Ростислав Самбук
1. “Юнкерс” уже підлітав до Бреслау, коли Кранке нарешті повідомили, що з Берліна до них прибуває штурмбанфюрер Краус. У Кранке лишалося кілька хвилин, аби дістатися аеродрому, але все ж устиг зустріти начальство біля самого трапа. Видно, Краус добре усвідомлював зміни, що сталися останнім часом у місті, бо спустився з літака не як раніше, статечно й з почуттям власної гідності, а збіг, перестрибуючи сходинки, й нетерпляче зупинив Кранке, котрий виструнчився для рапорту.
Штурмбанфюрер якось наполохано роззирнувся довкола, наче сподівався побачити на льотному полі російські танки, і Кранке подумав: Краус недалекий від істини — передові танкові частини росіян увірвалися вчора на східну околицю міста й відступили тільки після запеклого кількагодинного бою з фаустпатронниками, полишивши на вузьких вулицях палаючі машини. Проте, певно, вже сьогодні ввечері чи найпізніше завтра підтягнуться головні сили — артилерійську канонаду чути навіть тут, у західному передмісті, і ширяться чутки, що танки червоних обійшли Бреслау й прорвалися мало не до Котбуса.
Кранке підвів руку, вітаючи штурмбанфюрера, вигукнув “хайль Гітлер”, але той не відповів, подивившись на Кранке відчужено й трохи здивовано. Попрямував до “опель-адмірала”, якого досвідчений водій подав мало не до самого “юнкерса”.
Кранке ніяково опустив руку й почимчикував за штурмбанфюрером, нараз відчувши, що приїзд берлінського начальства анітрохи не схвилював і не стривожив його, навпаки— приніс полегшення: гора впала з його плечей, бо в останні дні Кранке, не признаючись навіть самому собі, перебував у повній розгубленості. З одного боку, в штабі армії, котра захищала місто, його запевнили, що росіяни ніколи не візьмуть Бреслау, з другого — ніхто не міг сказати нічого певного про завдання особливої команди “Цепеліна”. З Головного управління імперської безпеки надходили невизначені й часто суперечливі вказівки. Кранке відчував, що все це може обернутися величезними неприємностями для нього, — за широкою ні спиною Крауса почувався трохи затишніше: мабуть, штурмбанфюрер привіз чіткі розпорядження, недаремно ж гнали з самого Берліна порожній “юнкерс”.
Кранке вмостився на задньому сидінні поруч штурмбанфюрера, підняв скло, що відгороджувало їх від шофера, однак проявив витримку й промовчав. Але Краусові було не до дипломатичних тонкощів — запитав прямо:
— Де росіяни?
— Ходять чутки, — ухильно відповів Кранке, — що вчора їхні танки вели бої у східному передмісті.
— І що?
— Не пройшли…
Краус ледь чутно, самими пучками, постукав по шкіряній спинці переднього сидіння.
— Не тіштеся надіями, — сказав просто.
Кранке злякано відсунувся від нього: адже є наказ фюрера, згідно з яким есесівці вішали й розстрілювали панікерів на місці, й за подібні слова могли накласти головою і не такі, як Краус. Видно, штурмбанфюрер одразу здогадався, що саме збентежило Кранке, бо довірливо поклав йому руку на коліно й сказав вагомо:
— Так, Пауль, не тіште себе надіями. Маршал Конєв прорвав нашу оборону й вийшов до Котбуса. Певно, росіяни візьмуть Бреслау в кільце й полишать у тилу. Удар спрямований…
Краус на мить затнувся: йому було важко вимовити це слово, навіть лячно, проте воно начебто висіло в повітрі, й Кранке побілілими губами мало не автоматично прошепотів:
— На Берлін?
— Так, — твердо й спокійно відповів штурмбанфюрер. Нараз він усім тілом повернувся до Кранке, втупився в нього уважно, наче бачив уперше і обмірковував, до якої міри можна довіряти йому.
Кранке зробилося ніяково під цим поглядом, відчув, що зараз штурмбанфюрер відкриє всі карти, скаже, для чого нагально прилетів до Бреслау, певно, це мусило полегшити йому, шефові такої великої і складної організації, як особлива команда “Цепелін”, життя, бо завжди легше виконувати чужі вказівки, ніж самому приймати рішення. Однак цього разу Кранке не відчув полегшення, та й яке в біса полегшення, коли штурмбанфюрер СС і співробітник Головного управління імперської безпеки каже про російські танки під Берліном? А в Берліні ставка самого фюрера!
— Мусимо дивитися правді у вічі, — мовив Краус і відкинувся на спинку сидіння. — Тож, поки можливо, повинні вжити деяких заходів.
“Поки можливо…” Ці слова свідчили про пряму зраду. Ще два дні тому Кранке без жодних мук сумління заарештував би й не таку особу, як Краус, але згадав бензиновий дух від розігрітих моторів “юнкерса”, пілота, який вистрибнув з літака одразу за штурмбанфюрером, і вирішив, що з арештом можна почекати, а зараз треба слухати й зважувати кожне слово, тепер це єдиний вихід для розсудливої людини, а в здоровому глузді Кранке собі ніколи не відмовляв.
Нічого не відповів штурмбанфюрерові, тільки ще трохи відсунувся, дивився спокійно і очікувально. Краус посміхнувся презирливо.
— Розумію вас, гауптштурмфюрере! — мовив мало не офіційно. Він не назвав його, як щойно, Паулем, інтимно й довірливо, однак Кранке ніяк не зреагував на зміну тону. В його становищі головне — витримка, і тепер спочатку вислухати все, що скаже Краус, лише тоді можна зробити безпрограшний хід.
— Так от, гауптштурмфюрере, — сказав Краус уже без посмішки, — я міг би наказати вам, та, гадаю, буде значно краще, коли ми знайдемо спільну мову й ви самі усвідомите невідворотність того, що станеться дуже скоро.
Кранке знову не зреагував на ці слова, які могли б бути й провокаційними. Він-то знав, що саме станеться дуже скоро, і особисто для себе вжив деяких заходів. Зрештою, треба бути несусвітним дурнем, аби, маючи під рукою такого видатного спеціаліста, як Валбіцин, не запастися кількома комплектами абсолютно надійних документів, що засвідчували цілком пристойне минуле інтендантського гауптмана Гроса, чи середнього комерсанта Відемана (торгівля будівельними матеріалами). То більше, що кузен Кранке Макс Відеман справді мав у Кенігсберзі контору з продажу будівельних матеріалів і за чутками, що дійшли до гауптштурмфюрера, місяць тому загинув від бомби.
Але хто може перевірити чутки, коли місто фактично оточене?
Однак чи не очікує така ж доля Бреслау?
Подумавши про це, Кранке відчув, як тенькнуло в нього серце, і зовсім мимовільно сказав:
— Уважно слухаю вас, штурмбанфюрере.
Затнувся одразу, бо навіть такі слова можна витлумачити по-різному… Застережливо підвів руку, та Крауса, видно, задовольнило й це — сказав самовпевнено, як на думку Кранке, навіть дуже самовпевнено:
— Я знав, що ви зрозумієте мене з півслова, Пауль. І покладаюсь на вашу енергійність, розпорядливість та знання справи.
Що ж, з цим можна було поки що погодитись, то більше, що й сам Кранке не схильний був применшувати свої ділові якості.
— Так, — ствердив гауптштурмфюрер, — можете цілком покластися на мене.
— Документи “Цепеліна” в порядку?
Кранке ображено знизав плечима: про це штурмбанфюрер міг би й не запитувати.
— Що маєте на увазі? — поцікавився про всяк випадок.
— Найсекретніші… Списки особливого складу школи, агентів, яких закинули до радянського тилу, диверсантів, а надто — резидентів. Ну й решту…
Кранке кивнув: звичайно, під “рештою” Краус розуміє зразки радянських документів, гроші, ордени та медалі, зняті з убитих. Відповів упевнено:
— Усе за інструкцією. Списки резидентів та агентів, що діють у російському тилу, зберігаються в єдиному примірнику в моєму особистому сейфі. Також паролі та явки.
— Добре, навіть дуже добре, — схвалив Краус. — Гадаю, у вас нема особливих ілюзій щодо становища Бреслау?
— Ще вчора я вважав, що ми протримаємось. Але якщо Конєв прорвався до Берліна…
— Завтра чи післязавтра росіяни замкнуть кільце навколо Бреслау.
— “Цепелін” не повинен потрапити в оточення! — вирвалося в Кранке, але він одразу затнувся, подумавши, що, певно, це вже залежить не від нього, не від Крауса, не від самого Головного управління імперської безпеки, а від маневру танкістів маршала Конєва. Ця думка була настільки нестерпною, що до болю в суглобах стиснув пальці.
— Що “Цепелін”, — одізвався Краус байдуже, як на думку Кранке, навіть злочинно байдуже. — З курсантів сформуєте батальйон і передасте штабу власовців — якщо він, звичайно, є в Бреслау. Але найкращим людям треба дати справжні документи, нехай просочуються через лінію фронту, осідають у радянських містах, матимуть явки й паролі, гроші…
— Але для чого?
— Не будьте наївним, Кранке, справжні розвідники цінуються в усі часи і в усіх країнах.
Кранке підвів на Крауса очі, — здається, починав розуміти, куди гне штурмбанфюрер.
— Маєте на увазі… — почав нерішуче й замовк, бо навіть сама думка про це вважалася зрадою і каралася негайно й нещадно.
Нараз подумав: каралася… Каралася вчора, позавчора, рік тому…
А сьогодні? Коли росіяни під Котбусом і їхні снаряди вибухають на вулицях Бреслау? Недарма ж і він має документи комерсанта, що торгує будівельними матеріалами…
— Так, — повторив Краус, не відвівши очей, — справжні розвідники, професіонали, такі, як ми з вами, Пауль, цінуються завжди. Я вже не кажу про список наших резидентів у росіян… Знаєте, чого він вартий?..
Тепер Кранке зрозумів остаточно.
— Ви встановили контакти з… — Все ж не міг вимовити ці слова — “з американцями”, і додав затнувшись: — У Швейцарії? Самі?
— Ні, — похитав Краус головою, дивуючись наївності гауптштурмфюрера. — Невже ви гадаєте?..
Проте Кранке вже сам зрозумів недоречність свого запитання: спеціальний “юнкерс” і шифровка Головного управління імперської безпеки про те, що штурмбанфюрер має особливі повноваження, і керівництво особливої команди “Цепеліна” мусить виконувати всі його вказівки, — хіба цього мало?
Отже, Краус, перебуваючи в Швейцарії, діяв не на власний розсуд. І його терміновий від’їзд з Берліна після провалу операції із замахом на Верховного Головнокомандувача росіян півроку тому виявився чистим блефом, як і чутки про те, що штурмбанфюрера мали розжалувати й відправити рядовим на Східний фронт. І найкраще підтвердження цього те, що він сидить у розкішному “опель-адміралі” поруч Кранке з особливими повноваженнями РСХА.
Краус помовчав: розумів, які думки тривожили гауптштурмфюрера. Що ж, зрештою Кранке має рацію, тоді, після провалу акції з Іполитовим, він, Краус, ледь утримався, врятувало лише те, що літак, який висадив агента в російському тилу, розбився і весь його екіпаж потрапив у полон. Кальтенбруннер, правда, лютував, і тільки Скорцені зміг переконати його, що обставини іноді бувають сильніші за людей, — і все ж Краус позбувся свого місця в Головному управлінні, його перекинули на рядову роботу в Швейцарію, далі від начальницьких очей, але й це вважав за велике щастя. Ще б пак: про підготовку замаху на російського Верховного знав навіть фюрер, і невідомо, як зміг викрутитися сам Кальтенбруннер…
Тоді Краус зовсім занепав духом, вважав, що все скінчилося, пішло прахом, а виявляється, навпаки. Останнім часом йому вдалося встановити контакти з одним з помічників Аллена Даллеса, співробітником Управління стратегічних служб, спритним і діловим американцем, котрий вважав, що все в житті продається, на все є ціна, і навіть на товарах, котрі сьогодні начебто не купуються, завтра можна непогано заробити. Не вилучав він із сфери зацікавлень і розвідку, Краус устиг переконатися в цьому під час бернських переговорів групенфюрера СС Вольфа з американцями про сепаратний мир — штурмбанфюрер мав нагоду кілька разів зустрітися з Етоні Хейгом, пересвідчившись, що заокеанська розвідка не шкодує грошей, коли йдеться про справді цінну інформацію.
У Швейцарії Краус навчився трохи по-іншому дивитися на події, що відбувалися в Німеччині, й тверезіше оцінювати їх. Збоку, як кажуть, видніше, — і в тому, що третій рейх доживав останні місяці або навіть тижні, Краус не мав жодного сумніву. Тепер дякував богові за те, що свого часу Кальтенбруннер розгнівався на нього: Хейг досить прозоро натякнув, що кваліфіковані розвідники завжди потрібні Америці, особливо такі, що мають досвід боротьби з червоними, отже, все залежить від самого Крауса, його енергії та бажання прислужитися Управлінню стратегічних служб.
Енергії штурмбанфюрерові не треба було позичати, бажання й поготів — в результаті довелося тимчасово залишити гостинну й ситу Швейцарію, щоб приземлитися в прифронтовому Бреслау й на власні вуха почути близький гул російських гармат. Однак Краус не втратив оптимізму — встиг відчути смак до американського розмаху й вірив: ніщо не може протистояти йому.
“Опель-адмірал” заїхав на територію стадіону, частину якого зайняла команда “Цепеліна”, — Кранке й тут устиг добре влаштуватися: будинки, що займали курсанти й викладачі, відгородили колючим дротом, і вартові охороняли в’їзд до найсекретніших об’єктів. Колись для зустрічі Крауса чи якогось іншого працівника РСХА збиралися хоча б викладачі та інструктори школи, але штурмбанфюрер повідомив ще з борту “юнкерса”: його короткочасний візит не слід афішувати, — машина зупинилася біля котеджу, де розмістилися канцелярія та особисті апартаменти шефа команди “Цепеліна”, й Краус піднявся до кімнати на другому поверсі — вдень та вночі її охороняли есесівці, бо саме тут стояв сейф з винятково секретними документами.
Есесівці залишились за дверима, Кранке зупинився посеред кімнати, очікувально дивлячись на штурмбанфюрера, а той наблизився до сейфа, постояв секунду чи дві, дивлячись на нього, буцім то був не звичайний металевий ящик з хитромудрим замком, а якесь заморське диво. Нарешті, не кажучи ні слова й не обертаючись, простягнув назад руку. Кранке одразу ж зрозумів цей багатозначний жест, дістав з кишені мундира ключ і вклав у руку штумбанфюрера. Але нагадав:
— Шифр… Ви не знаєте шифру.
— Давайте, Пауль, — відступив той убік, — відчиняйте, бо маю не так уже й багато часу.
Кранке, не криючись, набрав шифр — за інструкцією штурмбанфюрер не мав права доступу до найсекретніших документів “Цепеліна”, та мало не одразу за повідомленням, що він вилетів з Берліна, надійшла спеціальна інструкція від самого Шелленберга з наказом показувати Краусові все.
Штурмбанфюрер швидко оглянув вміст сейфа. Картонні папки з особовими справами курсантів, окремо — справи тих, котрих уже закинуто в радянський тил, зовсім тоненька тека з палітурками, обтягнутими чорною шкірою…
Краус, намагаючись не виказати свого хвилювання, витягнув чорну теку з сейфа: так і є, всередині лише кілька аркушів — прізвиська, паролі та явки. Фактично, заради цих папірців і прилетів він сюди.
Штурмбанфюрер ледь утримався, аби не витягнути документи з теки й заховати до внутрішньої кишені мундира — цікаво, як би повівся Кранке? Певно б, заперечував, не дозволив, що ж, усі на його місці вчинили б так само, зрештою, керівництво відкинуло пропозицію Крауса особисто доставити документи в Берлін. По-перше, сейфи Головного управління імперської безпеки вже не були найнадійнішим місцем, навпаки, найцінніші документи вже почали вивозити звідси до Альпійської фортеці фюрера, у гори за Лінцом в Австрії, там, у закинутих штольнях та інших криївках, за наказом Кальтенбруннера, підготували тайники для найсекретніших паперів третього рейху. По-друге, начальство, мабуть, розуміло: довірити документи “Цепеліна” одному чоловікові — мало не все одно, що позбутися їх. Краус сам знайде можливість, не ділячись ні з ким, продати їх американцям.
Штурмбанфюрер зустрівся з напруженим поглядом Кранке й неохоче поклав чорну теку назад до сейфа. Запитав:
— Скільки маєте ключів?
— Один.
Краус непоспішливо замкнув сейф, навмисне недбало засунув ключ до кишені. Знав: тепер він усе одно не зможе одноосібно заволодіти документами “Цепеліна”. Нехай поки що лежать у сейфі — аби Кранке не витягнув їх. З документами гауптштурмфюрер міг і втекти, а сейф не понесеш з собою.