— На плантацію я не піду, Клементе.
Ще багато померло в дорозі; тіла їхні залишилися на шляхах на поталу урубу.
Каатинга закінчилася, почались родючі землі, пішли дощі. Габрієла, як і раніше, лягала з Клементе, як і раніше, стогнала, і сміялася, і плакала, припавши до його голих грудей. Клементе ставав все похмуріший. Він обіцяв їй золоті гори, а вона лише сміялася і заперечливо хитала головою. Якось вночі він грубо відштовхнув її од себе:
— Ти мене не любиш!
Раптово, невідомо звідки з'явившись, перед ним став негр Фагундес з рушницею в руках. Очі його палали недобрим вогнем. Габрієла сказала:
— Не треба, Фагундесе.
Вона вдарилась об корч, біля якого вони лежали. Фагундес нахилив голову і пішов. Габрієла засміялася, лють в серці Клементе росла. Він підійшов до неї, схопив її за руку, вона упала на кущ, подряпала обличчя:
— Я ладен убити тебе, та й себе також...
— Чому?
— Ти не любиш мене.
— Дурень ти...
— Але ж, мій боже, що мені робити?
— Все це не варте уваги...— сказала вона і притиснулась до нього. Зараз, в останній день мандрів, розгублений і пристрасно закоханий, він, зрештою, наважився: залишиться в Ільєусі, відмовиться від своїх планів — адже він прагне лише одного: бути поруч з Габрієлою.
— Коли ти не хочеш іти на плантації, я спробую влаштуватися в Ільєусі. Щоправда, у мене немає ніякого фаху, я нічого не вмію, окрім роботи на землі.
Вона раптом взяла його за руку, і він відчув себе щасливим переможцем.
— Ні, Клементе, не залишайся. Навіщо?
— Тобто як це навіщо?
— Ти йшов сюди, щоб заробити грошей, купити плантацію, стати фазендейро. Це тобі до вподоби. Навіщо ж залишатися в Ільєусі і страждати від нестатків?
— Щоб бачити тебе, щоб нам бути разом.
— А раптом ми не зможемо бачитись? Ні, йди вже краще своєю дорогою, а я своєю. Колись, може, ми й зустрінемось. Ти станеш багатою людиною і не впізнаєш мене.— Вона говорила спокійно, немовби ночі, проведені разом, нічого не означали, немовби вони були просто знайомими.
— Але ж, Габрієло...
Він не знав, як їй заперечити, забув усі переконливі докази, усі образи, забув про свій намір побити її, аби вона знала, що з чоловіком жартувати не можна.
Він ледве спромігся вимовити:
— Ти не любиш мене...
— Добре, що ми зустрілися, дорога видалась мені короткою.
— Ти справді не хочеш, щоб я залишився?
— Для чого? Щоб поневірятись в злиднях? Не варто. У тебе є своя мета, і ти мусиш її досягнути.
— А яка твоя мета?
— Я не хочу йти до лісу, не хочу працювати на плантаціях. Решта відома одному богові.
Він замовк. Страждання й біль розривали груди, йому, як ніколи, хотілося вбити Габрієлу і порішити себе, перш ніж вони дістануться до міста. Вона усміхнулась:
— Все це не варте уваги, Клементе.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Самотність Глорії (що зітхає у своєму вікні)
Відсталі й неосвічені, неспроможні збагнути законів нового часу, прогресу і цивілізації, ці люди вже не можуть стояти біля керма...
Скарга Глорії
Пала вогонь в моєму серці,
Скажіть же, прошу вас, мені,
Кому згоріть на тім вогні?
Ні в чим відмови я не знаю —
Полковник все мені дає:
Найкращі в місті меблі маю,
Шовкові сукні в мене є.
Та що для мене сукні пишні,
Сатин, атлас і оксамит,
Коли десь щастя заблукалось
І не приходить ні на мить?
Мене рятує парасолька
Від сонця променів щочас,
А хто ж вогонь отой погасить,
Що в серці й досі не погас?
В крамницях кращих я купую
Все за полковника платню,
А де ж мені добути ліків
Проти сердечного вогню?
На Глорію, прислугу втіхи,
Усім поглянути кортить,
Коли б же люди тільки знали,
Як важко в світі цьому жить!
Багатому належу діду,
Мене за гроші він трима,
Та він бува зі мною рідко,
І мушу спати я сама.
В моїх очах завжди утома,
І губи спрага обпіка,
Невже ж мене не приголубить
Міцна коханого рука?
Того багаття не погасить
Тонке голландське полотно,
На зміну мук безмовний місяць
Все поглядає у вікно.
Так на постелі одинокій
Мене терзає чорна мла;
І ночі схожі між собою,—
Така ж сьогодні, як була.
Кому страждання оповісти?
Шукати в кого співчуття?
Хіба до місяця звернутись,
Що добре зна моє життя?
Мені б студента з ледь помітним
Пушком, де вусам ще рости,
Мені б солдата у мундирі
Зустріти б, господи, прости...
І хай вони хоча б краплину
Кохання в дар дали мені,
Потамували люту спрагу,
Погрілись на крутім вогні.
Своїх дверей не замикаю,—
Ну де ж ви, любі? Де ви? Де?
Всю ніч очей я не змикаю,
Аж поки сонечко зійде,
Я за кохання крапелину
Віддам усе, що тільки є,
Аби хоч раз вночі побачить,
Що ліжко не пусте моє!
Пала вогонь в моєму серці,
Скажіть, же, прошу вас, мені:
Кому згоріть на тім вогні?
Про спокусу у вікні
Будинок Глорії стояв на розі майдану, і опівдні вона мала звичай сидіти край вікна, виставляючи напоказ свій розкішний бюст, немовби пропонуючи себе перехожим. Це шокувало старих дів, які простували до церкви, і щодня в годину вечірньої молитви викликало одні й ті ж нарікання:
— Ганьба!
— Чоловіки стають грішниками поза власною волею. Варто їм лише поглянути...
— І хлопчаки позбуваються невинності, коли бачать її.
Сувора Доротея, у всьому чорному, як це заведено у старих дів, зашепотіла у святому гніві:
— Полковник Коріолано міг би найняти для цієї дівки будинок і на околиці міста. А він посадив її перед очима найдостойніших людей міста. Просто перед носом у чоловіків...
— Майже поряд з церквою. Це зневага до бога.
Починаючи з п'ятої вечора чоловіки, що сиділи в переповненому барі, не відводили поглядів від Глорії, що сиділа біля вікна з протилежного боку майдану. Учитель Жозуе, пристебнувши синього в білу цяточку метелика і намастивши голову брильянтином, високий, прямий («Мов печальний, самотній евкаліпт»,— писав він про себе в одній з поем), із замалими сухотними щоками, переходив майдан і простував тротуаром повз вікно Глорії, тримаючи в руках томик поезій. У віддаленому закутку майдану, облямований невеличким акуратним садом, в якому росли чайні троянди і білі лілеї, височів новий будинок з кущем жасмину край воріт; він належав полковнику Мелку Таваресу і був причиною довгих і жорстоких суперечок в «Папеларіа Модело». Дім було споруджено в модерному стилі — перший твір архітектора, виписаного з Ріо Мундіньйо Фалканом.
Думки місцевої інтелігенції про його вартість розійшлися і суперечки точилися без кінця. Своїми чіткими і простими лініями він контрастував з неоковирними двоповерховими будівлями і приземкуватими особняками в колоніальному стилі.
Доглядала квіти єдина донька Мелка, учениця монастирської школи Малвіна, за якою упадав Жозуе. Із замріяним виглядом ставала вона на коліна перед квітами і була гарніша від них самих. Щовечора, після навчання і традиційних бесід в «Папеларіа Модело», вчитель ішов прогулятися майданом; не менше двадцяти разів проходив він повз сад Малвіни; не менше двадцяти разів жалібно поглядав на дівчину з німим виразом кохання. Постійні відвідувачі бару Насіба спостерігали це щоденне паломництво, кидаючи в'їдливі дотепи:
— А вчитель наполегливий...
— Хоче завоювати незалежність і одержати плантацію какао, не обтяжуючи себе роботою по його посадці.
— Рушив на покаяння...— мурмотіли старі діви, зустрінувши захеканого вчителя, що вже в котрий раз оббігав майдан. Вони симпатизували йому, співчували його гарячій пристрасті, яка залишалася без взаємності.
— Та вона просто кривляка, удає з себе царицю. Чого вона ще прагне, чим для неї не пара цей інтелігентний, вихований молодик?
— Але ж він бідний...
— Шлюб з розрахунку не веде до щастя. Такий пристойний хлопець, такий вчений, навіть вірші пише...
Підходячи до церкви, Жозуе притишував ходу і знімав капелюха, доземно уклоняючись старим дівам...
— Такий вихований... Такий вишуканий...
— А він, кажуть, слабує на груди...
— Доктор Плініо казав, що з легенями в нього все гаразд. Просто він такого ніжного складу.
— Кривляка вона, і все. Та й чого чекати від неї, коли має гарненьке обличчя і грошовитого батька? А юнак, бідолаха, так побивається...— І з пласких грудей старої діви виривається зітхання.
Під доброзичливі зауваження старих дів і насмішки відвідувачів бару Жозуе наближався до вікна Глорії. Він ішов, щоб побачити чудову, крижану Малвіну. Заради неї він щовечора проробляв цей моціон з книгою поезій у руках. Та мимохідь його натхненний погляд зупинявся на розкішних, високих персах Глорії, що лежали на підвіконні, немов на блакитній таці. Від персів погляд Жозуе звертався до смаглявого обличчя з повними, пристрасними губами і променистих, закличних очей. Замріяний погляд Жозуе запалювався грішним, підлим бажанням, а його бліде обличчя рожевіло на якусь лише мить, бо минувши вікно, що зажило недоброї слави, він знову прибирав благочестивого вигляду, обличчя його ставало ще блідішим, а очі шукали Малвіну.
Вчитель Жозуе в глибині душі також не схвалював злополучної ідеї багатого полковника Коріолано Рібейро поселити свою таку спокусливу і таку відверто доступну іншим коханку на майдані Сан-Себастьяна, де мешкали кращі сім'ї міста, та ще й поряд з будинком полковника Мелка Тавареса. Якби Глорія жила на якійсь іншій вулиці, подалі від саду Малвіни, він, можливо, в одну з темних ночей ризикнув би одержати те, що обіцяли закличні очі Глорії і її напіврозтулені губи.
— Іч ти, як їсть хлопця очима!..
Старі діви в довгих, чорних, наглухо застебнених сукнях, з чорними хустками на плечах, здавалися нічними птахами, що сіли на паперть невеличкої церкви. Вони бачили, як, повертаючи голову, Глорія стежила за Жозуе в час його прогулянок перед будинком полковника Мелка.
— Він порядний хлопець. Дивиться лише на Малвіну.
— Я молитимусь святому Себастьяну,— сказала огрядна Кінкіна,— щоб Малвіна полюбила його. Я поставлю святому якнайбільшу свічку.
— І я...— додала худорлява Флорзінья, у всьому солідарна з сестрою.
Зітхання Глорії, що сиділа край вікна, нагадували стогін. Сум, печаль, гнів чулися у цих зітханнях, що линули над майданом.
Її переповнював гнів до чоловіків взагалі. Всі вони були боягузами і лицемірами. Коли в години пообідньої спеки майдан порожнів і вікна будинків зачинялися, чоловіки, проходячи повз відчинене вікно Глорії, усміхалися до неї, благали її поглядом і вітали з неприхованим хвилюванням. Але коли на майдані з'являлася бодай одна-однісінька стара діва або коли чоловік йшов не сам, він одразу відвертався, вперто дивився в протилежний бік, немовби йому було противно бачити Глорію з її розкішним бюстом, що рвався на волю з-під вишитої батистової кофтини. Вони вдавали з себе ображених, невинних хлопчиків, навіть тоді, коли, не пізніше як учора, говорили їй на самоті різні люб'язності. Глорія з насолодою розчинила б вікно так, щоб ударити кого-небудь з них по обличчю, але, на жаль, вона не могла цього зробити хоча б тому, що іскра бажання, яка тліла в очах чоловіків, була єдиною розрадою її самотності. Ця іскра все одно не могла втамувати її спраги, її голоду. Але коли б Глорія когось ударила рамою, то не змогла б у подальшому розраховувати навіть на крадькома вимовлені слова, такі бажані для неї. В Ільєусі не було одруженої жінки (а в Ільєусі всі заміжні жінки жили строго, нікуди не ходили і займалися лише господарством), яку б так надійно охороняли і яка була б такою неприступною, як ця полюбовниця. З полковником Коріолано жартувати не було охочих.
Його так боялися, що з бідною Глорією не наважувались навіть вітатися. Лише Жозуе був трохи сміливішим. Щовечора його погляд спалахував, коли він ішов повз вікна Глорії, і романтично згасав перед ворітьми Малвіни. Глорія знала про пристрасть вчителя і також почувала неприязнь до дівчини, що була байдужою до такого кохання. Вона називала її нудотною дурепою. Знаючи про пристрасть Жозуе, Глорія все одно не переставала усміхатися тією ж закличною і обіцяючою усмішкою і була йому вдячною, оскільки він ніколи, навіть у тих випадках, коли Малвіна була біля воріт під квітучим кущем жасмину, не відвертався від неї, Глорії. Ех, якби він був хоробріший і штовхнув уночі вхідні двері, які Глорія залишала незамкненими... Хто знає?.. А раптом... От тоді вона б примусила його забути горду дівчину.
Але Жозуе не наважувався штовхнути масивні вхідні двері. Та й інші теж не осмілювались. Чоловіки боялися гострих язиків старих дів, пліток і скандалів, а найбільш — полковника Коріолано Рібейро. Адже всі знали історію Жуки і Шікіньї.
Того дня Жозуе прийшов трохи раніше, в години сієсти, коли майдан вже спорожнів. Відвідувачів у барі залишилося обмаль, там сиділо лише кілька комівояжерів і Доктор з Капітаном, що грали в шашки. Енох, вирішивши відсвяткувати одержання коледжем офіційного статусу, відпустив після сніданку всіх учнів додому. Учитель відвідав невільничий базар, де спостерігав за прибуттям чималої групи біженців-переселенців, погомонів у клубі «Папеларіа Модело», а тепер пив коктейль у барі, перемовляючись з Насібом.
— Безліч біженців. Посуха знищує сертан.
— А жінки між ними є? — поцікавився Насіб.
Жозуе зажадав довідатися про причину такої зацікавленості:
— Вам що, не вистачає жінок?
— Ви жартуєте, а моя куховарка поїхала, і я шукаю іншої. Інколи серед цих біженок трапляються варті уваги...
— Там є кілька жінок, але вигляд у них жахливий. Одягнені в лахміття, брудні і наче зачумлені...
— Пізніше піду туди, може, щось підшукаю...
Малвіна не з'являлася у воротях, і Жозуе починав помітно нервувати. Насіб повідомив:
— Дівчинка зараз на набережній. Вона нещодавно попрямувала з подругами саме туди..
Жозуе миттю розрахувався і встав з-за столика. Насіб довго ще стояв на порозі бару, спостерігаючи його швидкі кроки — мабуть, таки добре почувати себе закоханим. Мабуть, коли дівчина не зважає на тебе, вона стає ще бажанішою. Рано чи пізно таке кохання все одно має завершитися шлюбом. Глорія з'явилася у вікні, очі Насіба спалахнули. Якщо тільки полковник її колись покине, всі ільєуські чоловіки кинуться полювати на неї. Але й тоді йому, Насібові, не володіти нею, заможні полковники цього не дозволять.
Таці із солодощами і закусками нарешті принесли, любителі аперитивів тепер не ремствуватимуть. Проте не може ж він платити такі шалені гроші сестрам Дос Рейс. Як тільки надвечір зміліє потік відвідувачів, він неодмінно сходить подивитися на переселенців. Хто знає, а може там йому поталанить знайти куховарку?