Бажання зробити послугу отцю настоятелеві, приємна свідомість того, що ти заступниця іншим, думка про те хороше враження, яке могло скластися у всіх після її втручання з таким святим наміром, перші ознаки прихильності до Лючії та деяка втіха від думки, що робиш добро невинній істоті, підтримуєш і втішаєш пригноблених,— усе це схилило синьйору взяти близько до серця долю бідолашних утікачок. За настійливою вимогою синьйори та з поваги до неї їх поселили в квартирі воротарки у сусідстві з монастирем і вважали ніби монастирськими службовцями. Мати й дочка раділи від щирого серця, що так швидко пощастило знайти надійний і високоповажний притулок. Обом дуже хотілося жити там у цілковитій невідомості, однак у монастирі це виявилось не так просто, тим паче що був чоловік, який украй наполегливо намагався довідатися про одну з них і в чиїй душі до колишньої пристрасті й досади прилучилася тепер іще й злість, бо його було випереджено й пошито в дурні.
Залишмо поки що жінок у їхньому притулку й вернімося до палаццо дона Родріго в ту хвилю, коли він саме чекав наслідків свого лиходійського задуму.
Розділ одинадцятий
Мов та зграя хортів, котрі після невдалої гонитви за зайцем присоромлені вертають до хазяїна, поопускавши голови й попіджимавши хвости, вертали цієї сумбурної ночі браві до палаццо дона Родріго. Господар ходив у потемках туди й сюди по незаселеній кімнаті горішнього поверху з вікнами на майданчик перед замком. Час від часу дон Родріго зупинявся, дослухаючись, і дивився крізь шпарки поточених шашелем віконниць; він був повен нетерплячки й почасти тривоги не тільки через невпевненість в успіху, але й через можливі наслідки, бо це був найповажніший і найризикованіший захід з усіх, які будь-коли задумував наш відважний герой. Проте він заспокоював себе думкою про остороги, до яких вдавався, щоб усунути всякі докази, якщо не підозри.
«Ну, а на підозри,— думав він,— мені наплювати. Хотів би я знати, чи вишукається охочий забратися сюди, щоб подивитися, чи тут дівка, чи ні. Хай-но тільки поткнеться сюди, його гарно зустрінуть. Нехай і чернець з'являється, нехай. Стара? Хай стара виряджається до Бергамо. Юстиція? Юстиція, пхе! Адже подеста — не хлопчик і не божевільний. А в Мілані? Кому яке діло до них у Мілані? Хто стане слухати її? Хто знає про їхнє існування? Вони не мають ніяких прав на цім світі, за них навіть нікому заступитися — це такі собі, нічиї люди. Та що там, нема чого боятися! А що скаже назавтра Аттіліо! Він уже побачить, плещу я язиком чи ні. А потім... якщо вийде якесь утруднення... звідки знати? Який-небудь незичливець надумає скористатися з цього випадку... що ж, той самий Аттіліо зуміє дати мені пораду, бо йдеться про честь цілої родини...»
Однак найдужче його займала одна думка, в якій він знаходив воднораз і заспокоєння, і поживу для головної своєї пристрасті. Це була думка про ті пестощі та обіцянки, до яких він збирався вдатися, щоб задобрити Лючію. «Адже їй буде тут так страшно одній, серед усіх цих облич, що... чорт забирай, таж найбільш людське обличчя тут усе-таки в мене... що вона буде змушена звернутися до мене, просити мене. А коли вона стане просити...»
Наперед смакуючи ці солодкі хвилини, він нараз зачув тупіт, кинувся до вікна, прочинив його й вихилився назовні. Вони. «А ноші? Що за дідько! Де ж це ноші? Три, п'ять, вісім... усі тут, і Грізо так само, а нош немає. Чорт забирай, Грізо мені за це відповість!»
Коли браві позаходили, Грізо поставив у куток в одній з нижніх кімнат свій костур, зняв старого капелюха та пілігримського плаща і, як того вимагала його посада, якій у дану мить ніхто не заздрив, пішов доповідати донові Родріго. Останній чекав його вгорі на сходах, і, коли з'явилася присоромлена, розгублена фізіономія пошитого в дурні негідника, він сказав, ні — скорше крикнув йому:
— Ну, то що скажете, синьйоре хвалько, синьйоре верховодо, синьйоре «на все мастак»?
— Важко слухати докори,— мовив Грізо, не ступаючи вище першої горішньої сходинки,— коли вірно служив, старався виконати свій обов'язок, навіть ризикуючи шкурою.
— Як же все це вийшло? Послухаємо, послухаємо,— говорив дон Родріго, прямуючи до своєї кімнати, куди за ним подався й Грізо, відразу потому доповівши про те, як він усім порядкував, як діяв, що бачив і чого не бачив, що чув, чого боявся, як намагався поправити справу. Його плутана розповідь була повна сумнівів і розгубленості, які в ту хвилю панували в його думках.
— Бачу, ти не винуватий, ти поводив себе добре,— сказав дон Родріго,— і зробив усе можливе; але... але чи немає в моєму будинку шпигуна? Якщо це так і мені вдасться викрити його,— а ми його викриємо неодмінно,— то я вже йому покажу. Можеш мені повірити, Грізо, буде йому весело.
— У мене також, синьйоре, промайнула в голові така підозра,— відповів Грізо,— і, якщо вона підтвердиться, якщо вдасться викрити цього негідника, синьйор повинен віддати його в мої руки. Хто потішився, примусивши мене пережити таку нічку, той мені за це заплатить! Проте, мені здається, що тут якась інша інтрига, в якій поки що годі розібратися. Завтра, синьйоре, завтра все це з'ясується.
— То вас принаймні ніхто не впізнав?
Грізо відповів, що начебто ні. Розмова скінчилася тим, що дон Родріго дав розпорядження на наступний день, які, до речі, Грізо чудово здогадався б дати й без нього. Необхідно було вранці негайно послати двох браві до старости й зробити тому попередження, що, як ми знаємо, й було зроблено; ще двох — до покинутого будиночка сторожити, не підпускаючи нікого, хто трапиться поблизу, і приховувати ноші від сторонніх очей до настання ночі, коли можна буде послати по них, бо поки що слід було утриматися від будь-яких підозрілих дій; нарешті, піти самому Грізо, а також послати ще двох поштовхатися серед людей й дізнатися все, що можна, про нічний переполох. Віддавши ці розпорядження, дон Родріго пішов спати й відпустив Грізо, засипавши його похвалами, чим явно хотів загладити необдумані образи, якими його зустрів.
— Іди собі спати, бідний Грізо, тобі так потрібен відпочинок. Бідолаха Грізо! В роботі цілісінький день, в роботі півночі, не кажучи вже про ризик потрапити в руки селян, дістати звинувачення у викраденні чесної жінки на додаток до тих, які вже тяжіли над тобою,— і зустріти такий прийом з мого боку! Але що вдієш, люди нерідко ось так і розплачуються. Проте в цьому випадку ти зможеш побачити, що іноді відплата, якщо й не відразу, то все ж рано чи пізно настигає й на цьому світі. А тепер іди спати,— може, настане день, коли ти даси нам в руки інший доказ цього, але вже більш гідний уваги.
Назавтра вранці, коли дон Родріго встав, Грізо вже вирушив у справах. Дон Родріго відразу ж розшукав графа Аттіліо, який при його появі скривив гримасу й насмішкувато крикнув йому:
— Сан-Мартіно!
— Не знаю, що й сказати вам,— відповів, підходячи до нього, дон Родріго,— я заплачу заклад, але не це мене хвилює. Я не говорив вам нічого, бо, признаюся, розраховував сьогодні вранці примусити вас замовкнути. А втім... досить... Тепер я вам розповім усе.
— Тут не обійшлося без того, щоб чернець стромив носа,— сказав кузен, вислухавши все з набагато більшою серйозністю, ніж можна було сподіватися від такого базіки.— Оцього ченця,— провадив він,— з його манерою прикидатися простаком і з його дурними міркуваннями я вважаю хитрим лисом і шахраєм. А ось ви не звірились на мене, приховавши, які дурниці він приходив тоді молоти вам.
Дон Родріго переказав свою розмову з падре Крістофоро.
— І ви все це стерпіли? — вигукнув граф Аттіліо.— Ви дозволили йому спокійнісінько піти?
— А ви б хотіли, щоб я підняв проти себе всіх капуцинів Італії?
— Не знаю,— відказав граф Аттіліо,— чи зміг би я пам'ятати в таку хвилину про існування в світі інших капуцинів, крім цього нахаби. Невже, дотримуючись усіх осторог, так важко знайти спосіб домогтися сатисфакції від якогось капуцина? Треба вміти вчасно виявити щедрість до цілої корпорації, а потім уже можна й безкарно всипати одному з її членів. Ну та годі: він вислизнув від найбільш підходящої для нього покари, тож тепер я візьмуся за нього і, щоб повтішатися, навчу його, як говорити з нашим братом.
— Глядіть, тільки не нашкодьте мені!
— Ну, цього разу покладіться на мене, і я зроблю вам послугу як родич і друг.
— А що саме ви задумали?
— Іще не знаю. Але вже напевно удружу. Я подумаю про це... Дядечко-граф, член Таємної ради,— ось хто повинен зробити мені послугу. Любий мій дядечко-граф! Ото вже я потішаюся щоразу, коли вдається примусити його попрацювати на мене,— його, цього спритника високого польоту! Післязавтра я буду в Мілані, і так або інак нашому ченцеві перепаде на горіхи.
Тим часом подано сніданок, за яким і далі точилася розмова про таку важливу справу. Граф Аттіліо говорив про неї досить невимушено і хоча ставився до неї так, як того вимагала його дружба з кузеном і їхня спільна фамільна честь,— згідно з тими поняттями, які були в нього щодо дружби й честі,— проте часом він не міг утриматися й посміювався в вуса з такої «удачі» кузена. А дон Родріго, безпосередньо зацікавлений у справі, доти потай розраховуючи здійснити ризикований захід і з тріском провалившись, був у полоні ще сильніших пристрастей і важких думок.
— Гарненькі ж плітки поширять тепер ці голодранці по всьому околу! — говорив він.— А мені, зрештою, яке діло? Правосуддя? Плював я на нього. Доказів немає ніяких. А якби й були — мені однаково наплювати! Про всяк випадок я сьогодні вранці наказав попередити старосту, щоб він не подумав доповідати подеста про те, що сталося. Нічого не буде, тільки поповзуть усякі плітки — ось що мене злить, а надто те, що з мене так нахабно посміялися.
— Ви зробили все, як треба, — відповів граф Аттіліо.— Оцей ваш подеста — справжній бовдур, порожня довбешка, не подеста, а зануда... втім, він чоловік благородний, розуміє свій обов'язок. І саме коли доводиться мати справу з такими людьми, треба старатися не ставити їх у важке становище. Якщо який-небудь негідник староста доповість, то подеста, попри всю свою прихильність до нас, усе ж, звісно, буде змушений...
— А ви,— з деяким роздратуванням урвав його дон Родріго,— ви мені псуєте всю справу своєю манерою вічно в усьому йому суперечити, уривати його, а при нагоді навіть висміювати. Справді, якого дідька! Чому подеста не може бути в чомусь упертим ослом, якщо в іншому він благородний чоловік?
— Знаєте що, кузене,— сказав, глянувши на нього з подивом, граф Аттіліо,— я починаю запідозрювати, що ви трошки злякалися. Ви починаєте сприймати серйозно навіть подеста.
— Дозвольте, а хіба не ви самі сказали, що з ним треба рахуватися?
— Атож, сказав,— і якщо йдеться про серйозну справу, то я вам покажу, що я не хлопчисько. Ви знаєте, яка в мене велика рішучість допомогти вам. Я можу власною персоною відвідати синьйора подеста. Як ви гадаєте, чи буде він задоволений такою честю? І я ладен дати йому говорити цілих півгодини про графа-герцога й про нашого синьйора кастеллана — іспанця, й погоджуватися з ним у всьому, хоч хай він навіть меле явні дурниці. А потім я вкину слівце про дядечка-графа, члена Таємної ради; адже ви знаєте, яке враження отакі слівця вчиняють на синьйора подеста. Бо ж, зрештою, він більше потребує нашого заступництва, ніж ви — його потурання. Справді, я піду до нього, і ви побачите — він зробиться до вас іще доброприхильнішим, ніж досі.
Висловивши ці міркування, граф Аттіліо вирядився на полювання, а дон Родріго й далі з тривогою дожидав повернення Грізо. Нарешті, коли настав час обідати, той прийшов з доповіддю.
Переполох минулої ночі був такий бурхливий, а зникнення трьох чоловік із невеликого села — подією такою надзвичайною, що пошуки як через старанність, так і з цікавості, природно, мали стати завзятими й упертими; з другого боку, надто вже багато було людей, які дещо знали, і ці люди навряд чи погодились би мовчати. Тільки-но Перпетуя показувалась у дверях, як хто-небудь одразу чіплявся до неї з розпитами про те, хто ж ото так налякав її хазяїна, і Перпетуя, пригадуючи всі обставини справи й збагнувши врешті, що то ж, по суті, Аньєзе пошила її в дурні, впадала від цієї підступності в таке шаленство, якому неодмінно потрібно було дати вихід. Не те щоб вона стала жалітися перед першим стрічним, в який спосіб її піддурено,— про це вона й не заїкнулася; але не розповідати, як пожартували з її бідним хазяїном, вона була неспроможна, а надто замовчати те, що таку річ задумали й намагалися вчинити такий славний хлопець, така шанована вдова й така скромниця-недоторка. Хоч би як суворо наказував їй дон Абондіо, хоч би як палко просив він її тримати язика за зубами, хоч би як ревно твердила вона йому сама, що нема чого нагадувати їй те, що ясно й зрозуміло само собою,— все ж ця велика таємниця трималася в ній, мов ото в старій, погано стягненій обручами бочці тримається дуже молоде вино, яке бурлить і піниться і, якщо не вибиває чопа, то пускає сік повз нього й виходить назовні піною, просочуючись між клепками, подекуди виступаючи краплями, аж його можна покуштувати і майже точно визначити, що то за вино.
Жервазо, котрий ніяк не міг повірити, що цього разу він знає більше від інших; Жервазо, котрий ставив собі в неабияку заслугу пережитий ним моторошний переляк і думав, що він уподібнився іншим людям, бо замішаний у справу, яка добряче пахне криміналом,— можна сказати, згорав від бажання похвалитися всім цим. І хоча Тоніо, серйозно подумуючи про можливі слідство й суд та необхідність відповідати за все, наказав Жервазо, підносячи кулаки до самого його обличчя, нічого нікому не говорити, все ж не було підхожого засобу, щоб остаточно затулити йому рота. А втім, і сам Тоніо, провівши цю незвичайну ніч поза домівкою, повернувся додому не зовсім звичною ходою, з таємничим виглядом і в такому піднесеному, сприятливому для відвертості настрої, що не зміг приховати пригоди від своєї дружини, а вона, зрозуміло, не була німа.
Найменше за всіх говорив Меніко, бо щойно він розповів батькам про свою роль у цій історії, як вони визнали його участь у провалі заходу, задуманого самим доном Родріго, такою небезпечною справою, що навіть не дозволили хлопчикові доказати все до кінця й тут же дали йому суворий наказ, підкріплений погрозами, мовчати надалі як риба. А назавтра вранці їм здалося, що вжитих ними заходів безпеки замало, і вони вирішили тримати хлопчика під замком весь цей день та ще кілька наступних. І що ж? Коли пізніше вони ж самі теревенили з сусідами і, без усякого бажання показати, що знають більше за них, доходили до темного місця про втечу трьох наших бідолах,— як вони втікали, та чому, та куди,— то самі ж і повідомили, що ті переховуються в Пескареніко. Таким чином, і ця обставина зробилася темою для загального обговорення.
Із усіх цих уривчастих відомостей, зібраних потім докупи й ізшитих, як це звичайно робиться, з клаптиками на додачу, які природно виходять при шитті, можна було скласти таку правдоподібну й доладну історію, що вона витримала б найдоскіпливіший критичний розгляд. Проте саме наліт браві,— епізод надто гучний і надто серйозний, щоб його можна було обійти, до того ж такий, що про нього ніхто нічого не знав до пуття,— цей епізод геть заплутав усю історію. Пошепки вимовляли ім'я дона Родріго — тут думка була одностайна; в іншому все було неясно й будувалося на здогадах. Чимало розповідали й про двох головорізів, яких бачили на вулиці вже надвечір, і про третього, який стояв при вході до шинку. Тільки ж що можна було з'ясувати з допомогою самого тільки цього голого факту? Допитувались у хазяїна шинку, хто був у нього звечора напередодні; але той, коли вірити йому, не міг навіть пригадати, чи він бачив кого-небудь того вечора, і відкручувався від усіх, кажучи, що шинок — однаково що морська гавань.
Та найбільше вносив плутанини в усі голови й розладнував усякі здогади таємничий подорожній, якого бачили і Стефано, і Карландреа,— той самий подорожній, якого розбійники хотіли зарізати і який пішов разом з ними або якого вони силою повели з собою. Чого він приходив? Це душа, прибула з чистилища на допомогу жінкам, казали одні. Це засуджена душа подорожнього, плутяги й нечестивця, який постійно з'являється вночі, щоб приставати до тих, хто чинить те саме, що й він чинив за життя, запевняли другі. На думку третіх, то був справдешній живий подорожній, якого розбійники таки хотіли зарізати, побоюючись, що він почне кричати на все село. Ні, це був (подивіться, до чого тілька можна додуматися!) один із тих самих грабіжників, перебраний подорожнім. Одно слово, він був то тим, то іншим,— ким завгодно,— і забракло б усієї прозорливості й досвідченості Грізо, щоб установити, хто ж то був насправді, якби йому довелося встановлювати цю подробицю історії тільки з чужих слів. Та, як відомо читачеві, те, що робило всю історію заплутаною для інших, було якраз більш ніж ясне для нього самого. Послуговуючись цим як ключем для тлумачення інших відомостей, зібраних ним особисто або через підлеглих йому вивідувачів, він з усього цього міг скласти для хазяїна досить повну доповідь.