Даруся навіть не уявляла, де він узяв її проти ночі, і чого це йому коштувало, але дуже втішилась цим виявом уваги.
Вивчити щось, крім привітання, Марк явно не встиг, тому швидко перейшов на англійську і поцікавився:
— Що сьогодні подивимося?
Дарина відразу зрозуміла про що йдеться і тому не замислюючись, відповіла:
— Ейфелеву вежу.
І про всяк випадок повторила:
— Ефель, you know?
До її цілковитого захоплення, Марк прекрасно її зрозумів.
До Ейфелевої вежі вони пішли пішки. Було тепло, тепліше навіть, ніж учора. Деякі дерева, спокушені надзвичайно лагідною осінню, повикидали бруньки. Перехожі на ходу стягували куртки і перекидали їх через плече, лишаючись у самих сорочках, а дехто тільки у футболках.
Дарина просто накинула свою кофту на плечі. Вона говорила без упину, а Марк щось їй відповідав. З десяти його слів вона розуміла приблизно два-три. Дуже цікаве вийшло спілкування.
Уже коли вони підійшли до рукотворного символу Парижа і стали у чергу, щоби піднятися на вежу, дівчина запитала досяжним для неї набором слів:
— Учора ви на площі Пігаль?
Марк глянув на Дарусю, трохи схиливши голову.
— На площі Пігаль? Ні. Я ніколи не купую секс. Це огидно. — І щоб Дарина його точно зрозуміла, він витягнув дрібну купюру й розірвав її надвоє, повторивши: секс, гроші, ніколи.
— Ваша правда, містер Вінтерз, — сказала Даруся і зітхнула.
Слова «купувати» і «ніколи» вона знала.
— Я теж цього не розумію. Усі ці шоу, статеві акти на сцені… це якесь божевілля. Я не ханжа. Не ханжа! — повторила вона з притиском, хоча Марк і не думав заперечувати, бо мало що розумів зі всього сказаного.
Даруся продовжувала:
— Нині усе продається, усе купується. Секс, діти, почуття — усе є предметом торгу. І мені від того чомусь погано. А вам, містере Вінтерз?
Марк винувато подивився на Дарину і попросив:
— Будь ласка, називайте мене Марк. Містер Вінтерз — це мій тато.
На Ейфелевій вежі був невеличкий ресторанчик, і Марк ледь не силою затягнув Дарину туди.
— Справжнє шампанське тільки в Парижі, — урочисто, але разом з тим безпосередньо виголосив Марк.
Від цієї фрази Дарині спершу стало дурно, а потім смішно.
Тоді, «В Ольги», вона навіть не могла припустити, за яких умов почує цю фразу вдруге.
Трохи шампанського, повторював Марк як заклинання, і при цьому так усміхався, що відмовити йому в Дарусі не стало б сили.
Пригадалося, як лишень позавчора — невже це було так недавно? — вона змальовувала Ігореві принади Парижа, у тому числі й цю — справжнє шампанське на Ейфелевій вежі, а під ногами цілий світ.
Що ж, так усе й сталося. Тільки Ігоря поруч немає. І вже не буде…
Столик у ресторанчику Марк знайшов дивом. Дарина підозрювала, що тут не обійшлося без хабара.
Не встигли вони сісти за свій столик, як мов з-під землі біля них виріс офіціант. У білосніжній сорочці й довжелезному фартуху. Подав меню і карту вин. Ввічливо всміхаючись відійшов.
— Дорі, можна пляшку «Вдови Кліко»? — Марк усміхаючись, запитально дивився на Дарку.
— Дуже дорого, — спробувала трохи спинити Марка Дарина.
Але Марк дуже просто пояснив:
— Ми у Парижі.
Дійсно, як вона могла про це забути. Але все ж таки вона не хотіла, щоб він так багато на не витрачав. І тут Дарина знайшла вихід:
— Я також плачу, — сказала вона, показуючи на свій гаманець.
Марк вражено подивився на дівчину й доволі категорично заявив:
— Дорі, ти дама. Дами не платять. Це не ділова зустріч. Сьогодні я кавалер.
Саме в цю мить, коли Марк виголошував свою промову щодо того, що він кавалер, з’явився офіціант. Так само виріс мов з-під землі, як і попереднього разу. Повернувся прийняти замовлення.
Марк швидко, щоби Дарина не встигла заперечити, замовив дороге шампанське.
За якусь мить бурштиновий напій, пінячись, наповнив їхні келихи.
Нічого подібного вона раніше не куштувала. Це був напій богів. Найкраще шампанське світу на її День народження. Даруся підвела очі на Марка.
— Дякую тобі. Тепер я знаю, що означає бути на сьомому небі.
— Що? — не зрозумів Марк.
— Я дуже щаслива, — промовила Дарина.
— Я також, — погодився Марк.
* * *
День пройшов чудово.
Після шампанського на Ейфелевій вежі вони ще каталися по Сені на річковому трамвайчику. Молоденький матрос у смішній білій шапочці з червоним помпончиком, що перевіряв квитки біля трапу, аж рота відкрив, глянувши на Дарусю, і щось тихо сказав Маркові. Щось, від чого Марк засміявся й обережно обійняв дівчину за плечі.
Вони пили каву. Багато кави, і на прогулянковому катері. І в крихітному кафе на набережній. А потім просто вимірювали кроками Париж, який здавався безконечним.
Даруся говорила без упину. Розповіла Маркові, що вона сирота. Мешкає в однокімнатній квартирці. Її мама тяжко хворіла перед смертю, і їй доводилося розриватися між роботою та домом. Як мріяла мама, що її донька буде лікарем. А я навіть не медсестра, лише мию підлоги, хоч і вмію робити уколи, і все таке інше.
Марк слухав уважно, і також щось казав. Дівчина дослухалася до інтонації, намагалася вловити знайомі слова…
На одній з вулиць Дарина помітила рекламний плакат: медсестра у білому халаті та із застережливо піднятим угору вказівним пальцем. Даруся не знала, що рекламує цей постер. Усі написи на ньому були французькою. Але дуже зраділа з нагоди хоч приблизно пояснити Маркові, ким вона працює.
Дівчина зупинилася, показала на плакат, потім на себе, і зробила такий жест, ніби поправляла на голові фірмову шапочку.
— Це я, — показуючи пальцем спершу на себе, а потім на плакат.
Марк розплився в широченній усмішці:
— Лікар? — вгадав він.
— Помічник лікаря, — поправила Даруся, бо не знала, як буде англійською «медсестра».
— Гарна робота, — схвально мовив Марк.
— Гарна, але дуже тяжка.
Марк театрально вклонився Дарині.
Стало ясно, що, принаймні у нього, професія медсестри користується великою повагою. Правда, вона могла б і лікарем назватися, як би він це перевірив? Просто Дарина не хотіла йому брехати. Принаймні із вдячності за чудово проведений разом час.
Та й Марк також, здається, невелика шишка. Мабуть, теж збирав гроші на цей вояж досить довго. На всьому економив. Але на пляшку дорогого шампанського не поскупився. Даруся згадала пані Квітку і посміхнулася — він би їй сподобався, цей американець.
Вони пройшли ще кількасот метрів і наткнулися на інший плакат з яскравою машиною. Угорі значилося коротко: «Крайслер», а під цим написом було зображено чоловіка у строкатій сорочці та джинсах, що ретельно протирав лобове скло автівки.
Тепер уже зупинився Марк. Показав рукою на плакат і на себе.
— Це я.
Усе ясно. Продавець машин, або майстер. — Подумала Дарка й посміхнулася.
— Спеціаліст з машин. Продаєш машини? Так, — своєю чергою вгадувала Дарина.
— Так, продаю, — зрадів Марко, що вона правильно вгадувала.
— Знаєш, а вас часто у кіно показують. Особливо у комедіях. Яку не візьми, там майже напевно буде продавець машин. Це у вас робота така комічна чи у сценаристів убога фантазія?
Звісно, з цього монологу Марк анічогісінько не второпав, але підняв руки так, ніби крутив кермо, а далі кумедно бібікнув, піднісши до рота складені човником долоні.
Дарусю це страшенно насмішило, а Марк, удавано сердито насупив брови і пробурмотів щось тим суворим тоном, яким зазвичай користуються бабусі на лавочках біля під’їздів, щоби сказати свою сакраментальну фразу:
* * *
До готелю дівчина йшла, ніби сама не своя. Наче на крилах летіла. Стільки вражень, стільки чудових пригод! І такий приємний супутник! Їй захотілося знову подякувати Маркові за компанію, за шампанське, за те, що їй добре, дуже добре, але вона не змогла дібрати слів. І засмутилася. А тим часом заговорив Марк. За допомогою вже звичних жестів він пояснив Дарусі:
— Завтра мені назад, до Штатів.
На клаптику паперу надряпав свою електронну адресу, і, зворушливо зазирнувши дівчині у вічі, кілька разів повторив:
— Будь ласка, пиши мені. Добре? Навіть українською. Не забувай мене, Дорі.
— Напишу, обіцяю, що напишу, — печально відповідала Даруся, бо не хотіла розставитися з цим милим американцем.
У холі готелю він знову поцілував їй руку і подарував чарівну листівку, придбану, вочевидь, разом із розмовником. На поштівці плюшевий ведмедик простягав глядачеві букет ромашок, а внизу було щось написано французькою. Даруся дуже зраділа з цього милого подарунка:
— А може ти колись приїдеш в Україну, до мене? — з надією в голосі запитала вона Марка.
Тепер прийшла його черга кивати головою:
— Приїду, обов’язково приїду.
Та Дарина не вірила. Знала наскільки дорого коштує така поїзда.
— Приїзди будь-коли, — мовила вона, занотовуючи свою адресу в Марковому записничку. — Можеш навіть зупинитися у мене, якщо готель для тебе задорогий. Хоча наші готелі набагато дешевші, ніж тутешні. Навіть ті, які у нас вважаються дорогими.
— Коли ти летиш, — перепитав Дарину Марк.
— Також завтра, але по обіді. Я тебе пам’ятатиму, — несподівано сказала Даруся дивлячись в очі Маркові. — І Париж для мене тепер назавжди буде казкою, що справдилася. А ще найпрекраснішим у світі містом. І місцем, де я зустріла тебе.
Ставши навшпиньки, Дарина легенько чмокнула Марка в щоку, і, не озираючись, побігла сходами на другий поверх. Вона не хотіла, щоб він бачив її сльози.
Рідне місто зустріло її звичним дощем.
Додому Даруся добралася десь біля десятої вечора і заснула, ледь голова торкнулася ліжка. Понеділок у неї ще був вільним, а у вівторок вже мусила починати звичну роботу.
Дарину здивувало те, що біль від зради коханого був не таким сильним, як перед від’їздом. Мабуть, це все подорож. Париж трохи затягнув цю рану. Стільки всього трапилося. Думати про прикре часу не було. Та, на жаль, Даруся знала й інше — біль ще повернеться. Від цього нікуди не дітися. Їй доведеться зустрічатися з Ігорем на роботі, спілкуватися з ним. Доведеться слухати, як пліткують дівчата про нього. І, як не крути, а доведеться поговорити з Надійкою про все, що тоді сталося між нею та Ігорем. Усе-таки її найкраща та єдина подруга. Це не варто відкладати у довгий ящик.
Дарина подзвонила Наді у понеділок зранку. Не зважаючи на те, що подруга лише годину тому повернулася з нічного чергування, вона негайно примчала у гості до Дарки, тримаючи у руках тацю із власноруч спеченим напередодні тортиком:
— З Днем народженням тебе, рідненька!
Надійка вручила їй тортик і вони міцно обнялися.
Дівчата пили чай, і Дарина розповідала про Париж. Про Ігоря їй говорити не довелося. Надійка вже все знала.
— Ти собі не уявляєш, у якому шоці я була! Це сюрприз для всієї клініки, Люсик такий потайний, завжди був таким, бісова душа. Але уся клініка не знала, що він з тобою зустрічається. А я знала! Я навіть спитала у нього, як він міг!
— Нащо? — Даруся пополотніла. Надя це помітила.
— Тю, чого ти, дурна? Що він тобі зробить? Може, вижене і сам піде підлоги мити? На те, люба, щоби він знав, що я у курсі справи.
— Якої справи?
— Ну, що він — падлюка.
Проти волі Дарина засміялася. Сердитись на Надійку було просто неможливо.
— Ну і що ж він тобі відповів?
— Що це все плітки, і мене вони не обходять!
— Отже, усе це плітки. Усе, що між нами було. Що ж, цього й слід було чекати. Я така дурепа. — Вилаяла саму себе Дарина. — А ти чого мовчиш? — звернулася вона із запитанням до подруги.
— Про що саме? — невинно закліпала очима Надя.
— Що я сама, сама собі винна.
— Та ніколи. Де вже мені тебе винуватити. Та любов — страшна річ, їй-бо. Краще розкажи мені про свого Марка. Він красивий?
Пояснювати Надійці, що Марк не її, не було жодного сенсу. У спілкуванні з подругою — і Даруся це знала на зубок — краще чітко відповідати на запитання.
— Симпатичний, я б сказала. Дуже милий. Він машинами торгує. Знаєш, як у кіно показують. Бігає, певно, за клієнтами, доки котрогось не зажене.
— Скільки йому років?
— На вигляд — тридцять п’ять.
— А за паспортом? — безпристрасно випитувалася подруга.
Дарина таки не втрималась.
— А за паспортом він мусульманин. У нього три дружини і семеро дітей. Годі тобі, Надю. Що я, поліція, аби у нього папери перевіряти? Ми були просто… ми просто гуляли…
Надійка розуміюче примружилась.
— Так, звичайно. І він просто поїв тебе «Вдовою Кліко», бо він такий добрий.
— Уяви собі! Принаймні, сексуальних послуг за це він від мене не вимагав. І весь час поводився, як справжній джентельмен. Мацати мене за груди він не намагався, руки під спідницю не пхав, і взагалі…
— Усе ясно, — зробила висновок подружка. — Він тебе поважає, або імпотент… чи голубий.
— Якщо він зрозумів той десяток слів ламаною англійською, що я зуміла вичавити з себе за два дні знайомства, і на цьому ґрунті заповажав мій лінгвістичний ідіотизм, ну тоді так, напевне. Інших підстав для поваги… Хоча ні, стривай. Я сказала йому, що я — медсестра.
— От і добре, — зраділа Надя. — Я десь читала, що в Америці кваліфіковані медсестри дуже добре заробляють і користуються величезною повагою у суспільстві.
— Я не думаю, що те саме стосується санітарок.
— Ой, яка ти прикра, Дарусю. Вічно у тебе ці муки. Жила б ти у середньовіччі, то точно сама б себе батожила привселюдно на площі Ринок. Ну чого ти так себе не цінуєш? Молода, розумна, гарна, чуйна…
— І безнадійно закохана.
— У Люсика? — Надя аж руками сплеснула, від обурення підстрибнувши на стільці. — Твій лінгвістичний ідіотизм ніщо у порівнянні з ідіотизмом побутовим.
— Дякую, моя дорога, — з любов’ю, але іронічно мовила Дарина.
— Я тобі правду кажу. Можу навіть ляпнути, що ти сама винна і що я тебе попереджала, хоча й не збиралася цього робити. Він тебе принижував. Використовував тебе… А що дістала ти, крім болю і змарнованих трьох років життя?! А нічогісінько ти не отримала! Від людей тебе ховав, наче зачумлену! Та пусте. Марк не такий, я впевнена, він у тебе закохався, і приїде за тобою сюди. А потім ви…
— Не знущайся, — втомлено мовила Дарина. — За бідними санітарками не приїздять гарні чоловіки зі Штатів… Та й нізвідки не приїздять. Ліпше цінуй те, що маєш, і шануйся, бо не дістанеш подарунка, що я тобі купила.
— Якщо ти про Іванка, то я його ціную. І дуже горда з того, що я його дружина. Але й про тебе мушу дбати. То де мій подарунок?
Даруся засміялася і подала Наді картину, загорнуту в білий папір із сердечками. Подруга хутко розкрила подарунка.
— Ой, яка краса! Це Собор Паризької Богоматері на першому плані, так?
— Так, це він. Нотр Дам де Парі. Мені, до слова, ще пощастило. Це справжня акварель.
— А вони бувають несправжніми? — здивувалася Надійка.
— Так. Мабуть, того художника-серба розчулив мій божевільний вигляд.
— Або зачарували твої ніжки, — спробувала підлизатися подруга.
— Бо зазвичай вони беруть ксерокопію і розфарбовують її, як ми колись робили із малюночками у дитячому садку. А потім продають це за добрі гроші. Я це у газеті прочитала. Але у тебе оригінал, — продовжувала Дарина, не надто звертаючи увагу на Надійчині коментарі.
— Ну то й файно. Дякую. А тепер скажи мені, що ти робитимеш, як побачиш Люсика?
— Ну… — Даруся вдала, що замислилась, — мабуть, витягну з-за пазухи ніж і з криком «Так не діставайся ж ти нікому!» пошматую йому все лице. Якщо він не зможе зробити сам собі пластичну операцію, так і залишиться потворою.
— Ет, — Надю ця відповідь не задовольнила, — усе тобі смішки з попової кішки. Я серйозно питаю. Маю виразне відчуття, що ти дурниць наробиш. Коли він запропонує тобі поновити ваші таємні зустрічі, а він запропонує, або я не Надія Павлюк, у тебе ще стане розуму погодитися!