— Що, далі боїшся? — мовила вона, коли Ґреґор повернувся назад, і спокійно поставила стільця на місце.
Ґреґор уже майже нічого не їв. Тільки як випадково натикався на приготовану йому їжу, то, для забавки, брав шматок до рота, тримав його годинами і здебільшого потім випльовував. Спочатку Ґреґорові здавалося, що йому не хочеться їсти через те, що доводиться жити в такій голій, брудній кімнаті, але якраз із зміною в кімнаті він дуже швидко змирився. В сім’ї взяли собі за звичку всі непотрібні речі заносити до Ґреґорової кімнати, а таких речей тепер було багато, бо батьки винайняли одну кімнату трьом пожильцям. Ті поважні панове — всі три вони мали широкі бороди, Ґреґор якось підгледів у шпарку від ключа, — вимагали, щоб усюди було дуже охайно, не тільки в їхній кімнаті, а й у цілій квартирі, коли вже вони мають тут мешкати, і особливо в кухні. А надто не любили вони непотрібних або заяложених речей. До того ж майже все, що їм треба, пожильці привезли з собою. Тому багато зайвих речей, які не можна було продати, але яких батьки й не хотіли викинути, помандрувало до Ґреґорової кімнати. Навіть ящик на попіл і ящик на покидьки з кухні. Все, що тепер не було потрібне, робітниця, яка завжди поспішала, швиденько несла просто до нього; на щастя, Ґреґор здебільшого бачив саму тільки річ та руку, що її шпурляла. Може, робітниця гадала, коли матиме час і нагоду, забрати назад ті речі або всі разом викинути, але насправді вони б так і лежали, коли б Ґреґор не перекидав їх, бо ж йому треба було десь лазити, а в кімнаті вже майже не було вільного місця; але йому ставало дедалі цікавіше повзати по них, хоч після таких мандрів він, смертельно стомлений і сумний, годинами лежав зовсім нерухомо.
Пожильці часом вечеряли вдома, у вітальні, тому двері до Ґреґорової кімнати відчиняли тепер не щодня. Та Ґреґор легко відмовився від цієї втіхи і часто вже, як двері стояли відчинені, не користався з цього, а, щоб не бачила родина, лежав собі в найтемнішому куточку кімнати. Але одного разу робітниця відхилила трохи двері та й залишила їх так, коли ввечері до вітальні зайшли пожильці. Ввімкнувши світло, вони сіли до столу, де раніше сідали батько, мати і Ґреґор, порозгортали серветки і взяли в руки виделки та ножі. Одразу в дверях з’явилася мати з мискою печені, а за нею сестра із повною мискою картоплі. Їжа парувала й пахла на всю хату. Мати й сестра поставили миски на стіл, і пожильці посхилялись над ними, ніби хотіли куштувати їжу. І справді, той, що сидів посередині і був, певне, для решти двох авторитетом, відрізав шматок м’яса ще в мисці й покуштував — мабуть, щоб дізнатися, чи воно вже зварилося, чи його треба відіслати назад до кухні. Він лишився вдоволений, і мати з сестрою, що напружено дивились на нього, нечутно засміялися.
Сама ж родина вечеряла на кухні. Але все-таки батько, перш ніж іти до кухні, завернув до вітальні, вклонився всім разом і, тримаючи кашкета в руках, обійшов навколо столу. Пожильці підвелися і щось промимрили в бороди. Коли ж вони залишились у вітальні самі, то взялися до їжі, навіть словом не перемовившись. Ґреґора дивувало, що серед усіх звуків найдужче було чути, як пожильці кусають зубами м’ясо, ніби вони цим мали показати Ґреґорові, що до їжі треба зубів і що навіть найкращими щелепами без зубів нічого не втнеш. «Я ж теж хочу їсти, — стурбовано сказав сам до себе Ґреґор, — але не цього. Як ці панове напаковуються, а я гину з голоду!»
Саме того вечора з кухні долинули звуки скрипки — Ґреґор не пам’ятав, щоб сестра хоч раз грала, відколи він став комахою. Пожильці вже повечеряли; той, що сидів посередині, витяг газету, дав двом іншим по сторінці, і тепер вони, відкинувшись на спинки стільців, читали й курили. Коли заграла скрипка, вони нашорошилися, підвелися, навшпиньки підійшли до дверей, що вели до передпокою, і стовпилися біля порога. В кухні, певне, їх почули, бо батько гукнув:
— Може, вам заважає музика? То дочка зараз же перестане грати.
— Навпаки, — відповів середній, — чи не перейшла б панна грати до нас? Тут і затишніше, і приємніше.
— О, будь ласка! — мовив батько, ніби то він грав на скрипці.
Пожильці повернулись назад до вітальні. Скоро туди зайшов батько з пюпітром, за ним мати з нотами та сестра зі скрипкою. Сестра спокійно лаштувалася до гри; батьки, що раніше ніколи не брали пожильців, були аж занадто ввічливі з ними і не зважувалися навіть сісти у свої власні крісла; батько прихилився до одвірка, засунувши праву руку за полу мундира між ґудзики; матері ж один із пожильців запропонував стільця, і мати там і сіла, де він випадково його поставив, — збоку в закутку.
Сестра почала грати; батько та мати, кожне зі свого місця, пильно стежили поглядом за її рухами. Ґреґор, причарований музикою, насмілився підлізти трохи ближче і висунув голову аж до вітальні. Він майже не дивувався, що останнім часом так мало зважав на сім’ю, хоч раніше пишався своїм тактом. До того ж, якраз тепер у нього була поважніша причина ховатися, бо в кімнаті зібралося стільки куряви, що вона здіймалась від найменшого поруху, і Ґреґор був геть обліплений нею. До спини та до боків йому поначіплялося ниток, волосся та різних недоїдків, а він так збайдужів до всього, що кинув звичку лягати на спину й витиратися об килим, хоч раніше робив це по кілька разів на день. І, незважаючи на це, він насмілився ступити до вітальні на чисту, без єдиної плямки підлогу.
Щоправда, на нього ніхто не звертав уваги. Батьки й сестра були цілком захоплені музикою; пожильці ж, навпаки, зразу, засунувши руки в кишені, поставали були біля самого пюпітра, так що могли й у ноти заглядати, чим, певне, дуже заважали сестрі, але скоро, похнюпившись, почали стиха розмовляти і відійшли до вікна. Батько стурбовано глянув на них: пожильці справді бо надто виразно показували, що розчаровані грою; вони сподівалися почути щось цікаве, розважальне, а така музика їм набридла, і терплять вони весь цей театр тільки з чемності. Найбільше видно було їхнє роздратування з того, як вони пускали ротом і носом дим, курячи сигари. А сестра грала чудово. Вона схилила набік голову і уважно й сумно перебігала очима по рядках нот. Ґреґор підліз ще ближче, тримаючи голову при самій підлозі, щоб, може, якось перехопити сестрин погляд. Хіба він тварина, коли його так причаровує музика? Ґреґорові було так добре, ніби перед ним відкрилася дорога до вимріяної невідомої поживи, і він вирішив долізти аж до сестри, смикнути її за спідницю і показати цим, що вона може зайти із скрипкою до його кімнати, бо ніхто тут так не цінить її гру, як оцінить він. Він її більше не випустить зі своєї кімнати, принаймні поки житиме, його страхітливий вигляд уперше стане йому в пригоді: він хотів би стояти на всіх дверях зразу і сичанням одганяти напасників, а сестра хай не вимушено, добровільно залишиться в його кімнаті; хай сяде побіч нього на канапі, нахилить вухо, і він тоді признається, що твердо намірявся послати її до консерваторії і що, якби не сталося лиха, на минулий Святвечір — адже Святвечір, мабуть, уже минув? — усім би сказав про це. І хай би батьки скільки завгодно заперечували, він не послухав би їх. Сестра заплакала б від зворушення, а Ґреґор підвівся б їй до плеча і поцілував би у відкриту шию — відколи сестра пішла на роботу, вона перестала носити банти й комірці.
— Пане Замзо! — гукнув середній пожилець батькові і, ні слова більше не мовлячи, показав пальцем на Ґреґора, що помалу ліз по підлозі.
Скрипка замовкла, середній пожилець похитав головою й усміхнувся до своїх друзів, потім знову глянув на Ґреґора. Батько, замість вигнати Ґреґора, вважав, здавалося, за потрібніше спочатку заспокоїти пожильців, хоч вони зовсім не хвилювалися, їх, мабуть, Ґреґор більше розважав, аніж музика. Батько кинувся до пожильців, розвів руки і спробував загнати їх до кімнати, одночасно заступаючи собою Ґреґора. Тепер пожильці справді трохи розсердилися, невідомо, чи тому, що батько так повівся з ними, а чи тому, що їм зразу не сказали, якого вони мають сусіду. Вони зажадали від батька пояснення, замахали руками і, схвильовано смикаючи себе за бороди, почали повільно відступати до своєї кімнати. Тим часом сестра, що зовсім було розгубилася з такої несподіванки і, опустивши скрипку та смичок, дивилася ще в ноти, ніби лаштувалася грати далі, отямилась, одним рухом поклала інструмент у пелену матері, яка сиділа на стільці, змагаючися з нападом задухи, і кинулась до кімнати, до якої задкували й пожильці, — вже трохи швидше, бо батько невідступно насідав на них. Видно було, як сестра вправними рухами почала давати там лад: простирадла й подушки так і літали навколо неї. Ще не встигли пожильці зайти, як вона скінчила стелити і вибігла з кімнати. Батька, певне, знов опосіла його колишня впертість, бо він зовсім забув, що все ж таки має виявити до пожильців якусь пошану. Він наступав на них, аж поки середній гнівно тупнув ногою по підлозі; аж тоді батько спинився.
— Я заявляю вам, — мовив пожилець, піднявши догори руку і шукаючи очима також матір та сестру, — що з огляду на відразні обставини, які панують у цій квартирі і в цій родині, — він рішуче плюнув на підлогу, — я негайно відмовляюся від помешкання. І, звісно, нічого не заплачу за ті дні, що прожив тут, навпаки, я ще подумаю, чи не поставити перед вами якісь вимоги, — а їх дуже легко обґрунтувати, запевняю вас.
Він замовк, дивлячись прямо перед собою, ніби чекав на щось. І справді, обидва його товариші одразу ж докинули й собі:
— Ми теж негайно відмовляємося від помешкання.
І всі три, хряснувши дверима, зникли у своїй кімнаті.
Батько, хитаючись і мацаючи поперед себе руками, дійшов до свого крісла і впав у нього, наче лаштувався заснути, як щовечора; але з того, як він у розпачі хитав безсило головою, видно було, що він і не думає спати.
Ґреґор весь час лежав на тому самому місці, де його вгледіли пожильці. Від розчарування — адже його так ніхто й не зрозумів, — а може, ще й від щоденного голоду, він став такий кволий, що не міг поворушитися. Він уже відчував, що зараз уся буря спрямується на нього, і зі страхом чекав на неї. Навіть скрипка, що вислизнула з материних тремтячих рук і, ніби зойкнувши, впала на підлогу, не злякала його.
— Любі тату й мамо, — почала сестра і стукнула рукою по столі, — далі так діла не буде. Якщо, може, ви цього не розумієте, то я розумію. Я не хочу називати цю потвору своїм братом, а кажу лиш одне: треба якось здихатися її. Ми робили все, що могли: піклувались про неї, терпіли її. Думаю, що ніхто нам нічого не може закинути.
— Вона каже щиру правду, — мовив батько сам до себе. Мати, що й досі ще не віддихалася, затулила рукою рота і з божевільним виразом в очах почала глухо кашляти.
Сестра підбігла до матері й приклала їй руку до чола. Батька, здавалось, сестрині слова навели на певну думку, бо він випростався й почав бавитися своїм кашкетом між тарілками, що залишилися на столі після вечері пожильців; часом він позирав на нерухомого Ґреґора.
— Нам треба здихатися його, — ще раз рішуче мовила сестра, звертаючись до батька, бо мати через кашель нічого не чула. — Він вас обох зі світу зведе, я вже бачу. Нам усім доводиться так тяжко працювати, а тут ще й дома ця повсякчасна мука. Я більше не здатна її витримати. — І вона так гірко заплакала, що сльози закапали матері на обличчя, і та почала машинально витирати їх рукою.
— Дитино моя, — співчутливо мовив батько: він сьогодні напрочуд добре розумів її, — то що ж нам робити?
Сестра безпорадно здвигнула плечима: сльози наче змили її впевненість.
— Якби він нас розумів… — напівзапитуючи мовив батько.
Сестра, ревно плачучи, замахала рукою: мовляв, про це годі й думати.
— Якби він нас розумів, — знову сказав батько і заплющив очі на знак того, що згоден з сестрою, — тоді, либонь, із ним можна було б домовитись. А так…
— Його треба спекатися! — крикнула сестра. — Іншої ради немає, тату. Вам треба спробувати просто викинути з думки, що то Ґреґор. Це і є наше лихо, що ми й досі віримо, ніби то Ґреґор. Але ж хіба це може бути він? Якби це був Ґреґор, то він давно б уже зрозумів, що людям неможливо жити разом із такою потворою. І сам пішов би собі геть. Тоді в нас не було б брата, зате ми могли б спокійно собі йти далі і згадувати його добрим словом. А так ця тварина не дає нам спокою, розганяє пожильців, хоче, певне, опосісти все помешкання, а ми хай ночуємо на вулиці. Гляньте, — зненацька закричала вона. — Він знов починає!
Із незрозумілим Ґреґорові ляком сестра навіть матір лишила, просто-таки спорснула зі стільця, ніби ладна була швидше пожертвувати матір’ю, аніж опинитися поблизу Ґреґора, і сховалася за батька. Той теж підвівся, схвильований сестриною поведінкою, і підняв руки, немов захищаючи її.
Проте Ґреґор навіть гадки не мав когось лякати, а надто сестру. Він просто почав обертатися, щоб зайти до своєї кімнати. А що був тепер зовсім немічний, то мусив навіть головою допомагати собі: високо підіймав її, а потім бився нею об підлогу і так обертався. Нарешті він спинився й оглянувся. Батько й сестра, здається, збагнули його добрий намір; їхній страх тривав лиш одну мить. Тепер вони всі мовчки й сумно стежили за ним. Мати лежала в кріслі, простягнувши й заклавши одна за одну ноги, батько й сестра сиділи поряд, і сестра обіймала рукою батька за шию.
«Ну, тепер вони, мабуть, дадуть мені обернутися», — подумав Ґреґор і знову взявся до свого. Він так напружився, що ледве дихав і раз по раз ставав відпочивати. А втім, його ніхто не гонив, його полишили на самого себе. Коли Ґреґор обернувся, то відразу почав лізти просто до дверей. Він здивувався, що до його кімнати така велика відстань, і ніяк не міг збагнути, як він, такий слабкий, так швидко подолав її. Думаючи тільки про те, як би швидше долізти, він майже не помітив, що ніхто в кімнаті не заважав йому жодним словом, жодним вигуком. Аж як Ґреґор уже досяг дверей, то трохи повернув голову — цілком повернути її він не міг, бо шия йому не гнулася — і ще таки побачив, що позаду нічого не змінилося, тільки сестра підвелася з стільця. Останній його погляд був спрямований на матір, яка вже міцно спала.
Не встиг Ґреґор переступити поріг, як двері за ним зачинили й замкнули на ключ і на засув. Він так злякався несподіваного грюкоту позад себе, що йому аж лапки вклякнули. То сестра так поспішала. Вона вже стояла й чекала його, а тоді скрадливо підбігла до дверей — Ґреґор зовсім не чув її кроків, повернула ключа в замку й гукнула батькам: «Нарешті!»
«Що ж тепер?» — спитав сам себе Ґреґор і озирнувся в темряві. Скоро він виявив, що вже взагалі не може й поворухнутися. Це не здивувало Ґреґора, швидше здалося неприродним, що його досі могли носити такі тоненькі лапки. А втім, він почував себе порівняно добре. Хоч усе тіло боліло йому, але здавалося, що біль поволі слабшав, то ж, певне, скоро мав і зовсім минутися. Гниле яблуко на спині і запалена рана навколо нього, геть заліплена пилюкою, вже майже не дошкуляли йому. Про свою сім’ю він згадував зворушено й любовно. Він тепер був ще більше, ніж сестра, переконаний, що мусить зникнути. Так він лежав, аж поки дзиґарі на вежі пробили третю годину ранку, і думки його були чисті й лагідні. Він дожив ще до тієї хвилини, коли за вікном почало світати. А тоді голова його похилилася до самої підлоги, і він востаннє легенько зітхнув.
Коли рано-вранці прийшла робітниця — вона завжди, хоч скільки її просили не робити цього, з надмірної сили та поспіху так грюкала дверима, що в домі по її приході вже ніхто не міг спокійно спати, — то, як завжди, на хвильку заглянула й до Ґреґора, але не помітила нічого особливого. Вона гадала, що Ґреґор навмисне лежить нерухомо, щоб викликати до себе співчуття, бо вважала його за дуже хитрого. У неї в руках якраз була мітла, і вона спробувала відігнати нею Ґреґора від дверей. Та коли він не зрушив з місця, служниця розсердилась і легенько штовхнула його; а коли й це не допомогло, приглянулась до нього уважніше. Збагнувши, що сталося, вона здивувалась, легенько свиснула і, довго не роздумуючи, відчинила двері до спальні й гукнула в темряву:
— Гляньте-но, вона здохла! Лежить і не кивається!
Подружжя Замзи посідали в постелі і, перелякані поведінкою робітниці, довго не могли збагнути, що вона сказала. Потім посхоплювалися з ліжка, кожне на свій край, пан Замза накинув на себе ковдру, а пані Замза просто в нічній сорочці зайшла до Ґреґорової кімнати. Тим часом відчинилися також двері з вітальні і з’явилася Ґрета — відколи в них були пожильці, вона спала там, — зовсім одягнена, ніби й не лягала в ліжко, та й бліде обличчя, здавалося, свідчило про те саме.
— Мертвий? — мовила пані Замза і запитливо глянула на робітницю, хоч могла й сама пересвідчитись у цьому, бо й так було видно, що Ґреґор неживий.
— Мені здається, що мертвий, — відповіла робітниця і на доказ своїх слів ще далі посунула Ґреґорове тіло мітлою. Пані Замза підвела руку, ніби хотіла стримати мітлу, проте не зробила цього.