— Атож,— підтакнув він, чимдалі дужче укріплюючись у своїх підозрах, і, намагаючись підступитися ближче до справи, докинув: — Правда ваша, та чи ж воно гоже священикам погано ставитись до бідних?
— Послухайте, Ренцо, я нічого не можу сказати, бо... нічого не знаю; але можу запевнити вас в одному: мій хазяїн не хоче кривдити ні вас, ані когось іншого,— він тут ні при чому!
— А хто ж тут при чому? — спитав Ренцо з найбайдужішим виглядом, але його серце при цьому аж завмерло і він увесь насторожився.
— Кажу ж вам, що нічого не знаю... А от за свого хазяїна я заступлюсь, бо мені боляче слухати, коли його звинувачують у бажанні вчинити комусь неприємність. Бідолашний! Якщо він чимсь і грішний, то тільки надмірною добрістю. А оті негідники, тирани, люди, котрі не знають страху божого, геть знахабніли...
«Негідники! Тирани! — подумав Ренцо.— Це аж ніяк не стосується духовного начальства».
— Ось що,— мовив він, через силу приховуючи чимраз більше хвилювання,— ось що: скажіть мені скоріше, хто це.
— А-а! Розумію: вам аби лиш примусити мене говорити, а я не можу нічого сказати, бо... нічого не знаю; коли я нічого не знаю, то це однаково, якби я поклялася мовчати. Хоч беріть мене на муки — не витягнете з мене ані слова. Прощавайте, не варто гаяти марно час нам обом.
І з цими словами вона поквапилась на город, замкнувши за собою хвіртку. Вклонившись їй, Ренцо пішов назад, але обережно, щоб вона не помітила, куди він іде; та опинившись поза досягом слуху доброї жінки, він прискорив крок, миттю опинився біля дверей дона Абондіо, зайшов до будинку й попрямував до кімнати, де залишив старого. Забачивши його там, Ренцо витріщив очі й з рішучим виглядом підступив до нього.
— О! А це що має значити? — спитав дон Абондіо.
— То хто цей тиран? — спитав Ренцо голосом людини, яка вирішила будь-що добитися певної відповіді.— Хто цей тиран, який не хоче, щоб я одружився з Лючією?
— Що? Що? Що таке? — пробелькотав спантеличений старий; обличчя його нараз зблідло й зробилося в'яле, мов ганчірка, вийнята з ночов. Бурмочучи щось і далі, він підхопився з крісла й кинувся до дверей. Але Ренцо, який, видно, чекав цього й був насторожі, випередив його — він повернув ключа й поклав його до кишені.
— Ну, синьйоре курато, зараз ви таки заговорите! Всі знають геть усе про мої справи, тільки не я. Отож і я, чорт забирай, хочу знати, що й до чого. Як його звуть?
— Ренцо! Ренцо! На бога, схаменіться, що ж це ви робите? Подумайте про свою душу.
— А я саме й думаю про те, що хочу все знати негайно, цю ж хвилину! — І, мовивши це, він, можливо без жодного заміру, взявся за руків'я кинджала, що стримів у нього з кишені.
— Милосердя! — простогнав дон Абондіо здушеним голосом.
— Я хочу знати!
— Хто сказав вам?..
— Е, ні! Досить балаканини! Відповідайте і не крутіть.
— Ви що — хочете моєї смерті?
— Я хочу знати те, що маю право знати!
— Але ж коли я пробалакаюсь, то мені кінець. Невже ж мені життя не дороге?
— Ось тому й говоріть!
Оце «ось тому» було вимовлено з такою наполегливістю, а вигляд Ренцо зробився такий погрозливий, що дон Абондіо й думати не смів про подальший опір.
— То ви мені обіцяєте, ви клянетеся мені,— мовив він,— ні з ким про це не говорити?..
— Якщо ви мені негайно не назвете його імені, я обіцяю вам утнути таке...
У відповідь на цю нову погрозу дон Абондіо, з виразом обличчя й очей людини, якій зубодер стромив у рот кліщі, промимрив:
— Дон...
— Дон? — повторив Ренцо, ніби бажаючи допомогти пацієнтові виплюнути те, що лишилося; він стояв, нахилившись, наставивши вухо до губів дона Абондіо й заклавши за спину випростані руки із стиснутими кулаками.
— Дон Родріго! — вирік скоромовкою катований, блискавично виштовхнувши з себе ці кілька складів і ковтаючи при цьому приголосні, почасти від хвилювання, а почасти тому, що, спрямовуючи незначні рештки своєї уваги на встановлення деякої рівноваги між двома неподоланними страхами в своїй душі, він ніби хотів вилучити з обігу й примусити зникнути ці слова в ту саму мить, коли його присилували вимовити їх.
— От собака! — заволав Ренцо.— А як же він зробив це? Як він вам сказав, щоб ви...
— Як! Як! — майже обурено відповів дон Абондіо; після такої принесеної ним тяжкої жертви, він усвідомлював, що Ренцо тепер до певної міри його боржник.— Я б хотів, щоб це вас зачепило так само, як зачепило мене, котрий тут зовсім ні при чому; тоді й у вас одразу вилетів би з голови весь одур!
І він заходився найпохмурішими фарбами змальовувати жахливу зустріч, і, розповідаючи, чимдалі більше давав волю своєму гнівові, якому доти страх не дозволяв вилитися назовні. Разом з тим, бачачи, що Ренцо, водночас розлютований і пригнічений, стоїть перед ним з похиленою головою, дон Абондіо досить весело провадив далі:
— Оце так! Гарненьку ж ви затіяли справу! Зробили мені послугу!.. Зіграли таку штуку з благородним чоловіком, вашим духівником! Та ще й у його власному домі! В святому місці! Який-бо героїчний подвиг! На нещастя мені, на нещастя й собі самому примусили мене сказати те, що я приховував із розважності, задля вашого ж добра! І ось тепер ви все знаєте! Хотів би я бачити, що ви зі мною зробите... Ради всього святого. Тут не до жартів. Справа, не в тому, хто правий, а хто неправий,— справа в тім, хто сильніший. Допіру вранці, коли я давав вам добру пораду... як ви відразу розлютились! А я ж думав і про себе і про вас... Ну то що? Відімкніть бодай двері, віддайте мені мого ключа.
— Може, я вчинив і неслушно,— мовив до дона Абондіо Ренцо, і голос його забринів лагідніше, хоча в ньому ще кипіла лють проти щойно виявленого ворога,— може, я вчинив і неслушно, але, поклавши руку на серце, подумайте лишень, якби на моєму місці...
Сказавши це, він дістав із кишені ключа й пішов відмикати двері. Дон Абондіо подався слідом за ним, і, поки Ренцо повертав ключ у замку, старий підступив до нього, а тоді з поважним і стурбованим обличчям, піднявши до очей Ренцо три перші пальці правої руки, ніби бажаючи зі свого боку допомогти йому, промовив:
— Принаймні покляніться...
— Може, я вчинив і неслушно, то вибачте мені,— відповів Ренцо, розчиняючи двері й рушаючи геть.
— Покляніться...— повторив дон Абондіо, хапаючи його за плече тремтячою рукою.
— Може, я вчинив і неслушно,— ще раз повторив Ренцо, випручуючись, і стрімголов вискочив, розлючений, уриваючи в такий спосіб суперечку, котра, як і будь-яка літературна, філософська або й інша дискусія, могла затягтися навіки, бо кожна сторона тільки те й робила б, що торочила свої аргументи.
— Перпетує! Перпетує! — загукав дон Абондіо після марних спроб вернути втікача. Перпетуя не озивалась, і дон Абондіо перестав розуміти взагалі, що воно діється.
Навіть куди значнішим, ніж дон Абондіо, людям не раз доводилося переживати такі неприємні потрясіння, таке невизначене становище, коли найкращим виходом здається вкластися в ліжко, удавши з себе хворого. Цього виходу йому не довелось навіть і шукати, він з'явився сам по собі. Вчорашній переляк, тривожне безсоння минулої ночі, новий, щойно пережитий переляк, тривога за майбутнє,— все це подіяло на нього. Пригнічений і отупілий, опустився він у крісло і, відчувши, що все його тіло якось морозить, став, зітхаючи, розглядати свої нігті, гукаючи час від часу тремтячим і сердитим голосом: «Перпетує!» Остання врешті з'явилася з велетенською капустиною під пахвою; її обличчя виказувало байдужість, ніби нічого й не сталося. Я звільню читача від усіх скарг, співчуттів, звинувачень, виправдань, від усяких «тільки ви й ніхто інший могли вибовкати це» та «я нікому нічого не говорила»,— одно слово, від усіх звичайних у таких випадках розмов. Досить буде сказати, що дон Абондіо звелів Перпетуї взяти двері на засув, ні в якому разі нікому не відчиняти, а якщо хто постукає, то відповідати через вікно, що синьйор курато нездужає й лежить із нападом пропасниці. Потому він став повільно підніматися сходами, повторюючи через кожні три приступки: «Влип! Влип!» А тоді вклався в постіль, де ми його поки що й залишимо.
Тим часом Ренцо ошаліло крокував до свого будинку. Він іще не вирішив, що йому робити, але його вже охопило невідступне бажання вчинити щось небуденне й страшне. Тирани, кидаючи виклик, усі ті, хто так або інакше кривдить інших, винні не тільки в чиненому ними злі, а й у тому потрясінні, якому вони піддають душі кривджених ними людей. Ренцо був хлопець сумирний, далекий від кровожерності, відвертий, вільний від підступних задумів, але в ту хвилину душа його жадала крові, а уява була геть поглинута вигадуванням якоїсь пастки. Йому хотілось помчатися до будинку дона Родріго, вхопити того за горло і... Але тут він схаменувся: ця оселя була подібна до фортеці, охоронялася ззовні й кишіла всякими браві всередині; тільки випробувані друзі та служники могли вільно заходити туди, без огляду з голови до ніг; а незнайомого скромного ремісника туди не впустили б без перевірки, тим паче його, якого там напевно знають дуже добре. Потім він був надумав узяти рушницю, сховатися десь за загорожею й вичікувати, чи не з'явиться дон Родріго один. Він із жорстокою насолодою тішився уявною картиною: ось він чує ходу, його ходу; обережно підводить голову, впізнає лиходія, наставляє рушницю, цілиться, стріляє, бачить, як той падає й корчиться; він посилає ворогові прокляття й біжить дорогою до кордону, щоб опинитися в безпеці. А як же Лючія? Щойно це ім'я перетнуло зловісний світ його фантазії, як відразу туди шугнули роєм добрі думки, властиві його душевному складу. Згадав останній заповіт своїх батьків, згадав бога, мадонну й святих, подумав про не раз відчуте задоволення від свідомості, що на його сумлінні немає жодного злочину, подумав про жах, який не раз охоплював його при розповіді про якесь убивство,— і зі страхом і гризотою, але воднораз із якоюсь радістю опам'ятався від своїх кровожерних задумів, радіючи, що то була лише гра уяви. Але скільки роздумів викликала думка про Лючію! Скільки надій, скільки обіцянок, таке омріяне, майбутнє, яке видавалось уже майже теперішнім, і, врешті, цей такий довгожданий день. То як же тепер, якими словами повідомити їй цю новину? І потім, яке саме прийняти рішення? Як зробити її своєю, на зло цьому підступному всесильному лиходієві? Водночас у голові в нього промайнула не певна підозра, а якийсь туманний болісний здогад: зухвальство дона Родріго можна було пояснити не чим іншим, як його тваринною пристрастю до Лючії. А Лючія? Щоб вона сама дала до цього бодай найменший привід, найслабшу надію,— такої думки Ренцо не міг припустити ані на мить. Та й чи знала вона хоч щось про це? Чи міг він запалати цією мерзенною пристрастю, щоб вона цього не помітила? Чи посмів би він вдаватися до таких дій, не випробувавши її якось інакше? А Лючія ніколи жодного слова не сказала про це йому! Своєму нареченому!
Опанований такими думками, він пройшов повз свій будинок посеред села й попрямував до Лючіїного будинку, що стояв скраю, майже за околицею. Перед цим будинком був невеликий двір, що відокремлював його від вулиці, огороджений невисоким муром. Ренцо зайшов у двір і почув невмовкаючий гул голосів із кімнати нагорі. Він здогадався, що це приятельки та кумасі, які зібралися, щоб супроводити Лючію, і не схотів, щоб вони побачили його обличчя, засмучене почутою новиною. Дівчинка, яка була в дворі, кинулась йому назустріч, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»
— Тихше, тихше, Беттіно! — сказав їй Ренцо.— Ходило сюди. Слухай, біжи нагору до Лючії, відклич її вбік і шепни їй на вухо... тільки гляди, щоб ніхто не почув і нічого не помітив... отож скажи їй, що мені треба поговорити з нею, що я чекаю її в нижній кімнаті... і нехай іде відразу!
Дівчинка помчала сходами, радісна й горда даним їй таємним дорученням.
У цю хвилину мати саме скінчила одягати Лючію, і подруги з усіх боків обступили виряджену наречену й крутили її туди й сюди, щоб роздивитися чимкраще. А вона поверталася, відбиваючись із властивою селянкам дещо войовничою скромністю, затуляючи ліктем схилене на груди обличчя й насупивши густі чорні брови, тим часом як уста мимоволі розтягалися в усмішці. Чорне шовковисте волосся, розділене вузькою білою смужкою проділу, було зібране на потилиці в численні дрібні кіски, згорнуті кільцями й заколоті довгими срібними шпильками, які розходились віялом, витворюючи ніби сяйво ореола,— так і досі зачісуються селянки поблизу Мілана. На шиї висіло намисто з гранатів упереміж із золотими філіграновими бусинами. Її стан облягав багатий корсаж із розмережаної квітами парчі, з приставними рукавами, прив'язаними гарними бантами. На ній була коротка спідниця з цупкого шовку з безліччю дрібних брижів, червоні панчохи й візерунчаті, так само шовкові, черевички. Опріч цього весільного вбрання, Лючію красила її скромна краса, ще дужче розквітла від багатьох переживань, відбитих на виду: радості, стримуваної слабкою ніяковістю, тихого смутку, який часом проступає на обличчі кожної нареченої і, не применшуючи краси, накладає на неї особливий відбиток. Маленька Беттіна протислася крізь коло, підійшла до Лючії і, обережно давши знак, що хоче щось повідомити, шепнула на вухо кілька слів.
— Я вийду на хвильку й відразу повернуся,— сказала Лючія жінкам і квапливо вийшла. Забачивши схвильоване обличчя Ренцо, вона спитала, охоплена якимсь страшним передчуттям:
— Що сталося?
— Лючіє,— мовив Ренцо,— на сьогодні все пішло шкереберть, і один бог відає, коли нам пощастить стати чоловіком і жінкою.
— Як? — спитала Лючія, геть розгубившись.
Ренцо коротко розповів їй, що сталося цього ранку. Вона слухала його з тривогою, а почувши ім'я дона Родріго, вся спаленіла, здригнулася й вигукнула:
— То ось до чого він дійшов!
— Виходить, ви знали? — спитав Ренцо.
— Ще б пак! — відповіла Лючія.— Але що він до такого дійде...
— Що ж ви знали?
— Не силуйте мене говорити зараз, не доводьте до сліз. Я збігаю по матір і відпущу жінок; нам треба залишитися самим.
Коли вона йшла, Ренцо тихо мовив:
— А ви ніколи нічого мені не казали!
— Ой, Ренцо! — відповіла Лючія, не спиняючись, а тільки на мить обернувшись до нього. І Ренцо чудово зрозумів, що його ім'я, мовлене Лючією в таку хвилину й таким голосом, значило: невже ви можете сумніватися, що коли я мовчала, то тільки через чесні й чисті спонуки?
Тим часом сказані на вухо слова та зникнення Лючії викликали підозру й цікавість доброї Аньєзе, Лючіїної матері, і вона зійшла вниз, аби дізнатися, яка тому причина. Дочка залишила її віч-на-віч з Ренцо, повернулася до жінок і з якмога більшим спокоєм на обличчі й у голосі повідомила:
— Синьйор курато занедужав, і сьогодні вінчання не буде.
Мовивши це, вона квапливо вклонилася всім і знову зійшла вниз.
Жінки повиходили одна по одній і розпорошилися по селу, розповідаючи про те, що сталося. Дві-три підійшли до дверей будинку дона Абондіо, аби впевнитися, що він справді хворий.
— Дуже сильна гарячка,— гукнула їм Перпетуя з вікна, і сумна звістка, переказана іншим, відразу урвала всякі припущення, які вже були заворушились у жіночих мізках і неясними загадковими натяками стали прохоплюватися в їхніх розмовах.
Розділ третій
Лючія зайшла до нижньої кімнати саме в ту хвилину, коли Ренцо з тривогою повідомляв Аньєзе про те, що сталося, а та з острахом слухала. Обоє повернулися до Лючії, яка знала більше від них і від котрої вони чекали пояснень, неминуче болісних. І крізь скорботу в обох, разом із любов'ю, що її вони, кожне по-своєму, відчували до Лючії, прозирала — знов-таки у кожного по-своєму — гіркота: як могла вона приховати від них щось, і до того ж таке важливе! Попри всю свою нетерплячку чимскоріше вислухати дочку, Аньєзе не могла утриматися від докору:
— Навіть рідній матері не сказала про таке!
— Зараз розповім вам усе,— відповіла Лючія, витираючи сльози фартухом.
— Говори, говори! Говоріть! Говоріть! — закричали водночас мати й наречений.
— Пресвята діво! — вигукнула Лючія.— Хто б міг подумати, що дійде до такого!