– Тьху ти! – бурмотів він. – Бісові я хвоста крутив, а він тепер макітру мені відкрутить. Хай грім поб’є цього отамана з дівочим лицем і татарською рукою! Ось і приїхав я на весілля, чистісіньке собаче весілля, істинний Бог! Щоб вони крізь землю пішли, всі Курцевичі зі всіма панночками! Яке мені діло до них?… Вони ж бо мені вже ні до чого. Одному збулося, іншому не вдалося! І за що? Хіба я женихатися хочу? Нехай біс жениться, мені-то що, мені-то навіщо вклепуватись у це діло? З Богуном піду – Вишневецький шкуру з мене спустить, піду від Богуна – холопи мене приб’ють, та й сам він не погребує. Найгірша справа з хамами знатися. Так мені й треба! Ліпше вже конем бути, що підо мною, аніж Заглобою. У блазні козацькі я втрапив, при шибайголові годувався, і тому справедливо мене на обидва боки випорють.
Розмірковуючи так, пан Заглоба вельми спітнів і зовсім удався в тугу. Спека стояла страшенна, кінь, який давно не ходив під сідлом, біг важко, до того ж вершник був людиною огрядною. Боже праведний, усе б він зараз оддав, аби сидіти в холодку на постоялому дворі з кухлем холодного пива, щоб не мотатись у спеку, скачучи випаленим степом! Хоча Богун і квапився, та привал зробили, тому що спека була неймовірна. Коням дали трохи попастись, а Богун тим часом радився з осавулами, віддаючи, як видно, накази та пояснюючи, що кому належало робити, бо досі вони уявлення не мали, куди їдуть. До вух Заглоби долетіли останні слова:
– Ждати пострілу.
– Добре, батьку!
Богун повернувся до нього:
– А ти поїдеш зі мною.
– Я? – сказав Заглоба, не приховуючи досади. – Я ж тебе так люблю, що одну половинку душі заради тебе вже випотів, чого ж не випотіти й другу? Ми ж усе одно мов кунтуш із підкладкою, тож чорти нас, напевно, й приберуть разом, що мені цілком байдуже, бо навіть у пеклі, по-моєму, жаркіше бути не може.
– Їдьмо.
– До дідька в зуби.
Рушили вперед, а за ними слідом і козаки. Але ті йшли повільніше, тож незабаром значно відстали, а згодом і зовсім зникли з очей.
Богун із Заглобою, обидва в роздумах, мовчки їхали поряд. Заглоба смикав вуса, й видно було, що він посилено працює головою, розмірковуючи, напевно, як би із усього цього викрутитися. Часом він упівголоса щось бурчав під ніс або поглядав на Богуна, на лиці якого поперемінно відбивалися то непогамовний гнів, то печаль.
«Просто диво, – роздумував Заглоба, – що такий красень дівку навіть не зміг заморочити. Щоправда, він козак, але ж і лицар знаменитий, і підполковник, якому рано чи пізно, якщо тільки він до заколотників не пристане, дворянство нададуть, що знову ж таки лише від нього самого й залежить. І хоч пан Скшетуський – достойний кавалер і гарний на вроду, та з цим пригоженьким отаманом красою йому не зрівнятись. Ой, візьмуть же вони за чуби один одного, коли зустрінуться, позаяк і той, і цей забіяки, яких мало!»
– Богуне, а чи добре ти знаєш пана Скшетуського? – зненацька запитав Заглоба.
– Ні! – коротко відповів отаман.
– Гостра в тебе з ним розмова буде. Я одного разу бачив, як він Чаплинським двері відчиняв. Голіаф це стосовно пиття. І биття теж.
Отаман не відповів, і знову обидва поринули у власні думки і власні прикрощі, вторячи котрим пан Заглоба час від часу бурмотів: «Так-так, нічого не поробиш!» Минуло декілька годин. Сонце покотилося кудись до Чигирина, на захід, зі сходу потягло холодним вітерцем. Пан Заглоба зняв рисячу шапочку, провів рукою по спітнілій лисині й повторив іще раз:
– Так-так, нічого не поробиш!
Богун ніби прокинувся.
– Що ти сказав? – запитав він.
– Я кажу, що стемніє скоро. Довго нам іще?
– Недовго.
Через годину і дійсно стемніло. Під той час, одначе, вони вже в’їхали у лісистий яр, і, нарешті, в далекому просвіті блиснув вогник.
– Розлоги! – зненацька сказав Богун.
– Так! Бррр! Морозить мене якось у цім яру.
Богун зупинив коня.
– Підожди! – сказав він.
Заглоба глянув на його лице. Очі отамана, що мали властивість світитися в темряві, горіли тепер, як смолоскипи.
Обидва тривалий час нерухомо стояли на узліссі. Нарешті здалеку долинуло кінське форкання.
Це люди Богуна неспішно виїздили з лісу.
Осавул під’їхав за розпорядженнями. Богун щось прошепотів йому на вухо, після чого козаки знову зупинилися.
– Їдьмо! – сказав Богун Заглобі.
За хвилину темні обриси садибних споруд, сараї та колодязні журавлі зробилися доступними їхньому зору. У фільварку було тихо. Собаки не гавкали. Величезний золотий місяць висів над будівлями. Із саду долітав запах квітучих вишень і яблунь, скрізь було так спокійно, ніч була така чудова, що не вистачало хіба що, аби чий-небудь торбан зазвучав під віконцем прекрасної князівни.
У деяких вікнах іще світилося.
Обидва вершники під’їхали до воріт.
– Хто там? – окликнув їх нічний сторож.
– Не впізнаєш, Максиме?
– Либонь, ваша милість! Слава Богу!
– На віки віків. Одчиняй. А що у вас чути?
– Все добре. Давно, ваша милість, у Розлогах не були.
Заскавчали петлі воріт, міст опустився над ровом, і обидва вершники виїхали на майдан.
– А слухай-но, Максиме, не зачиняй воріт і не підіймай моста, я зараз же й поїду.
– Значить, ваша милість туди й назад?
– Еге. Коней до конов’язі припни.
Розділ XVIII
Курцевичі не спали. Вони вечеряли в тих же обвішаних зброєю сінях, що простяглися по всій ширині будинку від майдану й до самого саду. Побачивши Богуна й пана Заглобу, всі підхопилися. На обличчі княгині було помітно не тільки здивування, а ще й переляк та невдоволення. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.
– Богуне! – сказала княгиня. – Ти чого це до нас?
– Заїхав поклонитися, мамо. Може, не раді?
– Рада я тобі, рада, тільки приїзду дивуюся, бо чула, що ти в Чигирині за порядком наглядаєш. А кого ж нам Бог послав із тобою?
– Це пан Заглоба, шляхтич, мій друг.
– Раді вашій милості, – сказала княгиня.
– Ми раді, – вторили Симеон і Миколай.
– Добродійко! – відповів шляхтич. – Правда воно, що незваний гість гірший татарина, але відомо також, що, коли хочеш потрапити до раю, подорожньому в притулку не відмовляй, голодного нагодуй, спраглого напій…
– Сідайте ж, пийте-їжте, – сказала стара княгиня. – Дякуємо, що навідались. Одначе ж, Богуне, тебе-то я ніяк не очікувала… Хіба що в тебе яке діло до нас є?
– Може, і є, – не кваплячись мовив отаман.
– Яке ж? – занепокоєно запитала княгиня.
– Свого часу обговоримо. Дайте спершу перепочити. Я ж прямо з Чигирина.
– Видно, край тобі до нас було?
– Куди ж мені ще край може бути, якщо не до вас? А чи здорова князівна-доня?
– Здорова, – сухо відповіла княгиня.
– Хотілось би на неї поглянути-порадіти.
– Олена спить.
– Оце жаль. Пробуду ж бо я недовго.
– Далеко ж ти їдеш?
– Війна, мамо! Часу обмаль. Того й дивись, гетьмани в діло пошлють, а запоріжців бити жалко. Хіба мало ми ходили з ними за добром турецьким, правда, князю? – по морю плавали, хлібом-сіллю ділилися, пили та гуляли, а тепер ось ворогами поробилися.
Княгиня скинула оком на Богуна. В голові в неї промайнула думка, що Богун, можливо, пристати вирішив до заколоту і приїхав підмовляти її синів теж.
– А ти як збираєшся вчинити? – запитала вона.
– Я, мамо? А що? Тяжко своїх бити, а доведеться.
– Так і ми міркуємо, – сказав Симеон.
– Хмельницький – зрадник! – додав молодий Миколай.
– На погибель зрадникам! – сказав Богун.
– І нехай кат ними тішиться! – закінчив Заглоба.
Богун заговорив знову:
– Так воно завжди на світі було. Сьогодні людина тобі приятель, завтра – юда. Нікому вірити не можна.
– Тільки добрим людям, – сказала княгиня.
– Це точно, – добрим людям вірити можна. Тому-то я вам і вірю, тому й люблю вас, що ви люди добрі, невіроломні…
Голос отамана звучав якось дивно, і на деякий час запанувала тиша. Пан Заглоба дивився на княгиню й моргав своїм здоровим оком, а княгиня дивилася на Богуна.
Той вів своєї:
– Війна людей не живить, а губить, тому перед тим, як воювати вирушити, я й вирішив побачити вас. Хтозна, чи вернусь, а ви ж побиватися за мною будете, ви ж мені друзі сердечні… Хіба не так?
– Звичайно ж, так, істинний Бог! Змалечку тебе знаємо.
– Ти брат нам, – додав Симеон.
– Ви князі, ви шляхта, а козаком не погордували, в хаті пригріли й доню-родичку пообіцяли, бо зрозуміли – нема без неї ні життя, ні буття козакові, от і пожаліли його.
– Не варто про це й казати, – поспішно мовила княгиня.
– Ні, мамо, варто про те казати, адже ви мої благодійники, а я попросив оцього шляхтича, друга мого, щоб мене сином назвав і гербом облагородив, аби не соромно було вам родичку віддавати козакові. На що пан Заглоба згоду дав, і обидва ми будемо прохати в сейму дозволу тому, а після війни поклонюсь я пану великому гетьманові, до мене милостивому, й він підтримає: він ось і Кречовському надання виклопотав.
– Помагай тобі Боже, – сказала княгиня.
– Ви люди некриводушні, і я вдячний вам. Та перш ніж на війну йти, хотілось би ще раз почути, що доню мені віддасте і слова не порушите. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.
Отаман говорив повагом і врочисто, але в словах його чулася ніби погроза, ніби застереження, що треба погоджуватися на все, хоч чого б він вимагав.
Стара княгиня подивилася на синів, ті – на неї, й деякий час усі мовчали. Несподівано кречет, який сидів на жердині біля стіни, запищав, хоча до світанку було ще довго, а за ним подали голоси й інші птахи; здоровенний беркут прокинувся, стріпнув крилами й заходився каркати. Скіпка, що палала в пічній пащі, почала догоряти. Зробилося темнувато й сумно.
– Миколаю, полагодь вогонь, – сказала княгиня.
Молодий князь виконав прохання.
– Ну як? Обіцяєте? – запитав Богун.
– Треба Олену запитати.
– Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?
– Обіцяємо! – сказала княгиня.
– Обіцяємо! – повторили князі.
Богун раптом підвівся і, звернувшись до Заглоби, сказав гучним голосом:
– Вельмишановний Заглобо! Попроси й ти дівку, може, тобі теж пообіцяють.
– Ти що, козаче, п’яний? – вигукнула княгиня.
Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:
– Читай.
Заглоба взяв листа і в німій тиші почав читати. Коли він закінчив, Богун склав на грудях руки.
– Так кому ж ви дівку віддаєте?
– Богуне!
Голос отамана зробився схожим на зміїне шипіння:
– Зрадники, собаки, негідники, юди!..
– Гей, синки, беріть шаблі! – крикнула княгиня.
Курцевичі заразом кинулися до стін і похапали зброю.
– Вельмишановні панове! Спокійно! – закричав Заглоба.
Та перш ніж він договорив, Богун вихопив із-за пояса пістоля і вистрілив.
– Ісусе! – охнув Симеон, ступнув уперед, почав бити руками об повітря й важко упав додолу.
– Люди, на допомогу! – відчайдушно заволала княгиня.
Та в ту ж мить у дворі з боку саду вдарили ще постріли, двері й вікна з гуркотом розчахнулись, і декілька десятків козаків удерлися в сіни.
– На погибель! – загриміли дикі голоси.
Із майдану почувся тривожний дзвін. Птахи в сінях неспокійно заверещали, гамір, стрілянина та крики порушили недавню сонну тишу садиби.
Стара княгиня, виючи, немовби вовчиця, кинулася на тіло Симеона, що смикалося в передсмертних корчах, але зразу ж два козаки схопили її за волосся й одтягли вбік, а молодий Миколай тим часом, припертий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.
– Геть! – зненацька крикнув Богун козакам, які оточили княжича. – Геть! – повторив він громоподібним голосом.
Козаки розступилися. Вони вирішили, що отаман хоче зберегти молодикові життя. Одначе Богун із шаблею в руці сам кинувся на Миколая.
Закипів страшний поєдинок, на який княгиня, роззявивши рота, дивилася палаючими очима, утримувана за волосся чотирма залізними руками. Молодий князь налетів на козака як вихор, а той, повільно задкуючи, вивів його на середину сіней. Зненацька він присів, відбив могутній удар і перейшов од оборони до нападу.
Козаки, затамувавши подих, поопускали шаблі та, завмерши, слідкували за поєдинком.
У тиші було чути тільки дихання та сопіння тих, що зітнулися, скрип зубів і свист або брязкіт їхніх клинків.
Якийсь час здавалося, що отаман здригнеться перед прездоровою силою та натиском юнака, – він знову почав задкувати й відсахуватися. Лице його напружилося, нібито від надмірних зусиль. Миколай же подвоїв удари, шабля його оточила козака безперервними петлями блискавок, пилюка піднялася з долівки й заволокла супротивників, але крізь клуби її козаки помітили на лиці отамана кров.
Зненацька Богун одплигнув убік, і клинок Миколая влучив у пустку. Миколай хитнувся вслід промахові, подався вперед, і в ту ж секунду козак так страшно полоснув його ззаду по шиї, що княжич звалився, ніби уражений громом.
Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, від нього розвалиться брусована стеля. Бій було завершено, козаки кинулися до зброї, що висіла на стінах, і почали її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі та кинджали, наступаючи на трупи князів і своїх товаришів, полеглих од руки Миколая. Богун їм не перешкоджав. Він стояв, загородивши дорогу до дверей, які вели до покоїв Олени, й важко дихав од утоми. Лице його було блідим і закривавленим, бо клинок княжича двічі все ж таки торкнувся його голови. Погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав і на посиніле обличчя княгині, що її козаки, тримаючи за волосся, притискували колінами до долівки, бо вона рвалася до тіл дітей своїх.
Волання й метушня в сінях посилювалися з кожною хвилиною. Козаки волокли на мотузках челядь Курцевичів і безжально її добивали. Долівка була залита кров’ю, сіни заповнилися трупами, пороховим димом, зі стін було все зідрано, і навіть птахів перебито.
Зненацька двері, які затуляв собою Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся й відсахнувся.
У дверях показався сліпий Василь, а поряд із ним Олена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця ж сорочка, з розширеними від жаху очима й напіввідкритим ротом.
Василь тримав ув обох руках на висоті обличчя хрест. І в сум’ятті, що панувало в сінях, поряд із трупами, із кров’ю княжичів, яка розтеклася по долівці, поблизу блискаючих шабель і шалених очей, навдивовиж урочистий вигляд мала його постать, висока, схудла, із сивіючим волоссям і чорними проваллями замість очей. Здавалося, це привид або труп, полишивши могилу свою, гряде покарати злочинство.
Крики стихли. Козаки з жахом розступились. У тиші пролунав спокійний, але тужливий голос Василя:
– В ім’я Отця, і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Мужі, що йдете із дальніх країн, чи грядете ви в ім’я Боже? Бо сказано: «Благословен муж у путі, котрий несе слово Господа». А ви чи благу вість несете? Чи апостоли ви?
Мертва тиша настала після слів Василя. Він же повільно повернувся з хрестом в один бік, затим – в інший і вів далі:
– Горе вам, браття, бо навіки будуть прокляті, хто користолюбства або помсти заради війну починають… Помолімося ж, аби сподобитися милосердю. Горе вам, браття! Горе мені! О-о-о!
Стогін вирвався із грудей князя.
– Господи помилуй! – обізвалися глухі голоси козаків, які почали в невимовному страху ревно хреститися.
Раптом пролунав дикий, пронизливий крик княгині:
– Василю, Василю…
Голос її був нестямний, ніби останній зойк життя, що минає. Козаки, котрі притискали колінами стару до долівки, відчули раптом, що вона більше не пручається.
Василь здригнувся, та зразу ж ніби відгородився хрестом од нестямного крику і промовив:
– Душе приречена, що волаєш із безодні, горе тобі!
– Господи помилуй, – повторили козаки.
– До мене, хлопці! – закричав раптом Богун і захитався.
Козаки, підбігши, підхопили його під руки.
– Батьку! Ти поранений?