— На презентацію «Крайслера». У новий автосалон.
— А, це той, що на вулиці Антоновича? — про Львів пані Квітка знала все і трохи більше. — Добре. Там гарне товариство буде. Не ті, знаєш, вершки суспільства, що поспливали, бо не тонуть, а справді виховані люди. Музика гратиме, не така, що за нею і себе не чути… Розважишся трохи. Вина вип’єш. На людей подивишся…
— Та де там розвага? Буду стовбичити у тій залі, наче чапля посеред болота, і не знатиму, куди руки подіти.
— Ну то я тебе навчу, — пані Квітослава вже набрала повний рот шпильок, і тому голос її звучав трохи глухувато, але чітко. — Шубку маєш?
— Яку?
— Та будь-яку, аби не драну.
— Так, маю. Штучне хутро, сріблясте.
— Прекрасно, — пані Квітка заходилася начісувати Дарчине волосся. — Одягаєш шубку прямо на сукню, на ноги човники, а ніякі не чоботи, до салону і назад їдеш на таксівці. І не кажи, що в тебе грошей немає. На таке мають бути. Приходиш, роздягаєшся, береш до рук келих і йдеш.
— Куди?
— Нікуди. Залою рухаєшся. Якщо ти пройдеш більше, ніж три кроки і тебе не зупинить якийсь приємний пан для розмови, таксівка назад моїм коштом.
Новий автосалон, де відбувалася презентація «Крайслера», увесь сяяв, блимав і світився. Посередині на подіумі стояв фантастично гарний автомобіль небесно-синього кольору. Це Дарина зауважила ще з вулиці. А навколо нього юрмилися люди. Пані у чудових вечірніх сукнях. Чоловіки у костюмах…
Даруся спізнилася на п’ятнадцять хвилин, знову ж таки, за порадою пані Квітослави: «Прийдеш зарано — точно знати не будеш, куди себе подіти. Сильно запізнишся — доведеться раків пекти. Чверть години — саме то, що треба».
Увійшовши до салону, простягнула своє запрошення охоронцю. Високий, міцний молодик у чорному костюмі уважно глянувши на шматок гарно оформленого паперу, потім на Дарину, широко усміхнувся і попросив хвилину зачекати. Потім охоронець повернувся у бік залу і чітко вимовив:
— Містер Вінтерз! Пані вже тут!
Ще не встигло затихнути у повітрі відлуння слів охоронця, а Дарку вже підхопили і закрутили, мов на каруселі, чиїсь міцні руки. Ні, не чиїсь. Ці руки вона впізнала би будь-коли і будь-де. Вона милувалася ними у Парижі. Часто згадувала їх вдома. Це були руки Марка. Марк Вінтерз приїхав!
* * *
— Фантастика! — вигукнула задихана Даруся, коли Марк нарешті поставив її на підлогу. — Ти тут, у Львові! Я така рада! — вся завчена до цього часу англійська вискочила у Дарки з голови. У своєму радісному збудженні дівчина і не помітила, що торохтить рідною мовою. — Що за чудовий сюрприз! Так ось чому мене сюди запросили! А я все голову ламаю! Ти продаєш машини? Як це класно! Знаєш, моя подруга так радила мені прийти сюди! А я ще сумнівалася! Якби я знала, що ти тут, то не сумнівалася б і миті. О, так, а ще я тепер знаю, що написано на тій твоїй листівці! Ти справді думаєш, що я така гарна?
— Я такий щасливий бачити тебе. Так добре, що ти прийшла! — Марк вхопив її за руку і повів до гардеробу.
Дарина ледве встигла скинути шубку і отримати номерок, як уже опинилася у гущі якихось людей. Публіка була досить строкатою, тобто неоднорідною: держслужбовці з мерії, з обласної адміністрації, банкіри, власники супермаркетів, подейкували, що чекають самого мера. Марка вмить відтягнули від Дарки ділового вигляду дядьки. Він ніяково всміхнувся і промовив англійською:
— Вибач, люба, справи. Я скоро повернуся.
Дарина страшно втішилася, що зрозуміла все.
Тихо грала класична музика. Хтось делікатно торкнувся Дарусиного плеча. Дівчина озирнулася і побачила огрядну жіночку в лискучій синій сукні.
— Скажіть, моя люба, де ви познайомилися з паном Вінтерзом? — поцікавилася та.
Дарина знизала плечима.
— У Парижі, на Монмартрі, — про Пляс Пігаль вона вирішила делікатно промовчати.
— Ах, як це романтично! — закотила очі жіночка.
Доки Марк займався справами, з кимсь вітався, обмінювався тостами, і навіть виголосив у мікрофон невеличку промову: щось про надію на плідну співпрацю з українськими бізнесовими колами, Дарина обдумувала все, що сьогодні трапилося.
Стало ясно, що соціальний статус Марка, як мінімум, на п’ять пунктів вищий, ніж її. Пан Вінтерз не простий продавець машин. Він… хто ж він є? Менеджер, це зрозуміло, але якої ланки? Для середньої у нього надто дорогий костюм і надто владні манери. Для вищої він надто добрий. Чи то їй так здається? Ні. Так і є. Він добрий і людяний. І дуже милий. Треба з ним поговорити. Обов’язково. Сьогодні після презентації.
— Можна вас запросити? — перед Даркою стояв елегантний молодик із самозакоханим виглядом.
Дарина на секунду озирнулася, наче хотіла порадитися з Марком чи можна, — адже це він її запросив на вечірку. Та він був оточений якимись людьми й про щось жваво з ними сперечався. Дарина подала руку молодику, який ще чекав на її рішення у напівпоклоні:
— З приємністю.
Вони не встигли зробити й кількох поворотів повільного вальсу, як молодик почав її розпитувати:
— Дивно, що я раніше не бачив такої красивої жінки у нашому місті. Ви, мабуть, багато часу проводили закордоном.
— Не зовсім, — делікатно відповіла Дарина, аби не лякати того відразу своїм статусом санітарки. — У мене багато роботи, я не має часу ходити на вечірки.
— Невже така чарівна жінка також займається машинами?
— Чому машинами? — не зрозуміла Дарина.
Молодик побачив здивування на лиці дівчини і вирішив пояснити своє запитання:
— Ви ж тут на особисте запрошення пана Вінтерза. От я й подумав, що у вас спільні інтереси.
— А ви про це! — лукаво посміхнулася Дарина. — Так у нас з паном Вінтерзом спільні інтереси. Ми обоє закохані в Париж.
— Париж? — Тепер прийшла черга дивуватися молодикові.
— Так, саме Париж. Ну, можливо ще добра кава і «Вдова Кліко».
Дарина поцілила у десятку. В молодика відпало бажання запитувати про ще щось.
Що він там подумав про її стосунки з Марком та їхні спільні інтереси, Дарину вже не цікавило.
* * *
Минуло більше, ніж три години. Увесь той час різні люди намагалися познайомитися з нею. Завести розмову про Марка. Запросити до танцю.
Дарина розуміла, швидше, відчувала, що тут щось не так. Чому всі так цікавляться нею та її стосунками з Марком. Ні, треба все розпитати у нього самого. Але Марк постійно був зайнятий. Лише у самому кінці вечірки, вони змогли перемовитися кількома словами.
Марк, стоячи у дверях, особисто прощався з кожним гостем, але, коли до нього наблизилася Даруся, він зробив знак рукою, щоб вона залишилася, а потім ще й благально склав долоні човником і беззвучно лише самими губами проговорив:
— Зачекай, будь ласка, ще трошки. Не гнівайся.
Сили впиратися у Дарини не було і вона кивнула головою на знак згоди, і так само беззвучно відповіла:
— Усе добре, чекаю.
Дарка терпляче чекала, поки всі присутні розійдуться. Нарешті це сталося. І у салоні, крім неї, залишилося ще четверо людей: Марк, власник салону, охоронець і якась висока, струнка дівчина. Білявка у темно-зеленому діловому костюмі й білій шубці, накинутій на плечі. Вона стояла біля виходу.
Може, це його подруга, — раптом із тугою подумала Дарина. — Або й наречена. Чом би й ні? Вишукана, вродлива, і в житті займається чимось таким, розумовою працею, наприклад. Не відра з водою по лікарні тягає, це вже точно.
Дівчина тим часом щось стиха сказала Маркові англійською, той кивнув, і тоді вона звернулась до Дарини українською з ледь помітним і дуже симпатичним акцентом:
— Привіт! Мене звуть Валері. А вас — Дарина, чи не так? Пан Вінтерз запрошує вас на вечерю до ресторану. Ви не проти?
Даруся за все своє життя ніколи не була у справжньому ресторані. Тому трохи вагалася, бо не знала, що робити. Йти? Не йти? Як там поводитися? Але згадала, що там буде Марк… Але ця Валері. Хто вона? — погубилася у своїх думках Дарина.
А Валері ніби й не помітила вагання дівчини, вела далі:
— Ми візьмемо таксі, якщо ви не заперечуєте. Надто холодно надворі, а ви, — Валері з посмішкою глянула на Дарчині човники, — надто легко взуті. Давайте номерок — зараз Марк…, тобто пан Вінтерз отримає у гардеробі вашу шубу, і будемо рушати.
* * *
Утрьох вони вийшли з автосалону.
Марк у своєму кашемировому пальті пісочного кольору був приголомшливо гарним.
Сіли у таксі. Хвилин за двадцять вони вже були на місці. У «Ґранд-готелі», де зупинилися Марк та Валері.
Метрдотель тамтешнього ресторану зігнувся перед усіма трьома у поштивому поклоні, і відсунув стільці, як він сказав, для чарівних пань. Ще за хвилину принесли меню, і Валері, обмінявшись з Марком кількома словами, мовила:
— Замовляйте усе, що забажаєте. Та перш за все давайте оберемо вина. Що ви будете пити?
Дарина розкрила меню, глянула на ціну пляшки, закрила меню і слабким голосом відповіла:
— Нічого.
— О, я вас дуже прошу, не соромтеся! Пан Вінтерз може це собі дозволити, — Валері підморгнула. — Я це точно знаю.
— Ну, тоді… каберне, — вибрала Даруся найдешевше. — А звідки ви знаєте, що він може собі дозволити, а що — ні? — врешті наважилася щось вивідати Дарка.
— Бо він мій бос, — відповідаючи, мило посміхнулася Валері. — Я працюю перекладачем. Мої батьки родом з України, емігранти. Вони виїхали до Канади досить давно. А я вийшла заміж за американця і перебралася у штат Мічиган. Там і зв’язалася з Вінтерзами, і «занапастила» своє життя, — Валері засміялася. — Дітей бачу на День Подяки та на Різдво. З чоловіком кожна зустріч як нове побачення… Але я не шкодую. Навпаки! Ой, вибачте! Я така балакуча! Тато каже, це у мене від бабусі, вона львів’янкою була… То я скажу містеру Вінтерзу, щоби замовив вечерю за вас. Я ж бачу, ви соромитесь.
Марк, вислухавши свою помічницю, поважно кивнув і заходився диктувати замовлення офіціантові, котрий, на відміну від Дарини, прекрасно володів англійською, і жодного перекладача не потребував.
Даруся втішилася. Отже, Валері ніяка не наречена Марка! Та раптом радість в серці дівчини згасла. — Усе це добре, але вона й досі не знає головного…
— Скажіть, будь ласка, пані…
— Просто Валері, дуже прошу. Можна навіть просто Вел.
— Гаразд. Скажіть мені, Вел, а що ж пан Вінтерз робить на цій презентації? А ще краще, запитайте це у нього.
Валері переклала запитання Маркові.
Той засміявся, а його відповідь вбила Дарину наповал.
— Марк каже, що він, як голова фінансового відділення нашої корпорації має право, чи точніше, може бути на усіх презентаціях за власним бажанням. А сюди, до Львова, він захотів приїхати через вас.
Дуже вчасно офіціант приніс мінералку.
Даруся жадібно спорожнила келих до дна. Шок, що охопив її при цих словах, змусив дівчину заніміти. — Так ось що він мав на увазі, коли показував на той плакат у Парижі! Як же вона могла так смішно помилитися?! Звісно, на плакаті ніде не значилося, що лобове скло тому автомобілю миє сам фінансовий директор, чи хто він там є, але… ну як вона відразу не побачила, як не втямила, що Марк — це птах високого польоту?!
Дарина зітхнула. Певно, на рівні підсвідомості вона таки підозрювала усе це, однак їй хотілася вірити, хоч на мить, що вона може стати йому рівнею. Але, видно, не судилося. Знову те саме. Як там Ігор говорив? Вода та олія не змішуються. І це правда. Ну, посидять вони у ресторані. Ну, пройдуться містом, як у Парижі. Ну поп’ють кави… Чого ще чекати? Не шлюбної ж пропозиції. А навіть якщо, то звісно вона відмовиться. І на цьому все скінчиться. А на згадку залишиться тільки та листівка зі смішним плюшевим ведмедиком.
Даруся принишкла, як квіточка, позбавлена світла та води.
Марк стурбовано глянув на неї. Дістав із внутрішньої кишені піджака уже знайомий їй за Парижем англо-український розмовник, погортав його, і з величезними паузами, як школяр, проказав:
— Пробач, Дорі, що я… не встиг… вивчити… твою мову.
Далі він збився на англійську, і до розмови долучилась Валері:
— Дарино, пан Вінтерз каже, що страшенно шкодує, що не зміг вивчити українську, щоби могти розмовляти з тобою. — Діловито перекладала вона, — але він був дуже зайнятий і обмежений у часі. Але йому багато чого треба сказати тобі, тому він і взяв мене з собою. Він свідомий того, що це, мабуть, надто незручно. Він страшенно перепрошує. Але якщо у нього є надія… Якщо вона, Даруся, дасть йому цю надію… Він обіцяє вивчити українську мову так скоро, як тільки зможе. Найме найкращих учителів, за умови, що Дарина прийматиме у нього іспит.
«Надію на що?» — кисло подумала Даруся, і вже хотіла запитати це вголос, аж тут, прямісінько біля її вуха, немов наяву, пролунав роздратований голос Надійки: Ти серйозно вважаєш, що він приперся до Львова аж із самих Штатів, аби лиш тільки переспати з тобою? — спитав голос. — Трохи задорого виходить, нє? Вічно ти собі в уяві наплетеш сім мішків гречаної вовни, Дарино. А все, як завжди, набагато простіше.
— І на що ж ти сподіваєшся, Марку? — врешті запитала Даруся.
Той замислився, спершись підборіддям на сплетені пальці.
Офіціант приніс якісь немислимі салати, з курятиною, апельсинами та ананасами.
Даруся підсунула до себе свою тарілку і зробила вигляд, що їсть.
А Валері навіть не поворушилася. Чекала на реакцію шефа. Коли той нарешті заговорив, круглі очі перекладачки раніше від її слів сказали Дарині, що зараз вона почує дещо цікаве.
— Цей вік-енд у Парижі, коли я зустрів тебе, мав пройти зовсім інакше, Дорі, — Валері перекладала дослівно. — Річ у тім, що… того дня, коли я тебе зустрів, мало відбутися моє весілля. Ми з моєю колишньою нареченою, її звуть Кетрін, зналися з дитинства. Наші сім’ї жили по сусідству, наші батьки працювали разом. Та, як згодом виявилося, я зовсім її не знав.
Марк перевів дух, ковтнув вина, яке налив йому послужливий офіціант, кивнув, що все гаразд, смак задовільний, і продовжив розповідь:
— Кетрін прийшла до мене за дванадцять годин до нашого вінчання. Уже навіть відбулася репетиція весілля. Я був такий радий її бачити! Увесь піднесений, під зав’язку набитий планами та рожевими мріями про наше спільне життя… У деяких речах, як сказала мені потім Кетрін, я з юності залишився безнадійним телепнем. Тобто романтиком…
— Ти любив її? — спитала Даруся англійською.
Марк, здавалося, зовсім не здивувався, почувши з вуст Дарини: «Did you love her?». Відповів коротко «Так» і запив цю відповідь вином. Ще якусь мить помовчав, роздивляючись свій келих так замислено, як, бува, ворожки розглядають кавову гущу, і знову заговорив:
— Отже, до весілля все було готово. Крім, як з’ясувалось, нареченої. Наш медовий місяць ми збиралися провести на моєму острові.
— На твоєму… що? — уточнила Даруся, вислухавши перекладачку.
Остання фраза прозвучала так буденно, що дівчина не відразу зрозуміла, про що йдеться.
Валері всміхнулася на це перепитування, хоча помітно було, що й вона шокована розповіддю шефа, і пояснила:
— Пан Вінтерз володіє невеличким островом в Індійському океані.
Дарина провела рукою по очах, немов знімаючи з них павутиння.
— О, ну… якщо усього одним, та ще й невеличким… Мені аж полегшало. Бо я перше хвилюватися почала, як про це почула, але тепер ні, не хвилююся. Я спочатку думала, що мені причулося. Ну, знаєте, як це буває… Володіти островом… це так незвичайно.
Валері всміхнулася ще ширше і додала, знову ж таки, від себе:
— Насправді у такому володінні немає нічого особливого, крім того, що на своєму крихітному клаптику землі посеред безмежного океану ви можете робити все, що бажаєте.
— Справді. Зовсім нічого особливого. Ви мене заспокоїли. То що було далі з Кетрін? — звернулася вона знову англійською до Марка.
— Вона сказала, що нам терміново слід поговорити. Я подумав, що саме про це йтиме мова, де все-таки пройде наш медовий місяць. Кетрін хотіла податися кудись, де багато людей, де є світське життя… Я ж прагнув усамітнення. Розумієш, Дорі, ритм моєї роботи, він не дозволяє сподіватися на тривалий відпочинок. Я вважав, що бодай шлюбна подорож принесе мені спокій. Однак цього не сталося. Бо не відбулося й шлюбу.