Але...
Не знаю, як скласти тут слова докупи, щоб воно вийшло штудерно, бо діло, знаєш, розкрилося таке, що й в операх не проспіваєш. Та воно співати й легко — роззявив рота і виводь собі на здоров'я. А от спробуй мовчки все це! І щоб до серця дійшло, га! Це я тобі скажу!
Але...
Я й забув, що ти ж іще нічого не знаєш, а я вже забалакався та й забув, бо треба ж тобі розказати, як воно тут розкрилося, що й до чого. Тут би треба тобі зразу й викласти, щоб ти повірив, як ми тут пережили.
Але...
Знаєш, застава наша в селі, коло річки. Через неї — неширокий міст. Такий самий, як і в сорок першому році був. А тоді був такий, як тепер, розумієш? І от коли почалася війна, то по тому мосту хотіли пройти фашисти... Але...
Вони, знаєш, не дурні, так відразу не посунули на міст, а спершу обстріляли з артилерії село, розбили вщент будинок застави, запалили й розвалили десятків з кілька хат, фільварок панський був у селі, там клуб зробили,— так з того фільварку тільки цегляна стіна лишилася. Все розгромили, а тоді й поперли на міст.
Але...
Наші прикордонники залягли з цього боку — і з кулемета! Бій був до самого вечора. Прикордонників мало, у них тільки один кулемет та гвинтівки. Пішли в хід і гранати. Фашистів навалили на містку цілу гору. А вони однаково, як сарана. Знаєш? Ти її пали, відганяй, чавуч, а воно лізе, а воно лізе! Один лишився прикордонник. Якийсь російський хлопець. Прізвище Планкін. Різав тих з кулемета, різав.
Але...
Оточили вони його надвечір, підірвався він гранатою — отак. 1 лежали всі наші мертві, нікому до них ніякого діла.
Але...
Ніч минула,— ні одного нашого вбитого нема. А в селі — дві могили. Одна братська. Вся застава там похована. Друга — Планкін. Хто поховав, як не побоявся фашиста? Секрет. І на могилі Планкіна — квіти. Жар! Горять! Ну, фашисти, гир-гир, квіти потоптали, могили зрівняли з землею, пішли далі.
Але...
Через ніч — знов могилки, і на них квіти... Тут уже «нова влада» заповзялася. Поліцаї. Гестапо. Винюхують, визирають. А на могилі Планкіна — квіти! І щодня нові, свіжі та такі, як полум'я! Значить, гестапо починає туди-сюди. Бігають поліцаї. Ге-ге та го-го! Ми вам покажемо! Ми вас відучимо! Ми вам дамо!
Але...
Як ранок, так і нові квіти на могилі прикордонника. А кажуть, хлопець був: голубоокий, та русочубий, та співучий. Га? Поставили пост. Уранці — квіти! Тут у фашистів просто паніка. Привезли якогось спеціаліста по розкриттю диверсій. До могили виставили двох поліцаїв.
Але знов квіти! Ну, тут влетіло начальникові поліції, знаєш, така шкура там! Поставили вони своїх на пост, справжніх німців. Автомати, освітлювальні ракети, електричні ліхтарики. Упіймали якусь дівку. Ну! Попалася, бідна. Тут їй відразу вночі допит. А вранці дивляться — квіти. Га? Ще ніч — знову квіти. Ту бідну дівку вже в концтабір відправили, а квіти хтось кладе! Га?
Зима накотила, почали вже фашистів бити під Москвою, партизани в лісах зароїлися. А на могилі — квіти. Хоч трішки безсмертників, знаєш, таких сухих, але тривких, а є щодня. Довелося фріцам звикати. А що?
Прийшли потім і наші, поставили обеліск на могилу. А квіти — щодня. Ми теж клали квіти, але тільки в свята. Підійдемо строєм, начальник застави — промову, салют, ну і квіти. А щоб щодня — хто ж це зможе?
Але...
Знайшлася така людина. Двадцять років, двадцять п'ять років... Якщо по триста днів, то й то скільки виходить? Сім з половиною тисяч днів, сім з половиною, а то й вісім тисяч разів квіти на могилу кулеметника, який у сорок першому захищав міст через Буг. І ніхто не знав тої людини. Наче так і треба. Звикли. Самі ті квіти ростуть, чи що.
Але приїхав до нас новий начальник застави. Із Чукотки. Зібрав усю заставу: «В тундрі якщо людина зустріне людину — свято. Найбільше свято: людину зустрів. Тінь свою іноді ладен обійняти й поцілувати. А у вас тут таке чудо, двадцять п'ять років невгасимої любові до героя, а ви нічого не знаєте!» І завдання: три дні строку молодшому сержантові Беньку і доповісти про виконання! Га?
Починаю вести спостереження. Не прямо, а так... Делікатно. Бо святе почуття. Оцінюю обстановку. Вивчаю місцевість. Але відразу бачу: ніякий пост тут не поможе. Планкін похований просто під стіною колишнього фільварку. За двадцять п'ять років дерева виросли над могилою, підпирають стіну. З другого боку стіни — теж дерева. Стоїть вона собі, ніхто до неї нічого... А на стіну вилізти тихенько і — раз! — кинув квіти вниз, точно на могилі. Обійшов стіну, дивлюся: східці в стіні. І вичовгані так, наче сто років по них вилазили нагору. Дряпаюся туди. На стіні пощербина і теж вичовгана, вишліфувана. Рукою, га! Що можна зробити за двадцять п'ять років рукою! Значить, вилазило воно сюди і, не показуючись над стіною, просто клало руку в ту пощербину і квіти — вниз. Усе розраховано до точності! Доповідаю начальникові застави.
Але...
Наказав: не чіпати! Простежити здалеку і непомітно, хто кидає і коли — і все.
Ну, побачив я того вечора її. І жила недалеко від застави. Вдова. Двоє дітей. Чоловік був у бандерівцях, там його й убили. Силоміць її взяв, примусив стати дружиною. Бачиш, яка історія. І одружена була, і діти є, а любила все того, з сорок першого року, нашого хлопця прикордонника. Га?
На цьому дозволь кінчити свого довгенького листа.
Бажаю тобі, дорогий друже Яковенко, доблесно нести прикордонницьку службу. З гарячим комсомольським привітом сержант Бенько».
«Дзвінків тривоги я не чув. Не знаю, чи й були вони, чи встигли їх дати».
На капітанськім містку красувався Стіліанос. Оперетковий капітан. Напрасовані фланелеві штани фісташкового кольору, така сама сорочка, з безліччю кишеньок, лискучих ґудзиків, з декоративними погончиками. Високий білий кашкет з золотим шитвом над козирком. У зубах — люлька. Очі примружені. Пружним кроком Стіліанос перемірював неширокий простір капітанського містка. Кидав якісь уривчасті команди стерновому, який на них зовсім не зважав і далі спокійно стояв, поклавши руки на штурвал, і «Омірос» спроквола брьохався в густій воді; лоцман тихо посвистував, а в плетеному кріслі куняв собі старий капітан, який і не думав спускатися в каюту відпочити. Мабуть, наприкінці вахти зробив запис в імеролойо катастроматіс — корабельному журналі і тепер спокійно ждав, що станеться під час вахти Стіліаноса. А може, не довіряв своєму помічникові, боявся полишити на нього судно?
— Наш молодий друг! — гукнув Стіліанос назустріч Яковенку.— А ми тут багато говорили про вас...
Яковенко запитливо глянув на лоцмана. Той поглядом відповів: бреше.
— Шукав я вас унизу,— майже інтимно шепнув Стіліанос Яковенкові, підкочуючись до нього.— Даремно ви пішли...
Він кривив фізіономію, щосили вдаючи спокусника. Шкіра в нього була пориста, і буквально з кожної пори лився піт.
— Ми з ним — друзі! — похвалився старпом перед лоцманом, присуваючись ще ближче до Яковенка, і Яковенко відчув, що зараз не витримає і штурхне цього липучого типа так, що той упіймає сторчаків на півжиття.
— Але нам сняться неоднакові сни, румбарба! — прискалив око лоцман.
Стіліанос не зрозумів а чи вдав, що не розуміє.
— О так, так, спати завжди приємно,— захитав він головою.— Нашому молодому другові можна спати, поки ми тут...
Він підморгнув Яковенкові, мовби натякав на відоме тільки їм двом. Брудно натякав. Яковенко зчервонів лицем.
— Що за тиша? — звертаючись до лоцмана, спитав він.— Що б це означало?
— Зараз побачиш.
— Кіндінос? Небезпека? — вигукнув Стіліанос, непроханий втручаючись у їхні розмову.— Нічого подібного! Ми проскочили! Благополучно проскочили! Все позаду. Ми можемо спокійно посидіти... Навіть спуститися в салон...
Він підскочив до телефону, гукнув у трубку: «Стюард!» — і знов липнув то до Яковенка, то до лоцмана. Капітанський місток був занадто тісний для переповненого енергією нахаби. Він розбуркав навіть капітана, і той розплющив очі й тихо дивився з-під свого чудернацького козирка, і Яковенко здивувався, які чорні-чорні і глибинно-сумні очі в капітана. Очі народу, що втратив колишню велич.
Вони пливли в змертвілому морі, під тяжким, закритим сіро-чорними хмарами небом. Якби не чотирикутний нахаба, що, спливаючи потом, метався по капітанському містку, судно здавалося б мертвим у своїй причаєності й загадковості. Ніде нікого. І Стіліанос викрикував свої команди тільки для виду. Вони нікому не адресувалися. Стюард, якого він покликав, не з'являвся. А може, він його й не кликав, а тільки подавав йому відповідний сигнал?
— Ідемо по курсу? — спитав Яковенко лоцмана.
— Точно.
— Відхилень нема?
— Румбарбарум!
— Мої хлопці почувають себе прекрасно. Обидва.
— Та й ти нівроку.
— Вже все минуло.
Стіліанос попихкував люлькою за кілька метрів од них. Не доскочив. Не встиг. А тепер не хотів заважати їхній розмові. Демонстрував європейську ґречність.
— Де цей коройдо [Коройдо — дурний (грецьк.)] стюард? — вигукнув він, коли Яковенко і лоцман замовкли. — Ми могли б трохи випити. Духота! Стюард! — рявкнув він знову в телефон.
Схилився над трапом, наставив товсте, майже слоняче вухо, так ніби ждав притьмом почути квапливе тупотіння й відсапування запопадливого стюарда.
Але звук пролунав зовсім нежданий і аж ніяк не з глибини судна, а з довколишнього простору.
В хисткій тиші моря зароджувався той звук, у далекій далечі, ще зовсім кволий і немічний, ще тільки натяк на звук, мовби шелест або тихе зітхання.
Але й того виявилося задосить, щоб з капітана вмить зігнати сонливість і викинути його з плетеного крісла. Чудні ці старі капітани. Збайдужілі до дрібних загроз і тривог, справжню ціну яким змогли встановити упродовж свого тривалого життя, вони часто не зважають і на загрози всезагальні, а то раптом виявляють кумедну метушливість зовсім безпричинно. Ось і цей. Провалювався в сон дедалі глибше тоді, коли на морі розганяло більшу й більшу хвилю і «Омірос» розколисувало до тріску і зойку,— і вихоплюється з крісла, мов катапультований льотчик-реактивник від майже нечутного, як тріпотіння листя на осичині, шереху.
Подальші події розбивалися для Яковенка на уламки. Скласти їх докупи не мав часу. Був спостерігачем, який усе помічав, неспроможний зробити поки що власні висновки. Про нього всі забули. І перед цим давалася взнаки його непотрібність і небажаність на капітанському містку, а з погляду Стіліаноса — і на самому судні. Тепер — і поготів. Кожен був заклопотаний своїм.
Капітан рвонув ручку машинного телеграфу.
Голова Стіліаноса крутнулася, наче на розворі. Огрядне його тулубище зависало ще над чорним отвором трапа, а голова вмить зреагувала на дивні капітанові дії і вліпила в старого стривожені очиці.
Стерновий ширше розставив ноги й навіщось поплював на долоні.
Лоцман роздумливо стягнув з голови м'якого кашкета, зібгав його і став запихати до кишені. Кашкет дряпався твердим козирком і «крабом», лоцман тихо мурмотів своє «румбарба», але не відступався од свого наміру і таки запхав кашкета, і кишеня в нього віддулась, і сам Гриша мав тепер вигляд ще єхидніший, ніж перше, виявилося, що голова в нього довга, гострувата — бійся, бо так і кольне!
У Яковенка руки самі по собі, без жодної спонуки, без будь-якої свідомої участі їхнього власника, повільно намацали пасок кашкета, розпустили його і зачепили за підборіддя. Далі ті самі руки, так само машинально, затягнули навіщось пояс на гімнастерці, перевірили, чи надійно висить за спиною автомат, а потім...
А далі Яковенкові руки вже нічого не встигли зробити, і ніхто нічого не встиг зробити, тільки Стіліанос, як стояв коло трапа, так і гуркнув униз, а четверо лишилися на страшному белебні, щоб першими прийняти на себе лютий удар невідомості.
Було таке враження, ніби той далекий шерех перемістився в глиб моря, а море западається посередині глибше й глибше, як у сонному кошмарі, і в ту западину шургонув «Омірос», а йому навстріч загримів на мільйонах чорних крил чорний ураган.
Шквал ударив з усіх боків водночас з жорстокістю вулканічного вибуху. Він вів за собою володаря—урагана, розчищав для нього путь, змітав з дороги завади й перешкоди; його руйнівництво, вчинене в лиховісній тиші, тільки згодом доповнилося несамовитими звуками: ревінням повітря, сталевим шерехом першої гігантської хвилі, тваринним риком судна, тріском, дзенькотом, стогоном, зойком, скреготом: то з капітанського містка здерлося покриття.
Ще мить тому пустельний і отупіло байдужий «Омірос» ураз виповнився людськими голосами, весь став мов суцільний біль, а може, то Яковенкові тільки здалося, може, вчулися йому зойки, може, його власний стогін намножився, а його біль наповнив усе судно? Бо, врешті, хто він був? Простий сільський хлопець, який звик до ласкавого сонця і тихих вітрів, до зеленого лісу і розлогих дніпровських плес. І він розгубився від лютого шквалу, а безжальна вода ще до цього посіяла в ньому страх і безсилля. (Згадай Тетянку, згадай! Може, всім Яковенкам на роду написано гинути від води!)
І, мабуть, він зойкнув, і застогнав, і закричав, коли вдарив на них крізь умить понищені заслони капітанського містка шквал, і ще раз закричав він, коли війнуло йому в лице круглим і чорно заліпило очі, а потім воно щезло, а натомість інше вдарило його по ногах, він аж заточився, одірвався від твердого помосту І, немов у сеансі гіпнозу, завис на межі рівноваги майже паралельно до палуби, майже вдаряючись лобом об поміст капітанського містка, порушуючи всі відомі закони фізики. Згодом, коли згадував усе, що сталося з ним протягом якоїсь секунди, і намагався відновити події у їхній первісній послідовності, не міг повірити в можливість такої сконденсованості вчинків на мізерному уламкові часу. Бо: спершу він злякався, коли побачив, як зникли бокові засклені стінки, як здиралася покрівля, як невидимою силою пожбурило через увесь місток худого й легкого, як пір'їна, лоцмана, ясна річ, хотів крикнути, щоб попередити товариша чи просто якось зреагувати на те, що з ним вчинилося, але крик той роздвоївся, бо водночас з лоцманом, а то ще й трохи раніше впав униз Стіліанос, теж, видно, згорнутий з помосту тією самою силою, яка порвала й Гришу; невидима І невідома сила, хоч як це неймовірно, діяла водночас у всіх відомих напрямках: полудивши глевтякувате старпомове тіло донизу, вона зірвала його білого розкішного картуза і заліпила ним в обличчя Яковенкові, і той, до речі, переконався, що навіть найбіліший картуз може створити враження абсолютно чорного, якщо ним так зненацька заліпити тобі очі; та сама сила відірвала стернового від штурвала, збила з ніг, із швидкістю дзиги прокотила через весь поміст і вдарила Яковенка по ногах так різко, що він теж одірвався від твердої основи і полетів. І чи зойкнув, чи перелякано скрикнув, чи застогнав від безсилля, і коли саме видобувся той звук крізь зціплені зуби, згадати не міг, і ніхто б не встановив точно, та й не було в тому потреби, бо вже прогриміли інші звуки: холодний шум води, тяжке зітхання судна, тріск дерева, скрегіт заліза, дзенькіт скла — те ламалося, те гнулося, те розбивалося.
І хоч враження було таке, неначе шквал налетів звідусіль, виявилося, що він ударив у лівий борт і зчистив, мов бритвою, всі надбудови, шлюпки, перегородки, тільки штабелі дроту незрушно видавалися над палубою, залиті солоною хвилею, вмить потемнілі і нечутні зі своїм кволим дзвенінням серед ревища стихії.
Шквал помчав далі, а за той час, поки «Омірос» намагався хоч трохи стріпнутися від нищівного набігу, струснути з себе воду й зализати свої рани, навколо запанував ураган і взявся до своєї методичної роботи.
Перше, що робить ураган: відриває людей одне від одного, розкидає їх, осамотнює, наповнюючи розпачем душі, бо немає більшого розпачу, аніж опинитися на самоті перед стихією, не маючи поряд людини, яка б тобі допомогла. Яковенка врятувала недосвідченість. Якби він заздалегідь знав злочинницькі дії урагану стосовно людей, то, може, метушився б, розгубився украй, намірявся б до чогось, як стерновий (і на руки поплював, і ноги розставив, а його однаково відірвало од штурвала, бо налетіло зовсім не звідти, звідки він сподівався), а так у ньому подіяв миттєвий інстинкт самозбереження, і хоч згодом, згадуючи все, як воно було, Яковенко схильний був приписати собі деякі осмислені дії, його не покидало переконання, що все чинив він тоді стихійно. У всякому разі, в перші секунди.