посуду, неможливо не ідентифікувати.
Інколи здавалося, що то пахне дорогий французький сир. Якийсь по-особливому смердючий — значить, вишуканий. Безнадійно-оптимістичний погляд на речі. Паті під час чуми. Чума під час холери. Поцілунки під час гаймориту.
Порпання у смітті — то шлях ініціації. Про це вам запросто розповість кожен казкар. І кожен бездомний. Знаєте, скільки всього він витягує щодня з потаємних хтонічних глибин смітника на світло свідомості? Жрець Зеленого Баку робиться в курсі справ кожної родини — хто з них чим живе і чим дихає, що намагається сховати і чого позбутися. Так Жрець пізнає Інших. Бо на себе йому давно вже наплювати.
А потім приїздить Рожевий Мерседес і відвозить все кудись у перламутрове небуття…
Взагалі— то, ми просто каталися. Що ще я вам можу сказати? їздили собі туди-сюди Європою і залишали всім грубезні чайові. Ми ненавиділи цю бадяжну Європу. Нас нудило від неї. Fuck kapitilism, fuck imperialism [1]. Ми могли запросто покинути своє осяйне авто де-небудь на вуличці Кракова і піти спати на лавку в парк. Чим, зрештою, поганий парк Старого Міста для парочки вишуканих панків? «Я українка, а він зі мною» -любила повторювати я. Здається, митники тремтіли.
Коли нам ставав на заваді дощ чи вітер, ми І мусили йти ночувати до дорогого готелю. Дешевих ми принципово не визнавали, бо за принцип мали цуплення дорогих речей із дорогих готелів, а також просте партачення готельного майна загалом. Обливати гівном шпалери милих скромних готеликів, де номер коштує п'ятнадцять баксів, а господар зичить вам на ніч свої вовняні шкарпетки, — річ занадто збоченська навіть як на нас. Хоча в дитинстві мій вихователь і казав, що найвіртуознішою потворою є та, котра підставляє вірного друга і прокидує того, хто витягнув її з найглибшої халепи, я так і не спромоглася жити згідно з його моральними настановами.
Ми жили, як собі хотіли і де хотіли. «Абсолютно вільним може бути або той, у кого дуже багато грошей, або той, хто їх зовсім не має» — казав колись мій тато. Ми були абсолютно вільними. Певний час у нас було дуже багато грошей.
Траса Е 65. Здається, це була вона. Траса на під'їзді до Праги у найрозпеченіший туристичний сезон, наприкінці травня, коли всі готелі вщент забиті. Е 65. Так, саме ці цифри — мої нещасливі цифри невротика. Тоді всю дорогу головно траплялися вони.
— Дороги тут кращі, ніж у Польщі. -сказав він.
— А жінки гірші. — сказала я.
— Тут дороги ширші. — він.
— Як і жінки. — я.
Тоді він натиснув на газ сильніше і, бавлячись зі мною в смерть, відпустив руки з руля. Гонщик професіонал. З такими завжди страшніше, ніж із водіями маршрутних таксі. Руль на такій швидкості треба хоча би притримувати. Не як у картінгу — не тримати, а так, трохи притримувати…