— Але сьогодні, що було сьогодні?
— А-а, сьогодні? То ви про сьогоднішнє ще нічого не чули?
— Анічогісінько. Ніхто сюди не завертав.
— То дайте мені промочити горло, і я розповів вам про сьогоднішні справи. Дізнаєтеся про все.— Він налив у склянку вина, взяв її в руку, двома пальцями другої руки трохи підняв вуса, відтак розгладив бороду, випив і повів далі: — Сьогодні, любі друзі, день мало не вийшов такий самий бурхливий, як і вчорашній, коли не гірший. Я, можна сказати, сам собі не вірю, що сиджу ось тут і теревеню з вами, бо я вже був відкинув усяку думку їхати й збирався залишитися стерегти свою крамничку.
— Який же дідько там хазяйнував? — спитав один із слухачів.
— О, саме дідько, зараз почуєте.— Подрібнюючи поставлену перед ним страву й почавши їсти, він вів далі свою розповідь. Співтрапезники, розташувавшись обабіч столу, слухали навстоячки, пороззявлявши роти. Ренцо, не показуючи зовні, що це стосується і його, також слухав уважно,— либонь, уважніше за всіх,— звільна дожовуючи останні шматки.
— Тож слухайте, сьогодні вранці негідники, які вчора збили всю цю жахливу бучу, збиралися по домовлених місцях (тут безперечно була змова: усе було підготовано) і знов завели ту саму пісню — почали вештатися по вулицях і горлали, скликаючи людей. Отак буває, коли, вибачте на слові, підмітають вулицю: що далі, то купа сміття більша. Коли їм здалося, що народу зібралося досить, вони вирушили до будинку синьйора завідувача продовольством,— неначе їм мало було тих неподобств, які вони вчинили над ним учора,— над таким синьйором! Які ж бо негідники! А що тільки про нього говорили!. Однак усе те вигадки,— це чудовий синьйор, акуратний, я вас можу запевнити в цьому, бо я в нього своя людина, постачаю сукно на лівреї його служникам. Отож, значить, вирушили вони до його будинку. Треба було бачити, що то за наволоч, такі рила! Уявіть собі, вони пройшли повз мою крамницю — ох, і морди... куди до них братися євреям! А які слова вони вивергали! Хоч вуха затикай, та тільки дуже вже не хотілося привертати до себе уваги. Отож ішли вони з явним наміром розграбувати будинок, але...— Тут, високо піднявши ліву руку, купець розчепірив пальці й приставив великого до кінчика носа.
— Але... що ж? — спитали водночас ледве не всі слухачі.
— А де,— провадив купець,— вулиця виявилася перегородженою колодами та возами, а за цією барикадою стояли стрункі шеренги іспанських солдатів з наведеними на розбійників аркебузами. Коли вони побачили всю цю фортифікацію... Що б ви зробили, бувши ними?
— Повернули б назад.
— Саме так,— вони це й зробили. Та послухайте, що було далі,— чи ж не дідько під'юджував їх? Приходять вони на Кордузіо й бачать пекарню, яку вони ще напередодні збиралися пограбувати. Що ж там відбувалося в цей час? Розподіляли хліб серед постійних покупців. Там саме були й синьйори, притім синьйори найпершої статті, які пильнували, щоб усе йшло як слід. А негідники (кажу вам, що в них вселився сам біс, а до того ж хтось їх ще й підбурював), негідники як скажені вдерлися досередини: хапай, хто що може! В одну мить кавалери, пекарі, покупці, буханці хліба, прилавки, лави, діжі, ящики, мішки, решета, висівки, борошно, тісто — все полетіло шкереберть!
— А іспанські солдати?
— Солдати стояли на варті біля будинку завідувача продовольством. Не можна ж і на кліросі співати, і хреста носити. Кажу вам, усе скоїлося в одну мить: хапай, хто що може. Розтягли все, що могло бодай коли-небудь знадобитися. А потім знову захотіли повторити чудову вчорашню вигадку: позносити все, що лишилося, на площу й розпалити там багаття. Розбійники вже були заходилися виносити добро, аж враз один з них — найвідчайдушніший — зробив веселеньку пропозицію... Як ви гадаєте, яку?
— Яку?
— Звалити в самій крамниці все на одну купу й підпалити, а разом з нею й будинок. Сказано — зроблено...
— Отак узяли й підпалили?
— Постривайте. Одному доброму чоловікові з сусіднього будинку нараз сяйнула думка: він побіг нагору, в житлові кімнати, розшукав розп'яття, прикріпив його до віконної арки, взяв біля узголів'я ліжка дві освячені свічки, запалив і поставив на підвіконня, обабіч розп'яття. Народ почав дивитися вгору. У Мілані, треба вам сказати, ще живий страх божий,— і всі схаменулися. Тобто, я маю на увазі, більшість. Були, звичайно, й такі дияволи, які задля грабунку готові підпалити й сам рай. Проте, побачивши, що народ не на їхньому боці, вони мусили облишити свій намір і принишкнути. Тепер вгадайте, що ж раптом сталося? Все соборне духівництво в хоральних одіяннях, піднявши хреста, рушило врочистою процесією. І архіпастир, монсиньйор Мадзеста, став проповідувати в одному місці, соборний сповідник, монсиньйор Сетала,— в другому, а за ними й решта по різних місцях. «Чесні миряни! Що ж це ви хочете вчинити? Чи ж це приклад, який ви подаєте дітям вашим? Ідіть же собі по домівках. Невже ви не знаєте, що хліб подешевшав, став іще дешевший, ніж досі? Підіть-но подивіться: оголошення вивішено на кожному розі».
— І це правда?
— Чорт забирай! То як ви гадаєте, соборне духівництво вийшло в урочистому одінні так собі, щоб розповідати казки?
— І що ж народ?
— Потроху став розходитись. Усі кинулися до перехресть. Хто вмів читати, справді побачив мету. Тільки подумайте: хліб вісім унцій за сольдо.
— Дешевина!
— Не кажіть! Гарний виноградник, аби лиш вистояв. Знаєте, скільки борошна порозносили вони за вчорашній день і за сьогоднішній ранок? Можна було б прогодувати все герцогство упродовж двох місяців.
— А для решти країни, крім Мілана, ніякого гарного закону не видали?
— Те, що зроблено для Мілана, зроблено цілком за рахунок міста. Не можу вам сказати, що буде для вас,— на те божа воля. Поки що заворушення припинились. Я ще не все вам розповів. Зараз почуєте найцікавіше.
— То що там ще?
— А ось що: чи то вчора звечора, чи то сьогодні вранці чималу кількість бунтарів похапали, й відразу стало відомо, що верховодів буде повішено. Щойно ця чутка поширилася, як люди квапливо порозходилися до домівках, щоб не потрапити в їх число. Коли я від'їжджав, Мілан був схожий на чернечу обитель.
— А що, їх і справді повісять?
— Аякже! І негайно,— відповів купець.
— А народ — що він робитиме? — спитав той самий, який поставив попереднє запитання.
— Народ? Піде дивитися,— відповів купець.— Їм так хотілось бачити, як хрещений чоловік помирає привселюдно, що вони, мерзотники, хотіли порішити синьйора завідувача продовольством. Натомість їм тепер покажуть кількох голодранців з виконанням усіх законних формальностей, у супроводі капуцинів і братів доброї смерті[98], — так їм і треба. Цей захід, бачте, застережний і цілком необхідний. Бо вони набули поганої звички заходити до крамниць і робити запаси, не послуговуючись гаманцем. Якби їх не спинили, то вони б услід за хлібом добралися б і до вина,— і пішло б... зважте самі, чи схотіли б вони кинути таку вигідну звичку? Скажу вам відверто: для порядного чоловіка, який тримає крамницю, це не дуже потішна думка.
— Певна річ,— сказав один із слухачів.
— Певна річ,— в один голос повторили інші.
— І все це,— вів далі купець, витираючи бороду серветкою,— було задумано давно. Була така ліга, вам це відомо?
— Була ліга?
— Атож, була. А все це — підступні задуми наварців й отого французького кардинала,— ви знаєте, кого я маю на увазі: у нього ще й ім'я якесь таке напівтурецьке[99]. Щодень він задумує щось нове, аби лиш завдати якоїсь шкоди іспанській короні. Та найбільше йому кортить зробити якусь капость Міланові, бо ж він, шахраюга, чудово бачить, що головна сила короля саме тут.
— Ще б пак!
— Бажаєте доказів? Найдужче шуміли саме чужоземці. По місту вешталися типи, яких ніхто ніколи в Мілані не бачив. Ой, до речі, я ж забув розповісти вам про один правдивий випадок, який мені розказали. Поліція злапала в якомусь шинку одного хлопця.
Ренцо, котрий не пустив повз вуха жодного слова а купцевої розповіді, тут увесь аж похолов і навіть аж підскочив, забувши, що треба стримуватись. А втім, ніхто цього не помітив, і оповідач, не уриваючи своєї розповіді, провадив далі: — Про того хлопця поки що нічого не відомо: ні звідки він узявся, ні хто його підіслав, ані якого він роду й племені. Але, поза всяким сумнівом, це був один із верховодів. Уже вчора, в самий розпал безчинств, він буянив на всі заставки, а потім, ніби йому було цього мало, почав проповідувати й запропонував не що інше, як перебити всіх синьйорів. Розбійник! Та як же б стала жити біднота, коли б усіх синьйорів було перебито? Поліція вистежила й схопила того типа, знайшла в нього цілу паку листів і потягла до в'язниці. Та де там! Його поплічники, сторожуючи біля шинку, зібралися великим натовпом і звільнили розбійника.
— І де ж він подівся?
— Невідомо. Чи то втік, чи то сховався в Мілані. Такий уже воно отой народ — ні будинку, ні вогнища в них немає, а притулок і сховище завжди знаходять. Проте тільки доти, доки їм допомагає диявол, а потім вони однаково попадаються, і саме коли найменше чекають цього. Бо ж коли груша достигла, то настав час падати їй з дерева. Поки що достеменно відомо, що листи залишилися в руках поліції, а саме в них і описана вся крамола. І, кажуть, чимало народу поплатиться за це. Тим гірше для них, бо вони пів-Мілана перевернули догори дном, а збиралися зробити дещо й гірше. Вони кричать, що пекарі — розбійники. Правильно. Але тих треба вішати згідно з законом. Кричать, і що зерно приховано. Але хто ж цього не знає? То вже клопіт начальства тримати добрих нишпорок і видобути його хоч і з-під землі та, до речі, примусити ще й спекулянтів гойдатися в повітрі у товаристві з пекарями. А коли начальство нічого не робить, то заходів повинно вживати саме місто, і якщо спершу нічого не виходить, то треба діяти знову, бо ж повторними зверненнями звичайно домагаються свого. Ось що слід робити, а не запроваджувати мерзенний звичай вдиратися до крамниць та складів і безкарно брати все, що забагнеться.
Шматок став Ренцо поперек горла. Йому відразу захотілось опинитися чимдалі звідси, від цього шинку, від цього села. І разів десять, а то й більше, він казав сам собі: «Іди геть, іди». Та побоювання викликати підозру притлумлювало всі інші почуття, владно сковувало всі його думки й далі тримало наче прибитим до лави. Пробуваючи в такому розгубленому стані, він подумав, що балакун купець колись та скінчить базікати, й вирішив підвестися з місця, тільки-но розмова перекинеться на щось інше.
— Тим-то я,— сказав один із компанії,— знаючи, як відбуваються такі справи, як погано під час безпорядків буває порядним людям, не дозволив собі піддатися цікавості й залишився вдома...
— А я що, пішов, чи як? — сказав інший.
— А я? — озвався третій.— Та якби мені довелось опинитися в Мілані, я кинув би геть усі справи й негайно повернувся б додому. У мене жінка, діти. Та й потім, сказати правду, терпіти не можу насильства.
Тут хазяїн, який теж увесь час слухав, подався до другого кінця столу подивитися, що там поробляє незнайомець. Ренцо скористався нагодою, знаком підкликав хазяїна, попросив рахунок і заплатив не торгуючись, хоча гаманець уже добряче спорожнів. Без подальших розпитів він попрямував до виходу, переступив поріг і, поклавшися на волю господню, подався в бік, протилежний тому, звідки прибув.
Розділ сімнадцятий
Часто буває досить одного бажання, щоб чоловік позбувся спокою. А тепер уявіть собі, що з'являються воднораз аж два, притім видимо супротивні. Як ви знаєте, в бідоласі Ренцо вже багато годин підряд боролося два таких бажання: одне — втікати, друге — переховуватись. А зловісні купцеві слова вкрай загострили їх — і те, й друге. Виходить, його пригода наробила шелесту, і його будь-що хочуть злапати. Хто знає, скільки поліцейських послано за ним навздогін, які дано розпорядження розшукувати його по селах, шинках, дорогах! Щоправда, міркував він, адже, зрештою, поліцейських, котрі знали його в обличчя, було всього два, а ім'я в нього на лобі не написано. Та водночас йому пригадалися різні випадки, що про них доводилося чути, і як утікачів наздоганяли й викривали в найнесподіваніший спосіб, впізнаючи їх по ході, сумнівному вигляді та інших непередбачених ознаках. Тому все здавалось йому підозрілим. Хоча в ту хвилю, коли Ренцо йшов із Горгонзоли, саме видзвонило двадцять чотири години[100] і чимраз густіші сутінки з кожною хвилиною все зменшували небезпеку, він усе ж неохоче попрямував великою дорогою, намірившись звернути на перший путівець, який зможе вивести його туди, куди потрібно. Спершу йому траплялися поодинокі подорожні. Та що юнакова уява повнилась неймовірними страхами, йому бракувало духу звернутися до когось і розпитати про дорогу. «Хазяїн сказав — шість миль,— міркував він.— Якщо, рухаючись в обхід, доведеться зробити вісім або десять, то мої ноги, які пройшли вже стільки само, подолають і їх... У бік Мілана я, безперечно, не йду, отже, я йду в бік Адди. Іди собі та й іди — рано або пізно вийдеш на неї. У цієї річки гучний голос, і коли я наближатимусь до неї, мені вже не треба буде питати дороги. Якщо трапиться човен, на якому можна переправитись, я переправлюсь негайно. А інакше пересиджу десь до ранку в полі, на дереві, мов горобець,— краще вже на дереві, ніж у в'язниці».
Невдовзі він побачив стежку, що завертала ліворуч. Він пішов нею. Якби Ренцо зустрів когось у цю годину, то, зовсім не бентежачись, спитав би дорогу. Та довкола не було ані душі. Тому він ішов собі, куди вела дорога, й міркував: «То це я — буянив! Я — підбурював перебити всіх синьйорів! У мене — пачка листів! Мої товариші дожидали мене! Дорого б я дав, щоб зустрітися віч-на-віч із оцим купцем по той бік Адди (ох, коли вже я переправлюсь через цю жадану Адду!), спинити його і розпитати до пуття, звідки в нього всі ці вірогідні відомості. Тож знайте тепер, любий мій синьйоре, що справа відбувалась отак і отак і що бушував я, допомагаючи Феррерові, як рідному братові. Знайте, що розбійники стали моїми друзями, бо в потрібну хвилину я сказав їм добре слово християнина, а перед цим вони хотіли утнути зі мною злий жарт. Знайте, що в той час, коли ви тряслися над своєю крамницею, я давав м'яти собі боки, щоб урятувати вашого синьйора завідувача продовольством, якого я і в вічі не бачив. Тепер ждіть, щоб я бодай пальцем поворухнув, допомагаючи синьйорам!.. Звичайно, задля спасіння душ це робити треба: адже вони також наші ближні. А щодо тієї товстої пачки листів, де викладено всю крамолу й які тепер у руках поліції, то хочете, побиймось об заклад, що я покажу її вам зараз без усякої допомоги нечистої сили? Ось вона!.. Як? Всього один лист? Достоту так, синьйоре, всього один лист. І лист цей, коли зволите знати, писаний ченцем, у якого вам, у кожному разі, є чого повчитися. Ченцем, з чиєї бороди єдина волосинка, не ображайтеся, варта всієї вашої бороди. І написано цього листа, як бачите, другому ченцеві, теж неабиякому чоловікові... Тепер ви бачите, що за шахраї мої друзі. І навчіться іншим разом говорити інакше, а надто, коли справа стосується ближнього».
Проте через якийсь час Ренцо перестав про це думати: оточення цілком поглинуло увагу бідного мандрівника. Побоювання, що його наздоженуть і впізнають, побоювання, яке повсякчас отруювало йому мандрівку, тепер уже не турбувало його, та зате скільки інших обставин робили її ще тоскнішою! Темрява, самотність, втома, нині набагато сильніша й уже обтяжлива, безшумний, рівний, легкий вітрець, що був зовсім не до речі чоловікові, все ще в тій одежі, в яку він убрався, щоб іти вінчатися і відразу з усією урочистістю повернутися додому. І, нарешті,— що було найтяжче — це блукання, так би мовити, навздогад, у пошуках відпочинку й безпеки.
Коли йому траплялося переходити якесь село, він ступав дуже поволі, поглядаючи, чи не видно денебудь розчинених дверей. Але ніде не бачив ознак того, що жителі ще не спали, і тільки зрідка в завішеному віконці блимав самотній вогник. Дорогою, далеко від житла, він знай зупинявся, дослухаючись, чи не долинає врешті такий жаданий шум Адди, але намарне. Чулось тільки далеке собаче виття з якоїсь самотньої садиби, жалібне й зле. При його наближенні виття переходило в частий і скажений гавкіт, а проходячи повз ворота, він чув і міг майже бачити, як пес, просунувши морду в шпару, гавкав з подвоєною силою,— і це відразу відбивало в Ренцо всяку хіть постукати й попросити притулку. Та й, либонь, якби навіть і не було собак, він би не зважився на це. «Хто там? Чого вам треба о такій порі? Як ви сюди потрапили? Хіба немає заїздів, щоб переночувати?» — ось що,— думав він,— почую я в кращому випадку, коли постукаю. А то ще, чого доброго, розбуджу якогось страхополоха, котрий загорлає: «Рятуйте! Грабують!» Треба мати напоготові чітку відповідь, та що я відповім? Коли вночі чоловік чує шум, йому тільки й увижаються розбійники, лиходії, засідки. Нікому й на думку не спаде, що порядна людина може серед ночі опинитися в дорозі, якщо тільки це не синьйор у кареті». І він вирішив попроситися ночувати тільки в крайньому разі й простував уперед, плекаючи надію хоча б вийти на берег Адди, щоб уже не довелося шукати її серед білого дня.