Якось горювали вкупі, коли знеобачка лихо наринулось, та щонайтяжче: став пан у дорогу ладитись, аж у Москву, і Йвана Золотаренка за собою брав. І не просились, бо такий жорстокий був, немилосердний, що дурно й голову було клонити.
- Діти мої! - прощається Іван, - прощайте, соколи мої ясні! Шануйте матір, любітесь із собою, нікого не кривдіть... прощайте, діточки мої любії! Жінко моя кохана! не поминай лихом мене, безщасного, що втопив тебе в безодню та й покидаю. Оділлються мені твої сльози!
Олеся й не плаче, стоїть біла, як хустка, не зведе очей з Івана, не випускає його із своїх рук. А тут пан кричить: «Хутко, хутко!» Пригорнув Іван до серця Олесю востаннє та й побіг. Тоді Олеся, як до пам’яті прийшла, схопилась - уже нема, далеко; тільки пил слідом клубочиться, а коло неї діти плачуть.
- Діти мої! - скрикнула, - діти мої! тепер нема в вас жодного оборонця, нема помагача, самі-самісінькі зостались у світі!
І справді, було хоч гляне в любії очі, щире слово почує, пригорнеться до його, посумують укупі, все було легше, як мала коло себе прихильну душу, вірне серце; а то зосталась, як та билина в полі! В селі хоч і не без добрих людей, та кожний із своєю напастю змагається, свою біду оплакує. Звісно вже, панському не те, то друге, а допече; то ніколи чужим лихом бідкатись. Хіба стара тітка прибіжить. Вже стара така, зморщена, як сухе яблучко, а все тупає та гомонить, - то хіба вона приплететься та поплаче з Олесею, поблагословить її діточок.
Так-то проживає Олеся, працюючи без спочинку, без утоми; так і рік цілий минув, як одна година. Все на панщині, в роботі. Пані така, що й одпочити не дасть: роби та й роби! Де вони на роботі, і вона туди вийде, і столичок за нею винесуть; сяде та все картами розкидає: се вже у неї перва була забавка. Сидить, тільки очима поводить та вигукує: «Робіть діло! робіть! не лінуйтеся!»
Якось-то вирвалась Олеся, пішла до тітки одвідати стару в недузі; а того дня був у селі ярмарок. Бачила Олеся своїх подружок: які ж то молодиці стали! Так-то убрані гарно, а пишняться, як повні рожі, і чоловіки коло їх, і діточки: которе коником грається, которе орішками пересипає, а більшенькі новими чобітьми рипають і весело кожному в вічі поглядають. Олеся стоїть у старій свитині, стоїть сама-одна, розлучено її з чоловіком, діточки її стомили ніженьки, заклопотали головочку, годячи панському плем’ю, як лихій болячці. Нема в їх ні забавок, ані іграшок дитячих, нема й одежинки про святий празник; і мати вернеться - нічого не принесе, щоб їх звеселити, щоб утішити своїх діток! Такі-то думки взяли Олесю; а до неї підійде то Ганна, то Мотря, то Явдоха, все знайомі, ще дівчатами гуляли; і говорять до неї привітно, і про діток розпитують; та бубличка їм дає, друга маківничка.
- Спасибі, спасибі, - вимовляє Олеся, обливаючись сльозами. - Як ви мене не забули, то нехай вас Бог не забуде!
Минув і другий рік - од чоловіка нема вісток, як у воду впав. Сумувала Олеся, сумувала, та надумала до панії йти, бо їй частенько листи шлють.
Ввійшла до покою; пані сидить і гадає на картах, не помітила її приходу. Глянула Олеся коло себе: се той самий покой з дзиґарями, де вона була молодою, убрана, уквітчана, сама - як квіточка свіжа, а теперечки?.. Боже мій милий! Чи се ж вона? Стоїть якась постара, замучена молодиця, печаловита, боязлива... Усе згадалося Олесі: «Пропав мій вік молоденький!»
Кланяється:
- Пані милостива! будьте ласкаві, скажіть мені, що мій чоловік на чужині, як проживає?
- Боже мій, - скрикнула пані, - збавила мені усе гадання! Бодай ти добра не діждала! Чого в вічі лізеш? Чого тобі треба?
- Маєте од пана листи... що там мій чоловік, Іван?
- Яка розумна! Хіба це панові нічого більш і писати, як про твого чоловіка, га? Що він? та як він? Служить, та й годі!
- Чи привик, пані милостива, чи здоровий?
Ввійшли паничі, слухають та й оскиряються, а пані аж зареготала.
- Та що ти собі думаєш! - покрикнула на Олесю, - пан буде мені писати, чи здоровий твій чоловік! Мабуть, ти п’яна або зроду така навіжена. Йди собі геть, іди! Виженіть її!
Паничі кинулись обоє та й випхнули її за двері.
«Вже не побачу Йвана і не почую про його, - думає Олеся. - У нещасливу годину позналися й покохалися!»
Коли так неділь у дві або в три прийшов лист од Івана. «Чи живі, чи здорові, - пише, - діти мої любії, і ти, жінко кохана? А я то все хворію; вже б і помер, та зміцняє мене надія вас побачити і свою рідну Вкраїну. Як то ви живете-проживаєте? Шануйте матір, коханії сини мої, любітеся щиро! Нехай Господь вас усіх благословить! Нічого мені вам гостинця послати: хоч я й ходжу у срібних ґудзиках, а проте нічого не маю. Часом пан у гостині сидить, то я голодати мушу, як не нагодують добрі люди. Що й казати!
Послав дяк до Йвана лист, та невідомо, чи бідолаха його бачив, бо хутко прийшла звістка од пана, що Йван помер. Та ще писав, щоб слали до його старшого панича і якого там хлопця услугувати. А меншого панича звелів на столицю виправляти.
Почався клопіт у дворі, збирають паничів у дорогу. Стали й слуг їм вибирати. Якраз напали на Золотаренків. Казали Олександру покликати. Тільки тоді й згадали про неї, а то ніхто й не спом’янув, яку їй Господь велику тугу послав.
Прийшла вона; пані й каже:
- Збирай синів у дорогу, з паничами поїдуть.
А вона стоїть, дивиться панії в вічі, наче не розуміє; тільки зблідла як крейда.
Пані розсердилась:
- Що ти, глуха, - кричить, - чи німа?..
Упала нещаслива, не зможе й словечка вимовити, тільки руки здіймає ридаючи.
Як розлютується пані, як накинеться на неї!
- Та я тобі й те, й те зроблю!
Так-то вже напустилась пані, неначе вона яку велику шкоду вчинила - свою рідну дитину пожалувала, що вже сам Господь звелів своїх діток жалувати, а її зганили, й обідили, і з покоїв вигнали! Що чуло її серце змучене, ніхто того не знав, ніхто й не спитав.
Треба синів на чужину зряжати. Чи вернуться вони стару неньку поховати, чи, може, як їх батенько, самі там поляжуть, що й голівки ніхто не оплаче! А може, зледащіють її діточки, її соколи ясні, що тепер виряджає хороших, добрих і щирих, а доведеться, може, таких побачити, що бодай не діждати нікому! Хто їх порадить? Хто на розум добрий навчить? А тут ще недостатки та нужда гіркая, що ні з чим і вирядити: ні сорочечки, ні одежинки годящої. Що було, останнє яке добро, - продала, діток наділила і на смерть собі нічого не оставила.
Востаннє спочили сини, а вона пильнує, а вона пильнує цілу ніч над ними, тихо та гірко плачучи. Останню нічку ночують! Скільки-то часу мине, поки вона знов побачить любих хлоп’ят, та чи ще коли побачить!
От уже й сонечко сходить... дзвякнув дзвінок... Веде Олександра діток, обливаючись сльозами, та все тільки благословляє їх та хрестить...
- Паничики! - промовила до паничів, кланяючись у землю, - будьте милостиві до моїх хлопців!
А паничі й одвернулись.
- Мати Божа! - крикнула Олександра, ридаючи, - я тобі своїх діток уручаю!.. Сини мої, сини мої... - та й ввалилась, як трава на гостру косу.
Коли кому вік нещасливий, то й довгий, кажуть; так і Олександрі: прогорювала ще скільки літ сама з малим Тишком. Про старших синів і чутки нема; може, що й пишуть паничі, так пані не каже.
Пані тим часом село продала та переїхала у місто жити. За нею й Олександра мусила їхати, і там ще скільки людей. Якби хто знав або схотів її наставить, то вона вдовою була б ізнов на волі, некріпачка; та що вже тепер по тій волі!
Олександра так занепала здоров’ям, що й робити нездужає, а пані гнівається: «Дурно, - каже, - хліб мій їси!» А далі так уже розлютувалась: «Іди собі, - каже, - куди хочеш. Коли ти робити не здужаєш, то й їсти не проси. Йди собі з двора й хлопця бери!»
Вийшла Олександра з панського подвір’я і Тишка за собою вивела. «О, - каже, - панське дворище! бодай нічого доброго зроду-віку в тебе не вступило!»
Пішла найматься; та щось із тиждень попід тином ночувала, поки собі місто знайшла в якогось коваля. А сей коваль такий, що хоч би й паном йому бути, лихий та сварливий, Господи милосердний! І жінку лає, і дочку; а як сп’янчиться, то всі вікном утікають: зараз битись! Та ще й кричить:
- А чому мені жінку не бити або кого іншого? треба всіх бити, бо й мене бито!
- Хіба я тому винна? - плаче жінка.
- А як же не винна? одно за одного мусить одвічати!
Отакого коваля викували!
Коли б хто побачив: несе, було, на гору відра з водою стара, убога жінка, а за нею чорнявий обшарпаний хлопчик скаче, - чи пізнав би хто Олександру, багату козачку, пишну дівчину?
Не послужила й місяця - занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двір; тільки що в браму вступає, а пані й стрічає її лихими словами:
- Що, - каже, - згодувала собі синка злодія! Обкрав твій Семенко панича! Та підожди лишень, підожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женіть її з двора, женіть!..
Вивели Олександру з подвір’я та й кинули під тином без помочі, саму із малим Тишком. Плаче біднесенький хлопчик, плаче!
- Боже ж мій милий! мій Семенко злодій!.. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! Яково-то мені чути таке про тебе!.. Батько ж тобі наказував... Синку ж мій нещасливий! спом’яни свою неньку стару!..
А Тишко, не розуміючи, обійма її та все вмовляє:
- Не журіться, мамо, не плачте, Семенко вернеться. І Семенко, і Йвась, обоє приїдуть...
Та вмовляючи неньку, й заснув коло неї.
Благословилося на світ; прокинувсь Тишко та й пішов просити... Дивиться Олександра, як її дитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший чорняву головку погладить, а інший одіпхне - все бачить Олександра.
Коли ось підійшов якийсь муж до неї та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався про все. «Ходім, - каже, - до мене, поки одужаєш», - і провів її до своєї господи з Тишком.
Він жив собі з ненькою вкупі; удовець був і дитиночку мав маленьку, дочку. Вони міські були, міщани, і заможні - всього було досхочу. А що вже добрячі, то нічого й казати! За тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так і качається по дворі. Олександра то не натішиться - одужала, помолодшала.
- Наймись у нас дитини доглядати, - кажуть їй, а вона й душею радіє. Найнялась. Живе в їх тихо й спокійно; усе б добре, та думки про Семенка її сушать...
- Е-е, - каже хазяїн, - чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, де він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.
Увечері нишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.
- Тільки й чули, - кажуть, - що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собі його.
- А що? - питає хазяїн.
- Та добрі вісті, паночку, - каже Олександра, плачучи, - кращих не почую.
- Годі плакати, небого! Паничі не вікуватимуть та чужині, приїдуть, і синів побачиш. Та придбай їм що-небудь, щоб дякували матері.
А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші. «Се моїм діточкам буде!» - думає.
Прийде хазяїн з торгу, то, було, й кличе:
- А йди лишень, небого! ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.
Біжить Олександра, міняється, дякує йому, Боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.
Треба хазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе Олександру з собою. Та як би то пані пустила!
Їде до панії, щоб бумагу їй дала; а пані:
- Не хочу я, не дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?
- Два рублі в місяць, пані.
- То й плати мені два рублі в місяць, так пущу.
- Треба ж мені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.
- А мені треба ще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!
І не пустила.
- Дай уже їй два рублі, - каже хазяїн, - а ми тебе не обідимо.
Так пані вже каже:
- Хочу три рублі, та, може, й за три ще не одпущу.
Уже й сам хазяїн ходив, просив.
- Не хочу та й не хочу!
Сам і поїхав на хутір.
- Бодай, - каже, - таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.
Знов забрала в двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба нишком прибіжить на годинку.
Вже тяжко нездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті дожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів у хаті.
- Братіку мій ласкавий! - промовила Олеся, - покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою дитину: уже мені Господь смерть посилає...
- Нема вашого Тишка, сестро: я бачив, за панією поїхав.
- Нехай же його Мати Божа поблагословить! - зговорила плачучи. - Дитя моє кохане!.. Діти мої, діти! Є вас, як цвіту, по всьому світу, тільки вас коло матері нема потомлені віка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу... Де ж ви, мої голуб’ятка! мої соколи ясні?
Якось старий ключар змігся та людей закликав. Увійшли люди в хату. Вона глянула:
- Підведіть мене, добрі люди!
Підвели її; зняла вона з себе калиточку в шиї та й дала їм:
- Се моїм діткам... шість карбованців... оддайте... Хто має божу душу, навчайте мого Тишка на все добре!.. Не обіжайте бідного сироту (а слізьми так і зрошається)... будьте до його милостиві!.. Смерть мене постигає саму... Викохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих... та нема й одного коло мене... Сини мої! діти мої!..
Та як жила плачучи, так і вмерла плачучи.
А пані така, що й поховати добре не хотіла, не то пом’янути. Двірські люди самі й поховали, і пом’янули нещасливу.