Поки доктор вибалакувався, Ренцо стояв і дивився на нього з захопленою увагою, мов той роззява на базарній площі, що дивиться на штукаря, котрий, напхавши в рота клоччя, тягне потім звідти нескінченну стрічку. Проте, коли він ясно збагнув, що саме мав на увазі доктор та яка вийшла плутанина, він перервав нескінченну стрічку, що тяглася з адвокатових уст.
— Ой, синьйоре докторе, таж ви не так мене зрозуміли! Усе зовсім навпаки. Нікому я не погрожував. Я не займаюсь такими справами: перепитайте хоч і все наше село, і всі вам скажуть, що я ніколи жодних справ із судами не мав. То зі мною обійшлися підло, і я прийшов до вас дізнатися, як мені діяти, щоб домогтися правди. Я дуже радий, що познайомився з цим указом.
— Чорт забирай! — вигукнув доктор, витріщивши очі.— Що це за дурниці ви мелете! Ото завжди так,— усі ви такі! Ви що, не вмієте ясно викладати справу?
— Вибачте мені, але ви самі не дали мені часу на це. Зараз я вам розкажу, як воно є. Так от, щоб вам було відомо, сьогодні я мав повінчатися,— тут голос у Ренцо затремтів,— повінчатися сьогодні з дівчиною, з якою ми заручені з цього літа; і на сьогодні, як бачите, вінчання було призначено самим священиком, і все було готове до весілля. Та раптом синьйор курато починає вигадувати всякі відмовки... одне слово,— не стану вам довго надокучати,— я його змусив говорити як належить, без вивертів, і він мені признався, що йому під загрозою смерті було заборонено вінчати нас. Цей тиран, дон Родріго...
— Замовкніть! — відразу урвав його доктор, насупивши брови, зморщивши свого червоного носа й скрививши рота.— Чого це я повинен ламати голову над такими дурницями? Провадьте такі розмови між собою, коли не вмієте зважувати своїх слів; і не приходьте з цим до благородного чоловіка, який знає, чого вони варті. Ідіть собі, йдіть: ви й самі не розумієте, що говорите! Я з хлопчаками не зв'язуюсь і не хочу слухати такої балаканини, такої маячні...
— Клянусь вам...
— Ідіть собі геть, кажу вам! Нащо мені ваші клятви! Я в цю справу не втручаюся, я вмиваю руки.— При цьому адвокат заходився потирати руки, ніби й справді мив їх.— Навчіться спершу говорити, адже не гоже отак ошелешувати благородного чоловіка!
— Та ви послухайте, послухайте лишень! — марно повторював Ренцо. Однак доктор, не перестаючи лаятись, штовхав його обіруч до виходу. Нарешті, притиснувши його до дверей, він відімкнув їх, покликав служницю й сказав їй:
— Негайно верніть цьому чоловікові все, що він приніс: нічого мені від нього не треба, нічогісінько.
Цій жінці ще жодного разу, відколи вона тут служила, не доводилось виконувати подібного наказу, але його було висловлено з такою рішучістю, що вона не посміла перечити. Взявши чотирьох бідолашних каплунів, служниця віддала їх Ренцо, поглянувши на нього з презирливим співчуттям, ніби хотіла сказати: «Либонь, гарненько ти прошпетився». Ренцо не хотів був брати птахів, але доктор залишився непохитним; і хлопець, вражений і роздосадуваний більше ніж будь-коли, мусив забрати відкинуті жертви й вернутися додому, щоб повідати жінкам про блискучий успіх свого паломництва,
А за його відсутності жінки, зі смутком змінивши святкове вбрання на буденну одіж, знову почали радитися. Лючія при цьому знай ридала, а Аньєзе зітхала. Потому як мати висловилась про значні результати, яких можна було сподіватися від адвокатових порад, Лючія сказала, що треба всіляко шукати виходу; що падре Крістофоро — такий чоловік, який не тільки дасть пораду, але й зробить усе можливе, коли йдеться про підтримку бідних людей; тож, мовляв, дуже добре було б дати йому знати про те, що сталося. «Певна річ»,— підтвердила Аньєзе, і вони вдвох заходилися обговорювати, як це зробити. Піти самим до монастиря, за дві милі від їхньої господи,— на це в них у такий день не вистачало духу, і, звичайно, ні одна розумна людина не порадила б їм так учинити. Але поки вони прикидали так і сяк, зачувся легкий стукіт у надвірні двері і відразу по тому — тихий, але чіткий вигук: «Deo gratias!»[29] Лючія, здогадавшися, хто це міг бути, побігла відчиняти. Досередини зайшов, привітно вклоняючись, послушник-капуцин[30], монастирський збирач милостині. Через його ліве плече був перекинутий подвійний мішок, який він міцно притискав до грудей обома руками, перехопивши його посередині, де був отвір.
— А-а, фра Гальдіно! — мовили обидві жінки.
— Хай прибуває з вами Господь,— відповів капуцин.— А я прийшов по горіхи.
— Піди-но внеси горіхів для братії,— сказала Аньєзе.
Лючія встала й попрямувала до сусідньої кімнати, але на порозі на мить спинилася за спиною фра Гальдіно, який і далі стояв у попередній позі, і, притуливши пальця до вуст, виразно подивилася на матір ніжним, благальним і водночас владним поглядом, що вимагав збереження таємниці.
Збирач, поглядаючи здаля на Аньєзе, спитав:
— А де ж весілля? Адже воно мало відбутися сьогодні. Я спостеріг у селі якесь збентеження, немовби трапилося щось несподіване. В чім річ?
— Та занедужав синьйор курато, і довелось відкласти,— поквапно відповіла Аньєзе. Якби Лючія не подала їй знак, відповідь, мабуть, була б інша. — Ну, то як посувається збір? — вела вона далі, щоб змінити розмову.
— Погано, ласкава донно, погано. Оце тільки й усього! — І з цими словами він зняв мішок з плеча й потряс його обома руками.— Тільки й усього. А я аж у десять будинків заходив — і оце таке зібрав багатство!
— Та вже такі пішли нужденні роки, фра Гальдіно; коли на рахунку кожен шматочок хліба, то тут і на інше не розщедришся.
— Що, по-вашому, потрібно, донно, щоб повернути добрі роки? Потрібна милостиня. Ви чули про чудо з горіхами, яке сталося багато років тому в нашому монастирі в Романьї?
— Сказати правду, не чула... А розкажіть лишень.
— Отож слухайте. Жив собі був у цьому монастирі один наш падре, святий чоловік, і звали його падре Макаріо. Якось раз узимку йде він стежкою через поле одного нашого благодійника, також хорошого чоловіка, і бачить, стоїть цей благодійник біля свого великого горіхового дерева, а четверо наймитів, вимахуючи мотиками, вже почали його окопувати, щоб оголити коріння. «Що це ви робите з бідолашним деревом?» — спитав падре Макаріо. «Ох, падре, ось уже стільки літ воно не родить жодного горіха, то я й хочу зрубати його на дрова».— «Облиште дерево,— мовив падре,— і знайте, що в цьому році на ньому буде більше горіхів, ніж листя». Благодійник, який добре знав того, хто мовив ці слова, відразу наказав наймитам прикидати коріння землею і, покликавши ченця, який уже попростував далі своєю дорогою, сказав йому: «Падре Макаріо, половину збору я жертвую монастиреві». Поголос про пророцтво розійшовся далеко навкруги, і всі знай бігали дивитися на горіхове дерево. І справді, навесні на ньому з'явилося безліч квітів, а з часом — безліч горіхів. Доброму нашому благодійникові так і не довелося збивати горіхи, бо ще до збору врожаю він відійшов у вічність, щоб прийняти винагороду за свою щедрість. Але чудо від цього стало ще більшим,— ви про це почуєте. В цього чоловіка залишився син зовсім іншого складу. І ось, коли настав час врожаю, збирач пішов по належну монастиреві частку. Але той син вдав, що нічого й знати не знає; до того ж він набрався зухвальства відповісти, що зроду не чув, щоб капуцини вирощували горіхи. І знаєте, що сталося? Якось раз (ви тільки послухайте!) зібрав цей непутящий декотрих своїх друзяк — достоту таких, як сам! — і під час пиятики розповів їм історію про горіхове дерево і при цьому насміхався з ченців. Горілчані брати висловили бажання піти подивитися на ту велетенську купу горіхів. Він повів їх до комори. І послухайте! Відчиняв він двері і, мовлячи: «Ось дивіться»,— іде в куток, де в нього була насипана ота велетенська купа. Що ж там виявилося? Велетенський ворох сухого горіхового листя. Чи ж не повчальний приклад? А монастир не тільки не зазнав від цього ніяких збитків, навіть став благоденствувати, бо ж після такої великої події збір горіхів чимдалі більшав, аж один благодійник, із співчуття до бідного збирача, пожертвував монастиреві осла, щоб було легше приставляти зібрані горіхи. І олії з них начавили стільки, що кожний бідняк приходив і брав, скільки йому було потрібно. Бо ж ми мов те море, яке збирає води звідусіль, а потім знов обділяє ними всі ріки.
Тут саме з'явилася Лючія. У фартусі в неї було стільки горіхів, що вона ледве несла їх, напружуючи випростані руки, якими міцно тримала високо підняті куточки фартуха. І коли фра Гальдіно, знову знявши свій подвійний мішок з плеча, опустив його додолу й заходився розкручувати, щоб всипати туди щедру милостиню, мати здивовано й суворо подивилася на Лючію, мовчки дорікаючи дочці за марнотратство; але та відповіла багатозначним поглядом, мовляв: «Так треба, потім усе поясню». Фра Гальдіно почав розточуватися в похвалах, побажаннях, обіцянках, подяках і, взявши мішок на плече, вже був зібрався йти. Але Лючія спинила його, мовивши:
— Чи не зробили б ви мені одну послугу? Ви б не змогли переказати падре Крістофоро, що мені конче потрібно терміново поговорити з ним? Чи не зробить він милість нам, бідним, і не зайде чимскоріше? Бо нам самим не можна піти до церкви.
— Оце й усе? Не мине й години, як я перекажу падре Крістофоро ваше прохання.
— То я покладаюся на вас!
— Будьте спокійні! — І, мовивши це, він пішов, пригинаючись тепер набагато нижче і задоволений куди більше, ніж коли йшов сюди.
Читаючи про те, що бідна дівчина з такою певністю давала доручення покликати падре Крістофоро, а збирач без найменшого подиву і так охоче брався виконувати це доручення, нехай ніхто не подумає, що падре Крістофоро був звичайний, пересічний чернець. Навпаки, він мав великий вплив і серед братії, і в усьому околі. Але так уже воно велось у капуцинів: ніщо не здавалось їм ані надто принизливим, ані надто величним. Служити слабким і приймати послуги від сильних, заходити до палаців і до халуп з однаковим виглядом смирення й певності в собі, бути в одному й тому ж будинку то предметом потіхи, то особою, без якої не приймається жодне важливе рішення, просити милостиню всюди й давати її всім, хто приходив по неї до монастиря,— усе це було звичною справою для капуцина. Йдучи вулицею, він міг зустрітися і з родовитим багачем, котрий шанобливо цілував кінці його вірьовки[31], і з юрбою шибеників, які, вдавши, ніби б'ються між собою, заляпували йому бороду багном. Слово «фра» за тих часів вимовлялося то з високою пошаною, то з найгіркішим презирством. І капуцини, мабуть, більше від усякого іншого ордену, викликали до себе два цілковито протилежних почуття, та й сама їхня доля була так само подвійна, бо, нічого не маючи, носячи дивну одіж, помітно відмінну від звичайної, відверто проповідуючи смирення, вони часто ставали предметом і глибокої поваги, і презирства, яке такі речі можуть викликати у людей іншого складу й напряму думок.
Коли фра Гальдіно пішов, Аньєзе не втрималась від вигуку:
— Стільки віддала горіхів, та ще й у такий рік!
— Простіть мені, мамо,— відказала Лючія.— Та якби ми подали милостиню, як ото інші, фра Гальдіно довелось би ходити ще бозна-скільки часу, доки наповнився б його мішок, і він бозна-коли повернувся б до монастиря; а дорогою ще й став би теревенити з усіма, а ще могло статися, й взагалі забув би про наше існування.
— Твоя правда: ти добре придумала, і до того ж усяка милостиня завжди винагороджується,— сказала Аньєзе, котра, попри всі свої вади, була все ж дуже добра жінка і, як кажуть, пішла б у вогонь та в воду за свою єдину дочку, в якій вона душі не чула.
Тут повернувся Ренцо; зайшовши до кімнати, він із злим і водночас засмученим виглядом кинув каплунів на стіл. На цьому й скінчилися лихі пригоди бідолашних птахів того дня.
— Та й гарну ж ви дали мені пораду! — сказав він Аньєзе.— Послали, кажете, до порядного чоловіка, який справді допомагає бідним! — І переказав свою розмову з доктором. Вражена таким сумним кінцем відвідин, Аньєзе заходилаnen сь доводити, що порада все ж була корисна і що Ренцо, певно, не зумів обладнати цю справу як слід, та Лючія урвала цю суперечку, повідомивши, що, очевидно, знайшла кращу підтримку. Ренцо також ухопився за цю надію, як це буває з кожним, хто потрапив у тяжке й заплутане становище.
— Але коли падре Крістофоро не знайде для нас виходу,— докинув він,— тоді знайду його я, так чи інак!
Жінки почали вмовляти його бути спокійним, терплячим і розважливим.
— Завтра падре Крістофоро прийде напевне,— сказала Лючія,— і ви побачите, що він знайде якийсь спосіб, якийсь вихід, який нам, маленьким людям, геть і на думку не спадає.
— Сподіваюся,— зауважив Ренцо,— але, в усякому разі, я зумію домогтися правди або ж сам, або з допомогою інших. Існує ж, зрештою, справедливість на цім світі!
Отак у сумних розмовах та у вже описаних нами заходах і минув цей день; почало смеркати.
— На добраніч,— сумно мовила Лючія до Ренцо, що ніяк не міг зважитися піти.
— На добраніч,— ще сумніше відповів він.
— Який-небудь святий та допоможе нам,— сказала Лючія,— тож не втрачайте розважливості й смирення.
Мати й собі дала кілька подібних порад, і наречений пішов геть із сум'яттям в душі, знай повторюючи слова: «Існує ж справедливість на цім світі!» Справді, пригнічений скорботою чоловік не відає, що й казати.
Розділ четвертий
Сонце щойно випливло з-поза обрію, коли падре Крістофоро вийшов із свого монастиря в Пескареніко, щоб зійти вгору до будиночка, де його дожидали. Пескареніко — дрібне сільце на лівому березі Адди, або, краще сказати, на березі озерця неподалік від мосту,— кільканадцять будинків, населених переважно рибалками, з розвішаними тут і там для сушіння сітями й неводами. Монастир, будівлі якого стоять і досі, був розташований за сільцем якраз напроти в'їзду до останнього, на півдорозі між Лекко й Бергамо. Небо було зовсім чисте. В міру того, як сонце здіймалось над обрієм, його проміння осявало вершини протилежних гір і швидко сповзало донизу схилами аж до самої долини. Легкий осінній вітерець, зриваючи з гілок зів'яле листя тутових дерев, вкривав ним землю за кілька кроків від стовбурів. Праворуч і ліворуч по виноградниках, на ще попідв'язуваних виноградних лозах, жевріло почервоніле листя різних відтінків, і свіжозорана земля гостро вирізнялася своїм коричневим кольором на білястій, блискучій від роси, стерні. Цей пейзаж тішив око, але поява всякої людської постаті смутила погляд і думки. Час від часу траплялися жебраки, обірвані й схудлі,— або звиклі до цього ремесла, або такі, що простягала руку під тиском тогочасної гіркої нужди. Вони мовчки проходили повз падре Крістофоро, побожно дивлячись на нього, і, хоча не могли сподіватися жодного подаяння, бо капуцин ніколи не доторкався до грошей, все ж удячно вклонялись йому за милостиню, яку вже одержали або ж іще тільки йшли одержувати в монастирі. Вигляд селян, розсіяних по полях, викликав ще щімкіший смуток. Одні йшли, розкидаючи зерна чимрідше, ощадливо, немовби згнітивши серце, наче ризикуючи чимсь дуже дорогим для себе; інші налягали на заступ, здавалося, з величезним зусиллям і ніби знехотя перевертали підважену брилу. Щуплявенька дівчинка, придержуючи за мотузку виснажену, худющу як тріска корівчину на паші, заглядала вперед і швидко нахилялася, щоб потягти в неї з-під носа для своєї родини якусь травинку, яку голод навчив людей використовувати на харч. Ці картини щокрок усе дужче засмучували ченця, котрий і так уже йшов з важким передчуттям у душі, готуючись почути про якесь нещастя.
Але звідки в нього з'явилася така турбота про Лючію? І чому по першому ж слову він вирушив у дорогу з таким поспіхом, неначе на поклик падре провінціала[32]? хто був цей падре Крістофоро? На всі ці запитання потрібно дати відповідь.
Падре Крістофоро з *** (ці зірочки поставив мій анонім з обережності) був уже ближче до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти літ. Його поголена голова, облямована, за капуцинським звичаєм, тільки вузеньким вінчиком волосся, підводилася час від часу таким порухом, який ледь помітно виказував ніби погорду й неспокій, але відразу ж схилялася донизу на знак смирення. Довга сива борода, вкриваючи його щоки й підборіддя, ще чіткіше відтінювала благородні риси верхньої частини обличчя, яким утримування від людських спокус, що давно вже стало для нього звичкою, надало поважності, не позбавивши, проте, виразності. Глибоко досаджені очі дивилися здебільшого в землю, але іноді вони раптово спалахували жвавістю, ніби пара баских коней на поводі в кучера, про якого вони з досвіду знають, що його годі здолати, і все ж час від часу стрибають убік, відразу розплачуючись за це рвучким осмикуванням вудил.