Інших своїх героїв, як вигаданих, так і історичних, письменник також формує за традиційними зразками: видатний достойник, захисник батьківщини (Вишневецький), король, який уособлює велич держави (ідеалізований Ян Казимир), та лицарі «на варті Речі Посполитої»: Скшетуський, Володийовський, Підбийп’ятка тощо. Ці герої були змодельовані згідно з епічними стереотипами, та водночас настільки наочно й зорово, що читач з легкістю ідентифікує себе з цими носіями універсальної ідеї роману – «польськості» та польської ідентичності. Національну свідомість тогочасних поляків, розділених кордонами різних держав, об’єднували чинники, запозичені із лицарсько-шляхетської етики: обов’язок боротьби за волю та цілісність батьківщини, захист прав шляхетського стану, вірність чинному володареві та релігійність.
Ян Скшетуський у «Вогнем і мечем» є носієм усіх цих чеснот – при цьому, на відміну від Вишневецького, не відчуває протиріччя між особистою користю та загальним благом. Скшетуський наділений рисами ідеального лицаря – сильний, сміливий, енергійний, рішучий, релігійний, безмежно відданий батьківщині й обов’язку, він стоїть на сторожі честі й гідності Речі Посполитої. Єдиний у морі жорстокості не став жорстоким: помилував полонених, звільнив Богуна. Саме в ньому шляхетськість нерозривно поєднувалася зі шляхетністю. Чи не на такого героя очікували стомлені від невтішної тогочасної ситуації серця та помисли співвітчизників Сенкевича?
Князь Ярема Вишневецький у «Вогнем і мечем» виростає в найбільш епічну й монументальну, навіть дещо абстрактно-тенденційну й майже символічну постать. Він уособлює ідею польської державності і непорушності влади, вірності батьківщині та її політиці ХVІІ сторіття на «кресах» – тобто колонізаторській діяльності, – і є просто честю і гонором Речі Посполитої. Створюючи постать князя Яреми, письменник дуже добре відчув очікування читача, яскравої, легендарної історичної особи, сильного, грізного, але водночас справедливого вождя. Постать Вишневецького в романі оточує атмосфера міфу, який, народившись у переломні воєнні часи, поєднував античні традиції із сарматськими ідеалами. Історичному Вишневецькому були притаманні типові риси й вади «кресової» магнатерії: владність, егоїзм, амбітність, запальність, зухвалість і непомірна гордість, яка межує з пихою. Його твердий характер виявлявся не тільки в жорстокому придушенні бунтівних козаків, «залізний князь» міг збройно нав’язати свою волю сейму (у справі про Гадяч), змушував рахуватися з собою гетьманів і короля. Але Сенкевич намагався показати, як задля блага батьківщини, перед лицем загрози від «внутрішнього» ворога Ярема стримує свій егоїзм і амбіції, так що навіть жорстокість «виправдовується» вищою метою. Письменник не шкодує для нього епітетів на зразок: «вірлиний розум», «пан надзвичайно чутливого серця», «справжній батько для лицарства», «найвидатніший воїн у Речі Посполитій». Його поважають і хвалять навіть вороги. Тугай-бей говорить Хмельницькому: «Лев ховається в серці цього гяура… Краще б я з ним стояв, ніж з тобою».
Роман «Вогнем і мечем» становить значний інтерес для українського читача – перш за все тому, що «історичним тлом» для розвитку любовної інтриги слугують події в Україні ХVІІ століття – визвольна війна Богдана Хмельницького, яку в польській історіографії звикли називати «козацькими війнами». Навіть Антонович визнавав, що «автор доволі ретельно вивчив зображувану епоху; великих фактичних помилок та неточностей він уникнув», і з українським істориком у цьому плані досить солідарними є історики польські. Однак у художньому світі роману до історичного часопростору вписаний часопростір міфічний. На міфічному рівні роману об’єктивний історичний час перетворюється на апокаліптичні вияви. У просторі географічному події відбуваються на порубіжжі Речі Посполитої, а у просторі міфічному – на краю землі, точніше, світу людей. Бастіоном цивілізації на помежів’ї з пеклом дикості є «лубенська держава», у якій «справжнє життя розквітло тільки під залізною рукою князя Яреми».
По інший бік від цієї уявної межі світів стоїть військо Хмельницького з його ірраціонально-жорстокою поведінкою, яку оповідач пояснює «спрагою крові та вбивств», «звірячою природою» народу. На сторінках роману козаки, йдучи за стихією терору, винищують невинних і беззбройних усіма видами смертей, «допускаються найдикішої жорстокості», упиваються кров’ю та вбивствами. І якщо на історичному рівні їхні ватажки (Хмельницький, Богун, Кричевський) належать до того ж світу людей, що й Вишневецький, міфологізація опускає їх у царство дикості.
Ще менше людських рис притаманно черні, яка характеризується виключно збірними поняттями: натовп, гультяйство, розбійники, дикуни, а то й природними термінами: стихія, повінь, потік, лавина; вона не має жодного іменного представника. Чим далі від цивілізації, тим менше людських рис притаманно населенню: «напівлюдські, напівзвірячі створіння», «зовсім дикі і дурні чабани», «волоцюги-сіромахи», «захожі-приблуди». Ці створіння є абсолютно безрелігійними, там само як і козаки, а ще нічого не відомо про їхню осілість чи родинну структуру. Ніхто тут прямо не звинувачується у кровозмішуванні, проте загальноприйнятність моногамної сім’ї піддається сумнівові; так само не подаються факти канібалізму, однак чернь любить свіжу людську кров та паруючі ще нутрощі. У «дикунів» людське тіло не освячене жодними табу, тому з ним можна робити все, що завгодно: кидати, топтати, роздирати, гратися відсіченими головами. Таким чином, чернь антропологічно перебуває вже на межі канібалізму, адже не знати або не поважати табу людського тіла – це те ж саме, що й не бути людиною. Жорстокість «дикунів» є інстинктивною і стихійною, це просто їхній природний спосіб життя. І проти такої дикості навіть у мирний час необхідно застосовувати раціональну і методичну жорстокість. Польські жовніри діють за неписаними «правилами» насильства. Часом сама цивілізована жорстокість ставала «найдикішою», але навіть тоді вона приносила благодатний наслідок – мир, бо завдяки цьому бунт згасає.
Якщо історичний план роману був сформований працями істориків (Шайнохи, Кубалі, Дубецького), то міфічний – мемуарними та щоденниковими джерелами XVII століття. Саме з останніх до роману проникла складна, багатоелементна структура топосу «перевернутого світу» і виник той образ дійсності, який здатний образити почуття національної гідності українців. Адже козацький «національно-визвольний рух» представлено як бунт розгнузданої черні, безбожний, протиправний і антицивілізаційний, як масове пограбування, вбивства, ірраціональну, нелюдську жорстокість озвірілого збіговиська. У створеній автором художній системі домінує категоризація, запозичена зі світогляду шляхетської спільноти, як у його найшляхетніших, так і в найганебніших виявах.
Старопольські пам’ятки (щоденники, спогади, листи, документи, наукові тексти) сформували джерельний інтертекст роману. Про це свідчить постійне їх використання при творенні головних і другорядних сюжетних ліній. Записи із ХVІІ століття привнесли до роману риси шляхетської ментальності, архаїчні мовні та стилістичні особливості. Джерельні описи окремих подій дали змогу авторові за аналогією будувати власні сцени із надзвичайною правдоподібністю. Функції пам’яток багато в чому залежали від їх різновиду: щоденники забезпечили фабулу роману сукупністю основних реалій, схемами подій, елементами опису, а мемуари – рисами образу автора, ментальності людини ХVІІ століття. Серед джерел роману дослідники називають літературні твори періоду бароко – «Война домова» С. Твардовського, «Панування Яна Казимира» В. Коховського, збірник документів зображуваного періоду «Книга…» Т. Міхаловського, «Опис України» Г. Боплана, «Діаріуш» С. Маскевича, «Літописи» С. Величка і Й. Єрлича, «Хроніку» Рудавського, «Щоденник» Е. Лясоти тощо.
Мотиви пам’яток Сенкевич використовував вибірково, виявляючи тенденції до белетризації, ідеалізації шляхти, героїзації минулого Речі Посполитої, комізації образу Заглоби і витворення концепції «великого Яреми». Письменник іноді змінював автентичні розв’язання мотивів відповідно до внутрішніх потреб художнього твору. Проте більшість фактичного матеріалу роману походить із конкретних історичних джерел і порушення цього принципу автором завжди має значущий характер.
Іще одним рівнем роману є контакт з романтичною традицією. Сенкевич, як і вся польська громадськість, знав Україну, з одного боку, як мальовничий край, сповнений героїчного минулого, заселений видатними особистостями, справжніми «синами природи». Але поряд з образом романтичного самітника, козака в романтичних творах присутній і збірний, часто мало привабливий образ натовпу, а їхнє протиставлення відображає романтичне вирішення проблеми особистості та суспільства.
Одним із головних елементів цієї романтичної традиції у Сенкевича є образ степу. Він складається із «горизонтального» плану – простір природи (степова флора та фауна, ландшафт та географічні назви) і «вертикального» – історія і легенда, семантика могил і курганів, які ховають останки учасників степових воєн. Цей образ степу, який сформувала романтична література, став однією з визначальних складових бачення історії XVII століття. Степ є рідним для козаків, співзвучним із їхньою душею, пов’язаним майже фізично: вони рухаються та відтворюються в такт, їх єднає своїми променями сонце, гомін козацького війська такий же дикий і сумний, як і степ. Проте сумний цей степ і дикий тільки для оповідача, у самих козаків він викликає радість і пошану. Хмельницький та повстанці перетворюють простір на антипростір: сонце не світить через дим, вночі замість зірок та місяця палають пожежі, течуть криваві ріки, підносяться гори із людських голів, дерева вкриваються страшними плодами – повішеними. А от Ярема Вишневецький на землі, що несла на собі сліди смерті, створює квітучий край. У пустинному закутку він будує цивілізацію. Багатоликий степ по-різному відтіняє характери персонажів. У Курцевичів близькість зі степом спричинила огрубіння звичаїв та затвердіння розуму і сердець. Богуна степ зробив відчайдухом, лицарем, нестримним як у війні, так і в коханні. Степ, шкідливий для князівської крові, натомість ушляхетнює романтичними поривами козацьку. При цьому інша гілка князівського дерева, «чудова степова квітка», Гелена розцвітає на степових просторах, звільнившись після ув’язнення в Чортовому яру.
Сенкевич досить широко і цілком свідомо використовує романтичну традицію для створення авантюрного простору з його екзотикою та небезпеками, для того, щоб герої пригодницького роману могли пройти дорогою випробувань для перевірки їхньої сміливості, витримки, шляхетності, здатності долати труднощі та біль. Часто романтична традиція (напр., образ романтичної особистості) пародіюється та деміфологізується, що пов’язано з особливою увагою Сенкевича до «сарматсько-барокових» рис XVII століття. І саме використання автором стилізації (чи то романтичної, чи то сарматської, чи типово реалістичної структури нарації – кодів, присутніх у живій літературній свідомості читача) мало довести правдивість цього образу на різних рівнях сприйняття. Це різноманіття підходів та інтерпретацій «Вогнем і мечем» свідчить про те, що кожне покоління шукає й знаходить свої шляхи до прочитання роману, одне залишається незмінним: змальовані у творі події мають слугувати попередженням, що розпалювання ворожнечі між народами і нерозсудлива політика можуть призвести до серйозних суспільних катаклізмів.
Ростислав Радишевський
Частина перша
Розділ I
Рік 1647 був роком особливим, оскільки багатоманітні знамення в небесах і на землі погрожували незнаними напастями й небувалими подіями.
Тодішні хроністи сповіщають, що навесні, виплодившись без ліку з Дикого Поля, сарана пожерла посіви і трави, а це передвіщало татарські набіги. Влітку сталося велике затемнення сонця, а невдовзі й комета запалала в небесах. Над Варшавою являлись у хмарі могила та хрест огненний, з огляду на що призначалося поститись і роздавали милостиню, бо люди тямущі пророкували, що моровиця вразить країну й загине рід людський. До всього ще й зима настала така м’яка, якої і старі не пригадають. У південних воєводствах річки взагалі не скувало кригою, і, щодня живлені снігом, який танув ізранку, вони вийшли з берегів і позаливали заплави. Часто йшли дощі. Степ розмок і зробився великою калюжею, сонце ж у полудні припікало так, що – диво дивнеє! – у воєводстві Брацлавськім і на Дикому Полі луки та степ зазеленіли вже на середину грудня. Рої на пасіках билися й гули, а по дворах ревла худоба. Позаяк природний перебіг і зовсім, здавалося, повернув назад, усі на Русі, очікуючи небувалих подій, зверталися тривожними думками та поглядами до Дикого Поля, бо лихо могло прийти найімовірніше звідти.
На Полі ж нічого вартого уваги не відбувалося. Ніяких особливих побоїщ або сутичок, окрім звичних і повсякчасних, не виникало, а про ці відали хіба що орли, ворони, яструби та польовий звір.
Таким уже воно, це Поле, було. Останні ознаки осілого життя на південь по Дніпру пропадали невдовзі за Чигирином, а по Дністру – відразу за Уманню; далі ж – до самісіньких до лиманів і до моря – тільки степ, наче двома річками облямований. У дніпровському закруті, на Низу, кипіло ще за порогами козацьке життя, та в самому Полі ніхто не жив, хіба що по берегах, немов острови серед моря, подекуди траплялися «паланки». Земля, що хоч і пустувала, належала de nomine[9] Речі Посполитій, і Річ Посполита дозволяла на ній татарам пасти худобу, та як тільки цьому чинили опір козаки, пасовища раз у раз перетворювалися на поле бою.
Скільки в тих краях битв одгриміло, скільки народу полягло – ні полічити, ні запам’ятати. Орли, яструби та ворони – самі про те й знали, а хто віддаля чув лопотіння крил і каркання, хто помічав пташиний грай, що кружляв над одним місцем, той знав, що або трупи, або кістки непоховані тут лежать… На людей у травах полювали, ніби на вовків чи сайгаків. Полював хто хотів. Злочинець у дикім степу рятувався від закону, озброєний пастир стеріг стада, лицар шукав пригод, лиха людина – здобичі. Козак – татарина, татарин – козака. Бувало, що й цілі дружини стерегли худобу від безлічі голінних до чужого. Степ, що хоч і пустував, разом з тим був не порожній; тихий, але зловісний; безтурботний, але повний небезпеки; дикий Диким Полем, але ще й дикістю душ.
Часом прокочувалася степом велика війна. Тоді хвилями пливли татарські чамбули, козацькі полки, польські чи волоські корогви; ночами іржання коней вторило вовчому виттю, згуки барабанів і мідних сурем долітали до самого Овидового озера, а то й до моря, а на Чорному Шляху, на Кучманському – тут, можна сказати, повінь людська. Кордон Речі Посполитої стерегли від Кам’янця й до самого аж Дніпра застави та «паланки», так що, коли дороги погрожували наповнитися пришельцями, про це довідувалися по незліченних пташиних зграях, сполоханих чамбулами і звернених на північ. Але татарин – якби він виступив із Чорного Лісу чи перейшов Дністер із волоського боку – з’являвся все-таки в південних воєводствах разом із птахами.
Одначе зими тієї галасливі птахи не поривалися до Речі Посполитої. У степу було навіть тихіше, ніж звичайно. На початок оповіді нашої сонце вже сідало, й червонуваті промені його осявали округу, пустельну зовсім. По північному краю Дикого Поля, по всьому Омельнику до самого його гирла найзіркіший погляд не вгледів би ні живої душі, ні навіть найменшого поруху в темному, засохлому та пониклому бур’яні. Сонце тепер тільки половиною кола свого виднілося над обрієм. Небо меркло, через що й степ поринав у сутінки. На лівому березі, на невеликім узвишші, скоріше схожім на курган, аніж на пагорб, іще виднілися залишки кам’яної фортеці, поставленої колись Теодориком Бучацьким і зруйнованої потім війнами. Від руїн цих простягалися довгі тіні. Внизу поблискували води Омельника, що широко розливсь і в тому місці звертав до Дніпра. Та світло все дужче згасало й на небі, й на землі. З висоти долинали клики журавлів, які тяглися до моря, й більше ніякий голос безгоміння не порушував.