І Ґреґор глянув на будильника, що цокав на скрині. Боже! Було пів на сьому, і стрілка неухильно рухалася далі, навіть перейшла за половину, наближалася вже до сорок п’ятої хвилини. Може, будильник не дзвонив? З ліжка було видно, що він наставлений на четверту, тож неодмінно мав подзвонити. Так, але ж хіба можна не почути деренчання, від якого аж меблі дрижать? Виходить, що спав він хоч і не дуже спокійно, але, мабуть, міцно. Що ж тепер робити? Наступний іде о сьомій; щоб на нього встигнути, треба стрімголов бігти на станцію, а зразки ж іще не запаковано, і сам він аж ніяк не почувається бадьорим і моторним. І якби він навіть устиг на поїзд, однаково шеф буде лаятися, бо їхній кур’єр чекав на п’ятигодинний і давно вже повідомив про його прогул. Бо то такий шефів підлабузник, що нізащо не промовчить. А чи не зголоситися хворим? Ні, дуже незручно, та й підозріло, бо Ґреґор за свою п’ятирічну службу ще ні разу не хворів. Шеф неодмінно привів би лікаря з лікарняної каси, почав би дорікати батькам ледачим сином, не слухав би ніяких заперечень і послався б на лікаря, який узагалі всіх людей вважає за цілком здорових, тільки лінивих. Зрештою, хіба в цьому випадку він не мав би слушності? Справді, Ґреґор був тільки надто сонний, хоч і пізно встав, а так почував себе цілком добре і навіть дуже хотів їсти.
Поки він усе це швидко обмірковував, ніяк не зважуючись устати з ліжка — будильник саме пробив три чверті на сьому, — у двері в головах у нього обережно постукали.
— Ґреґоре! — почувся голос: це була мати. — Уже сорок п’ять хвилин на сьому. Хіба ти не будеш їхати?
Лагідний материн голос! Та він злякався, коли почув свою відповідь. Це був безумовно його колишній голос, але з домішком якогось болісного писку, що йшов ніби десь зсередини і що його годі було стримати. Через те слова можна було збагнути тільки першої миті, потім вони зливалися, ставали зовсім незрозумілими. Ґреґор хотів відповісти докладно і все пояснити, та за таких обставин сказав лише:
— Чую, чую, мамо, я вже встаю.
Мабуть, крізь дерев’яні двері зміна в Ґреґоровому голосі була непомітна, бо мати заспокоїлася і, човгаючи капцями, відійшла. Але ця коротка розмова звернула увагу всієї сім’ї на те, що Ґреґор чомусь і досі вдома, тож через хвилину в інші двері постукав уже батько — легенько, проте кулаком.
— Ґреґоре! Ґреґоре! — гукнув він. — Що сталося? — І за мить знову низьким голосом: — Ґреґоре! Ґреґоре!
А крізь треті двері тихенько покликала сестра:
— Ґреґоре, тобі погано? Може, тобі щось треба?
— Я вже готовий, — відповів Ґреґор обом разом, старанно вимовляючи слова і роблячи між ними паузи, щоб батько й сестра нічого не помітили.
Батько повернувся до свого сніданку, а сестра прошепотіла:
— Ґреґоре, відчини, прошу тебе!
Проте він і гадки не мав відчиняти — навпаки, радів, що за час своїх подорожей набув звичку навіть удома замикати на ніч усі двері.
Він хотів насамперед спокійно встати, одягтися й поснідати, а тоді вже обміркувати, що робити далі, бо бачив, що в ліжку нічого путнього не придумає. Ґреґор згадав, що не раз уже, прокидаючись уранці, відчував якийсь легенький біль, певне, від того, що незручно лежав, та коли вставав, усе миналося, тож він і тепер з нетерпінням чекав, що й сьогоднішні химери поволі минуться. А що зміна голосу — то тільки ознака сильної застуди, фахової хвороби комівояжерів, він нітрохи не сумнівався.
Скинути ковдру було легко: трохи надувся, і вона впала сама. А вже далі пішло важче, надто через те, що він став такий неймовірно широкий. Щоб підвестися, потрібні були руки й ноги, а Ґреґор мав натомість лиш багато лапок, які безперестанку рухались і з якими він узагалі не міг упоратися. Коли Ґреґор хотів якусь зігнути, вона випростовувалась, а як нарешті йому таки щастило домогтися свого, інші, полишені самі на себе, тим часом прудко, судомно ворушилися. «Не треба тільки марно вилежуватися», — сказав собі Ґреґор.
Спочатку він хотів зсадити з ліжка нижню частину свого тіла, але та нижня частина, якої він узагалі ще не бачив і не мав про неї жодного уявлення, виявилася найнерухомішою. Він пробував кілька разів, і все марно, а коли, нарешті, майже розлютившись, з усієї сили закинув низ, то погано розрахував і з розгону вдарився об бильце. Різкий біль показав Ґреґорові, що якраз нижня частина його тіла тепер і найчутливіша.
Тоді він спробував почати зверху й обережно обернув голову до краю ліжка. Це йому легко далося, і все тіло, хоч яке було широке й важке, повільно посунулось за головою. Та коли голова вже повисла в повітрі, Ґреґор злякався, що, як і далі так буде сунутись, то врешті впаде і хіба тільки дивом не поранить голови. А саме тепер він нізащо не повинен був знепритомніти; краще вже лишитись у ліжку. І Ґреґор пересунувся назад.
Однак, відпочиваючи після напруження і безпорадно дивлячись на свої лапки, які метлялися ще швидше й безладніше і які годі було втихомирити, він знову сказав собі, що не можна далі залишатися в постелі, а якщо тільки є хоч найменша надія, найрозумніше буде пожертвувати всім, аби лише вибратися з ліжка. Але водночас він не забував нагадувати собі, що багато краще ще і ще раз усе обміркувати, аніж чинити щось зопалу. У такі хвилини він пильно вдивлявся у вікно, але густий туман, крізь який не видно було навіть протилежного боку вузької вулиці, не додавав надії та бадьорості.
«Уже сьома година, — мовив Ґреґор, коли будильник знову почав бити, — уже сьома година, а й досі такий туман». І якусь хвилину він лежав спокійно, ніби чекав, що, можливо, цілковита тиша поверне його в реальні, звичні обставини.
Та потім він сказав собі: «До чверті на восьму я мушу обов’язково встати з ліжка. А втім, доти прийде хто-небудь із фірми довідатись, що сталося, фірма ж бо працює з сьомої». І він заходився, розгойдуючись, пересуватися зразу всім тілом на край ліжка. Коли б він таким побитом упав додолу, то голову рвучко підвів би і, мабуть, не забив. Спина ж начебто була тверда, і від падіння на килим їй, певне, нічого не сталося б. От тільки гуркіт почули б за всіма дверима і якщо не злякалися, то принаймні стурбувалися б. Але хай буде що буде.
Коли Ґреґор уже наполовину перевисав через край ліжка — новий спосіб був йому за іграшки, треба тільки добре розгойдатися, — то враз подумав, як було б усе просто, аби хтось прийшов на поміч. Двох дужих людей — Ґреґор мав на увазі батька й служницю — цілком вистачило б; вони підхопили б його руками під дугасту спину й обережно допомогли перевернутися. Отоді, певне, і його лапки стали б у пригоді. То, може, справді покликати когось на допомогу, дарма, що двері замкнені? Подумавши про це, Ґреґор не втримався від усмішки, хоч як йому було зле.
Він уже так далеко висунувся, що ледве утримував рівновагу і не мав більше часу на роздуми, бо було десять хвилин на восьму, — коли це в сінях подзвонили. «Це хтось із фірми», — мовив Ґреґор сам до себе і завмер, тільки його лапки затанцювали ще дужче. Хвилину було тихо. «Вони не відчинять», — сказав Ґреґор, охоплений якоюсь божевільною надією. Та ось служниця, як завжди, твердим кроком рушила до дверей і, звичайно, відчинила їх. З першого ж слова Ґреґор уже знав, що прийшов сам повірений. І чого тільки Ґреґор приречений служити в такій фірмі, де найменший прогул викликає найбільшу підозру? Невже всі службовці — поспіль негідники, невже між ними не може бути жодної вірної, відданої людини, що коли й згає вранці кілька годин, то її точить сумління, і що саме зараз нездатна встати з ліжка? Хіба справді не досить прислати якогось учня — коли вже взагалі треба когось присилати, — а обов’язково має прийти повірений, аби показати всій ні в чому не винній сім’ї, що тільки повіреному можна доручати таку підозрілу справу?
Ці думки розхвилювали Ґреґора, і більше від того, аніж через твердий намір, він щосили рвонувся з ліжка. Упав він не з таким гуркотом, як боявся, — трохи завдяки килимові, а трохи тому, що спина виявилась еластичнішою, аніж Ґреґор думав. Він глухо гупнув додолу і тільки забив голову, бо тримав її не досить обережно. Він покрутив нею і з досади та болю потер об килим.
— Там щось упало, — сказав повірений у кімнаті ліворуч.
Ґреґор спробував уявити собі, чи не могло б колись і з повіреним статись таке, як сьогодні з ним, і вирішив, що могло б. Та ніби у відповідь на його думки повірений упевнено пройшовся по сусідній кімнаті і зарипів лакованими черевиками.
З кімнати праворуч почувся шепіт сестри, що хотіла попередити Ґреґора:
— Ґреґоре, прийшов повірений.
— Я знаю, — тихо озвався Ґреґор, але сказати так, щоб сестра почула, не зважився.
— Ґреґоре, — покликав уже й батько з кімнати ліворуч, — прийшов пан повірений і питає, чому ти не поїхав вранішнім поїздом. Ми не знаємо, що йому відповісти. А втім, він хоче сам із тобою поговорити. Тож відчини, будь ласка, двері. Він уже ласкаво пробачить безладдя в кімнаті.
— Доброго ранку, пане Замзо! — перебиваючи батькову мову, приязно гукнув повірений.
— Він хворий, — звернулась до повіреного мати, поки батько говорив біля дверей. — Він хворий, повірте мені, пане. А то б хіба Ґреґор пропустив поїзд! Він тільки й думає, що про фірму. Я вже аж серджусь, що хлопець увечері нікуди не виходить: ось тепер він був вісім днів у місті і хоч би один раз кудись пішов. Сидить з нами біля столу і читає газету або вивчає розклад поїздів. Ото тільки й розважиться, як заходиться щось вирізувати лобзиком. Оце, наприклад, за два-три вечори вирізав дуже гарні рамці, ви самі здивуєтесь, як глянете на них. Вони висять у його кімнаті, ви їх зразу побачите, як Ґреґор відчинить. А взагалі я рада, що ви прийшли, пане повірений, бо ми самі ніяк не могли допроситися, щоб він відчинив двері; Ґреґор такий упертий і, безумовно, хворий, хоч уранці й казав, що ні.
— Зараз я йду, — обачно, спроквола мовив Ґреґор, але не зрушив з місця, щоб не пропустити жодного слова.
— А я інакше й не можу пояснити собі його прогулу, ласкава пані, — сказав повірений. — Сподіваюсь, що хвороба не важка. З іншого боку, мушу сказати, що нам, комерсантам, — на лихо чи на щастя, як хочете, — дуже часто через завантаженість доводиться просто переходжувати легку недугу.
— То може пан повірений зайти вже до тебе? — нетерпляче спитав батько і знову постукав у двері.
— Ні, — мовив Ґреґор.
У кімнаті ліворуч запала прикра тиша, в кімнаті праворуч захлипала сестра.
Чом сестра не йде до батьків? Мабуть, вона щойно з постелі і ще не одяглася. А чого вона плаче? Що Ґреґор не встає і не впускає повіреного, що може втратити місце і що тоді шеф знову почне дошкуляти батькам своїми вимогами? Але ж поки що цього боятися нічого. Ґреґор ще тут і навіть у голову не покладає кидати батьків. Зараз він лежить собі на килимі, і нікому, хто знав би про його стан, не спало б на думку вимагати, щоб він упустив повіреного. Тож не виженуть його негайно з роботи за цю маленьку неввічливість, для якої потім легко буде знайти виправдання. Ґреґорові здавалося, що було б набагато розумніше дати йому тепер спокій, а не докучати плачем та балачками. Проте вони ж ні про що не знають, отже, їм можна вибачити.
— Пане Замзо! — підвищив голос повірений. — Що ж сталося? Ви забарикадувалися у своїй кімнаті, відповідаєте тільки «так» і «ні», завдаєте своїм батькам тяжкого й непотрібного клопоту і просто обурливо нехтуєте — це тільки між іншим — свої службові обов’язки. Я говорю від імені ваших батьків та вашого шефа і настійно прошу негайно дати мені обґрунтоване пояснення. Я дивуюся, просто-таки дивуюся. Я вважав вас за спокійну, розумну людину, аж раптом ви починаєте виявляти якісь дивні примхи. Шеф якраз сьогодні пояснював ваш прогул тим, що вам недавно доручено інкасувати гроші, — але я майже дав слово честі, що він помиляється. А тепер бачу вашу нерозумну впертість і вже не маю ніякого бажання заступатися за вас. А ваше становище у фірмі далеко не міцне. Я спочатку хотів сказати вам це віч-на-віч, та коли вже згаяв через вас тут стільки часу, не бачу причини таїтися від ваших батьків. Отже, останнім часом ми були дуже незадоволені вашою роботою. Щоправда, зараз не та пора року, щоб мати особливі успіхи, ми це визнаємо; але такої пори, щоб можна було не мати ніяких успіхів, взагалі не існує, пане Замзо, і не повинно існувати.
— Але ж, пане повірений! — крикнув Ґреґор, не тямлячи себе; він так розхвилювався, що забув про все. — Я зараз устаю, негайно ж! Я залежався, бо мені не зовсім добре, я був знепритомнів. Я й досі в ліжку. Але тепер я вже зовсім бадьорий і саме встаю. Потерпіть одну хвилинку! Не завжди виходить так, як думаєш. Та мені вже полегшало. І звалиться таке на людину! Ще вчора ввечері я був цілком здоровий, хай он батьки скажуть, чи вірніше, вже вчора ввечері я відчував, що зі мною щось негаразд. Певне, й по мені було видно. І чого я тільки не повідомив фірму? Але ж завжди думаєш, що переходиш хворобу. Пане повірений! Згляньтеся на моїх батьків! Для всіх тих докорів, що ви їх оце мені говорили, немає ніяких підстав; та мені про це й не казав ніхто жодного слова. Ви, мабуть, не читали останніх угод, які я прислав. До того ж, ще восьмигодинним поїздом я виїду, кілька годин відпочинку мене зміцнили. Не затримуйтесь тільки, пане повірений; я зараз же з’явлюся сам до фірми, а ви, будьте такі ласкаві, скажіть про це шефові і привітайте його від мене!
І поки Ґреґор одним духом вимовив це, ледве усвідомлюючи, що каже, він легко, мабуть, тому, що вже навчився в ліжку, підсунувся до скрині і спробував підвестися, спираючись на неї. Він справді хотів відчинити двері, справді хотів показатися батькам і поговорити з повіреним; йому кортіло знати, що скажуть ті, хто тепер так настійно вимагає, аби він вийшов, як побачать його. Якщо вони злякаються, тоді Ґреґор більше не несе відповідальності і може не турбуватися. Коли ж вони спокійно сприймуть його появу, то й тоді нема чого хвилюватись; він, якщо трохи поспішить, справді встигне на восьмигодинний поїзд. Спочатку Ґреґор кілька разів спорскував з гладенької скрині, та, врешті, зробивши останнє зусилля, таки підвівся; на біль у нижній частині тіла він зовсім не зважав, хоч його аж пекло. Потім він прихилився до спинки найближчого стільця і міцно вхопився лапками за його край. Тепер він уже опанував себе і замовк, бо дослухався, що скаже повірений.
— Ви теж збагнули тільки одне слово? — спитав повірений батьків. — За дурнів він нас має, чи що?
— О Господи! — вигукнула мати вже крізь сльози. — Він, мабуть, дуже хворий, а ми його мучимо. — І закричала: — Ґрето! Ґрето!
— Що, мамо? — озвалась сестра з другого боку. Вони перемовлялися через Ґреґорову кімнату.
— Мерщій біжи по лікаря! Ґреґор захворів. Швиденько! Ти чула, що він казав?
— Це якийсь нелюдський голос, — мовив повірений напрочуд тихо супроти материного крику.
— Анно! Анно! — гукнув до кухні через передпокій батько і плеснув у долоні. — Негайно поклич слюсаря!
І обидві дівчини, зашелестівши сукнями, пробігли передпокоєм — як це сестра так швидко вбралася? — і відчинили сінешні двері. Не чути було, щоб вони зачиняли їх, певне, залишили навстіж, як буває у квартирі, де скоїлось страшне лихо.
Проте Ґреґор був уже набагато спокійніший. Хоч ніхто не зрозумів його слів, але самому Ґреґорові вони здавалися виразними, виразнішими, ніж раніше, може, тому, що вухо звикло. Все-таки батьки вже повірили, що з ним не все гаразд, і готові йому допомогти. Ґреґорові було приємно, що вони так твердо й упевнено давали перші накази. Він відчув себе знову втягненим у коло людей і чекав від лікаря й слюсаря, власне, сприймаючи їх як щось одне, чудових і несподіваних наслідків. Щоб під час вирішальної розмови, яка зараз відбудеться, мати якомога чіткіший голос, Ґреґор відкашлявся, щоправда, приглушено, бо, мабуть, і його кашель став не схожий на людський — сам він уже не довіряв своїм вухам. Тим часом у сусідній кімнаті запала тиша. Може, батьки з повіреним сидять біля столу і розмовляють пошепки, а може, принишкли біля дверей і слухають.
Ґреґор повільно підсунувся із стільцем до дверей, тоді пустився своєї підпори, кинувся на двері, вчепився в них — кінчики його лапок були трохи липкі — і, тримаючись прямо, трохи відпочив після напруження. Потім заходився ротом повертати ключ у замку. На жаль, виявилося, що в нього немає зубів, — а чим тоді схопити ключа? — зате щелепи були дуже міцні; і справді, щелепами йому пощастило зрушити ключа з місця. Ґреґор не зважав на те, що безперечно щось ушкодив собі, бо з рота в нього потекла брунатна рідина, залила ключа й закапала на підлогу.