Проте, коли я вже був зібрався згорнути цього пошарпаного зошита, щоб сховати його, мені раптом зробилося шкода, що така чудова повість назавжди залишиться невідомою, бо ж як повість (читач, можливо, й не поділить моєї думки) вона мені, повторюю, видалася чудовою і навіть дуже чудовою. «Чому б,— подумав я,— не взяти з цього рукопису всю вервечку подій, тільки переробивши його стиль?» А що жодного розумного заперечення на це не знайшлося, то й ухвалу було прийнято негайно. Ось таке походження цієї книжки, викладене з щиросердістю, якої ця книжка, з огляду на її важливість, і заслуговує.
Проте деякі з цих подій, деякі звичаї, описані нашим автором, видалися нам такими новими, такими дивними,— щоб не сказати гірше,— що ми, перш ніж їм повірити, вирішили допитати й інших свідків і з цією метою заходились копатися в тодішніх мемуарах, щоб з'ясувати, чи то правда, що за того часу так велося на білому світі. Ці розшуки розвіяли всі наші сумніви: щокрок ми натрапляли на такі самі або й ще дивніші випадки і (що видалось нам особливо переконливим) прочитали там навіть про деяких осіб, про котрих не мали жодних відомостей, крім наведених у нашому рукописі, через що ми спершу були взяли під сумнів реальність їхнього існування. При нагоді ми наведемо деякі з цих свідчень, щоб підтвердити вірогідність обставин, яким, через їхню незвичайність, читач був би схильний не повірити.
Але, відкидаючи стиль нашого автора як неприйнятний, який же стиль ми візьмемо замість нього? В цім-то й уся заковика.
Всяк, хто ніким не прошений заходжується переробляти чужу працю, ставить себе перед необхідністю звітуватися за свою й до певної міри бере на себе зобов'язання зробити це: такі вже правила світові та юридичні, і ми зовсім не збираємось ухилятися від них. Навпаки, залюбки до них пристосовуючись, ми були налагодилися дати тут якнайдокладніше пояснення обраної нами манери викладу, і з цією метою протягом усієї нашої роботи ми,незмінно старалися завбачити можливі та випадкові критичні зауваження, аби заздалегідь і повністю спростувати їх усі. І не в цьому полягала б скрута,— бо ж (ми змушені сказати це, віддаючи належне правді) перед нашим розумом не поставало жодного критичного зауваження, на яке негайно не з'явилось би потрібне заперечення, з отих заперечень, котрі, я не хочу сказати — вирішують питання, однак змінюють їх постановку. Частенько ми навіть зіштовхували дві критики між собою, примушуючи одну перемагати другу; або ж, грунтовно досліджуючи їх і уважно зіставляючи, ми спромоглися виявити й показати, що попри всю свою видиму різницю вони все ж майже однорідні й обидві породжені недостатньо уважним ставленням до фактів та засад, на яких мало б базуватися судження; отак спарувавши їх, на превеликий їхній подив, ми випускали обидві дружньо гуляти належними їм шляхами. Навряд чи знайшовся б автор, котрий в отакий очевидний спосіб довів би доброякісність своєї роботи. Тільки що ж! Коли ми врешті спромоглися охопити всі згадані заперечення та відповіді й розташувати їх у певному порядку, то — ой лишенько! — їх набралося на цілісіньку книжку. Побачивши це, ми відмовились від нашого попереднього задуму з двох міркувань, які читач безперечно визнає ґрунтовними: перше з них — те, що книжка, призначена виправдувати іншу книжку або ж навіть її стиль, могла б видатися смішною; друге — те, що на перший раз досить і однієї книжки, якщо тільки взагалі і ця не зайва.
Розділ перший
Той розтік озера Комо, який завертає на південь між двома суцільними пасмами гір, що витворюють, то висуваючись, то відступаючи, безліч бухт і заток, якось раптово вужчає, прибирає в усьому вигляду річки й тече отак далі між високим мисом праворуч та широким низинним узбережжям ліворуч. Міст, перекинутий саме тут між двома берегами, ще дужче вирізняє це перетворення для зору, мовби позначаючи те місце, де кінчається озеро й знову починається річка Адда, яка трохи далі ще раз обертається на озеро там, де береги, знову розступаючись, надають воді змогу вільно й поволеньки розливатися по нових затоках і нових бухтах. Узбережжя, витворене намулами трьох могутніх потоків, поступово вищає, прилягаючи до двох суміжних гip: одна зветься Сан-Мартіно, друга на ломбардському діалекті — Резегоне (тобто Велика Пилка), за численні й вишикувані в ряд зубці, котрі роблять її схожою на пилку, тож всяк, щойно глянувши на неї (тільки неодмінно спереду — наприклад, з опівнічних стін Мілана), швидко впізнає її за цією прикметою в довгім і широкім пасмі гір з менш відомими назвами і не таким своєрідним виглядом.
На досить довгому відтинку берег вищає положистим і сталим схилом; далі його перетинають горби й долини, кручі й рівні площинки — залежно від будови обох гір та роботи вод. Нижній край берега, поперетинаний гирлами потоків, складений майже всуціль із ріні та кругляччя; далі тягнуться поля й виноградники з порозкиданими серед них садибами, селищами, хутірцями; де-не-де високо в гори здираються ліси.
Лекко, головне серед цих поселень, даючи назву всій місцевості, лежить неподалік від мосту, на березі озера; а часом одним краєм опиняється в озері, коли там добре прибуває вода. Нині це вже чимале містечко, що має от-от стати містом. У ті часи, коли відбулися події, про які ми збираємось розповісти, це вже досить значне містечко правило водночас за фортецю, тим-то мало честь бути місцеперебуванням коменданта й користалося привілеєм тримати в своїх стінах постійний гарнізон іспанських солдатів, котрі навчали місцевих дівчат і жінок скромного поводження, час від часу гладили спину декому з чоловіків та батьків, а наприкінці літа не проминали нагоди розпорошитися по виноградниках, щоб трохи позривати винограду і в такий спосіб полегшити селянам тягар збирання.
Від села до села, з гірських висот до берега, з горба на горб в'юнились тоді й досі в'юняться дороги та стежки, більш-менш круті, а подекуди й положисті; вони то пірнають і заглиблюються в куточки між навислими скелями, звідки видно вгорі тільки смужку неба та якусь вершину гори; то пролягають на високих відкритих рівнинах, звідки перед зором постають більш-менш далекі обшири, завжди розмаїті й завжди чимсь нові, залежно від ширини охоплення зором довколишньої місцевості з різних точок, а також від того, як розгортається чи згортається, виступає вперед, а чи зовсім зникає та чи та картина. Часом видніє то один, то другий клаптик, а інколи й добрячий обшир цього велетенського й різноманітного водного дзеркала. Осьде озеро, яке замикається аж на обрії, або, скорше, губиться в нагромадженні гір, а потім поступово ширшає між подальшими горами, що одна по одній постають перед зором, відбиваючись у воді в перевернутому вигляді з усіма прибережними сільцями; онде розтік річки, потім озеро, далі знову видніє річка, гублячись блискотливими закрутами серед гір, які йдуть за нею, поступово нижчаючи й теж ніби зникаючи за обрієм. І місце, звідки ви споглядаєте ці різноманітні картини, само по собі, хоч би куди ви подивились,— також картина: гора, по схилах якої ви подорожуєте, розгортає перед вами й круг вас свої вершини та урвища, чіткі, рельєфні, мінливі ледве не щокроку, причім те, що спершу видавалося вам суцільним гірським кряжем, несподівано розпадається, і вирізняються окремі пасма; і те, що ви оце тільки бачили на схилі, нараз опиняється аж на вершині. Привітний гостинний вигляд цих схилів приємно пом'якшує дикість і ще дужче відтінює пишноту всіх інших краєвидів.
Однією з цих стежок 7 листопада 1628 року, надвечір, вертаючи додому з прогулянки, неквапом ішов дон Абондіо, священик одного з вищезгаданих сіл: ні назви цього села, ні прізвища панотця не подано ні тут, ані десь інде в рукописі. Священик безтурботно читав про себе молитви; часом — між двома псалмами — він згортав молитовника, вставляв між сторінки вказівний палець правої руки, відтак, заклавши руки за спину, йшов далі, втупивши очі долі й відгилюючи до огорожі камінці з-під ніг; потім підводив голову й, спокійно озирнувшись довкола, кидав погляд на ту частину гори, де світло сонця за обрієм, прохоплюючись в ущелини гори навпроти, широкими й нерівними червоними клаптями лягало на виступаючі скелі. Знову розгорнувши молитовника й прочитавши ще уривок, він добувся до повороту дороги, де звичайно підводив очі й дивився вдалину,— так зробив він і цього вечора. За поворотом дорога вела прямо кроків шістдесят, потім розгалужувалась літерою «V» на дві стежки: одна, піднімаючись угору, вела до його садиби, друга сходила в долину аж до потоку — з цього боку огорожа сягала тільки по пояс перехожому. Внутрішні огорожі обох стежок, замість зійтися під кутом, завершувались капличкою, на якій було намальовано якісь довгі змієподібні фігури, загострені догори. За задумом художника й за уявленнями довколишніх жителів, вони означали язики полум'я; з цими язиками чергувались інші, що їх годі описати, фігури, уособлюючи душі в чистилищі, причому і душі, і полум'я були коричневого кольору на сіруватому фоні облізлого де-не-де тиньку.
Звернувши на стежку й спрямувавши за звичкою погляд на капличку, дон Абондіо вздрів дещо несподіване для себе і чого б волів радше не бачити, а саме: двох чоловіків, одного проти одного, так би мовити, на перехресті стежок. Один сидів верхи на низькій огорожі, звісивши одну ногу назовні, а другою упираючися в землю; його товариш стояв, прихилившись до огорожі й схрестивши руки на грудях. Їхній одяг, поводження та вираз облич, наскільки можна було роздивитися звідти, куди дійшов дон Абондіо, не залишали жодного сумніву в тому, хто вони такі. Кожен мав на голові зелену сітку, з якої до лівого плеча звисала велика китиця, з-під сітки на лоб вибивався здоровенний чуб, довгі вуса були закручені шилом; на блискучому шкіряному поясі висіло двійко пістолетів. Невелика порохівниця звисала на груди, як ото намисто. Руків'я кинджала стирчало з кишені широчезних шароварів. Шабля з велетенським різьбленим бронзовим ефесом із вигадливими знаками начищена до блиску. Відразу можна було впізнати людей з породи так званих браві[11].
Ця порода, що донині геть перевелася, в ті часи ще процвітала в Ломбардії й до того ж із давніх-давен. Для тих, хто нічого про неї не знає, ми наведемо кілька справжніх уривків — вони дадуть достатнє уявлення про основні особливості браві, про зусилля, докладені, щоб їх винищити, та про вперту живучість цих людей.
Ще 8 квітня 1583 року преславний і преясновельможний синьйор дон Карло Арагонський, князь Кастельветрано, герцог Террануови, маркіз Аволи, граф Буржето, великий адмірал і великий коннетабль Сіцілії, губернатор Мілана і намісник його католицької величності в Італії, всебічно поінформований про нестерпні тяготи, які зазнавало раніше й досі зазнає місто Мілан через волоцюг і браві, видав проти них указ. Оголошує й визначає, що дії даного указу підлягають і повинні вважатися волоцюгами та браві... всі зайшлі, а так само й місцеві люди, котрі не мають певного заняття або мають його, однак нічого не роблять... але безплатно або ж навіть за платню перебувають при особі шляхетного звання, чи при урядовій особі, чи при купцеві... щоб служити йому опорою та підтримкою або ж, як можна припустити, щоб умишляти лихе проти інших... Всім таким особам наказується протягом шести днів звільнити названу місцевість від своєї присутності, причім непокірним загрожує каторга, а всім судочинцям надаються досить широкі й необмежені повноваження для забезпечення виконання наказу. Однак 12 квітня наступного року, зауваживши, що це місто все ж переповнене названими браві... які повернулися до свого колишнього способу життя, анітрохи не змінили своїх звичок і не зменшилися числом, згаданий синьйор видає новий указ, іще суворіший і виразніший, де поряд з іншими розпорядженнями приписує: щоб кожна особа, як житель цього міста, так і зайшла, котра за словами двох свідків безперечно виявиться і взагалі буде визнана за браві й так потім зватиметься, дарма що за нею не було встановлено жодного злочину... тільки через отаку свою репутацію, без усяких інших доказів, може всіма названими суддями, а так само й кожним з них окремо бути піддана тортурам в порядку попереднього допиту... і хоч би така особа й не зізналась у жодному злочині, її все ж буде відправлено на каторгу на три роки за саму тільки репутацію та пойменування браві, як вказано вище. Все це, а так само й те, що ми пропускаємо, здійснювалося тому, що його ясновельможність сповнена рішучості добитися покори від кожного.
Коли чуєш такі сильні й рішучі слова такого вельможі, супроводжувані подібними указами, то мимоволі хочеться думати, що від одного їхнього грому всякі там браві погинуть навіки. Проте свідчення іншого, не менш авторитетного і не менш титулованого вельможі, змушує нас дійти прямо протилежного висновку. Цей вельможа — преславний і преясновельможний синьор Хуан Фернандес де Веласко, коннетабль Кастілії, обер-камергер його величності, герцог міста Фріа і граф Гаро та Кастельнуово, синьйор дому Веласко й дому Сімох інфантів Лари, губернатор Міланської держави і таке інше і таке інше, 5 червня 1593 року в свою чергу, довідавшися, скільки лиха й розорення завдають браві та волоцюги, і який поганий вплив люди цієї породи справляють на суспільний добробут, шкодячи цим правосуддю, знову вимагає від них, щоб вони за шість днів покинули країну, і повторює приблизно ті самі, приписи та погрози свого попередника. Далі, 23 травня 1598 року, довідавшися з великим для себе невдоволенням, що... в пойменованому місті й державі кількість згаданих осіб (браві та бандитів) чимдалі зростає, і вдень і вночі тільки й чути, що вони чинять із засідок поранення та вбивства, а так само крадіжки та всілякі інші злочини, до яких вони вдаються тим охочіше, бо можуть покластися на підтримку своїх верховод і підсобників... знов приписує ті самі засоби, збільшуючи дозування, як це звичайно робиться при тривких хворобах. А тому нехай всяк стережеться порушувати хоч би в якій частині зазначений указ, інакше, замість прихильності його вельможності, стягне на себе його строгість і гнів... бо його вельможність твердо постановив вважати це напучення останнім і остаточним.
Однак цієї думки не поділяв преславний і преясновельможний синьйор дон П'єтро Енрікес де Асеведо, граф Фуентес, капітан і губернатор Міланської держави,— і не поділяв він цієї думки, виходячи з розумних підстав. Довідавшися про жалюгідне становище, в якому живе згадане місто й держава через величезне число браві серед його мешканців... і поклавши собі винищити в корені таке згубне плем'я, він видає 5 грудня 1600 року новий указ, у свою чергу повний найсуворіших погроз, із твердим наміром невідступного їх виконання з усією суворістю й без найменшої надії на поблажливість.
Проте доводиться думати, що він узявся за цю справу зовсім не з тим заповзяттям, якого докладав, умишлюючи зле та під'юджуючи недоброзичливість проти великого свого ворога, Генріха IV[12]; історія свідчить, як у цій справі йому вдалося озброїти проти згаданого короля герцога Савойського[13], який через це втратив не одне місто; як успішно він уплутав у змову герцога Бірона[14], котрий наклав головою; що ж до зловмисного племені безперечно одне: браві плодилися й далі. І так стояла справа аж до 22 вересня 1612 року, коли преславний і преясновельможний дон Джованні де Мендоса, маркіз Інохоза, кавалер і таке інше... губернатор і таке інше... серйозно надумав винищити їх. Маючи це на меті, він і передав придворним друкарям, Пандольфо і Марко Тулліо Малатеста, звичайний указ стосовно повного винищення браві, виправлений і розширений, щоб вони видрукували його. Але браві діяли аж до 24 грудня 1618 року, коли почали діставати такі ж, але набагато сильніші удари від преславного і преясновельможного синьйора дона Гомеса Суареса де Фуероа, герцога Феррейського і таке інше... губернатора і таке інше... А що й це не звело їх зі світу, то преславний і преясновельможний синьйор Гонсало Фернандес де Кордова, за чийого правління дон Абондіо і здійснював свою прогулянку, був змушений ще раз підправити й видати звичайний указ проти браві, і було це 5 жовтня 1627 року, тобто за один рік, один місяць і два дні до вікопомної події.
Та й цей указ не був останній, проте ми не вважаємо своїм обов'язком перелічувати наступні, бо вони виходять за межі нашої розповіді. Згадаємо тільки один — від 13 лютого 1632 року, в якому преславний і преясновельможний сеньйор, герцог Феррейський, удруге призначений губернатором, інформує нас, що страшні злочинства чинять ті, хто зветься браві. Це в достатній мірі підтверджує нам, що в той час, про який іде мова, браві не попереводились.
Той факт, що два вищеописаних лиходії стояли там, когось дожидаючи, був надто вже очевидний; однак донові Абондіо найдужче не сподобалось те, що — як він виснував за деякими їхніми рухами — лиходії дожидали саме його. Бо ж при його появі вони перезирнулися й підвели голови з таким виглядом, ніби водночас сказали один одному: «Ось він». Той, що сидів верхи на огорожі, підвівся, перекинув через неї ногу й став на дорозі; другий відхилився від огорожі, й обидва рушили йому навстріч. А він, і далі тримаючи перед собою розгорнутого молитовника, вдавав, ніби читає, однак обережно зиркав поверх нього, щоб стежити за їхніми рухами, і коли зауважив, що вони таки йдуть навперейми, тисячі думок нараз обсіли його. Він негайно спитав сам себе, чи немає між ним і браві якої-не-будь бічної доріжки, праворуч або ліворуч, і відразу ж згадав, що немає. Потім швидко перебрав подумки, чи не завинив чимсь перед яким-небудь сильним, якимсь мстивим чоловіком, однак, попри все хвилювання, втішливий голос сумління дещо заспокоїв його. А браві тим часом знай наближалися, пильно на нього дивлячись. Тоді він стромив указівного й середнього пальця за комір, начебто поправляючи його, і, обвівши обома пальцями шию, воднораз повернув і голову, скрививши при цьому рота й намагаючись бодай краєчком ока подивитися, чи не йде хто-небудь позаду; але не побачив нікого. Глянув за огорожу, у відкрите поле — нікого; кинув боязкіший погляд уперед, на дорогу,— нікогісінько, крім браві. Що робити? Повернути назад? Запізно. А кинутися навтьоки було б те саме, що гукнути: «Ловіть мене»,— якщо не гірше. Тож, не маючи ніякої змоги ухилитися від небезпеки, він пішов їй навстріч, бо ж хвилина невідомості враз зробилася для нього такою нестерпною, що він прагнув лише одного — скоротити її. Він прискорив крок, голосно прочитав один стих, постарався зробити якнайспокійніше обличчя й доклав усіх зусиль, щоб наготувати усмішку. Опинившись віч-на-віч з обома молодцями, він подумки мовив собі: «От і влип»,— і рішуче спинився.