Шлях кривди широкий, зауважує з цього приводу наш автор, та це не означає, що він зручний: є на ньому свої терени, свої слизькі місця. Шлях цей неприємний і стомливий, хоч і йде вниз.
Дон Родріго не хотів ні зійти з цього шляху, ні повернути назад, ані спинитися, проте дійти до кінця сам був неспроможний. Та йому спала на думку одна річ, яка могла б допомогти йому в цій справі, а саме: звернутися до одного чоловіка, чия рука діставала туди, куди не досягав навіть зір інших. Для цього чоловіка важкість заходу нерідко ставала додатковою підставою взятися за нього. Проте тут були свої незручності й певний ризик, тим більший, чим менше можна було розраховувати все заздалегідь, бо ж важко було визначити загодя, до чого доведеться дійти, зв'язавшися з таким чоловіком — дуже могутнім спільником, але й не менш норовливим і небезпечним кондотьєром.
Ламаючи собі голову, дон Родріго кілька днів вагався: продовжувати справу чи облишити її. І обидва рішення таїли в собі неприємності. Тим часом надійшов лист від кузена з повідомленням, що задумана інтрига починається добре. А невдовзі після блискавки вдарив грім. Одного чудового ранку поширилася чутка, що падре Крістофоро відбув з монастиря Пескареніко. Цей такий швидкий успіх і лист від Аттіліо, в якому той усіляко підбадьорював кузена, погрожуючи в противному разі загальними насмішками, все більше спонукали дона Родріго до ризикованого заходу. Останнім поштовхом була несподівана звістка, що Аньєзе повернулася додому,— отже, на одну перешкоду менше на шляху до Лючії.
Дамо звіт про ці дві події, почавши з останньої.
Тільки-но мати й дочка влаштувалися в своєму притулку, як по Монці, а значить, в монастирі, поширилася звістка про великий бунт у Мілані, а слідом за цією головною новиною — нескінченна вервечка подробиць, які щохвилі множились і змінювались. Воротарка, якій із свого будинку було дуже зручно тримати одно вухо до вулиці, а друге — до монастиря, збирала новини і тут, і там, про все доповідаючи своїм гостям: «До в'язниці посадовили двох, шістьох, вісьмох, чотирьох, сімох... їх повісять, одних перед «Пекарнею на милицях», інших у кінці вулиці, де будинок завідувача продовольством. Ох-ох-ох! Ви тільки послухайте: один утік, родом чи з самого Лекко, чи з околу. Імені його я не знаю, але довідаюсь обов'язково. Цікаво, чи знаєте ви того хлопця?»
Зважаючи на те, що Ренцо прибув до Мілана якраз у фатальний день, це повідомлення викликало неспокій у жінок, а надто у Лючії. Та уявіть собі, що було, коли воротарка сказала їм: «А той хлопець, який втік, щоб не потрапити на шибеницю, якраз із вашого села, прядильник шовку, звуть Трамальїно, знаєте такого?»
У Лючії, котра сиділа й підшивала щось, робота так і випала з рук. Вона поблідла, змінилася на обличчі, тож воротарка, певна річ, помітила б це, якби була ближче до неї. Та вона стояла на порозі з Аньєзе, а остання хоч і теж була вражена, однак не до такої міри, й змогла опанувати себе. Аби тільки щось відповісти, вона сказала, що в маленькому сільці всі знають одне одного, і вона його також знає, але їй невтямки, як могло з ним скоїтися таке, бо він хлопець сумирний. Відтак спитала, чи правда, що він утік, і куди.
— Утік! Усі кругом говорять. Але куди — невідомо; може, його знову схоплять, а може, він у надійному місці. Та якщо вже він знов потрапить у їхні пазурі, оцей ваш сумирний хлопчина...
На щастя, тут воротарку хтось покликав, і вона пішла. Уявіть собі, що було з матір'ю й дочкою. Упродовж кількох днів бідна жінка й невтішна дівчина не знали анічогісінько, думаючи лише про те, як, та чому, та які будуть наслідки такої прикрої події. Коли випадала нагода, вони пошепки обговорювали між собою це страшне повідомлення.
Нарешті, якось у четвер, до монастиря з'явився невідомий чоловік і спитав Аньєзе. Це був рибалка з Пескареніко, котрий, як звичайно, їхав до Мілана продавати рибу. Добрий фра Крістофоро попросив його, щоб по дорозі через Монцу він завернув до монастиря, передав поклін жінкам, розповів їм про сумну пригоду з Ренцо, порадив набратися терпіння й надіятися на бога та запевнив бідолашних, що він, смиренний чернець, звичайно, їх не забуде й чекатиме нагоди допомогти їм, а поки що неодмінно щотижня повідомлятиме їм новини в отакий спосіб або ж якось інакше. Більше про Ренцо посланець не зміг повідомити нічого нового й вірогідного, крім того, що в його будинку зроблено обшук і вжито заходів, щоб затримати втікача. Але відразу додав, що всі пошуки скінчилися безуспішно й достовірно відомо тільки, що він щасливо перебрався на бергамську територію. Така певність, годі й казати, була величезним втішенням для Лючії. Від тієї хвилини вона вже не плакала безперервними й гіркими сльозами, знаходила велике заспокоєння в щиросердих розмовах з матір'ю і в молитвах висловлювала хвалу Господові.
Гертруда частенько викликала її до своєї особистої приймальні й подовгу бесідувала з нею, захоплюючись безпосередністю й лагідністю бідолашки та постійно вислуховуючи благословення й подяки з її боку. В напливі відвертості Гертруда розповіла їй також частину своєї власної історії (її бездоганну частину) про те, скільки вона вистраждала, перш ніж піти страждати до монастиря,— й недовірливе ставлення до неї враженої Лючії потроху перейшло в палке співчуття. В цій історії вона знайшла більш ніж досить підстав для пояснення деяких дивацтв своєї заступниці, тим паче що тут стало в пригоді й міркування Аньєзе щодо мізків у синьйор.
Проте, хоч хай як хотілося дівчині відповісти цілковитою відвертістю на довіру, виявлену Гертрудою, їй навіть і на думку не спадало поділитися з нею своїми новими тривогами, своїм новим нещастям, сказати про те, хто для неї цей прядильник-утікач, бо дуже не хотілося їй розголошувати цю новину, таку ганебну й прикру. Так само вона ухилялася, скільки могла, од відповідей на повні цікавості Гертрудині розпити про події перед заручинами. Але тут вона керувалася не міркуваннями розсудливості: невинній бідолашці вся її власна історія видавалася дражливішою й важчою для розповіді, ніж усі ті, які вона чула або ж могла почути від синьйори. В них ішлося про утиски, підступи, страждання,— все це сумні й страшні речі, але про них можна було говорити. А в її власній історії до всього долучалось іще одне почуття, одне тільки слово — кохання, і їй здавалося неможливим вимовити його, говорячи про себе саму, а висловитися якось інакше вона не могла, бо це здавалося їй негожим.
Така постійна настороженість часом викликала у Гертруди прикре почуття, але скільки у Лючії було прихильності, поваги, вдячності і навіть довіри! Інколи, можливо, така незвичайна соромливість, така боязливість не подобалися Гертруді ще дужче й з іншої причини, та все це зникало від солодкої думки, яка повсякчас верталася до неї, коли вона дивилася на Лючію: «Адже я роблю їй добро». І так воно насправді й було, бо, не кажучи вже про притулок, ці бесіди, ці родинні пестощі неабияк втішали Лючію. Втішала її також і безперервна праця. Вона весь час просила дати їй роботу. Навіть до приймальні завжди приносила якесь рукоділля, щоб «руки не гуляли». Проте сумні думки вдираються усюди! Ось вона все шиє й шиє (ця робота для неї майже зовсім нова), а в її мріях — рідне мотовило, а за ним — стільки всього іншого!
У наступний четвер до них знов завернув рибалка чи то якийсь інший посланець з вітанням від падре Крістофоро й знову підтвердив, що втеча Ренцо минулася щасливо. Певніших відомостей про його гіркі блукання не було зовсім, бо, як ми вже сказали читачам, капуцин сподівався отримати їх від свого міланського побратима, якому він передоручив Ренцо. Але той відповів, що так і не бачив ні юнака, ні листа. Щоправда, приходив хтось із села, питав його, але, не заставши, пішов і більше не з'являвся.
У третій четвер не було нікого. Це не тільки позбавило бідних жінок бажаного й довгожданого втішення, але й стало приводом для занепокоєння, для сотні страшних підозр, як це завжди трапляється через кожну дрібницю з тими, хто перебуває у важкому й непевному становищі. Аньєзе й раніше подумувала, як би його побувати вдома. Коли обіцяний посланець не з'явився, її рішення зміцніло. Та для Лючії відірватися від материної спідниці було нелегко. Проте пристрасне бажання довідатися про щось і певність в надійності притулку, такого безпечного й святого, зламали її опір. І вони ухвалили між собою, що назавтра Аньєзе вийде на велику дорогу й стане дожидати рибалку, який мав би проїхати мимо, вертаючи з Мілана. Вона попросить його зробити їй таку ласку — підвезти її до Пескареніко по дорозі до рідних гір. Справді, Аньєзе зустріла його, спитала, чи падре Крістофоро не давав йому яких-небудь доручень для неї. Але рибалка цілий день перед від'їздом ловив рибу й нічого не знав про ченця. Аньєзе не довелося довго просити його. Вона попрощалася з синьйорою й дочкою, поплакала, як заведено, пообіцявши негайно дати знати про себе й скоро повернутися,— й поїхала.
В дорозі нічого особливого не сталося. Як звичайно, переночували в заїзді, вдосвіта рушили далі й рано-вранці прибули до Пескареніко. На невеликому майдані перед монастирем Аньєзе розпрощалася зі своїм візником, без кінця повторюючи йому вслід: «Хай благословить вас Господь». Їй дуже хотілося, перш ніж вирушити додому, побачитися зі своїм благодійником, падре Крістофоро. Вона подзвонила в дзвіночок. У воротах з'явився фра Гальдіно, той самий, що приходив по горіхи.
— А-а, синьйоро моя, яким це вітром?
— Та я б хотіла побачити падре Крістофоро.
— Падре Крістофоро? Його немає.
— Невже? А він скоро повернеться?
— Та як вам сказати...— мовив чернець, знизуючи плечима й втягуючи поголену голову у відлогу.
— А куди ж він відбув?
— До Ріміні.
— Куди?
— До Ріміні.
— А де це?
— Далеко! — відповів чернець, прокресливши в повітрі прямовисну лінію, ніби бажаючи показати цим величезну відстань.
— Ой лишенько! Чого ж це він відбув туди так несподівано?
— Бо так зволив падре провінціал.
— То навіщо ж було відсилати його? Адже він і тут робив багато добра. О Господи!
— Якби старшим та доводилося звітуватись про свої розпорядження, то що б то був за послух, моя синьйоро?
— Воно-то так. Тільки для мене це просто погибель.
— Знаєте, мабуть, в чім річ. Очевидячки, в Ріміні виникла потреба в хорошому проповіднику (вони у нас всюди є, але часом потрібен такий чоловік, який просто створений для цього). Тамтешній падре провінціал, треба думати, й написав тутешньому падре провінціалові, чи немає, мовляв, у нього такого й такого чоловіка, а наш падре провінціал і подумав: «Тут не обійтися без падре Крістофоро». Ось так воно, мабуть, і було, розумієте?
— Ох, ми нещасні! І коли ж це він відбув?
— Позавчора!
— Отак! І чому я не послухалася свого передчуття та не приїхала за кілька днів раніше! А невідомо, коли він може повернутися? Хоча б приблизно?
— Е, моя синьйоро! Це відомо самому тільки падре провінціалові, а може, й ні. Коли у нас падре проповідник злітає вгору, то годі завбачити, на якій гілці він сяде. То туди його кличуть, то сюди, а в нас монастирі в усіх чотирьох частинах світу. Скажімо, падре Крістофоро в Ріміні наробить багато шуму своїми великопостними проповідями,— бо ж він не завжди проповідує без підготовки, як це він робить тут для рибалок і селян. Для міських кафедр у нього є свої чудові проповіді, писані, й до того ж найкращі. От усюди й поширюється слава про великого проповідника. Тож можуть прибути по нього з... та як я можу знати, звідки? І тоді доведеться посилати його туди, бо ж ми всі живемо щедротами всього світу і, воістину, зобов'язані служити цілому світові.
— О господи, господи! — знову вигукнула Аньєзе, мало не плачучи.— Що ж мені робити без цього чоловіка? Адже він був нам за батька! Для нас це просто погибель!
— Послухайте, добра синьйоро, падре Крістофоро справді достойний чоловік, але у нас є й інші, хіба ви не знаєте? Щирі, розумні, які вміють обходитися і з синьйорами, і з бідняками. Може, звернетесь до падре Анастасіо? Або, може, до падре Джіроламо? А ні, то, може, до падре Цаккаріа? Бачите, оцей падре Цаккаріа — дуже примітний чоловік! І не звертайте уваги, як деякі невігласи, на те, що він такий хирлявий, і голосок у нього деренчливий, і борідка ріденька-ріденька. Не скажу, що він саме призначений для проповідей,— адже в кожного свої обдаровання,— ну, а щоб дати пораду, то знайте, це чоловік що треба!
— Ой ні, на бога! — з вдячністю вигукнула Аньєзе, але й з нетерпінням, як це завжди буває, коли відповідають на пропозицію, яка не дуже подобається, хоч і дається від щирого серця.— Що мені з того, що один падре такий, а другий такий, коли той бідолаха, якого тут більше немає, знав усі наші справи і все влаштував, щоб допомогти нам.
— Ну, тоді доведеться потерпіти.
— Це я знаю,— відповіла Аньєзе,— пробачте, що потурбувала.
— Та що ви, добра синьйоро! Мені вас дуже шкода. А коли ви вирішите звернутися до когось із нашої братії, то монастир осьдечки, завжди на своєму місці. Ну, та й я скоро знов навідаю вас — прийду збирати олію.
— Бувайте здорові,— попрощалася Аньєзе й попрямувала до свого села, засмучена, збентежена, розгублена, як отой бідний сліпець, що згубив свого ціпка.
Обізнані дещо краще, ніж фра Гальдіно, ми можемо розповісти, як усе те відбувалося насправді. Щойно приїхавши до Мілана, Аттіліо, як і обіцяв кузенові Родріго, вирядився навідати їхнього спільного дядька, члена Таємної ради. (Це була рада, яка складалася за того часу з тринадцяти чоловік, цивільних і військових; губернатор радився з ними про справи, а в разі смерті або зміни губернатора рада тимчасово перебирала на себе всю владу). Дядько-граф, цивільна особа і один із найстаріших членів ради, мав там деяку вагу, а в хисті використовувати її для своєї мети й діставати від цього вигоду був неперевершений. Говорив він завжди загадково, мовчав багатозначно; завжди чогось не доказував; примружував очі, що в нього значило: «Не можу сказати»; лестив на всі заставки, не даючи жодних обіцянок; чемно погрожував,— усе в нього було скеровано до однієї мети, і з усього він так чи інакше мав користь. Іноді він, бувало, промовить: «Я в цій справі нічим не можу вам допомогти»,— і це була суща правда, але скаже це з таким виглядом, що йому ніхто не повірить; отож зрештою склалася перебільшена думка про його можливості, а звідси й зріс його вплив: так по аптекарських крамничках часом іще трапляються коробки з таємничими арабськими написами, а всередині — порожні, проте вони сприяють підтриманню репутації крамнички. Вплив дядечка-графа, що вже давно й безперервно зростав, хоча й досить повільно, за останній час зробив раптом, як ото кажуть, гігантський стрибок у зв'язку з однією надзвичайною обставиною, а саме: його поїздкою до Мадріда з посланням до королівського двору. Про те, як його там приймали, треба було послухати з його власних уст. За словами дядечка, граф-герцог виявив до нього особливу увагу, наблизивши його до себе настільки, що якось навіть у присутності всього двору спитав, чи сподобався йому Мадрід, а іншого разу, стоячи з ним в амбразурі вікна, віч-на-віч, сказав йому, що Міланський собор — найбільший храм у володіннях короля.
Засвідчивши дядечкові-графу свою повагу й повітавши його від імені кузена, Аттіліо промовив із тим поважним виглядом, якого він міг прибирати при нагоді:
— Я вважаю своїм обов'язком, анітрохи не принижуючи дона Родріго, попередити вас, синьйоре дядечку, про одну справу, яка без вашого втручання може набути серйозного характеру й призвести до поганих наслідків.
— Можу собі уявити: знов щось устругнув.
— Щиро кажучи, цього разу винуватий не мій кузен. Але він дуже схвильований, і, повторюю, тільки ви особисто, синьйоре дядечку, можете...
— Побачимо, побачимо...
— Там у них є один чернець-капуцин, він має щось проти Родріго, й справа дійшла до того, що...
— Скільки вже разів я говорив вам, одному й другому: залиште ви цих ченців варитися у власній юшці! Вони завдають досить клопотів і тим, кому доводиться... кого це стосується...— Тут він засопів.— А ви, здається, могли б уникнути...
— Синьйоре дядечку, в даному разі — і мій обов'язок сказати це — Родріго був би радий з ним не зв'язуватися, але чернець має зуб проти Родріго й усіляко його зачіпає.
— Якого ж дідька той чернець хоче від мого небожа?
— Насамперед це чоловік в'їдливий, ця його риса добре всім відома. Сваритися з кавалерами — це в нього ніби професія. Він, бачте, чи то опікає, чи то наставляє — звідки мені знати — якусь тамтешню сільську дівчину й відчуває до неї прихильність... Таку прихильність... не скажу — корисливу, але надзвичайно ревниву, помисливу, образливу.
— Розумію,— мовив дядечко-граф, і в його очах крізь тупість, майстерно замасковану навичками багаторічної дипломатії, раптом зблиснуло щось підступне, що справляло неприємне враження.
— З деякого часу цей чернець утовк собі в голову, що Родріго накинув оком на цю...