Невдовзі рука в Юлії почала боліти, бо ліхтар був важкий, й вона вирішила трохи перепочити. Не хотілось гасити ліхтар, бо це ненадовго. Її огорнула цілковита тиша, коли зникло відлуння кроків. Юлія надпила води і з’їла ледь солодкий сухарик. Кожна клітина її тіла з вдячністю приймала цю майже символічну поживу, даючи їй натомість силу йти далі. Туди, де вона зможе пригорнутись до рідної людини й розповісти їй геть усе. Хоча в глибині душі дівчинка знала, що не зможе розповісти багато, бо її слова вбогі, та й тітка сприйме їх надто близько до серця й почне жаліти її.
— Але я жива, — каже Юлія тихо, і слова її безліч разів відлунюють у цьому твердому й сухому місці. — Мене нема за що жаліти.
Вона помічає, що сама собі суперечить, бо дідусь, коли ще був живий, дуже мучився. А тепер його душа вільна, і ця душа знає, що Юлія зробила все, що змогла. Коли розбиратимуть руїни, то побачать, що дідусь помер не на самоті, що з ним хтось був до останньої хвилини, і поховають його в землі. Але вона не хотіла б зустрічатися з цими людьми. Серед тих, хто ходять зараз по місту, не ховаючись, можуть бути й ті, хто вбив її маму. Вона не знає їх в обличчя, а тому кожен з них — убивця її мами. Вона покине Кенігсберг, щоб ніколи сюди не повертатись. Навіть не дивитиметься у той бік.
Юлія не знає, що війна вже закінчилася, що Дрезден був спалений і стертий з лиця землі й сотні тисяч людей перетворились на попіл. Що битва за Берлін була не менш жахливою, ніж за Кенігсберг. І що історія Юлії повторюється в різних місцях. Одні дівчата ховаються під ліжком, інші були зґвалтовані по кілька разів. Але Юльхен пощастило, що існує підземний Кенігсберг і вона має ключ від цього велетенського міста. Треба тільки знайти в ньому вірний шлях.
А поки що вона йде в сукні з чужого плеча, і її величезні черевики тупотять по кам’яній долівці, вкритій столітнім пилом. Жодного поруху повітря. Юлія все ще йде пологим спуском, щораз віддаляючись від наземного світу з його криком, плачем, стріляниною, гуркотом і тоннами попелу — останками того, що було колись людьми, деревами, тваринами, книгами. Однорідна субстанція, яку врешті-решт розчинять дощі, яку звіють вітри, яку втопчуть вантажівки й черевики — змінить склад ґрунту, отруїть його сіллю. Спершу на випаленій землі забуяє життя, і це триватиме рік, два, п’ять, а потім настануть роки безплідні й голодні.
Юлія йде з Кенігсберга до центру землі, туди, де завжди темно, тихо і тепло, а потім за якимись іншими дверима її стріне море вогню та розплавленої лави. Монотонне сходження втомлює людську дитину, і її починає хилити на сон. У неї була тяжка ніч, але то не перша така тривожна ніч, і вона може йти далі. Не годиться залишатися в тунелі, все одно, що на вулиці. Пройшло чимало часу, перш ніж вона дійшла до місця, де тунель розгалужувався. В одному відгалузку вона побачила на підлозі квадратний отвір, у який треба було спускатися металевою драбиною, а інший коридор закладений цеглою. Вибору в неї немає. Там, нагорі, в підвалі під будинком у неї був вибір: залишитися або увійти через металеві двері. А тут… Юлія вагається, втома і тиша пригнічують її дедалі більше. У цьому отворі, на дні його може бути щось вкрай небезпечне: наприклад, каналізація чи щурі. Дівчинка ставить ліхтар на край отвору, а сама, нахилившись, принюхується й прислухається. Нічого. Трохи тхне цвіллю.
Якщо поміркувати, то дідусь дав їй ключ, бо вважав, що вона може пройти увесь шлях. Треба слухатися дідуся. Тут усе так просто, що не потрібно карти чи плану. Бо дідусь би намалював їй отой план. Отже, треба йти. І добре, що тут немає інших людей. Юлія не готова з ними зустрітись.
Навряд чи вона зараз усвідомлює, що ця відлюдькуватість і відокремленість створить для неї поважні проблеми в майбутньому. Треба сподіватись, що тітка чи хтось інший допоможе їй впоратись: відведе за руку до людей, навчить дивитися їм в очі й просити допомоги.
Бог. У цієї маленької мешканки Кенігсберга зараз немає Бога. Вона забула про цей останній притулок для зраненого серця. Ця частина її свідомості просто замкнена на засув. Замість Бога в Юлії — тітка Агнеса, рідна сестра матері. Можливо, вона теж переховується зараз у якомусь підвалі, можливо, будинок її теж знесло хвилею ненависті й спустошення, що називається війною.
Але дідусь напевно просив її зачекати на Юльхен. Це єдине, на що може опертися дівчинка, наріжний камінь її світобудови. Вона відганяє від себе будь-які сумніви. Звідси потрібно вийти — ось що зараз важливо. Правда, металева драбина, що веде у безвість, її лякає. Та й незручно, бо треба тримати в одній руці ліхтар, не розбити і не впустити. Без їжі й води вона проживе довго, без світла — ні.
Коли я спущусь вниз, — вирішує Юлія, — перепочину як слід. Вона цілковито зосереджується на процесі сходження, і не тямиться від щастя, коли ступає на широку тверду поверхню, й ліхтар вихоплює коридор, викладений з каменю, блискучого від вологи. Тут легше дихати, очевидно, звідкись надходить повітря. І холодно. Їй аж перехотілось спати.
Невдовзі коридор розгалужується на два, і це викликає в Юлії істеричний сміх. Вона аж згинається навпіл, і тільки біль у кишках змушує її повернутися знову до контролю над собою.
Ось воно! Їй снилось багато разів, що вона не може вибрати якийсь потрібний напрямок, весь час віддаляється від мети — і ось це трапилось насправді. З чого їй обирати? З двох однаковісіньких коридорів? А хіба не все одно?
Дівчинка почала пригадувати казки, які читала колись давно мама, й найперше згадала історію двох дітей — Гензеля і Гретель. Вони кришили, здається, хліб, щоб повернутись із лісу додому. Ні, Юлія нізащо б не кришила хліб. Від самої згадки про нього її охоплювала голодна млість. Та в ранці могли знайтися клаптики паперу або навіть шматок крейди. Вона відкрила ранець, але скільки не рилася, знайшла лише табель зі школи. Чи піде вона коли-небудь до школи? Це ще не знати, але табель — наразі єдиний документ, який вона має. Але в самому куточку Юльхен надибала згорнуту записку, здається від Маріанни. Вони в школі часом розважалися на уроках.
Але Юлія не захотіла перечитувати ту дурну записку. Вона розірвала її навпіл і поклала на долівку. Тепер треба вибрати коридор, яким вона вирушить далі. Думай, Юліє, думай. Може, лічилки, що передували грі в схованки? Але тут потрібно двоє людей. Від згадки про те, як літніми вечорами вони бавились з подругами в схованки на подвір’ї у тітки, в Юлії зрадницьки затремтіли губи й до обличчя припливла кров. Вона потягнулась до коміра сукні, щоб розшпилити верхній ґудзик. І пальці торкнулись речі, про яку вона встигла забути і яка стала вже частиною її тіла. Перли. Вона так давно не дивилась на них. Хтозна, коли ще трапиться така нагода гарненько розглянути перлове намисто. Вона навіть не лічила ті перлини. Якщо їх буде парне число, вона піде в правий коридор, а якщо непарна — то в лівий.
— Яка я розумна! — втішилась Юлія. Вона ще згадала, що коли триматись весь час одного боку, наприклад правого, то можна вибратися з будь-якого лабіринту. Хоча це підземелля не лабіринт. Лабіринт — це де жив Мінотавр. Але, може, вона стріне тут чудовисько. Добре чудовисько.
Юлія дуже обережно зняла з себе намисто й поклала собі на коліна. На темному тлі перли матово виблискували. Намистини були різного розміру, посередині більші, по краях менші. 49 перлин, затям собі, Юліє. За кожну з них можна купити або палац, або корабель чи авто. На менше не погоджуйся, коли вийдеш звідси. Мама хотіла виміняти перли на борошно і сало. Але дідусь не дав. Він подарував ці перли бабусі на весілля. «У нас повинно бути щось святе», — сказав він.
— Святі перли, — пирснула Юлія.
— Мій спадок.
Ключ — теж її спадок. Вона повісить його на шовкову стрічку в своєму домі, якщо колись його матиме, й розповідатиме своїм дітям, як пройшла увесь Кенігсберг під землею, сама-самісінька. Вона вірила, що так буде. Дідусь не послав би Юльхен на загибель. Він покладався на її кмітливість.
І Юлія пішла далі. Що буде, то буде, але назад вона вже не повернеться. Тільки б гасу в ліхтарі вистачило. Хоча є ще свічка й кілька довгих скіпок.
Коридор зліва виявився дуже важким. Спершу він підіймався догори, потім вона вдарилася головою об стелю. Отвір став вужчим і нижчим, їй доводилося кілька разів згинатися в три погибелі, й скло ліхтаря обпекло щоку. Юлія врешті не витримала і просто впала на купу піску, задихаючись від нестачі повітря.
«Я завжди йду не в той бік, що слід», — у відчаї подумала вона й провалилась у сон.
Сон Юлії
Карету, що мала везти всю родину в маєток Ф., прислала мамина сестра Клотильда, що вже років з десять, як вийшла заміж за поміщика. Щоліта вони проводили в неї цілий місяць. Юлія бігала згори вниз, знизу вверх, зносячи потрібні їй речі. Татові справи на біржі йшли не надто добре, тому цього разу мати їхала значно охочіше, ніж зазвичай. Вони взяли з собою Луїзу, мамину покоївку, яка на відміну від Юлії рухалась повільно, наче досі не прокинулась. Тато обіцяв приїжджати по суботах, а зараз їх просто супроводжував. На його обличчі теж було полегшення. Вдалося пошити кілька суконь, купити різні потрібні дамам дрібнички, але вже те, що вони не мали власного виїзду, перекреслювало всі обнови.
Вмостившись нарешті в кареті, пані Веллер трохи принишкла, міркуючи над тим, як приховати сліди руїни на своєму обличчі, не в тому сенсі, щоб приховати зморшки зі свого 35-літнього обличчя, це вона вміла робити майстерно, — а сліди невдачі свого чоловіка.
Сестрі більше пощастило, хоча чоловік у неї не такий вродливий, як її Людвіг, зате багатир на всю губу. І тямущий, бо додав до батькового спадку втричі більший статок, почавши розводити породистих коней. Хоча Юльхен і вважали батьковою копією, вродливою вона не буде, на жаль. Шкіра надто смаглява.
Пані Веллер скосила око на дочку. Ще років два, і треба шукати їй нареченого. Якщо вони до того часу не розоряться. Вона згадала ту нещасну вчительку, у якої на руках залишилось троє сиріт. Ото нещастя! Вони дали їй трохи грошей і дещо з Юліїного дитячого гардеробу, а та навіть не відписала потім. От невдячна!
— Знову горбишся, Юліє! — налетіла пані Веллер на дочку. — Скільки тобі можна казати?!
Юлія випростується й боляче вдаряється головою об щось дуже тверде. Але сон її триває, і вона бачить з вікна карети вершників, що мчать по скошеному лузі: двох молодих жінок у зеленій та червоній амазонках і двох чоловіків, а вдалині сліпучі білі дюни і море.
Море! Юлія не знає, кому віддати перевагу — морю чи вершникам. Вуалі розвіваються на вітрі, коні виблискують гнідими крупами. І все це так гарно, і так його багато — море, коні, дами і кавалери, яскраві барви, що вона відчуває, як серце їй стискається від незнаного болю.
Чому, Юліє? Ти так само колись мчатимеш на коні, в амазонці. Дядько Клаус обіцяв цього літа тебе навчити їздити верхи. Ні, хитає головою дівчинка, цього не буде. НІКОЛИ НЕ БУДЕ. Я не потраплю в цей час. Я живу в іншому світі.
ЮЛІЯ:
…Вона прокидається на купі столітнього кам’яного пилу, ліхтар горить. Боже, скільки вона проспала? Усе тіло заціпеніло від холоду, ноги затерпли, в роті сухо. Юлія сідає. В неї нема сили навіть відкрутити кришку термоса й випити води. Поки горить ліхтар, треба йти. Свічка не дає стільки світла, та й гасне від протягів, а в неї зовсім мало сірників.
На щастя, прохід розширюється, й вона тепер йде доволі рівним коридором, найперше дивлячись собі під ноги, щоб не спіткнутись. Сон висотав з неї увесь оптимізм. Їй здається, що вона блукатиме тут доти, доки не залишиться зовсім без світла. У пустелі найважливіше вода, а що найважливіше в підземеллі? Світло. Вода і їжа зараз здаються їй ношею, без якої можна обійтися. Якби вона мала вдосталь їжі перед тим, то давно з’їла б усі сухарі й випила усю воду. Але вона вже тривалий час недоїдає, шлунок у неї зменшився і всох, й потребує зовсім мало їжі. Вона звикла розтягувати їжу найдовше, ділити на порції (це на ранок, це на вечір). Вона їла суп із мерзлої конини, кривавила ясна об сиру брукву, хліб з тирсою і врешті допровадила себе до того, що не відчуває голоду. Майже не відчуває. Те, про що вона давно мріяла, коли дуже хотілось їсти, для неї перестало існувати. Не бажати, не хотіти, стати невидимою. Це підземелля — саме те, що їй треба. Єдині звуки, які вона чує впродовж багатьох годин — це її кроки. Часом вони розсипаються, множаться, відбиваючись від округлих стін. Можливо, це останні звуки, які вона відчуває в своєму житті. Юліє, ти вибрала не той коридор. Ти вибрала лівий коридор, а треба було правий. Але ти не будеш повертати назад, хіба що натрапиш на залізні двері чи замурований хід.
Її охоплює нетерпіння. Сльози закипають на очах. Вона йде швидше. Для неї головне побачити, що буде далі. Нехай це буде що завгодно. Вона згадує, як каталась три роки тому на велосипеді. То було літо і вони з мамою жили в тітки Агнеси. Дорога була м’якою і теплою, й хоча майже стемніло, Юлії не хотілось вертатись. Вона доїхала до роздоріжжя й зупинилась перед одним із тих священних каменів, що їх так обожнюють селяни. Величезний округлий валун. Вона торкнулась його долонею і усмішкою. Такий теплий, зовсім не грізний.
Вона була сама. Швидко темніло. Темно-синє небо вкрили розсипи зірок. Юлія притулилась до каменя і відчула, що він її торкається, а не вона його. Вивчає її. Дівчинці навіть на думку не спало щось попросити у каменя. У неї було все. Може, тільки не вертатися, а враз опинитися на подвір’ї у тітки перед освітленою верандою, впасти у ліжко й одразу зануритись у тепле молоко сну.
Тоді трапилось те, що можна було пояснити хіба провалом у пам’яті. Юлія стояла перед хвірткою й чула, як тітка з матір’ю гомонять на кухні, брязкаючи посу(…..)[1] …нішим в оцій спільноті, якій вдалося пережити найстрахітливішу пожежу, спричинену Літаючими Машинами Для Вбивства. У Германа не виникло жодних асоціацій з релігією, навіть з її найпоетичнішим варіантом — пієтизмом, що залишив глибокий слід у душі не одного кенігсберзького філософа. Не був він і католиком з чіпко вкоріненим страхом перед Страшним Судом і Танком Смерті. Натомість він згадав, що недавно бачив, як вкладаються спати джмелі. Той, хто входить до нірки останній, запечатує вхід сухим листочком і загрібає сухою травичкою. Якби я частіше бував у лісі чи полі, подумав Герман, то зміг би відшукати не лише аналоги, а й спосіб вирішення якихось проблем. Він був настільки збуджений, що ледь не сказав про це напарнику, але той вже йшов туди, де наприкінці короткого тунелю пробивалось слабке жовте світло. Якщо в цьому місті вижили тільки вони, то розумно перебути якийсь час під землею. Крім наземного є ще підземне місто, і квартали за рікою вціліли, але там, либонь, нишпорять мародери, і без зброї туди йти не варто.
Невдовзі Герман опинився в просторому приміщенні, посеред якого палало багаття з уламків дощок та колод. Там, де було світліше, лежало вимащене сажею рядно. На ньому він побачив розкладені дротики, залізяччя, бляшки, але нічого золотого й срібного. Утім, коштовні метали давно розплавилися б у цьому небесному вогні. Так було навіть краще, бо Герман не хотів потрапити до поганого товариства, все-таки він офіцер, нехай у відставці.
Але зараз він ніхто. Він разом з усіма стоїть біля рядна зі знахідками і чогось чекає. Дрова потріскують, віддалік наближається гуркіт, чути постріли. Отже, війна ще триває. Це — погано. Герман не розуміє, чого від них очікують, а тому його пошуки нагорі були безплідні. Можливо, цим людям вирвали язики, щоб вони мовчали. Бо нагорі вони теж мовчали. Шурхотів попіл, стукала цегла, завивав вітер, але жодного тобі людського голосу.
Мені треба щось сказати, — думає Герман, — щось спитати, аби перевірити, чи вони справді німі, чи діють так з певних міркувань. Наприклад, з міркувань безпеки. Я можу спитати, котра година. Це вони не можуть проігнорувати, питання нейтральне: його можна задавати будь-кому, навіть таким варіятам, як… Генріх. А хто такий Генріх? Пам’ять наче відрізало, залишився куций хвостик. Напарник робить рух, виймає з кишені жменю обгорілих бляшок, обережно кладе на ряднину, а тоді знову повертається у стрій, чи радше коло. Тепер усі погляди спрямовані на Германа. Його обливає потом розгубленості. Звідки він може знати, що треба шукати? Невже вони цього не розуміють.