— Si, signor, [5]— відповів він.
Я зауважив, що це рідкісна річ — перестріти італійця так далеко на півночі. Чужинець на мої слова знизав плечима й відказав: людину куди тільки не заносить у пошуках роботи! Але яку роботу він сподівався знайти у Ґреден-Вестері — це вже було вище мого розуміння. Думка ця, однак, неприємно вразила мене, і я спитав господаря таверни, коли розплачувався з ним, чи він коли-небудь зустрічав італійців у своєму селищі. Господар відповів, що раз бачив кількох норвежців, урятованих шлюпкою з Колдгевена, коли у них розбилося судно біля мису Ґреден.
— Ні, — заперечив я, — я питаю за італійців, як оце той, що тільки-но купував у вас хліба й сиру.
— Що? — скрикнув таверник. — Оцей чорняк з білими зубами? То він 'талієць? Ну, такого я вперше в житті бачу, та, мабуть, і востаннє.
Він ще не скінчив говорити, коли я, підвівши очі й глянувши на вулицю, побачив, як за півсотні кроків там стоять троє чоловік і про щось повагом розмовляють. Один з них був недавній відвідувач таверни; інших двоє, судячи з вродливих смаглявих облич і м'яких капелюхів, очевидно, належали до тієї самої нації. Довкіл них уже зібрався гурт сільських дітлахів, передражнюючи зайшлих беззмістовним джерготанням та помахами рук. Ця трійця здавалася явно чужорідним дивоглядом на цій похмурій брудній вулиці, під цим хмарним сірим небом, і я щиро визнаю, що моя недовіра до обґрунтованості страхів містера Гадлестона цю мить враз і назавжди розвіялася. Мені вільно було подумки знаходити які завгодно рації, але я не міг заперечити того, що побачив навіч, і хоч-не-хоч теж перейнявся жахом перед італійцями.
Ще до того, як я віддав газети пасторові, день уже був на схилку. Довіку не забуду тієї моєї зворотної дороги через трав'янисті дюни. Холодало неабияк, рвучкий вітер шарудів сухотрав'ям у мене під ногами, напливами сіявся дрібний дощ, а з моря насувалося величезне громаддя хмар. Більш гнітючого вечора годі було й уявити, і чи то під впливом негоди, а чи тому, що мої нерви були вкрай напружені від почутого й побаченого, але думки в мене снувалися такі самі похмурі, яким було й усе довкілля.
З горішніх вікон будинку на дюнах можна було оглядати чималу частину піщаних горбів з боку Ґреден-Вестера. Тож аби не потрапити комусь на око, доводилося перше йти берегом, а далі заглибинами поміж вищих дюн звертати вбік, у напрямку до узлісся. Сонце вже майже сідало, була пора відпливу і всі сипкі піски відкрилися. Я прошкував над цими пісками, заглиблений у понурі думки, коли раптом вражено застиг на місці, помітивши сліди людських ніг. Вони йшли рівнобіжно з моєю дорогою, тільки набагато ближче до стяги пісків, а не вище над берегом, не там, де вже росла трава. Приглянувшись до слідів, я відразу з розміру їх і обрису зрозумів, що тут був хтось незнайомий ні мені, ні тим з будинку.
Ще й більше: з того, як нерозважливо ступав незнайомець понад самим краєчком смертельно небезпечних пісків, незаперечно було ясно, що це взагалі нетутешній, коли він не знає, яку лиху славу мають Ґреденські піски.
Крок за кроком я йшов побіч тих слідів, аж поки за чверть милі далі побачив, як вони уриваються біля південно-східного краю Ґреденської драговини. Хоч би хто то був, але саме тут той бідолаха загинув. Одна-дві чайки, які, можливо, були свідками його загибелі, кружляли над тим місцем, сумовито покрикуючи, як то їм звично. Сонце останнім зусиллям прорвалося крізь хмари й освітило тьмяно-пурпуровим світлом усю просторінь рухливих пісків. Якусь часину я стояв на місці, на душі у мене було мулько й гнітюче від власних думок і від незборного та всевладного подиху смерті. Пригадую, я ще запитував себе, скільки часу тривала ця трагедія і чи почули в будинку передсмертні крики жертви. Аж урешті, опанувавши себе, я вже зібрався рушати далі, коли нараз незвично шалено рвонув вітер, і я побачив, як, високо знімаючись у повітря, а то плавно черкаючи пісок, несеться м'який чорний фетровий капелюх, трохи стіжкуватий формою — точнісінько такий, як я недавно бачив на головах італійців у селищі.
Мені здається, у мене вирвався тоді якийсь вигук, хоч я не певен. Вітер гнав капелюха до берега, і я оббіг заворот трясовини, щоб схопити його, коли він буде близько. Порив вітру вщух, і капелюх приземлився на хвильку на сипких пісках, тоді вітер знявся знову й перекинув капелюха на землю за кілька ярдів від мене. Можете собі уявити, як цікаво було мені взяти його до рук! Капелюх був приношений, — в усякому разі, більше, ніж ті, які я бачив на італійцях. Підшивка була червона, з маркою фірми, назву якої я забув, і місця виробництва — Venedig. Цим словом (воно ще тримається у мене в голові) австріяки називали чудове місто Венецію, яка на той час і довго ще по тому входила до їхніх володінь.
Я був настраханий до глибини душі. З усіх боків мені ввижалися італійці, і вперше — але можу сказати: і востаннє — у моєму житті мене охопило те, що зветься панічний жах. Я ще не знав, чого, власне, маю боятись, але, зізнаюся, страшенно боявся і насилу змусив себе вернутись до мого ніяк не захищеного самотнього пристанища в лісі.
Там, не наважуючись розпалити вогонь, я поїв холодної вівсянки, що лишилася з учорашнього вечора, і, таким чином трохи втамувавши голод і заспокоївшись, викинув з голови усі химерні страхи й поклався спати.
Скільки часу я спав — не можу сказати, але прокинувся від раптового зблиску світла просто в обличчя. Цей зблиск розбудив мене, мов удар. Вмить я звівся на коліна. Але світло зникло так само раптово, як і з'явилося. Довкола стояла суцільна темрява. А що з моря, наче гарматними пострілами, бурхав шквальний вітер і хлющав дощ, то за цими звуками ніяких інших і не можна було розчути.
Минуло, мабуть, з півхвилини, поки я прийшов до тями. Якби не дві обставини, я б міг подумати, що пробудився від якоїсь змори, навдивовижу реальної. По-перше, зав'язку на вхідному клапані намету я ретельно зав'язав, лягаючи спати, а тепер вона була розв'язана. І по-друге, я все ще відчував гострий запах, що виключає будь-яку галюцинацію, — гарячого металу й гасу. Висновок міг бути лише один. Мене хтось розбудив, бликнувши в обличчя потайним ліхтарем. Це був короткий спалах на одну мить. Хтось невідомий побачив моє обличчя і подався геть. Я запитав себе, які мотиви були такої дивної поведінки, і відповідь постала сама собою. Незнайомець, хоч би хто він там був, думав, що впізнає в мені когось, але не впізнав. Було ще одне запитання, на яке я не знаходив відповіді, власне, боявся її висловити: якби він упізнав у мені того, кого шукав, то що він зробив би?
Страхи мої за себе самого зараз же розвіялися, бо я побачив, що до мене завітали помилково, але воднораз я усвідомив, наскільки страшніша небезпека чигає на тих, хто в будинку. Треба було добре опанувати себе, щоб податись крізь густі зарості навколо мого пристанища, але я таки подався і став напомацки пробиратися в тому напрямку, де дюни, — по мені періщив дощ, мене оглушував і збивав з ніг шмалкий вітер, на кожному кроці я міг наткнутися на причаєного ворога. Темінь була така цілковита, що якби мене оточило ціле військо, я цього не помітив би. А шквал був такий ревучий, що слух, як і зір, не могли мені стати ані в найменшій пригоді.
Решту цієї ночі, якій, здавалося, кінця-краю не буде, я снував попід будинком, не бачачи ні душі й не чуючи нічого, крім зграйного суголосся вітру, моря і дощу. Крізь шпарину у віконниці одного з горішніх вікон цідився промінчик світла і він один був мені за товариша аж до настання світанку.
Розділ V
Про зустріч Нортмора з Кларою та мною
З першими проблисками світання я відступив з відкритої місцини до своєї звичайної засідки серед пісків, щоб там діждатись появи майбутньої дружини. Ранок був тьмяний і буряний, і навіював невеселі думки. Вітер передсвітом стих, а тоді розходився знову, налітаючи поривами від берега; море почало втихомирюватись, але злива й далі лютувала немилосердно. На всьому обширі дюн не видно було живої душі, хоч я був певен, що десь поблизу криються вороги. Спалах світла з ліхтаря, яким раптово бликнули мені в очі, розбудивши зі сну, і капелюх, пригнаний до берега вітром від Ґреденської драговини, досить переконливо свідчили про те, в якій небезпеці Клара й інші в домі.
Було, мабуть, пів на восьму чи трохи ближче до восьмої, коли я побачив, що двері будинку відчинилися й вийшла дорога моя дівчина, поспішаючи до мене крізь дощ. Я перестрів її на березі ще до того, як вона дійшла до смуги пісків.
— Мені так важко було вийти! — вигукнула вона. — Ніяк не хотіли пускати мене на прогулянку в таку негоду.
— Кларо, — промовив я, — а ви не боїтеся?
— Ні, — відповіла вона так просто, що мені аж на серці полегшало.
Моя бо дружина була найхоробріша й найгарніша з жінок; скільки я знаю з власного досвіду, ніколи ці дві риси не були притаманні тій самій особі, а ось вона їх обидві мала, і у неї рідкісна сила духу поєднувалася з привабливістю та красою.
Я розповів їй усе, що розвідав і зазнав протягом попереднього дня й ночі, але вона, хоч і зблідла лицем, зберегла позірний спокій.
— Тож ви бачите, що мені ніщо не загрожує, — докінчив я свою розповідь. — Вони нічого проти мене не мають, бо якби мали, я б уже вночі став небіжчиком.
Клара поклала руку мені на плече.
— А я спокійнісінько спала й ні про що не здогадувалась! — скрикнула вона.
Мене пройняло захватом, як прозвучали в неї ці слова. Я обійняв Клару й пригорнув, і ми не встигли й отямитись, як і друга її рука була в мене на плечах, а уста наші зійшлися в поцілунку, хоч ми ще жодного слова не сказали про кохання. Я й досі пам'ятаю отой доторк до її щоки, холодної і вологої від дощу, і багато разів опісля, коли вона вмивала обличчя, я цілував її на згадку про той ранок на березі. Тепер, коли її вже немає зі мною, і я докінчую свою земну прощу сам-один, я згадую ті наші давні пестощі й глибоке чуття та щирість, які єднали нас, і мені куди легше терпіти теперішні мої знегоди.
Ми простояли так, може, кілька секунд — час у закоханих швидко збігає, — коли раптом здригнулися, почувши вибух сміху поруч. Це не були природні веселощі, а щось таке, за чим криється гнів. Ми обоє здригнулися, — я, все ще тримаючи лівою рукою Клару за стан, а вона, і не пробуючи відсторонитись, — і побачили на березі за декілька кроків Нортмора: він стояв, понуривши голову, руки заклавши за спину, а ніздрі його аж побіліли від люті.
— А-а! Кесіліс! — озвався він, побачивши моє лице.
— Він і є, — відказав я зовсім не збентежено.
— Оце так, міс Гадлестон, — мовив він далі — повільно, але злостиво, — так ви дотримуєтесь обіцянки, даної своєму батькові й мені? Отакою мірою цінуєте ви життя свого батька? І вас настільки засліпив цей молодий добродій, що ви ладні знехтувати своє чесне ім'я, і добропристойність, і звичайнісіньку навіть обережність?…
— Міс Гадлестон… — спробував я урвати його, але він крутнувся в мій бік і кинув брутально:
— А тобі хай заціпить! Я звертаюся до цієї дівчини.
— Ця дівчина, як ти її називаєш, — моя дружина! — вигукнув я, і Клара ще ближче пригорнулась до мене на знак того, що схвалює мої слова.
— Твоя хто?! — вереснув Нортмор. — Ти брешеш!
— Нортморе, — відказав я, — ми всі знаємо, яка в тебе скажена вдача, але я не з тих, кого проймають твої образи. Тож раджу тобі говорити тихіше, бо я певен, що нас тут більше, ніж троє.
Він оглянувся на всі боки, і я помітив, що моє зауваження трохи остудило його запал..
— Що ти маєш на увазі? — спитав він. Я відповів одним словом:
— Італійці.
Він круто лайнувся і перевів погляд на Клару.
— Містер Кесіліс знає все, що я знаю, — сказала моя майбутня дружина.
— А мені треба знати, — гостро мовив Нортмор, — якого біса містер Кесіліс заявився сюди і якого біса цей Кесіліс тут робить! Ти кажеш, що ви одружені, — та я не вірю цьому. Але якщо так, то Ґреденська драговина швидко розлучить вас — на це стане чотири з половиною хвилини, Кесілісе. Я маю приватне кладовище для своїх друзів!
— В італійця на це пішло трохи більше часу, — зауважив я.
Він глянув на мене й хвильку розгублено помовчав, а тоді майже чемно попросив пояснити, на що я натякаю.
— Ти маєш деякі переваги в цій грі, Кесілісе, — докинув він. Я, звісно, задовольнив його прохання, і він вислухав мене, лише час від часу перепиняючи вигуками, коли я розповідав, як опинився в Гредені, та як він мало не заколов мене кинджалом того вечора, коли вони зійшли на берег, та як я побачив і почув італійців.
— Отже, так, — констатував він, коли я скінчив. — Тепер усе ясно, ніяких сумнівів. ї що, насмілюся запитати, ти збираєшся далі робити?
— Збираюся залишитись тут, щоб стати вам у пригоді, — відказав я.
— А ти таки зух, — озвався він з якоюсь особливою інтонацією.
— Та вже ж не страхопуд, — у тон йому відповів я.
— Отже, наскільки я зрозумів, — провадив він далі, — ви, виходить, одружені? І ви зважитесь сказати мені це просто в обличчя, міс Гадлестон?
— Ми ще не одружені, — відказала Клара, — але одружимося, як тільки буде перша для цього нагода.
— Браво! — скрикнув Нортмор. — А як же угода? Хай йому біс, але ж ви не дурна, жіночко, і з вами можна говорити без манівців. То як же з нашою угодою? Ви знаєте незгірш за мене, що від цього залежить життя вашого батька! Досить мені умити руки й відійти вбік, як йому переріжуть горло ще до ночі.
— Це правда, містере Нортморе, — анітрохи не знітившись, відповіла Клара, — але ви цього ніколи не зробите. Ви пішли на угоду, яка не личить джентльменові, та все-таки ви джентльмен, і не покинете людину, якій самі ж зохотилися допомогти.
— Он як! — мовив він. — То ви гадаєте, що я надам вам свою яхту задурняк? Ви гадаєте, що я важитиму своїм життям і свободою просто так, з любові до старого джентльмена? А тоді ще, чого доброго, буду дружбою на вашому весіллі, га? Що ж, — докинув він, — можливо, ви не дуже й помиляєтесь. Але спитайте ось Кесіліса. Він знає мене. Чи ж така я людина, якій можна довіряти, на яку можна покластись? Чи такий я вже перебірливий у засобах? І добрий?
— Я знаю, що ви багато говорите, і часом, здається, плещете казна-що, — відповіла Клара, — але ж ви таки шляхетна людина, і я анітрохи не боюся.
Він подивився на неї якось напрочуд схвально й навіть захоплено, а тоді обернувся до мене:
— Невже ти гадаєш, що я поступлюся нею без боротьби, Френку? — запитав він. — Я не криючись кажу тобі: стережися! Коли наступного разу ми зітнемося…
— Тобто втретє, — посміхаючись урвав я його.
— Атож, втретє, так і є, — погодився він. — Я й забув. Що ж, утретє, — але тоді вже як кому поталанить.
— Ти хочеш сказати, що за третім разом ти гукнеш на поміч команду з «Рудого ерла»? — спитав я.
— Ви чуєте, що він каже? — мовив він, звертаючись до моєї майбутньої дружини.
— Я чую, як двоє чоловіків розбалакують, мов боягузи, — сказала вона, — Я стала б зневажати себе, якби подумала або заговорила так, як ви. Та й ні один з вас не вірить жодному слову з того, що каже, а це ще більша дурість і гидота.
— Оце козир-дівка! — скрикнув Нортмор. — Але вона ще не місіс Кесіліс. Я змовкаю. Ще не мій час говорити.
У цю мить моя майбутня жінка здивувала мене.
— Я залишаю вас тут, — раптом заявила вона. — Мій батько надто довго сам. Але затямте: ви повинні бути друзями, бо ви обоє мої добрі друзі.
Згодом вона пояснила мені, чому тоді так повелася. Вона була певна, що ми без кінця сваритимемось при ній, і, здається, таки мала рацію, бо коли її не стало, ми зразу ж перейшли на довірчий тон.
Нортмор подивився їй услід, як вона переходила через дюну.
— Незрівнянна жінка у світі! — вигукнув він з прокляттям. — Щоб отак вчинити!
Я, зі свого боку, скористався цією нагодою, аби з'ясувати ситуацію.
— Слухай-но, Нортморе, то ми справді у крайній притузі?
— Таки так, хлопче, — погодився він, значливо дивлячись мені у вічі. — Всі сили пекельні проти нас, це правда. Хочеш вір мені, хочеш ні, але я боюся за своє життя.
— Скажи мені одну річ, — звернувся я. — Чого вони так ув'язалися, ці італійці? Чого їм треба від старого Гадлестона?
— То ти не знаєш? — скрикнув Нортмор. — Старий негідник мав у банку гроші карбонаріїв, [6]двісті вісімдесят тисяч, і, звичайно, процвиндрив їх, граючи на біржі. Ці гроші потрібні були для повстання десь там у Тридентіно чи Пармі, [7]тож повстання не вигоріло, і вся та осяча команда рвонула на ловитву Гадлестона. Нам ще пощастить, коли ми живцем з цього виберемось.