Гине Карманьйола. Страждає його друг сенатор Марко, змушений через політику ілюзорного «державного інтересу» відступитися від Карманьйоли. Та є ще одна мовчазна жертва в цій драмі — народ. З лихої волі честолюбних правителів стали ворогами венеціанці й міланці, тобто італійці, що споконвіку воювали між собою. Цей трагічний абсурд італійської історії — не на поверхні драми, але він є внутрішньою основою всіх драматургічних колізій.
Гостру за своїм звучанням драму «Граф Карманьйола» зустріли холодно: журнали відмовлялися її друкувати, в пресі не з'явилося жодного схвального відгуку. Сподобалася вона лише одному поетові — старому Гете (до драми Мандзоні він навіть написав передмову).
В 1822 р. була надрукована ще одна історична драма Мандзоні — «Адельгіз». Значною мірою створена вона під впливом нової історіографічної школи, що виникла в 20-і pp. XIX ст. у Франції і, зокрема, під впливом теорії молодого вченого-історика Огюстена Тьеррі (він належав до кола паризького друга Мандзоні Клода Фор'єля). О. Тьєррі доводив, що феодальний лад у Франції та засновані на ньому консервативна структура управління й система соціального гноблення зумовлені германським завоюванням.
Для Італії ця проблема стояла ще гостріше. Германські племена не раз витоптували Італію,— ця історична ворожнеча була прадавня і невигойна. Роздуми над історією змусили Мандзоні повернутися до VI ст. В 568 р. Італію завоювали лангобарди (від них і походить назва Ломбардія). Панування «північних варварів» — лангобардів, а разом з ними саксів і свевів,— тривало понад два століття: в 773—774 pp. франки на чолі з Карлом Великим розгромили королівство лангобардів. «Визволитель» Карл теж поділив Італію між своїми родичами, між вельможами та монастирями і, зрозуміло, запровадив власну систему управління. А народ залишився, як і був, у рабстві. Глухо й монотонно звучить у кінці третьої дії хор — він співає про те, що під подвійним ярмом ще нижче зігнеться народ, «який позбувся й імені свого...».
З XIX ст. Мандзоні кинув погляд на VI—VIII ст. італійської історії. І що ж змінилося? Нічого: були лангобарди, їм на зміну прийшли «визволителі» франки — від австрійського чобота визволив французький багнет. Варто було лише відхилити жорстоку маску давньої історії, як з-за неї з'явилася зловісна гримаса історії сучасної. Знову ж таки вихід один: свободу Італії не принесуть іноземці — вона мусить вибороти свою незалежність сама.
Драми Мандзоні «Граф Карманьйола» та «Адельгіз» зіграли велику роль і в становленні нового італійського театру, і в розвитку національно-визвольного руху. Політичні й моральні проблеми, які вирішував Мандзоні у своїх історичних драмах були дуже близькі й болючі для його сучасників: трагедії давньої Італії допомагали збагнути, яким повинно бути обличчя нової, відродженої Італії.
Світову славу приніс Мандзоні його роман «Заручені» — перший історичний роман в італійській літературі. Завдяки цьому твору італійський романтизм, не втрачаючи своєї самобутності, перестав бути явищем суто національної культури, а став одним з найвищих досягнень загальноєвропейського романтизму.
Роботу над твором Мандзоні розпочав у 1821 р. Це був тяжкий час. Повстання карбонаріїв у Неаполі (1820) та П'ємонті (1821), що підняли на боротьбу всю Ломбардію, закінчилися кривавим розгромом. Сталися заворушення в Тоскані, Романьї, Пармі, Модені, спалахнула революція в Туріні. Почалися репресії. Австрійці особливо лютували в Мілані. Були заарештовані друзі Мандзоні — карбонарії Федеріко Конфалоньєрі, Луїджі Порро, П'єтро Марончеллі. Джованні Берше мусив виїхати з Італії. Бунтарський журнал «Кончільяторе», авторами й співробітниками якого були всі ці талановиті італійські романтики, був розгромлений австрійськими властями. Головного редактора журналу — відомого письменника Сільвіо Пелліко — посадили в одиночну камеру фортеці Шпільберг (пізніше він напише відому в усій Європі книгу — трагічний щоденник «Мої тюрми»). Багато в'язнів було засуджено до страти (Федеріко Конфалоньері, Джузеппе Арконаті, Ермес Вісконті, Джордо Паллавічіно), а потім смертний вирок їм замінено на довічне ув'язнення.
Встановили нагляд і за Мандзоні. В австрійських досьє він фігурував серед лібералів, запідозрених в антиурядовій революційній змoвi. Працювати в Мілані Мандзоні вже не міг, отож він виїхав на свою віллу в Брузульйо. Там, на березі озера Комо, й були написані перші сторінки національної епопеї.
Мандзоні з головою поринув у найріднішу свою стихію — історію. Працював натхненно, захоплено,— це був основний твір його життя, в якому він втілив свої думки і про минуле Італії, і про її майбутнє.
Дія роману «Заручені» відбувається в Італії в XVII ст., в Міланському герцогстві, й триває два роки: події починаються 7 листопада 1628 p., а завершуються восени 1630 p.— це був нестерпно тяжкий для Італії період іспанського панування. Іспанія та Франція воювали між собою за велетенські володіння померлого в 1627 р. герцога Віцченцо Гонзага. З 1628 р. до 1631 р. в Італії велася так звана Мантунська війна. Економіка занепала майже повністю, селяни катастрофічно зубожіли. Почалися неврожаї, голод, селянські бунти. В Італію увійшли германські війська: ландскнехти-лютерани палили села й міста, грабували церкви, вбивали людей, а 1630 р. принесли з собою чуму в Ломбардію.
Всі ці події Мандзоні вивчав за історичними хроніками та працями італійських істориків — Джузеппе Ріпамонті, Лудовіко Міраторі, П'єтро Веррі, Мелькіорре Джойа. Але принципове новаторство історичного роману Мандзоні полягав в тому, що крізь нетрі офіційної історіографії письменник зумів розгледіти життя простих людей і вписати їхні долі в історію свого народу. Під рукою Мандзоні ожило минуле його батьківщини, але не палаци феодалів, а нужденні халупи селян, не аристократичні квартали Мілана, а голодна міська біднота, не придворні свята з фейєрверками, а чума з її лазаретами й вимерлими селищами. В італійській літературі цього не бачив до Мандзоні майже ніхто. Як писав критик А. Дзоттолі, Мандзоні відтворив історію тих, хто не мав історії. А все тому, що справжня історія, вважав Мандзоні, — не хроніка подвигів і не виклад яскравих подій та тріумфів, історія — це саме життя. Свідома «дегероїзація» історії дозволила Мандзоні зняти з образу Італії бунтарський ореол, який вона мала в офіціозній літературі, й за хисткими декораціями суспільного благоденства побачити нарешті «великого німого» — народ, змучений і втомлений народ, чиїм трудом і жертвами ця історія творилася.
В романі розповідається про драматичну долю двох закоханих — жителів невеличкого ломбардського села Лекко Лоренцо Трамальїно та Лючії Монделли, яким лише після багатьох випробувань пощастить побратися. Вони долають цілий ряд часом навіть смертельних небезпек та перешкод, які чинить молодим свавільний феодал дон Родріго; побившись об заклад із своїми приятелями — такими ж негідниками, як і сам,— що Лючія дістанеться йому, він не відступав від своєї мети ні на крок.
Ця історія — не випадковість і не виняток, а один з виявів породженої феодалізмом системи насильства, гноблення й переслідування, результат соціальних відносин, які склалися в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку. В такій роздробленій країні, як Італія, котра до того ж іще й перебувала під владою іноземних загарбників — іспанців, будь-який злочин чи примха могутнього феодала, оточеного найманими бандитами — браві, залишався безкарний. А отже, в цьому суспільстві ні закон, ні церква, ні навіть чудо не могли врятувати молодих наївних селян — Ренцо та Лючію, оскільки там і закон стояв на сторожі беззаконня. В романі зіткнулися два світи. Це світ насильства й бездуховності: дон Родріго, його браві, сільський священик — курато дон Абондіо, таємничий деспот — феодал Безіменний, «синьйора» — черниця Гертруда, і беззахисний світ людської доброти й чесності: Ренцо, Лючія, її мати Аньєзе, падре Крістофоро, кардинал Федеріго Борромео. А ще це зіткнення не окремих індивідуальностей чи характерів,— воно глобальніше: це поєдинок деспотичної держави і людини, ідеології насильства і народної моралі.
Отже, при всьому розумінні масштабності історичного процесу, визначальним у ньому був для Мандзоні саме моральний аспект. Духовний світ героїв його твору формується в складній боротьбі людини з собою, з навколишнім світом, з невблаганними законами буття. Але не фатум стихії тяжів над людським суспільством: будують його люди, і тому кожна окрема людина несе моральну відповідальність за все, що відбувається навколо неї. Вірність моральним принципам, чистота морального вибору є творчою рушійною силою, історичного процесу, відступ від цих принципів — силою руйнівною, вважав Мандзоні, стверджуючи тим самим активність людської особистості в процесі творення своєї історії.
»Роман побудований на протистоянні протилежних духовних начал — насильства й моралі. Та, крім того, майже кожен з героїв переживає дуже складну психологічну еволюцію. Тому композиційно і ритмічно роман, при всій своїй пластичності, будується на різких, несподіваних зіткненнях, парадоксальних поворотах сюжету, непередбачених наслідках подій, набуваючи при цьому поліфонічного звучання.
От, скажімо, парафіяльний священик дон Абондіо, чия моральна позиція дає поштовх драматургії всього роману. Це ім'я в Італії стало символічним. Дон Абондіо — постать комічна й зловісна водночас: він не злочинець, не розбійник, не злодій, а просто звичайнісінький собі пристосуванець і боягуз, який ніколи, як пише Мандзоні, не нудьгував, оскільки його постійно супроводив незмінний супутник — страх. Але ж психологічним грунтом цього страху є потворні форми суспільної свідомості, властиві деспотичній феодальній системі. Виконуючи волю дона Родріго, священик тільки відмовляється вінчати Ренцо й Лючію. Однак насправді дон Абондіо небезпечніший від будь-якого злочинця,— адже жертвами його моральної нікчемності стають порядні й чесні люди, які ні в чому й ні перед ким не завинили. Протистоїть дону Абондіо справжня й мужня людина — падре Крістофоро, який впродовж роману намагається порятувати закоханих. Але дон Абондіо пережив чуму, а падре Крістофоро (як і його прототип — священик з купецької родини Піченарді з міста Кремони) гине 1630 р. в чумному лазареті, де він виходжував хворих. Однак в його долї закладена глибока філософія, яку сповідував сам Мандзоні: постраждати за справедливість — означає перемогти (це слова мудрого Федеріго Борромео, що, до речі, теж постать історична). Це стоїчна філософія мучеників, для яких поняття честі й справедливості вище від страху за власне життя.
Або взяти Гертруду й Безіменного: фактично це два антиподи, що переживають прямо протилежну еволюцію, знову ж таки зумовлену законами жорстокості й насильства, які панували в тодішньому італійському суспільстві. Гертруду, розумну й добру дівчину, проти її волі постригли в черниці. Унаслідок вчиненого над її душею насилля вона й сама стала в монастирі деспоткою, що, врешті, призвело її до злочину: взявши під своє заступництво Лючію, вона свідомо віддала її в руки Безіменного — отже, на ганьбу й загибель. Зовсім інакший злам відбувається в душі Безіменного. Це відомий на всю Італію й водночас таємничий злочинець, що живе в неприступному замку в горах, «мов орел у своєму кривавому гнізді». Спершу всі підкоряються його злій волі; так, він наказує своїм браві викрасти Лючію з монастиря, діючи на прохання дона Родріго та за згодою Гертруди. Але, побачивши перед собою беззахисну дівчину, цей злочинець переживає потрясіння. Він не тільки рятує Лючію від дона Родріго, а й взагалі, отримавши прощення від кардинала Федеріго, стає на чолі народних повстанців, які борються проти іспанських гнобителів. (Історичні й ці постаті: прототипом «синьйори» була Маріана — дочка міланського графа, після постригу Вірджінія де Лейва,— про неї Мандзоні дізнався з історичних праць Д. Ріпамонті та Л. Мураторі; є ім'я і в Безіменного — це уславлений своєю жорстокістю міланський феодал Бернардіно Вісконті).
Взагалі, спасіння Лючії і переродження Безіменного — чи не єдина суто романтична колізія в реалістичному романі Мандзоні, яка до того ж будується за законами християнської легенди (перетворення розбійника на праведника й чудесне спасіння невинної дівчини). Та характери це діаметрально протилежні: образ Безіменного — контрастний, суперечливий, химерний, а образ Лючії — витончений, ніжний, ідеальний. Річ у тім, що Мандзоні й справді шукав ідеальне духовне начало своєї нації, і втілення його знайшов у душі простої селянської дівчини. Внутрішня шляхетність і гідність, цілісність і моральна непохитність її вдачі є тією основою, яка здатна забезпечити, на думку Мандзоні, майбутнє народу і неперервність його духовних традицій.
Справжнє відкриття письменника — Ренцо Трамальїно. «Перша людина в нашій історії» — так називають його італійські дослідники: не титан і не король, не лицар і не полководець, а просто — людина. Причому це дуже колоритний, суто народний італійський характер: стихійний, бурхливий, але й розважливий теж; украй довірливий і разом з тим трохи скептичний; безконечно добрий, благородний — і непокірний водночас. І от у цій нещасливій долі неприкаяної людини, такої, здавалось би, беззахисної перед шквалами історичних бур, Мандзоні ніби зосереджує багатостраждальну історію цілого народу. Недарма Ренцо, ні за що ні про що змушений поневірятися, опиняється серед повсталого натовпу, ладного нарешті поквитатися із своїми кривдниками, чи блукає під час епідемії чуми вулицями Мілана: суспільне лихо і чиєсь особисте нещастя, глобальні події і витоптаний ландскнехтами виноградник — усе це епос народних страждань. Тому так реалістично, так моторошно описаний історичний факт чуми, але водночас він є трагічним символом: спустошена чумою Італія — це випалена душа цілого народу й розтерзана душа самого Ренцо. Та підніметься витоптаний виноградник, селяни повернуться до своїх щоденних клопотів, і Ренцо, пройшовши не одне коло земного пекла, знову підійде до порога Лючії— все воскресає і відроджується під пером Мандзоні. Але що дало їм змогу — і Ренцо, і Лючії, і Аньєзе — вистояти в цій нерівній боротьбі не просто з усемогутнім феодалом, а, власне, й цілою державною системою безкарності, насильства і гноблення? Лише одне: непохитна народна мораль, яка сформувала їхню свідомість, яка є основою їхнього внутрішнього життя. Їм вдається перебороти терор свавільного можновладдя, обминути всі пастки, наставлені на них деспотичною державою та лицемірними законами, пережити навіть чуму,— і все через те, що вони ладні були вмерти, але не зректися своїх почуттів і не піти супроти свого сумління. Тому й виживають вони, бо лишаються до кінця вірні собі, вірні тим поняттям справедливості й честі, що йдуть з глибин національної свідомості й культури. А вірність собі — це запорука перемоги, і як виживають вони, так воскресає й цілий народ.
Однак у дослідженні народного характеру письменник не обмежується лише цим аспектом його складної діалектики. Адже не тільки наївні й чисті Ренцо та Лючія є в цьому романі,— немало в ньому й зовсім інших персонажів: страшні браві, які тероризують людей, зловісні монатті, що звозять трупи під час чуми й займаються при цьому мародерством, шпики, котрі нечутно сновигають по Мілану,— точнісінько, як і за часів самого Мандзоні. Особливо відчутна ця діалектика народного характеру в епізоді міланського бунту та в описі чуми в Мілані. Ставлення Мандзоні до бунту далеко не однозначне. Письменник визнає справедливість народного обурення, проте не схильний ідеалізувати історію: він не може не бачити, що основним законом епохи, де панують війни, злочини, забобони, неминуче стає насильство. Голодні міланці не здатні збагнути причин свого нещастя: їм здається, що коли розгромити пекарні й повісити кількох пекарів, то голод відразу припиниться (якщо повсталі, резонно міркує Ренцо, й насправді розгромлять пекарні, то де ж тоді пекти хліб?).
Але насильством не можна перебороти насильства — з цього погляду Мандзоні оцінює конкретний бунт та й взагалі будує свою філософію історії. Для Мандзоні це зовсім не абстрактна теорія — адже він мав і свій власний великий досвід, а не лише послуговувався історичними хроніками, досвід, який допоміг йому розгледіти в моторошних видіннях епохи Тридцятилітньої війни риси й свого часу. Вже за його пам'яті Велика французька революція, що вселяла стільки надій на свободу, в період якобінського терору породила свою форму тиранії. Бачив Мандзоні також і стихійні народні бунти в Мілані на початку XIX ст., що іноді закінчувалися виявами неусвідомленої жорстокості. Так, 20 квітня 1814 р. він був свідком того, як міланці, котрих підбурили австрійські власті, потоптали портрети Наполеона (а ще ж так недавно вони зустрічали його з квітами!) й розтерзали на вулиці наполеонівського міністра Джузеппе Пріну, а тоді довго волочили його закривавлене тіло по місту (епізод в романі з облогою будинку нещасного постачальника провіанту дещо перегукується з тією страшною подією). Оскаженілий кардинал Фабріціо Руффо, якого Мандзоні проклинав ще в «Тріумфі Свободи», нацьковував темних селян на неаполітанських патріотів, що боролися за створення своєї Партенопейської республіки. Неосвічене населення у XIX ст. часто переслідувало лікарів, керуючися при цьому логікою, яка мало чим відрізнялася від логіки наляканих забобонами людей XVII ст. (видання свого роману 1840 р. Мандзоні доповнив дослідженням «Історія ганебного стовпа», де йшлося про переслідування безневинних людей під час епідемії: їх катували і вбивали на підставі безглуздого звинувачення в зумисному поширенні чуми; цей твір зіграв велику роль у боротьбі з невіглаством і забобонами). Тому до народних заворушень Мандзоні ставився вкрай обережно, завжди намагаючись знайти в них ту межу, за якою справедливе обурення людей стає некерованим інстинктом натовпу. За хронологічною послідовністю політичних подій і соціальних зрушень Мандзоні насамперед намагався побачити і відтворити моральну історію свого народу. Твір «Заручені» став першим в італійській літературі історичним романом. В європейській літературі своїм попередником і вчителем Мандзоні вважав Вальтера Скотта, називаючи його «Гомером історичного роману». Існує навіть літературний анекдот, що великий шотландець назвав «Заручених» кращим своїм романом. Однак зрозуміло, що шедевр Мандзоні створений на іншому історичному матеріалі, і метод осягнення глибин національної історії тут цілком самостійний.