- Саме що глупота?
- Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуєш…
Лiнгвiст зробив помах своїми довгими руками, причмокнув i так побiдно подивився своїми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.
- Я тебе слухаю! - сказав Карамазов.
- Ну от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?
- Цiкавило.
Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.
- Ну, добре, - нарештi кинув вiн. - Хто ж, по-твоєму?
- Дикуни, очевидно! - спокiйно вiдповiв Карамазов. I тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.
- Ну, i що ж? - спитав вiн безпорадним голосом.
- Я, мабуть, буду з цього правила винятком. Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:
- А ти, Дмитрiй, знаєш… не дурень.
- Дякую.
- Iй-богуi - несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. - Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.
- Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?
- Покинь свої дотепи! I справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризує те чи iнше суспiльство як недорозвинений органiзм?
- Цiлком справедливо, - сказав Карамазов. - Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нацiї.
Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.
- Знову фiлософiя! -сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.
Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi її припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжуванi суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати її, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова, безперечно, вiдбила б вiд нього й Вовчика - десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв'язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.
Познайомились вони три роки тому на мiському стендi i з того часу кожного лiта їздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.
- Кого ти там визираєш? - спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.
- Як би тобi сказати, - раптом вимушено усмiхнувся той. - Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.
Товариш Вовчик пiдкинув свої бiлi брови.
- Яка це Аглая? -спитав вiн. -Чи не думаєш ти грати роль божевiльного?
- Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.
- Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?..
- Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмає, дами мандрують до базару повз наш будинок.
- Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушує, - з захопленням сказав лiнгвiст. - їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий ловелас… I це, до речi, багато краще твоєї фiлософiї.
Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.
- Добре! - сказав Дмитрiй i легко зiтхнув. - Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiєю з цих дам… саме з Аглаєю?
- Хiба ти вже встиг так далеко зайти?
- За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.
Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.
- От чудак! - скрикнув вiн. - Навiщо тобi робити це, коли ти можеш, i не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делiкатнiш… Ну, словом, використати її… цю дiвчину.
Менi здається, й ця дiвчина, коли вона недура, погодиться на це.
- А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться? Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:
- Цього я тобi не можу сказати. Хто її знає- жiноча душа, як-то кажуть, темрява… Але їй, менi здається, й не треба цього говорити.
- Цебто ти рекомендуєш дурити її?
- А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неї.
Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника ї взяв його за плече.
- Тек-с, - кинув вiн. - Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiєш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.
Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликає його друга. I дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.
III
- Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.
- Доброго здоров'я, mon ami[4], - сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.
Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.
- Ви сюди надовго приїхали? - спитала тьотя Клава.
- Товариш Вовчик уже говорив нам, - сказала Аглая. - Вiн теж приїхав на два мiсяцi.
- Так, - пiдтвердив лiнгвiст. - Ви не помиляєтесь, Але…
Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава - вона говорила з ним так розв'язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.
- А як ви думаєте, - сказала тьотя Клава. - Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?
- Цебто який… роки? - Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтнмнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знає про цi "роки", але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.
- Ви не косноязичний? - поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що "нiчого подiбного". Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.
- Тодi, може, ви знаєте, - сказала тьотя Клава, - як думає провести Дiмi (вона так i сказала "Дiмi") цi два мiсяцi? Цебто-бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?
Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.
- Так би й давно! - з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. - Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.
- Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? - спитав недогадливий лiнгвiст.
- Ах, Боже мiй, - сказала Аглая. - C'est un grand malheur de n'avoir pas ete bien eleve[5].
- Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, - пiдтвердила i тьотя Клава.
Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями.
- От що, - сказала тьотя Клава, - Вовчика я беру собi, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.
- Я не заперечую, - кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акацiї.
Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своєю голубою парасолькою якiсь iєроглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.
- Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? - усмiхнулась сама собi тьотя Клава.
- Очевидно, не бiльш двадцяти семи, - сказала Аглая.
- Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здається, двадцять три?
- I ти вгадала!
Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з "Баядерки". Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.
Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талiї поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в її свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика впертостi й рiшучостi, що зрiдка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.
Аглая вийняла з ридикюля маленьку папiроску, запалила її й спитала:
- Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першої не прийдемо?
- Звичайно, сказала… Я вiд нього взагалi нiчого не ховаю.
- I все-таки не ревнує? - усмiхнулась Аглая.
- I все-таки… не знаю. Чорт їх розбере, цих мужчин; на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.
Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила:
- Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiє зiтхати.
- Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мiй Дмитрiй пiдтверджує це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов. Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала "мiй Дмитрiй", що навiть тьотя Клава всмiхнулась.
- А ти. Аго, рiшуча людина, - вiдзначила вона, - ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекомендуєш його як власного чоловiка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?
- Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш!.. У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм - досить! - i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.
Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своїми нервовими кроками, i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.
Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так принаймнi одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.
- Ну… - зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками. Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацiрувати з ним… i потiм, вона дуже зрадiє, коли Вовчик для неї буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для її племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiєм. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола з своєї грудi останню троянду й держала її на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiальний ринок i увiйшли в коло пiднавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут їй пахне Флобером i навiть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Вiлйона?.. I потiм, вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiально стилiзувати нашу сучаснiсть.
Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала:
- Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiал!
- Ти вже з Дмитрiєм на "ти"? - повертаючись, кинула тьотя Клава. - 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.
Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiальна парочка (здається, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера Червоного прапора), що йшла їм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанiї.
Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусив кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: "провiнцiал".
- Ну… добре! Ну… провiнцiал!.. але де ж тут сiль? Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це - найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга.
- I зовсiм нiчого нема тут смiшного! - рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку.
Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало, й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал, i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.
- Ти, Дiмi, може, й справдi образився на мене? - спитала Аглая.
- Нiчого подiбного! - всмiхнувся Карамазов. - Я тiльки не зрозумiв… тебе.
Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав "тебе": ця химерна дiвчина, що так скоро перейшла з ним на "ти" i якось враз заволодiла ним (коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Аглаєю), - зовнiшнiстю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг прийняти її як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею цiлу нiч.
- Чого ти не зрозумiв? - спитала Аглая. - Чому я тебе назвала провiнцiалом?
- Так!
- Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам'ятаєш нашу суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й по рухах, i по поводженню з передовою жiнкою… як зi мною от… Чому ти так чудно вимовив "тебе"? Чи, може, ти хотiв сказати "вас"? Вас iст дас? Ну? А потiм ти й формально провiнцiал… Хiба ти живеш не в провiнцiї?
- Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! - усмiхнувся Карамазов.
- Де це? - зареготала Аглая. - Чи не в тому, що на Лопанi?
Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав:
- А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Уманi?
- Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i моя країна - хай буде вам вiдомо - дуже далеко вiдцiля.
- Францiя? Iталiя? Iспанiя?
- Московiя, моє серденько! - сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.