Сивоголовий полковник Рібейріньо пригадував:
— Коли я висадився тут у 1902 році (цього місяця минає двадцять три роки з того дня), тут була така глушина, що й словами не розповіси. Місто називалося тоді Олівенса — усміхнувся він.— Не було тут ані пристані для швартовки кораблів, ані самого порту. Вулиці брудні, незабруковані. Сиди й доживай віку. А погляньте лишень на місто сьогодні: щодня оновлюються вулиці, з'являються нові. В порту повно кораблів.— Він показав рукою на гавань: вантажний пароплав компанії «Ллойд» стояв біля причалу залізниці, пароплав «Баїйяна» — біля дебаркадера навпроти складів, катер відпливав від найближчого причалу, звільняючи місце для «Іти». Баркаси, катери і човни, що прибули з плантацій річкою, снували між Ільєусом і Понталом.
Розмовляли вони біля рибного базару, побудованого на пустирищі навпроти вулиці Уньан, де мандрівні циркачі споруджували свої балагани. Негритянки продавали тут мінгау[9] і кускус[10], варену кукурудзу і пиріжки з тапіоки. Полковники, що звикли на своїх плантаціях прокидатися до схід сонця, дехто з мешканців міста — Доктор, Жоан Фулженсіо, Капітан, Ньо-Гало, інколи суддя і доктор Езекієл Прадо, що приходив просто з сусіднього будинку своєї коханки, — збирались тут щодня задовго до того, як прокидалось місто. Під приводом купівлі найкращої і найсвіжішої, ще живої, риби, яка тріпотіла на столах рибних яток, вони обговорювали останні події, обмінювались враженнями щодо врожаю і дощу, прикидали ціни на какао. Дехто з них, подібно до полковника дас Онсаса, з'являлись тут так рано, що могли спостерігати, як останні запізнілі відвідувачі залишають кабаре «Батаклан», а рибалки вивантажують із шаланд і баркасів сріблястих морських окунів, доурадо та інші дари моря. Полковник Рібейріньйо, власник естансії «Принцеса гір», людина проста і добра, незважаючи на свої чималі достатки, з'являвся тут майже завжди о п'ятій ранку, саме тоді, коли Марія де Сан-Жорже, красуня негритянка, що майстерно готувала мінгау і кускус, приходила сюди в своїй широкій, барвистій спідниці і накрохмаленій, глибоко декольтованій блузці, з якої так і просилися на волю тугі груди. Хто знає, скільки раз допомагав їй полковник поставити страви на землю, не відводячи погляду від того спокусливого декольте!
Дехто приходив сюди просто в піжамних куртках старих штанях та хатніх капцях. Доктор, звичайно, в такому вигляді не з'являвся ніколи. Взагалі складалося враження, що він ніколи не скидає свого строгого чорного костюма, черевиків, краватки, ретельно випрасуваної сорочки навіть на ніч. Щодня все починалося з порції мінгау, потім тривав обмін новинами, що переривався вибухами сміху. Далі всі йшли до головного причалу порту, на хвилину зупинялись там і розходились кожний у своєму напрямку біля гаража Моасіра Естрелли, де ранковий автобус чекав на своїх пасажирів до Ітабуни...
Та ось знову пролунала сирена корабля, заклично і весело, немов розбуджуючи місто від сну.
— Лоцман на борту. Зараз зайде в гавань.
— Так, Ільєус — це місто з величезним майбутнім.
— Якщо ціни на какао зростуть цього року хоч до п'ятдесяти сентаво, такий урожай, як ми маємо, дасть небувалий зиск...— поставив крапку полковник Рібейріньйо, і очі його збуджено заблищали.
— Навіть я вирішив для своєї родини придбати пристойний будинок. Або куплю, або збудую...— оголосив полковник дас Онсас.
— Та це ж здорово, сеньйоре! Нарешті ви наважились! — схвально мовив Капітан, поплескавши плантатора по широкій спині.
— Давно, Мануеле, пора...— усміхнувся Рібейріньйо.
— Нічого не вдієш. Менші хлопці вже майже школярі за віком, і я не хочу, щоб вони залишились такими неосвіченими, як їхні старші брати з батьком разом. Я мрію про те, щоб принаймні хоч один з них одержав диплом бакалавра.
— Окрім того,— докинув Доктор,— такі заможні люди, як ви, мусять сприяти прогресу міста, забудовуючи його гарними будинками, бунгало, котеджами. Гляньте лишень, який будинок встругнув для себе на набережній Мундіньйо Фалкан, а він же прибув до нас тільки два роки тому, та до того ж він ще й парубок. Зрештою, на дідька здались гроші, якщо ти живеш дикуном на фазенді, не користуючись жодними здобутками цивілізації.
— Щодо мене,— обізвався полковник Амансіо, сліпий на одне око і з перебитою ще в часи боротьби за землю рукою,— то я збираюся купити будинок в Баїйї. Відвезу сім'ю туди.
— Це непатріотично,— обурився Доктор.— Там чи в Ільєусі заробили ви гроші? Яка ж потреба вкладати капітал, зароблений в Ільєусі, в банк Баїйї?
— Спокій, Докторе, спокій! Ільєус місто гарне і таке інше. Але, як вам відомо, Баїйя — все-таки столиця, і там є гарні школи саме для моїх дітей.
Але Доктор не вгавав:
— Який тут до біса спокій! Адже ви приїжджаєте сюди бідні, мов церковні миші, набиваєте гаманці і їдете витрачати гроші в Баїйю.
— Але...
— Я гадаю, куме Амансіо,— сказав Жоан Фулженсіо,— що наш Доктор має рацію. Коли ми будемо байдужими до нашого Ільєуса, то хто ж піклуватиметься про нього?
— Та хіба ж я що...— поступився Амансіо. Він був людиною спокійною і над усе не любив дискусій. Хто б міг подумати, що саме цей урівноважений господар був відомим отаманом жагунсо і пролив чимало крові в цих районах під час боїв за землі Секейро-Гранде.
— Для мене особисто немає іншого міста, крім Ільєуса, але в Баїйї більше комфорту та й школи кращі. Хто може це заперечити?.. Мої менші хлопчаки навчаються там в коледжі єзуїтів, і дружина не хоче жити далеко від них. В мене серце болить, коли я подивлюся, як вона побивається за тим сином, що в Сан-Пауло. Де ж вихід? Аби це стосувалось лише мене, то я б довіку звідси не поїхав...
В розмову втрутився Капітан:
— Виїжджати через школу, це, брате Амансіо, м'яко кажучи, не мудро. Для чого ж тоді існує коледж доктора Еноха? Ти зваж, кращого від нього немає навіть у Баїйї.— Капітан був викладачем історії у школі, заснованій адвокатом Енохом, і дуже симпатизував останньому, бо той, вводячи нові методи навчання, викреслив із вжитку традиційну лінійку, що була неабиякою рушійною силою у формуванні свідомості тогочасних учнів.
— Але ж цей коледж не державний заклад.
— Вважай, що все вже уладналося. Енох одержав телеграму від Мундіньйо Фалкана, де той повідомляє йому про обіцянку міністра освіти розв'язати цю справу за кілька днів...
— І що тоді буде?
— Цей Мундіньйо Фалкан тертий калач...
— Цікаво знати, що йому треба, як ви гадаєте? — запитав полковник Мануел дас Онсас, але ніхто йому не відповів, бо саме спалахнула дискусія між Рібейріньйо, Доктором і Жоаном Фулженсіо щодо методів навчання в школах.
—...Все може бути, не заперечую. Але, як на мене, то для того, щоб вчити «ба-ба», «ма-ма»,— кращої вчительки, ніж дона Гільєрміна, гріх навіть бажати. Хто вже потрапить до її рук... Мій син лише в неї зміг навчитися читати і рахувати. А ось навчання без лінійки...
— На жаль, полковнику, це відстале уявлення про навчання,— усміхнувся Жоан Фулженсіо.— Ці часи давно минули. Сучасна педагогіка...
— Що?
— Лінійка необхідна, але...
— Ви відстали на цілу епоху. В Сполучених Штатах...
— Дівчаток я, звичайно, віддам до монастирської школи, а що стосується хлопчиків, то тут справа вирішена — вони залишаються з доною Гільєрміною...
— Сучасна педагогіка скасувала лінійку разом з іншими методами фізичного впливу,— вдалося нарешті докинути й своє слово Жоану Фулженсіо.
— Не знаю, добродію, про кого ви говорите, але б'юся об заклад, що це не кращий вихід. Коли вже я вмію писати і читати...
Гаряче обговорюючи методи доктора Еноха і відомої дони Гільєрміни, славної своєю легендарною суворістю, вони простували до причалу. Чимало людей ішло в тому ж напрямку зустрічати пароплав. Незважаючи на ранню пору, в гавані вже починався день. Вантажники носили мішки какао із складів на пароплав «Баїйяна». Готувався знятись з якоря баркас з піднятими білими вітрилами, схожий на якусь казкову птицю. Переливисто засвистіла боцманська дудка, даючи команду, на відплиття. Полковник Мануел дас Онсас не вгавав:
— Якого дідька треба цьому Мундіньйо Фалкану? Судомиться людина невідомо чого. Займався б своїми справами і не тикав носа в чужі.
— Та тут все ясно. Незабаром вибори, і чоловікові кортить стати префектом.
— Не думаю... Це для нього дрібнувато...— сказав Жоан Фулженсіо.
— Він людина честолюбна.
— А що, префект би з нього був підходящий. Він доволі енергійний і рішучий...
— Він ще тут людина чужа. Ніхто його як слід не знає...
Доктор, прихильник Мундіньйо Фалкана, перебив попереднє висловлювання:
— Люди, на зразок Мундіньйо Фалкана, нам потрібні. У нього є ерудиція, сміливість.
— Карамба, Доктор! Сміливості, по-моєму, мешканцям цих країв не бракувало ніколи.
— Я маю на увазі не ту сміливість, що необхідна для стрілянини і вбивства. Йдеться про щось значно важче і важливіше.
— Про важче?
— Мундіньйо Фалкан, як каже Амансіо, справді приїхав сюди нещодавно. Але ж погляньте, скільки він встиг зробити? Чудовий проспект на набережній, в який ніхто не вірив і який так прикрасив місто,— справа його рук! Він привіз перші вантажні автомобілі, без його допомоги не виходила б «Діаріо де Ільєус», не було б у нас і клубу «Прогрес».
— Подейкують, що він позичив грошей росіянину Якову і Моасіру для розвитку автобусного сполучення.
— Я згоден з Доктором,— сказав Капітан, який до цього не промовив жодного слова.— Такі люди нам потрібні... Люди, які розуміють прогрес і сприяють його розвиткові.
Першим, кого вони зустріли на причалі, був Ньо-Гало, службовець податкової контори, типовий представник богеми, непримиренний антиклерикал, постать, без якої вода, як то кажуть, ніде не освячувалась. Одразу ж залунав його гугнявий голос:
— Привіт добірному товариству!..— Він кинувся тиснути всім руки і, захлинаючись, розповідав: — Спати хочеться, аж очі злипаються. Були ми в «Батаклані» з арабом Насібом, а потім відвідали Машадан... Що й казати, кухня! Жінки!.. Але я не міг не зустріти Мундіньйо Фалкана...
Проти гаража Моасіра Естрелли збирались пасажири першого автобуса. Зійшло сонце. Був чудовий день.
— Урожай, є надія, буде добрячий.
— Завтра в нас обід на честь відкриття автобусного руху.
— Знаю. Яків мене запросив.
Мирну розмову обірвали тривожні звуки сирени з пароплава. Були вони уривчастими, різкими. Натовп на причалі насторожився. Навіть докери зупинились, прислухаючись до сирени.
— Сів на мілину!
— Триклята мілина!
— Якщо так триватиме й далі, то навіть «Баїйяна» не наважиться заходити до порту.
— Це вже не кажучи про «Костейру» і «Ллойда».
— «Костейра» вже попереджувала, що анулює маршрут.
Ільєуська мілина, затиснута з одного боку міським узвишшям Уньан, а з протилежного — пагорбом Пернамбуко, що підводився на острівці по сусідству з Понталом, була небезпечною і важкою. Вузький і неглибокий фарватер весь час змінювався, бо в часи припливів і відпливів придонні піски перебували в постійному русі. Нерідко траплялося, що, сівши на мілину, судна знімалися з неї протягом цілої доби. Пароплави з великою водотоннажністю взагалі не ризикували проходити над цією загрозливою і підступною мілиною, незважаючи на чудову якірну стоянку Ільєуса.
Тривожні сигнали сирени не вгавали, і люди, що прийшли зустрічати пароплав, рушили вулицею Уньан, аби побачити з берега, що ж воно діється на отій злощасній мілині.
— Ходімо й ми?
— Це неподобство,— обурювався Доктор, поки група йшла незабрукованою вулицею, що огинала пагорб.— Ільєус виробляє лев'ячу долю всього какао, що споживає світовий ринок, має першокласну гавань, а прибутки від експорту какао одержує Баїйя. І все через цю кляту мілину...
Тепер, коли нарешті вщухли дощі, не було для мешканців Ільєуса проблеми, важливішої над мілину в порту. Боротьба за те, щоб великі кораблі могли спокійно заходити до порту, мала починатись з мілини. Суперечки точились скрізь, щоденно. Було запропоновано ряд заходів, критикувався уряд за байдужість і бездіяльність, перепадало на горіхи місцевій префектурі, але ніхто нічого серйозного не досягнув, влада обмежувалась обіцянками, а порт Баїйї, як і раніше, збирав величезне експортне мито.
Знову виникла дискусія на цю тему. Капітан, взявши під лікоть Ньо-Гало, котрого він залишив напередодні десь опівночі біля дверей закладу Марії Машадан, запитав:
— Ну, як ваша дівчинка?
— Ласий шматочок...— прогугнявив Ньо-Гало.— Ви чимало втратили. Варто було б подивитись на араба Насіба, котрий освідчувався в коханні якійсь косоокій дівці, що була з ним. Можна було б луснути від сміху...
Сирена пароплава ревла надсадно і відчайдушно. Друзі прискорили кроки. З усіх вулиць до порту поспішали люди.
Про те, як у жилах доктора мало не запульсувала королівська кров
Доктор не був доктором, Капітан не був капітаном, так само як переважна більшість полковників не була полковниками.
Лише декому з плантаторів поталанило в перші роки Республіки, коли почалось культивування какао, і вони одержали патенти полковників національної гвардії. Але зберігся звичай, за яким кожний господар плантацій, де вироблялось більше 1000 арроб[11] какао, присвоював собі звання полковника, хоча це свідчило не про його військову доблесть, а про достаток і заможність. Жоан Фулженсіо, який полюбляв глузувати над місцевими звичаями, говорив, що більшість полковників — «полковники жагунсо». Адже чимало з них справді відзначились у кривавих сутичках за землю.
Серед молодшого покоління траплялися такі, що навіть ніколи й не чули гучного і славного імені Пелопідаса де Ассунсан д'Авіла. Вони звикли до благородного і вишуканого слова «Доктор». Що ж до Мігеля Батісти де Олівейра, сина покійного Казузіньї, колишнього префекта часів боротьби за землю, який мав достатки, але помер бідним, чиє добре ім'я ще й тепер згадується старими кумасями,— то його з дитинства називали Капітаном. Він і справді був верховодою всіх навколишніх хлопчаків, вирізняючись серед них хоробрістю і зухвальством.
Незважаючи на те що двоє цих відомих у місті людей були давніми друзями, симпатії мешканців до них розділялися навпіл, а суперечки з приводу того, хто ж таки з двох шановних добродіїв є найполум'яніший і найкрасномовніший оратор, не припинялися ніколи. Слід зауважити, що на паритетних засадах висувалася також кандидатура адвоката Езекієла Прадо, неперевершеного промовця в судових засіданнях. В дні національних свят 7 вересня[12], 15 листопада[13], 13 травня[14], на святах з приводу початку і кінця року з рейзадо[15], презепіо[16], бумба-меу-бой[17], під час приїзду до Ільєуса письменників і журналістів з Баїйї мешканці міста захоплювались красномовством Капітана і Доктора і знову розмежовувались на два табори, аби достойніше оцінити їхнє уміння.
В цих суперечках, що тривали роками, ніколи ще не було досягнуто згоди. Одним імпонували вишукані тиради Капітана, де величні прикметники гуртувалися в стрімкі кавалькади, а тремтіння голосу на високих нотах викликало шалені оплески; інші віддавали перевагу глибокодумним періодам Доктора, з яких поставала безліч імен і фактів, що свідчили про чималу ерудицію промовця, а сенс окремих слів був інколи таким мудрим, що збагнути їх значення могли лише одиниці.
Навіть сестри Дос Рейс — взірець одностайності в життєвих питаннях — в цьому випадку дотримувались різних поглядів. Тендітна і нервова Флорзінья захоплювалась словесною експресією Капітана, його «сяючими світанками свободи», вслухалася в модуляції його голосу, від якого фрази, здавалося, вібрували в повітрі. Кінкіна, дебела і весела Кінкіна, віддавала перевагу вченості Доктора, його старовинним словам, його патетичній манері, з якою він, піднявши вказівний палець, виголошував: «Народе! О мій народе!». Повертаючись додому з міських зборів біля ратуші або на площі Префектури, сестри гаряче сперечались про достоїнства великих представників їхнього міста і, як і всі мешканці, не могли дійти в цьому питанні якогось певного висновку.