Земля - Стефанык Василь Семенович

ВОНА - ЗЕМЛЯ

То як Се­мен із за­хо­дом сон­ця вер­нув до­до­му, то зас­тав на своїм подвір'ї п'ять ко­ва­них возів, на­би­тих всіля­ким доб­ром, ще й ко­лис­ка на­вер­ху бу­ла. Коні ко­ло возів добрі. А на приспі сиділи старі й мо­лоді, самі нез­най­омі. То Се­мен ста­рий і бо­сий, з че­ре­ви­ка­ми че­рез плечі, ска­зав:

- Славайсу Хрис­ту, лю­ди добрі! Відки ви і як вас маю зва­ти?

- Ми бу­ко­винські, вой­на вігна­ла нас із до­му; я є Да­ни­ло, а це ко­ло ме­не моя жінка Марія, ста­ра вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, та­кож з дітьми; та хо­че­мо у вас пе­ре­но­чу­ва­ти, як прий­ме­те.

- Ночуйте, та будьте гос­тя­ми. Ся­ду я ко­ло вас, та по­ба­ла­каю з ва­ми, а жінка най ва­рить ве­че­рю. Во­на в ме­не дру­га, мо­ло­да і год­на, як схо­че.

- А це в ме­не пер­ша, уже п'ятде­сят років, як за мною, та те­пер здуріла, та по­хо­ваю я єї десь на роз­до­ро­жу, бо ро­зум свій за­гу­би­ла під ко­ле­са­ми. До­ки ще з фіри виділа на­ше се­ло, то пла­ка­ла та з во­за тіка­ла, та невістки здо­га­ня­ли, а як не вздріла вже сво­го се­ла, та заніміла. Та си­дить отут німа ме­жи вну­ка­ми…

- Бадю Да­ни­ле, не ди­вуй­те! Во­на ли­ши­ла сло­ва свої на вікнах та на зо­ло­тих об­ра­зах в свої хаті, то во­ни, як пта­шеч­ки, б'ютьси по по­рожні хаті, як си­ро­ти. Молитви ще­бе­чуть по вуг­лах, а ба­ба без них німа бу­де… А підіть ви до ве­ли­кої ха­ти та пе­ред свя­тим Ни­ко­лаєм про­ведіть єї мо­лит­ву; мо­же, на­ро­дитьси в ні сло­во.

То оба старі за­тяг­ну­ли ба­бу пе­ред об­ра­зи й го­лос­но го­во­ри­ли мо­лит­ву. Та ба­ба мов­ча­ла.

- Загубила во­на свої сло­ва ко­ло своїх свєтих та й там їх відшу­кає.

Знов на приспі.

- Не моє діло пи­та­ти, але чо­го ви ко­ва­ни­ми во­за­ми та во­ро­ни­ми кіньми та з дітьми мо­ло­ди­ми зем­лю свою по­ки­ну­ли?

- Бадю Се­ме­не, на во­роні коні та на во­зи ко­вані я склав свої діти, аби їх на на­ру­гу не по­да­ти. Як по­па з по­па­дею ску­ва­ли та по­вез­ли в го­ри, як про­фе­со­ра взєли вночі бог вість ку­да, а віта повіси­ли се­ред се­ла і пок­ла­ли жовніря, аби хто не по­хо­вав, то я відрікси землі та й кров свою нак­лав на ко­вані во­зи, аби ніхто єї не спо­га­нив. Цар пра­вос­лав­ний, а ми пра­вос­лавні, та й зра­да. Це раз; а дру­гий раз - мос­каль іде і сон­це за­ля­гає. І Хи­на, і Сибір, та ди­кий нарід з ціло­го світа; ста­рих ріжуть, мо­лоді жінки гвав­ту­ють та ци­ц­­ки відру­бу­ють, а малі діти ве­дуть у колію та роз­ки­да­ють по пус­тих зем­лях у да­лекім царстві… Та вікна в селі послі­пли, а дзво­ни заніміли. Ка­ра бо­жа спус­ти­ла­си на нас за гріхи ціло­го світа. І від тєжкої ру­ки гос­по­да ми­ло­серд­но­го я про­­бу­вав кров свою, діти мої, заб­ра­ти в мир хре­ще­ний.

- Кличуть вечєріти, Да­ни­ле, а бо­га не гнівіть своїм не­ро­зу­м­ним жа­лем.

Їжте та досєгай­те ви, пта­хи, що ле­ти­те, не зна­ти ку­ди. А ми, Да­ни­ле, оба по­кушіймо цеї гіркої, та, мо­же, старі наші плечі від землі відвер­нутьси вго­ру.

Вечеря не бу­ла ніко­му ми­ла, лиш оба діди по­пи­ва­ли горівку та та­кож стра­ви не бра­ли в рот.

- Ідіть ви, діти, спа­ти зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни на­ма­лює, а ми, старі, ще по­бу­де­мо.

- Даниле, ко­би-сте не гніва­ли­си, то я би щось ска­зав вам.

- Я ро­зум і гнів ли­шив на своїм подвір'ї; мо­же­те ме­не і ві­би­­ти, бо я, ви­ди­те, ста­рий птах, та без гнізда.

- Старий птах най гнізда ста­ро­го не по­ки­дає, бо но­ве збу­ду­­ва­ти вже не го­ден. Бо ліпше, аби єго го­ло­ва у старім гні­з­ді зас­тиг­ла, як у яру при чужій до­розі.

- Правда, Се­ме­не, прав­да, за це сло­во я вам дєкую…

- Та ку­да ви си вібра­ли? За па­на­ми і за жи­да­ми? Цісар має для них ка­су от­во­ре­ну, а вам ка­са за­пер­та. Як увіде­те у чу­жий язик, у ве­ликі сту­дені му­ри, то до­ля роз­фурєє вас по ка­міню, і лиш сни­ти­си вам бу­де на­ша крас­на зем­ля, а ру­ки за­­кос­тенілі бу­дуть з не­пам'єті сіяти на сміх па­нам, що спа­ці­ру­ють, яру пше­ни­цю по каміню. Бог не прий­ме вас до се­бе з то­го каміня, але віде пе­ред свої во­ро­та, як вас уб'ють на ваші землі. Вер­тай­ти­си на свою мнєконьку зем­лю, а там бу­де вас бог бла­гос­ло­ви­ти і на ши­бе­ниці…

- Грішний я, Се­мен­ку, грішний пе­ред бо­гом і пе­ред ва­ми. А то в ме­не ни­ви, як вівці доб­ре го­до­вані, чорні та ку­че­ря­ві. Я за­раз за­вер­таю во­зи до схід сон­ця, аби бо­га не гніви­ти…

- Наше діло з зем­лею; пус­тиш єї, то про­па­деш, три­маєш єї, во­на всю си­лу з те­бе вігор­тає, вічер­пує до­ло­ня­ми твою ду­шу; ти при­па­даєш до неї, гор­биш­си, во­на з те­бе жи­ли вісо­тує, а за то у те­бе ота­ри, та ста­да, та сто­ги. І во­на за твою си­лу дає тобі пов­ну ха­ту дітий і внуків, що ре­го­чутьси, як срі­бні дзвінки, і чер­воніють, як ка­ли­на… Не йди, Да­ни­ле, з па­на­ми та з жи­да­ми, не шу­кай ца­ря, бо тобі ца­ря не тре­ба; все який­сь прий­де до му­жи­ка, аби по­да­ток бра­ти…

- За ва­ше сло­во, Се­ме­не, най вам бог дасть усе най­ліпше; я вер­таю до­до­му, най си діє бо­жа во­ля.

Та й ба­ба Марія за­го­во­ри­ла:

- Ідім, Да­ни­ле, до­до­му, ідім.

- Ат су­ка ба­ба, як вішло на єї, то за­раз за­го­во­ри­ла!

- А те­пер пий­мо на «будьте здо­рові»; дай бо­же, аби-м ли­ху го­ди­ну пе­ре­бу­ли, а як пімре­мо, аби наші кості зог­ни­ва­ли в наші землі.

І пи­ли оба діди, та й ста­ра ба­ба з ни­ми, та співа­ли. Ба­ба сиділа в се­ре­дині, та кріпко обійма­ла обох ру­ка­ми, та про­во­ди­ла пісні:

Лишень моя ми­ла,

Як го­луб­ка, си­ва,

Вона спа­ти не ля­гає!

Дитину ко­ли­ше,

Дрібне лис­тя пи­ше,

З буй­ним вітром роз­мов­ляє…

Та так во­ни співа­ли до зорів, а на зо­рях ко­вані во­зи зак­ле­котіли, і Да­ни­ло вер­тав до­до­му.

А як сон­це схо­ди­ло, то оба діди про­ща­ли­ся, цілу­ва­ли се­бе в чорні ру­ки, а чер­во­не сон­це ки­ну­ло їх тіні че­рез межі, да­ле­ко по землі.

МАРІЯ

Марія сиділа на приспі й шеп­та­ла:

- Бодай дівки ніко­ли на світ не ро­ди­ли­си; як су­ки, ва­ля­ю­ть­си; одні за­ко­пані в зем­лю, а другі по шин­ках з ко­за­ка­ми. І на­що во­но ро­дитьси на світ бо­жий? І дур­не, і пус­те, ще і з ві­нком на го­лові.

Вона са­ме за­ко­па­ла свої дві доньці в по­тай­ни­чок у льоху, як у селі зчи­ни­ли крик, що йдуть уже свіжі ко­за­ки.

Чого тоті ко­за­ки хо­чуть, чо­го шу­ка­ють? Її сто­до­ли пусті, ко­­мо­ра без две­рей, по­рож­ня, ха­та - го­ла, а зам­ки від скри­нь ржавіють попід но­ги. Не хотіла на них у хаті жда­ти. Об­лу­­па­на, об­дер­та то­та її ха­та.

Сиділа на приспі і на­га­ду­ва­ла все ми­ну­ле. Спер­ла го­ло­ву до стіни, си­ве во­лос­ся ви­лис­ку­ва­ло до сон­ця, як че­пець із блис­ку­чо­го плу­га; чорні очі відсу­ва­ли чо­ло вго­ру. Во­но мо­р­­­щи­ло­ся, тіка­ло під залізний че­пець від тих ве­ли­ких, не­ща­с­них очей, які шу­ка­ли на дні душі скарбів її ціло­го жит­тя.

Далеко під го­ра­ми ревіли гар­ма­ти, па­ла­ли се­ла, а чор­ний дим роз­тя­гав­ся змієм по синьому небі і шу­кав щілин у бла­киті, що­би десь там об­ми­ти­ся від крові і спу­зи [1].

За її пле­чи­ма дри­жа­ли вікна за кож­ним гар­мат­ним гро­мом. А мо­же, там і її си­ни, мо­же, вже за­ку­та­ли­ся в білий ра­н­тух снігу і кров біжить із них і ма­лює чер­воні квіти.

Вона їх ро­ди­ла міцних і здо­ро­вих, як ковб­ки [2]; чим бу­ла грубіла, тим більше ро­би­ла, по кожній ди­тині бу­ла все кра­ща й ве­селіша; а мо­ло­ка - то ма­ла та­ко­го, що мог­ла ді­тей не пле­ка­ти, а ку­па­ти. І чо­ловіка ма­ла ду­жо­го й ми­ло­го, і маєток.

То як, бу­ва­ло, жнуть на ниві цілу ніч, як дзво­нять до сну дітям сер­па­ми, що по­за­ду них по­нак­ри­вані спа­ли, то чо­го їй тоді бу­ло тре­ба або чо­го бо­яла­ся? Хіба, щоб звізда не впа­ла дітям на го­ло­ву; але во­на бу­ла жва­ва та­ка, що і звізду йми­ла би на кінчик сер­па.

А як на­жа­ли ко­пу, то спо­чи­ва­ли. Мо­ло­дий чо­ловік цілу­вав її, а во­на сміхом зга­ня­ла з нічлігу пта­хи. Аж як їх тіні до­ся­га­ли кінця ни­ви, а місяць за­хо­див, то ля­га­ли ко­ло ді­тей, а ра­но сон­це бу­ди­ло їх ра­зом з дітьми. Во­на їх про­ва­ди­ла до кер­нич­ки і споліку­ва­ла ро­су з го­лов, а най­стар­ший дви­гав для батька во­ду в зба­нят­ку. Чо­ловік ли­шав­ся в по­лі, а во­на йшла з ни­ми до­до­му: од­но на ру­ках, а двоє ко­ло за­пас­ки. А по до­розі гра­ла­ся ни­ми, як дівка бин­да­ми. Лю­бу­ва­ла й го­лу­би­ла їх. Хіба ж ча­су жа­лує? Моц­на й здо­ро­ва, все ско­ро зро­бить. Діти рос­ли всі, ні од­но не сла­бу­ва­ло. Пі­шли до шко­ли. Хо­ди­ла за ни­ми по всіх містах, но­си­ла на пле­­чах ко­лачі й білі со­роч­ки, но­ги ніко­ли не боліли її. А як у Львові за­пер­ли їх до ареш­ту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мов­би там у ма­шині, на­пе­реді, горіло її сер­це. Між ти­ми па­ня­ми-ма­ма­ми по­чу­ла се­бе в пер­ший раз у житті рівною зі всіми па­на­ми й тіши­ла­ся, що си­ни пос­та­ви­ли її в однім ряді з ни­ми. А на ва­кації з'їзди­ли­ся то­ва­риші її синів з усіх усюдів, ха­та на­чеб шир­ша­ла, дво­ром ста­ва­ла. Співа­ли, роз­мов­ля­ли, чи­та­ли книж­ки, лас­каві до прос­то­го на­ро­ду, і нарід до них при­лип, ко­ло них цвів: зби­рав­ся їх ро­зу­мом до­бу­ва­ти му­жицьке пра­во, що па­ни з да­вен-дав­на за­ко­па­ли в па­ла­тах. Ішли ла­вою з хо­руг­ва­ми над со­бою, і па­ни їм прос­ту­па­ли­ся.

А як нас­та­ла війна, то оба старші за­раз за­ча­ли зби­ра­ти­ся, а й най­мен­ший не хотів ли­ши­ти­ся. Ла­го­ди­ла їх цілу ніч у до­ро­гу, за­ти­ка­ла ку­ла­ка­ми рот, аби їх не по­бу­ди­ти. А як по­ча­ло світа­ти, на зо­рях, як по­ба­чи­ла їх, що сплять су­по­кі­й­­не, то й са­ма зас­по­коїла­ся. Сіла біля них у го­ло­вах, гля­ді­ла на них ти­хенько від зорі до схо­ду сон­ця і - в той час по­си­віла.

Вранці чо­ловік, як по­ба­чив,то ска­зав:

- Твоя го­ло­ва їх вівчи­ла, не­хай же те­пер і сивіє.

Відтак про­во­ди­ла їх до міста. Що крок сту­пи­ла, то все на­ді­яла­ся, що кот­рий­сь зі стар­ших обер­неться до неї і ска­же:

- Мамо, ли­шаємо тобі най­мен­шо­го на поміч і потіху.

Але ні один не звер­нув­ся, ні один не ска­зав то­го сло­ва. Сиві стерні пе­ре­да­ва­ли в її ду­шу свій шепіт, ше­лестіли до ву­ха.

“Таж во­ни зрек­ли­ся те­бе; па­ничі за­бу­ли му­жич­ку”.

Гірка кра­пелька про­сяк­ла з її сер­ця і втроїла її відра­зу.

В місті зійшло­ся їх си­ла, па­ничі і прості хлопці.

Хоругви й пра­по­ри ше­лестіли над ни­ми і гримів спів про Ук­раїну.

Попід му­ра­ми ма­ми дер­жа­ли сер­ця в до­ло­нях і ду­ли на них, аби не боліли. Як за­хо­ди­ло сон­це, то прий­шли до неї всі три, прий­шли поп­ро­ща­ти­ся.

Відвела їх тро­хи набік, від лю­дей.

Виймила з ру­ка­ва ніж і ска­за­ла: най­мен­ший, Дмит­ро, най ли­шиться, а ні, то за­ко­пає за­раз у се­бе ніж. Ска­за­ла це і за­раз зро­зуміла, що пе­ре­тя­ла тим но­жем світ над­воє: на одній по­ло­вині ли­ши­ла­ся са­ма, а на другій - си­ни тіка­ють ге­ть від неї… І впа­ла.

Пробудилася, аж як зем­ля дудніла під дов­ги­ми ря­да­ми, що співа­ли січо­ву пісню.

Дмитро був біля неї.

- Біжім, син­ку, за ни­ми, аби-м їх здо­го­ни­ла, най мені, дурній му­жичці, прос­тять. Я не зна­ла доб­ре, я не вин­на, що моя го­ло­ва здуріла, як то­та Ук­раїна за­би­рає мені діти…

Бігла, кри­ча­ла: Іва­не, Андрію! Всі бігли за ти­ми дов­ги­ми, рівни­ми ря­да­ми синів, па­да­ли на коліна й го­ло­си­ли.

Марія про­чу­ня­ла з півсну-спо­минів, за­ло­ми­ла ру­ки та й кри­ча­ла:

- Діти мої, си­ни мої, де ваші кістки білі? Я піду поз­би­раю їх і при­не­су на пле­чах до­до­му!

Чула що ли­ши­ла­ся са­ма на світі, гля­ну­ла на не­бо й зро­зуміла, що під тою пок­риш­кою си­дить са­ма і що ніко­ли вже не вер­нуться до неї її си­ни, бо цілий світ здурів: лю­ди і ху­до­ба.

Тікало все, що жи­ло. Ще не­дав­но ніко­му доріг не ста­ва­ло. Діти нес­ли за ни­ми до­бу­ток, одні од­них стру­чу­ва­ли в про­ва­ли, но­ча­ми ревіли ко­ро­ви, бле­яли вівці, коні роз­би­ва­ли лю­дей і са­мих се­бе.

За ци­ми здуріли­ми людьми горів світ, не­мов на те, що­би їм до пек­ла до­ро­гу по­ка­зу­ва­ти. Всі ска­ка­ли в ріку, що нес­ла на собі баг­ря­ну заг­ра­ву і по­до­ба­ла на мсти­вий меч, який прос­тяг­ся здовж землі. До­ро­ги дудніли й скрипіли, їх мо­ва бу­ла страш­на і той зойк, що ро­див­ся зі ска­же­ної лю­тості, як жер­ло се­бе залізо і камінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля скар­житься на ті свої ра­ни.

А як стріну­ли­ся над рікою, то гар­ма­ти ви­ва­жу­ва­ли зем­лю з її предвічної пос­телі. Хати підліта­ли вго­ру, як го­рючі пив­ки [3], лю­ди, за­ко­пані в зем­лю, скам'яніли й не мог­ли пі­двес­ти ру­ки, що­би пе­рех­рес­ти­ти діти, чер­во­на ріка зби­ва­­ла шум з крові, і він, як вінок, круж­ляв ко­ло го­лов тру­пів, які ти­хенько су­ну­ли за во­дою.

По битві ко­па­ли гро­би, ви­тя­га­ли мерців з во­ди.

По­ле за кілька днів зро­ди­ло бо­га­то, бо­га­то хрестів. І по­між ті хрес­ти поп­ро­ва­ди­ли сол­да­ти її най­мен­шо­го си­на за те, що ца­ря на­зи­вав ка­том. Ка­за­ли, що ве­дуть йо­го на Си­бір. Да­ле­ко би йти, кров бу­де те­чи з хлоп'ячих ніг, сліди че­р­­воні… А й ста­рий повіз офіцирів поп­ри ті хрес­ти­ки і про­пав досі.

- Ой не­бо­женєта, ли­ши­ли ж ви ме­не са­му сте­рег­ти з со­ва­ми ва­ших пус­тих хо­ромів.

Як у Марії в го­лові спо­ми­ни з жа­лем, з роз­пу­кою тка­ли пла­х­ту, що­би зак­ри­ти пе­ред її очи­ма ту прірву в житті, то у во­ро­та на подвір'я заїха­ли ко­за­ки.

Була лю­та, що ніко­ли не доз­во­ля­ли їй ли­ши­ти­ся в спо­кою, і ка­за­ла до них го­лос­но:

- А, вже йде­те, рабівни­ки!

- Нічого, ма­ту­сю, ра­бу­ва­ти не бу­де­мо у вас, хо­че­мо нагрі­ти­ся в хаті, пустіть. Душа за­мерз­ла в тілі.

Відповіла:

- То йдіть грійте­си в сту­дені хаті.

- А ви?

- А ме­не мо­же­те отут би­ти на­гай­ка­ми, а на ко­хан­ку, як ви­ди­те, я вже ста­ра.

Один із ко­заків - мо­ло­денький ще був - прис­ту­пив і ду­же про­сив, що­би во­на та ввійшла враз з ни­ми в ха­ту; самі ж во­ни не ввійдуть.

- Ми ваші лю­ди, - ка­зав.

- А то­му, що ви наші, то рве­те тіло на­гай­ка­ми, а другі за­би­ра­ють та віша­ють лю­дей; мерці гой­да­ютьси ліса­ми, аж ди­ка звір утікає…

Молоденький ко­зак так дов­го та гар­но про­сив, що вре­ш­ті увійшла з ни­ми в ха­ту.

Станула біля по­ро­га, а во­ни по­засіда­ли ко­ло сто­ла.

- Продайте нам що-не­будь їсти; го­лодні ми, ма­ту­сю.

- Що ж вам дам їсти? Там, на по­лиці, є хліб; а гро­шей ва­ших мені не тре­ба, бо одні даєте, а другі за­хо­ди­те і на­зад ві­дби­раєте, та ще й б'єте. Цар ваш та­кий ве­ли­кий та бо­га­тий, та по­си­лає вас без хліба во­юва­ти? Станьте на лав­ку та до­сягніть з по­лиці бо­хо­ня.

З хлібом стяг­нув з по­лиці й об­раз Шев­чен­ка, який був по­­вер­не­ний ли­цем до стіни.

- Хліб бе­ри, а об­раз віддай мені, то моїх синів. Такі, як ви, здой­ма­ли йо­го з-під об­разів, ки­ну­ли до землі і ка­за­ли мені то­­ло­чи­ти по нім. Я йо­го схо­ва­ла в па­зу­ху, а во­ни кроїли ті­ло пу­га­ми, що й не пам'ятаю, ко­ли пішли з ха­ти.

Вихопила Шев­чен­ка з рук, пок­ла­ла в па­зу­ху.

- Можете ме­не отут і заріза­ти, а об­ра­за не дам. Той мо­ло­де­нький ко­зак, що так її гар­но про­сив увійти в ха­ту, прис­ту­пив до неї, поцілу­вав у ру­ку і ска­зав:

- Матусенько, я ж за свя­то Шев­чен­ка сидів дов­го в тюрмі. Хіба ж ви не дас­те нам об­ра­за, щоб ми йо­го при­ве­ли на­зад до честі й пос­та­ви­ли під об­ра­за­ми?

- А хто ж ви є? Що за одні? Відкіля при­хо­ди­те? Жи­дам по­з­­во­­ля­ете три­ма­ти свою віру й письмо, а на­ше все ка­суєте. Те­пер сніг прик­рив до­ро­гу, але ко­ли б не він, то ви би ви­діли, що всіми до­ро­га­ми, по все­му селі роз­ки­нені наші кни­ги з чи­та­лень. То, що бідний нарід вста­рав собі на на­уку для дітей, все то пішло під кінцькі ко­пи­та.