Раптом я побачив човновий ліхтар досить близько від берега, хоча ще не було одинадцятої години й приплив затопив тільки частину небезпечних обмілин. Напруживши зір, я розрізнив далі в морі й другого ліхтаря — його то підкидало вгору, то опускало вниз, і він зовсім зникав за гребенем хвиль. Мабуть, тому, що негода неабияк розходилася з настанням ночі і яхті небезпечно було триматися з навітряного боку, людям на судні довелося висаджуватись якомога раніш.
Невдовзі по тому стежкою біля мене пройшли четверо матросів, несучи важенну скриню; доморядниця впустила їх у дім. Повернувшись на берег, вони вдруге пройшли повз мене, цього разу з більшою скринею, але, здається, не такою важкою, як перша. За третім разом один матрос проніс шкіряний саквояж, а інші несли жіночу валізку та дорожню сумку. Моя цікавість була збуджена до краю. Якщо серед гостей Нортмора є жінка, то це означає рішучу зміну в його поглядах і відмову від попередніх життєвих приписів, тож було чого мені здивуватись. Коли ми з ним жили вкупі, цей будинок був храмом жінконенависників. А тепер представниця зневажуваної статі мала оселитись під його дахом! Недарма, як я пригадую, мене дещо вразило в будинку — певні нотки виніженості й мало не кокетства в опорядженні покоїв. Лише тепер усе прояснилося, і мені аж прикро стало, що я вчора показав себе таким недогадьком.
Коли я отак розмірковував, з'явився і другий ліхтар — його ніс матрос, якого я досі не бачив. Він освітлював дорогу до будинку двом особам. Це, безперечно, і були ті гості, задля яких готувалося все в домі. Напруживши зір і слух, я вирішив не пропустити ані найменшої деталі, коли вони проходитимуть близько. Однією з тих двох осіб виявився високий чоловік у дорожньому капелюсі, насунутому на самі очі, у плащі, защібненому на всі ґудзики і з піднятим коміром, щоб не виставляти на видноту обличчя. Оце тільки й можна було сказати про нього, — що він дуже високий, та ще те, що ступав він натужно й важко. Обіч незнайомця, чи то притискаючись до нього, чи підтримуючи його — цього я не міг розгледіти — йшла молода, рослява й струнка жінка. Вона здавалася страшенно блідою, але світло ліхтаря кидало на неї такі миготливі й різкі тіні, що нелегко було виснувати — бридка вона як смертний гріх, а чи прегарна, — хоч саме такою я й спізнав її пізніше.
Вони якраз порівнялися зі мною, коли дівчина щось зауважила — самих слів я не розчув за шумом вітру.
— Тс-с! — озвавсь її супутник, і щось у тоні його голосу вразило мене й настрашило. Мені здалося, що це вигук людини, пройнятої смертельним жахом, — я зроду не чув, щоб отаке коротеньке слівце прозвучало так багатозначно, і ще й досі воно звучить у моїх вухах, коли я, бува, марю серед ночі й повертаюся думками в давні часи. Промовляючи це слово, чоловік обернувся до дівчини, і я встиг помітити густу руду бороду, ніс із явним переломом ще з молодих літ і ясні очі, які світилися сильним збудженням і тривогою.
Та врешті вони обоє пройшли далі, і їх також впустили в дім.
Моряки — поодинці або групами — вернулися на берег. Вітер докинув до мене звук хрипкого голосу, що скомандував: «Відчалюй!» За хвилину показався ще ліхтар. Ішов з ним Нортмор, сам-один.
Моя дружина і я, тобто жінка й чоловік, часто дивувалися, яким це чином людина може бути водночас така приваблива й відразлива, як Нортмор. Він мав поставу витонченого джентльмена, обличчя його свідчило про чіпкий розум і мужність, але досить було приглянутись до нього, навіть у найприязнішому його настрої, як побачиш, що натурою він мов той хижак-рабовласник. Ніколи в житті я не зустрічав людини аж такої запальної і мстивої. Він сполучав у собі жвавість південця з причаєною смертельною ненавистю північанина, і це, як осторога про небезпеку, недвозначно проступало у нього на виду. Собою він був статурний, дужий, рухливий, мав темне волосся й смагляву шкіру, але принадним рисам його обличчя шкодило те, що на ньому часто з'являвся погрозливий вираз.
У цю хвилину він був блідіший, ніж звичайно, — брови стягнені, губи посмикуються, — і ступаючи, раз у раз оглядався, немов побоювався нападу. І все-таки лице його неначе променилося торжеством, як у людини, що багато чого досягла й була вже близько остаточної перемоги.
Трохи з почуття тактовності, — правду кажучи, надто запізнілої, — а трохи задля насолоди, яку б я мав відчути, наполохавши Нортмора, я вирішив тут-таки засвідчити свою присутність.
Я рвучко схопився на ноги, ступнув до нього і озвався:
— Нортморе!
Те, що сталося по цьому, так мене вразило, як ще зроду-віку ніщо не вражало. Не промовивши й слова, він рвонувся до мене; щось у нього в долоні зблиснуло, і вже наді мною скинулася його рука з кинджалом. Ту ж мить я збив нападника з ніг. Не знаю, що тут більш заважило — моя прудкість чи його нерішучість, — однак лезо тільки ледь черконуло моє плече, зате вся сила удару руків'ям і кулаком припала мені в губи.
Я відбіг убік, але недалеко. Не раз у мене снувалась думка, що ці дюни добре надаються для засідок, раптових вилазок і швидких відступів. Отож ярдів за десять від місця нашої сутички я знову зашився в траву. Тим часом ліхтар випав з руки в Нортмора й погас, а сам він, на мій подив, щодуху чкурнув до будинку, і за хвильку я почув, як він зачиняє за собою двері на засув.
Нортмор не схотів мене переслідувати! Він сам утік від мене! Нортмор, цей найзатятіший зухвалець і одчайдух, гайнув навтіки! Я не міг повірити власним очам. Та в цій дивовижній історії, де все було неймовірним, ніякого значення не мало — на одну неймовірну деталь більше чи менше. Чому так потайки готували дім для гостей? Чому Нортмор зі своїми гістьми висадився глупої ночі, коли розходилася буря, і навіть не діждався, поки приплив покриє обмілини? Чому він кинувся на мене з кинджалом? Невже він не впізнав мого голосу? Дивно. А надто те, що він тримав кинджал напохваті. Кинджал або й звичайний гострий ніж, як зброя, вийшли з моди в наш вік, та й джентльменові, що висаджується з яхти на берег у своєму власному маєткові, нехай навіть серед ночі й за якихось загадкових обставин, власне кажучи, не заведено озброюватись так, наче він остерігається несподіваного нападу. Що більше я над цим розважав, то менше годен був зрозуміти. Я перебрав на пальцях одну за одною всі складові цієї таємничої пригоди: будинок, потайки приготовлений для гостей; гості висаджуються на берег, ризикуючи власним життям і яхтою; гості, принаймні один з них, пройняті неприхованим і начебто безпричинним жахом; Нортмор з оголеним кинджалом у руці; почувши одне слово свого давнього приятеля, Нортмор ладен проткнути його ножакою; і нарешті останнє й найдивніше: Нортмор утікає від людини, яку тільки-но хотів убити, й замикається в домі на всі замки, ніби за ним женеться погоня. Щонайменше шість обставин, які можуть викликати крайній подив, — кожна переплітається з іншою, і всі разом вони становлять взаємопов'язану цілість. Я був такий ошелешений, аж ледве міг повірити тому, що чув і бачив.
Коли я так стояв, не мігши відійти з дива, поступово до мене почало доходити відчуття болю від рани, завданої мені в сутичці. Криючись за дюнами, я довкільною стежкою дістався до крайлісу. Дорогою я знову перестрів стару няньку, що пройшла за кілька кроків від мене, і цим разом з ліхтарем, прямуючи назад до особняка Ґредену. Це була сьома загадкова деталь в усій цій історії: виглядало на те, що Нортмор та його гості самі готуватимуть собі їсти й прибиратимуть за собою, а доморядниця й далі житиме у великому порожньому особняку серед парку. Певно, мусять бути досить поважні причини для таємничості, коли господар пристає на такі великі невигоди!
Думаючи про це все, я дійшов до своєї улоговинки. Задля більшої безпеки я розкидав і затоптав головешки з багаття, а тоді засвітив ліхтаря, аби оглянути рану в себе на плечі. Подряпина була невелика, але з неї цебеніла кров, тож я промив її студеною водою з джерельця і сяк-так перев'язав шматиною (хоч зробити це самому було дуже незручно). Заклопотаний раною, я водночас розмірковував про Нортмора та його таємницю й урешті оголосив їм подумки війну. Вдачею я не злий чоловік, і мене в цій справі підштовхувала радше допитливість, аніж обурення. Та оскільки війну я таки оголосив, то треба було вжити й відповідних підготовчих заходів: я дістав револьвера, розрядив, старанно почистив і зарядив знову. Далі я залагодив з конем. Він же міг відв'язатись або ненароком заіржати й цим виказати мою стоянку в надморському лісі. Я вирішив позбутись його сусідства й задовго до світанку одвів його через обмілини до рибальського селища.
Розділ III
Про те, як я познайомився зі своєю майбутньою дружиною
Два дні я нипав навколо будинку, ховаючись за дюнами. Для цього я виробив необхідну тактику. Невисокі піщані горби й неглибокі западини, переплітаючись одні з одними, утворювали цілу мережу, в якій я крився, захоплено віддаючись цьому своєму, можливо, не дуже й шляхетному стеженню. Однак ці переваги мало що мені дали: я майже нічого не вивідав про Нортмора та його гостей.
Свіжі харчі їм приносила присмерком та сама стара доморядниця з особняка. Нортмор і молода леді, інколи разом, а здебільшого поодинці, прогулювалися годину-дві на березі вподовж пасма сипких пісків. Ясна річ, що це місце для променад вибрали з міркувань безпеки, бо сюди підступитися можна було тільки з боку моря. Але мені це було на руку: адже якраз до цієї ділянки прилягала найвища й найхвилястіша дюна, і звідси, залігши в одній із западин, я любісінько міг спостерігати за прогулянками Нортмора й молодої леді.
Високий незнайомець неначе зник десь. Він не тільки на порозі не показувався, але й з вікна ніколи не виглядав, принаймні я ні разу не завважив його із своїх засідок. Річ у тім, що вдень близько підповзати до будинку я остерігався, оскільки виярки між багатьма дюнами видно було з вікон другого поверху, а ввечері, коли я наважувався підходити ближче, вікна внизу були щільно зачинені віконницями, немов перед облогою. Іноді мені здавалося, що цей високий чоловік занедужав, — я ж бачив, як натужно він ступав, а іноді я гадав, що він взагалі вибрався звідси, і Нортмор та молода леді лишилися вдвох у будинку. Ця остання гадка, однак, уже тоді викликала невдоволення в мене.
Навіть якщо ці двоє були подружжям, я мав достатньо підстав сумніватись в їхній обопільній злагоді. Хоч я не чув ні слова з їхніх розмов, і рідко бачив вирази їхніх облич, усе-таки відчувалась у них певна відстороненість або й холодність, що виключало якусь близькість і тим паче приязнь. Дівчина, коли прогулювалася з Нортмором, ішла швидше, ніж звичайно, а я давно помітив, що коли хлопець і дівчина симпатизують одне одному, вони навпаки — сповільняють ходу на прогулянці. Ще й більше того: молода леді щоразу ступала на два-три кроки попереду Нортмора і тягла за собою по піску парасольку, наче відгороджуючись цим від супутника. Нортмор раз по раз намагався підступити ближче, але що дівчина вперто бокувала від нього, то вони так і йшли весь час по діагоналі одне від одного, а коли вже поставала небезпека зійти їм на лінію прибою, супутниця Нортмора вправно завертала назад, полишаючи його між собою і морем. Я схвально спостерігав ці маневри гості, і тільки втішено осміхався в душі на кожен її успіх.
Вранці третього дня вона якийсь час прогулювалася сама, і я стривожено завважив, що на очах у неї кілька разів проступали сльози. Ви, мабуть, уже здогадуєтесь, що в серці у мене заронилася більша зацікавленість дівчиною, ніж я це усвідомлював. Рухалася вона невимушено й плавно, голову тримала з природною грацією, кожен крок її був такий, що тільки милуватись ним, і взагалі в моїх очах усе, пов'язане з нею, було оповите ніжністю і неповторністю.
День був погожий, тихий і сонячний, море спокійне, а легкий вітерець від берега приємно збуджував і бадьорив, тож на відміну від попередніх днів дівчина й удруге вийшла на прогулянку, цим разом у супроводі Нортмора, і ледь вони пройшли декілька кроків, як він проти волі супутниці взяв її за руку. Вона спробувала випручатись і скрикнула щось — майже зойкнула. Я схопився на ноги, забувши ту мить своє двозначне становище, — але ступивши крок, побачив, що Нортмор скинув капелюха й низько схилився перед дівчиною, немов прохаючи вибачення. Я поспішив знову сховатися в засідці. Вони двоє обмінялися кількома словами, після чого Нортмор ще раз уклонився й пішов назад до будинку. Проходив він неподалік мене, і я бачив, що лице в нього розчервоніле й похмуре, і що тростиною своєю він люто лупить по траві. Не без утіхи я розпізнав і сліди власних зусиль на його виду: чималу подряпину під правим оком та великий синець навколо всього ока.
Деякий час дівчина стояла там, де її залишив Нортмор, і дивилася повз острівець у далечінь над яскравим морем. Тоді враз, як людина, що, відкинувши гнітючі думки, проймається рішучістю боротись, твердо й упевнено рушила вперед. її теж неабияк збентежило те, що сталося. Вона забула, де опинилася. Я побачив, що вона простує прямісінько на край ворухких пісків, куди страшно навіть ногою ступити. Ще два-три кроки, і життя її було б у серйозній небезпеці! Я не витримав і блискавично з'їхав з крутої в цьому місці дюни й кинувся їй навперейми, гукаючи зупинитись.
Вона таки зупинилась і оглянулася. Ані проблиску страху не було в її поведінці, коли вона підходила до мене з поставою королеви. Я був босоніж, одягнений, як простий матрос, коли не вважати на єгипетський шарф, що правив мені за пояс; спершу я їй, мабуть, видався рибалкою із сусіднього селища, який вийшов збирати принаду для риби. Вона ж сама, коли я побачив її зблизька, лице в лице, з цим пильним і владним поглядом, справила на мене таке захопливе й разюче враження, що я подумав: ця дівчина куди гарніша, ніж мені здавалося! Та й не міг я думати інакше про ту, яка, виявляючи таку мужність, не втратила при тому чарів і принад дівочості. І справді бо: моя дружина все своє незрівнянне життя зберігала старомодну виваженість манер, цю виняткову для жінки рису, завдяки якій ще дужче захоплюєшся її милою невимушеністю.
— У чому річ? — запитала вона.
— Ви йшли просто на Ґреденську драговину! — пояснив я.
— Але ви не з цих країв, — зауважила вона. — Вимова у вас освіченої людини.
— Сподіваюся, що я маю підстави належати саме до цього прошарку, — сказав я, — навіть коли й ходжу в такій одежі.
Але вона своїм жіночим оком уже запримітила шарф у мене на поясі.
— Справді! Вас виказує цей шарф.
— Ви сказали «виказує», — вхопився я за слово. — Отож я був би щиро вдячний вам, якби ви не виказали мене. Я мусив виявити свою присутність заради вас, але коли Нортмор довідається, що я тут, мені може бути непереливки.
— А чи вам відомо, — спитала вона, — з ким ви розмовляєте?
— Невже з дружиною містера Нортмора? — спитав і я. Вона похитала головою. І весь цей час гостро й напружено вдивлялася в моє обличчя. Нарешті вона промовила:
— У вас чесне обличчя. Тож будьте чесним, як ваше обличчя, сер, і скажіть мені, з якою метою ви тут і чого ви боїтесь. Вам здається, ніби я можу зробити щось таке, що обернулося б шкодою для вас? А я гадаю навпаки: це ви маєте більше можливостей зробити щось мені на шкоду. Хоча ні, ви не схожі на такого, хто може вчинити щось недобре. То з якої ж це речі ви, порядна людина, нишпорите, як вивідач, у цій глухій місцині? Скажіть мені, кого ви так ненавидите?
— Нікого я не ненавиджу, — відповів я. -1 нікого не боюся. Мене звати Кесіліс, Френк Кесіліс. Я веду блукацьке життя, бо мені воно до вподоби. Я один з давніх знайомих Нортмора, але ось коли три ночі тому я озвався до нього серед цих пісків, він штрикнув мене в плече кинджалом.
— То це ви були! — скрикнула дівчина.
— Чого він так зробив, я не знаю, та й мене це не цікавить, — мовив я далі, поминувши увагою її слова. — Я маю мало приятелів, і не так легко зближуюся з людьми, але я нікому не дозволю страхати мене. Я поставив намет у Ґреденському лісі ще до приїзду Нортмора сюди, і мій намет стоїть там досі. Коли ви гадаєте, що я здатен заподіяти вам шкоду, ви легко можете мене спекатись. Скажіть йому, що мій намет серед заростей болиголова, і він любісінько зможе зарізати мене вночі.
З цими словами я підніс капелюха на знак прощання і знову подерся на дюну. Не знаю чому, але мені здавалося, що зі мною повелися вкрай несправедливо, що я герой і мученик, хоча, як розібратися, я не мав чого сказати на свій захист, не мав жодного переконливого аргументу, який виправдовував би мої вчинки. У Ґредені я залишився з цікавості, — цілком природної, але не дуже похвальної, — а що поряд з цим мотивом дедалі більшав і другий, то на той час я ще не зміг би його до ладу пояснити тій, яка причарувала моє серце.