А тепер на всіх поверхах сумно пахло вапном і пилюкою. Нечай зрозумів, що будинок напівспустілий.
Дзвоник був на місці. Нечай зупинився перед високими двостулковими дверима.
Відчинила йому сусідка — він почув шурхіт її сукні. «Петрусь!..» — вона кинулася йому на шию і довго по-жіночому схлипувала під його шорсткою рукою. — «Петрусь!..»
Він насилу заспокоїв її.
— Якби твоя мама знала!..
— Де вона? — Нечай не почув свого голосу.
— Поїхала. Хіба ти не знаєш?.. Ну, звичайно, ти не міг знати. Вони позавчора поїхали. Тепер усі їдуть, я одна зосталася. А ти… Чого ж ми стоїмо? Проходь…
Вона взяла його за руку і повела в свою кімнатку, заставлену незграбними меблями, яких вистачило б на три таких кімнатки, і Нечай протиснувся між буфетом і етажеркою до столу.
— Та ти сідай, Петрусю. Зараз я тобі все розповім, усе…
Стіл був накритий клейонкою. На ньому стояли емальований чайник і каструля із вичахлою пшоняною кашею.
Вона змахнула фартухом зі столу хлібні кришки, дістала з буфета банку торішнього вишневого варення, яке — вона це добре пам'ятала, — він дуже любив колись, поклала на плетену хлібницю свою черству пайку і, сівши навпроти Нечая, заторохтіла про себе, про його матір, про сестричку («Вона стала такою красунею, що ти її не впізнаєш!..»), про мешканців із сьомої квартири, які сидять на чемоданах, про повітряні нальоти — щоночі бомблять, кляті, — а Нечай, слухаючи, машинально їв варення столовою ложкою. Спізнився!.. Позавчора він би ще застав своїх. Та коли подумав про те, що вони вже в безпеці, відлягло од серця.
— Я оце щойно повернулася з чергування, — сказала сусідка. — Добу чергувала. Добре, що ти мене застав.
Він згадав, що сусідка працює на телефонній станції. Через те й не виїхала. А втім, дітей же в неї немає.
— Правда, що наші не здадуть Одесу? Нечай уже не вперше чув це запитання.
Що він міг відповісти? Не повинні здати, не можуть здати. Для того вони й прибули сьогодні. Він, Кость Арабаджі й інші
— Правда, — сказав він переконано, впевнено.
— І я так думаю. Але твоїм я сама порадила… Важко їм було. Мати зовсім не спала. Сам знаєш, яке в неї серце. Ми домовилися: якщо від тебе прийде лист, я перешлю їй. У Баку. Там у вас якісь родичі… Адресу вона залишила.
Нечай кивнув. Адресу він знає.
— А ваші ключі у мене. Візьмеш?
— Навіщо? Мені скоро йти… Не знаю, чи зможу ще раз вирватися. Нас першої-ліпшої хвилини можуть відправити на фронт. А там…
— Може, тобі щось треба? Я відчиню…
— У мене все є.
— Рушник чи хусточку? — вона прохально дивилася на нього. — Я відчиню..
Діставши з шухляди в'язку ключів, вона вийшла в коридор, і Нечай, робити нічого, рушив за нею.
Знайомо скрипнули і відчинилися двері. Солом'яні штори були опущені, і сусідка ввімкнула світло.
Нічого не змінилося!.. На буфеті стояв чайний сервіз. «Синопський бій», матрьошка, салфетки на поличках… Усе на своєму місці. Було таке відчуття, ніби мати і сестричка виїхали на дачу. Тільки годинник зупинився.
І ще: батьків письмовий стіл припав пилом. Раніше цього ніколи не було.
Бронзовий чорнильний прибор, старий шкіряний бювар… Із теракотової китайської вазочки стирчали прокурені батькові люльки. Нечай знав їх усі. Кожна люлька мала свою історію. Оцю, казав батько, йому подарував якийсь англійський капітан… Нечай покрутив її в руках, а потім, повагавшись якусь мить, поклав у кишеню. На пам'ять.
Можна було йти. Він востаннє обвів очима кімнату, ніби намагаючись зберегти її в своїй пам'яті назавжди. З шовковим абажуром, з кріслом-качалкою, з бронзовими чорнильницями…
— Господи, я зовсім забула, — сусідка сплеснула долонями. — Тебе якийсь моряк питав. Немолодий уже, з нашивками. Учора… Тут, каже, проживає Петро Нечай? Мені він сам потрібний, спортсмен Нечай… Ну, я йому й сказала, що ти в Севастополі служиш. Він і записав. Ти не сердишся?
— Моряк? Не знаю…
— Я його теж ніколи не бачила. Мабуть, приїжджий. Сказав, що неодмінно розшукає тебе, що ти йому потрібен. Сам розумієш, розпитувати було незручно…
Сусідка хотіла дати йому банку варення, але Нечай одмовився. Ніколи буде чаювати. А їй знадобиться, він знає, що в місті сутужно з продуктами… Тоді сусідка притягла його голову до себе, поцілувала в лоб і, схлипнувши, відштовхнула. Йди!..
І він пішов. У нього ще залишилося багато часу. Зайти до знайомих? Спробувати розшукати друзів?.. Але всі його друзі були в армії. Тоді, може, просто поблукати містом? Якусь мить він стояв у задумі, а потім невесело кивнув однорукій Венері і вийшов на вулицю. Його потягло в загін. Там тепер його домівка, його близькі, його друзі. І так буде аж до кінця війни, до останнього пострілу.
Йому було двадцять років, і йому здавалося, що вбити можуть кого завгодно, тільки не його, Петра Нечая. Тоді він ще був упевнений у своєму безсмерті.
Загін виступив уранці.
Над колоною коливалися багнети. Тили? Обози? Кожний був сам собі інтендант. Скатка, протигаз, фляга, мала саперна лопатка — усе з тобою. У кого гвинтівка, а в кого «дегтяр», до якого належиться десять повних дисків. Є і по три гранати-«лимонки» на брата, чого ж іще треба?
— Персональні танки вам вручать уже на передовій, — пообіцяв Гасовський.
— Мені б краще гармату в особисте користування, товаришу лейтенант, — у тон йому сказав Кость Арабаджі і підморгнув Нечаю, який ішов поруч.
— Сподіваюся, командування зважить на вашу просьбу, — усміхнувся Гасовський.
Будинки ставали нижчі й зустрічалися рідше — місто осідало в степ.
Тепер уже білий щебінь дороги збігав у степові видолинки, чагарники і бур'яни. Земля навколо була суха, потріскана, поросла реп'яхами. Над її закам'янілими брижами плавилося низьке небо, і вибалки поступово наливалися спекою. У роті було сухо й гірко. На зубах тріщав пісок.
Нечай ішов легко, не відчуваючи ваги гвинтівки Він знав, що море десь праворуч, але око туди не сягало, а легенький вітрець звідти не доносив його веселого солоного запаху, і через те Нечаєві аж не вірилося, що море є насправді, що в цю мить десь сяє і рябіє під сонцем його прохолодна оксамитова синява.
Зате важкий суцільний гуркіт фронту ставав усе ближчим і гучнішим. Загін ішов йому назустріч сягнистим вільним матроським кроком і ще до полудня, до того, як сонце підбилося в зеніт, уперся у вогняну стіну, що стояла над суходолом.
Там стогнало і плавилося залізо.
«Усі пригнічені: нас знищують… 18 серпня — фатальний день батальйону. О 3 годині 30 хвилин ідемо в атаку. Ворог добре організований, зустрічає нас градом куль. Я ніколи нічого подібного не бачив. Хто цього не бачив, той не може зрозуміти, що це таке… Після контратаки в нашому батальйоні лишилось усього 120 чоловік».
(Із щоденника румунського офіцера М. Олтяну, вбитого на підступах до Одеси)
Розділ другий
БАГНЕТОМ І ГРАНАТОЮ
Обід на передову доставили в термосах. Його привезли пізно, коли вже стемніло. Але каша була ще гаряча і парувала. Нечай сів навпочіпки, притулившись до обшитої дошками стіни окопа і, затиснувши котелок між колінами, підніс ложку до рота. Неслухняні пальці насилу тримали ложку. Вони набрякли і погано згиналися.
Їсти не хотілось. Усе тіло було налите важкою втомою.
Він заплющив очі. Напруження повільно спадало. От і закінчився його перший день на передовій. Перший день, перший бій… Він чекав його не без тривоги. Як він зустрінеться з ворогом віч-на-віч? Чи знайде в собі сили підняти голову під прицільним вогнем?
Він ніколи не був боягузом. Стрибав у воду з десятиметрової вишки, лазив на дерева, пірнав по монетки… Давно, коли був ще хлопчаком. І не боявся кидатися в бійку. Але це було ще в тому, тепер уже далекому мирному житті. А тепер?.. Хоч би не осоромитись перед друзями. Йому здавалося, що друзям принаймні невідоме почуття страху. Він не підозрював, що всі вони думають про те ж саме, що й він. Адже всі вони ще тільки знайомилися з війною на суші, вживалися в неї.
Воно й зрозуміло. Війна на суші не була схожа на морські бої з урочистими артилерійськими дуелями, величними маневрами кораблів і димовими завісами. І хоч відомо, що в бою час ніби зупиняється, морські бої були короткі, швидкоплинні, мали свої припливи і відпливи. Коли лунала команда «Відбій!» і ворожі кораблі поквапливо ретирувалися, зникаючи за горизонтом, а літаки противника, похапцем відбомбившись, старалися сховатись за хмарами, піняві сліди торпед знову затягувалися водою, здійняті снарядами водяні гейзери опадали, і море, як і перед початком бою, ласкаво синіло. Море ковтало залізо, і наставала дивовижна тиша.
Так було, коли Нечай служив на крейсері.
Кінчався бій, і тільки осколки на палубі, важкий чад, що роз'їдав очі, та великі краплі поту на темних від пороху обличчях комендорів нагадували про те, що над ними щойно промчав вогняний смерч. Війна ніби знову заповзала у свій барліг. І через те, що знову сяяло сонце, а вітер полоскав прапор на гафелі, і довкола на десятки миль і — хто знає? — може, на десятки годин встановлювався спокій, ти переставав думати про війну. Життя на кораблі знову йшло своїм звичаєм.
Але тут, на твердій і черствій степовій землі на південний схід від Одеси, війна була зовсім інша — безперервна, виснажлива. Вона не припинялась ні вдень ні вночі. Тут не можна було змити водою сліди бою і впасти на зручну койку. Можна було тільки на кілька хвилин прихилитися до хисткої стіни окопу і заплющити очі.
Перший бій…
Усе починається з першого бою. До першого бою ти ще не солдат Він може тривати лише хвилини, але в твоїй пам'яті назавжди лишиться довгим, тривалим, складеним із тисяч підігнаних одна до одної хвильок, кожна з яких могла бути для тебе останньою.
Солдатами стають після першого бою, коли вже перестають боятися вогню і заліза.
Поквапливо, наздоганяючи один одного, ніби з-під землі злітали у високе піднебесся і гнулися, досягши зеніту, круті пружні дуги ракет. Вони нагадували стиглі колоски. І не було такої коси, яка зрізала б їх під корінь і вклала на землю
А згодом, свердлячи темряву, із стогоном пролітали важкі снаряди. Слідом за ними небо прокреслювали траси вогню.
Ще хвилина, і десь поблизу вибухнув снаряд. За ним — другий. А потім ще два жорстких удари, злившись в один, струснули землю. І почалося
Усі попадали, розпластавшись по дну окопу, намагаючись сплющитися, втягти в себе тіло, як втягують його слимаки. І на якусь мить, що триває вічність, встановилася тиша. Але ця тиша лякала більше, ніж завивання і гуркіт. Нема гірше, коли після пекельного шуму раптом настає тиша…
Коли розвиднилось, у безхмарній високості, ніби усвідомлюючи свою безкарність, повільно й статечно з'явилися з боку сонця ворожі літаки. Скільки їх? Нечай збився з ліку. Літаки йшли прямо, не звертаючи з курсу, а потім — одразу! — клюнувши носами, пірнули, наповнюючи все довкола нестерпним дзвоном металу.
Нова серія близьких вибухів струсонула землю. Таких близьких, що із щілин між дошками, якими були обшиті стіни окопу повного профілю, посипався пісок. Смерть, здавалося, була вже не тільки навколо, але й поруч. Вона підступала ближче й ближче…
А треба ж було примусити себе підвестися, стати на ноги. Після того, як ворожі літаки відбомбили передній край, після артилерійської підготовки, румуни пішли в атаку.
Їдке, строкате полум'я ударило Нечаєві в обличчя, засліпило, і мигтіння цього близького вогню обпалило йому вії. Але він уже стояв на повний зріст і не було такої сили, яка зрушила б його з місця, кинула навзнак. А навколо все горіло Навіть те, що звичайно горіти не може. І плавилося, і рушилося, і сплющувалося. Земля і залізо. Трава і камінь. А він стояв.
Він уже не бачив, яке над ним було небо, денне чи вечірнє, не помічав ні трави, ні каміння, ні дерев… А втім, це не мало значення. Навколо було темно. І в цій темній відчуженості були тільки дві сили — він сам і його вороги. Але він не був самотній. Поруч були товариші. І він відчував себе непереможним…
Такий був його перший бій. І тепер, знову переживаючи його в прохолодній вечірній тиші, Нечай думав про те, що попереду у них ще багато буде таких боїв, навіть важчих, може, навіть зовсім безвихідних, але жоден із них не запам'ятається йому так, як цей перший бій, коли він знайшов у собі сили відштовхнутися руками від землі і стати на ноги. Хтозна, може, саме в цю мить він став людиною?..
Минув тиждень. Загін морської піхоти не виходив із боїв. Потроху Нечай і його друзі обжилися, звикли до тяжкого окопного побуту з щоденниками атаки, контратаками і чеканням нових атак, з мінометним обстрілом, зухвалим, що сліпило очі, світлом ракет уночі, з випадковими кулями, котрі залітають бозна-звідки, з котелками упрілої каші, ста грамами горілки, теплим домашнім шарудінням мишей у соломі та з їдким хімічним запахом відстріляних гільз. Їхні руки й обличчя загрубіли, стали шорсткими, темними, а очі випило безсоння Тепер їх уже нічим не здивуєш.
А довкола була суха земля, порита осколками заліза, напоєна кров'ю, земля, яку немилосердно палило сонце. 4
Траплялося, однак, що на передову, на гіркотрав'я, спадала мертва тиша. Війна давала людям перепочинок. Але ця тиша була важка, нерухома. Вона закладала вуха і каменем лягала на серце. Так минала година, друга… Ти вже починав звикати до неї, як зненацька тиша знову вибухала, небо наповнювалося скреготом, гуркотом, стогоном, і низьким степовим громом котився по стерні та бур'янах гарматний гул, за яким знову підводилися цепи ворожих солдатів у ядучо-зелених мундирах. І все починалося спочатку.
Першими, як правило, йшли «шарманщики», — так прозвали ворожих автоматників — вони поливали землю автоматним вогнем. За ними, гнані офіцерами, виповзали із поріділих, посічених кулями заростей кукурудзи бородаті солдати з гвинтівками.
Так починався ранок. Щодня те саме. О цій ранній порі степ, як звичайно, був рудий, небо теж руділо, а повітря, рідко леліючи над окопами, каламутно пломеніло. Серпень випав сухий. Сонце стояло високо, без променів, без блиску. Через те й дихалося важко, втомливо.
Тільки на Костя Арабаджі ця серпнева спека, здавалося, зовсім не впливала.
— Жити можна, — казав Кость, перекочуючи цигарку з кутка в куток почорнілого рота.
— А хто заперечує? Звичайно, можна, — підтримував його Сеня-Сенечка.
З ними мовчки погоджувалися. Жити можна. Погано тільки, що води обмаль.
Доводилося навіть збирати в котелки росу, яка вранці скляно тремтіла на срібних листочках степового полину. Та хіба отак багато назбираєш вологи? Ось прислухай. Он і поранені румуни, що залишилися на полі бою, весь час канючать: «Baпa! Baпa!» Чуєш?..
— Води просять, — пояснив якось Гасовський. — Їх, либонь, тримають у чорному тілі.
— А ви, товаришу лейтенант, і по-їхньому вмієте? — спитав Кость Арабаджі.
— А що ж тут дивного? Звичайно, вмію, — мовив Гасовський. — Я, мій юний друже, із міста Тирасполя. Там усі вміють. Я там у театрі працював Хіба ти не знав цього?
— Ким? — запитав Кость. — Невже актором?
— Хіба не видно?
— Видно, — поспішив підтвердити Кость Арабаджі.
Він, правда, краєм вуха чув, що Гасовський до військового училища був усього-на-всього робітником сцени і стовбичив за кулісами. Та як було сказати про це? Гасовський так вичитає, що й своїх не впізнаєш. Кость не боявся ні бога ні чорта, але задиратися з Гасовським не ризикував. Більше того: він потай заздрив Гасовському.
Лейтенант навіть в окопах якось умудрявся мати вигляд франта з Приморського бульвару.
Оце людина!.. На кітелі — жодної порошинки. Штани випрасувані наче під рейсшину. Козирок мічманки не втратив своєї колишньої лакованої пишності. Гарний, нічого не скажеш. Артист!.. Не витримуючи його насмішкуватого погляду, Кость поквапливо відводив очі, ніяковів. «Ви, здається, щось зволили сказати, мій юний друже?..»
Сам він так не вмів. Кость був запальний і грубий. Таким зробило його життя — море, солона морська робота, пиятики в колі друзів-рибалок, таких же безшабашних і завзятих, як і він сам. Кость не знати що віддав би за те, щоб мати такий «інтелігентний» вигляд і розмовляти так само насмішкувато, розтягуючи слова, як це робив Гасовський.