Араб Насіб пристав до гурту, що палко обговорював важливі політичні питання. Він ще не зовсім прокинувся і мав досить заклопотаний і розгублений вигляд.
— Про що мова?
Капітан пояснив:
— Полковники через свою відсталість не розуміють, що тепер уже не ті часи, бо зараз усе виглядає інакше. І проблеми сьогодні стоять не ті, що стояли двадцять-тридцять років тому.
Але араба ця тема не зацікавила, хоча в інший час неодмінно схвилювала б його. Він ніяк не міг зжитися з думкою, що бар залишився без куховарки напередодні бенкету, тому він лише кивнув головою у відповідь на слова Капітана.
— Ви чого це такий розгублений. Що трапилось?
— Куховарка поїхала...
— Оце так причина!..— Капітан знову поринув у дискусію, яка набирала все гостріших форм і в яку вступало все більше людей.
«Оце так причина!.. Оце так причина!..» Насіб відійшов на кілька кроків, немовби зберігаючи безпечну відстань. Гучний голос Доктора переплітався з м'яким, але вольовим голосом полковника Амансіо. Але, зрештою, його, Насіба, зовсім не обходить префектура Ільєуса, депутати, сенатори і тому подібне! Зараз для нього немає в світі нічого важливішого, ніж завтрашній обід на тридцять осіб... Коли сестри Дос Рейс і згодяться допомогти йому, то злуплять з нього, як з батька... Треба ж було трапитись біді саме в цей час, коли все йшло добре... Адже коли він купив бар «Везувій» на майдані Сан-Себастьяна в житловому кварталі далеко (проте навіть не далеко, оскільки відстані в Ільєусі мікроскопічні, а швидше — за межами) від торгового центру і зони порту, де були його основні конкуренти, то дехто з друзів і його дядько вирішили, що він збожеволів. Бар був занедбаний, ніхто його не відвідував, мухи роями вкривали стіни. А кафе в порту розквітали, там завжди було повно відвідувачів. Але Насіб не хотів, як раніше, міряти матерію за прилавком крамниці, що дісталася йому в спадщину від батька. Йому не подобалась ця робота, а ще більше товариство дядька і свояка, агронома з дослідної станції какао. Доки батько жив, крамниця торгувала добре, старий був людиною діловою і користувався повагою серед мешканців навколишніх кварталів. Дядько ж, руки в якого були зв'язані численною родиною, боявся усього нового, лякливо тупцював на місці, вдовольняючись малим. Насіб продав свою частину паю, пустив кошти в обіг, здійснив низку ризикованих операцій, продаючи і купуючи какао, і нарешті купив бар; це було майже п'ять років тому. Купив він його в одного італійця, який виїхав у провінцію, в пошуках кращої долі на плантаціях какао.
Бар в Ільєусі давав значний прибуток, навіть більший, аніж кабаре. В місті завжди було багато людей, які приїхали сюди, повіривши в чутки про можливість розбагатіти на землях какао. Юрми комівояжерів тіснились на вулицях, чимало було й приїжджих. Не одну справу було влаштовано за столиками барів, до того ж існував звичай демонструвати свою доблесть у випивці і стала модою звичка, занесена англійцями в період спорудження залізниці: пити перед сніданком і перед обідом аперитив, розігруючи в кості, кому платити. Цю звичку перейняло все чоловіче населення Ільєуса. До полудня і після п'ятої вечора бари були переповнені.
Бар «Везувій» був найстаровиннішим у місті. Він містився на першому поверсі будинку, що стояв на розі невеличкого затишного майдану неподалік від моря. Поруч височіла церква святого Себастьяна. На протилежному розі нещодавно відкрився кінотеатр «Ільєус». «Везувій» занепав не тому, що стояв віддалік од торгових вулиць, де розквітали кафе «Ідеал», бар «Шик», бар «Золота горілка» Плініо Араси, з якими конкурував Насіб. До цього занепаду спричинився італієць, який марив плантаціями какао. Він не піклувався про бар, не поновлював запасів вина, не вживав жодних заходів, аби закликати відвідувачів до себе. Старезний грамофон з комплектом платівок із скрипучими оперними аріями стояв зламаний, вкритий павутинням. Стільці порозсихалися, ніжки в столиків були поламані, сукно на більярді подерлося. Навіть назва бару, написана вогненними літерами на тлі виверження вулкана, вицвіла і вилиняла під сонцем та дощами і ледве читалась. Насіб придбав увесь цей мотлох, а також назву і приміщення за безцінь! Італійцю залишився тільки грамофон і платівки. Насіб все пофарбував заново, замовив нові столи, стільці, дістав шахівниці, збув більярд барові Макуко, влаштував у глибині бару куточок для гри в покер. У нього завжди був широкий вибір вин, морозиво для сімейних відвідувачів в час вечірніх прогулянок по набережній і в години закінчення кіносеансів, а під аперитив подавали вишукані закуски і солодощі.
Все це скидалося на дрібниці, які на перший погляд не грали жодної ролі: пиріжки з маніоки, запіканки з ніжних креветок і тріски, тістечка з солодкої маніоки і кукурудзи.
Ідея належала Жоанові Фулженсіо.
— Чому ви не готуєте цих страв для продажу в барі? — запитав він якось, ласуючи шербетом старої Філомени, приготовленим для араба, любителя смачних страв.
Спершу бар відвідували лише приятелі Насіба: товариство з «Папеларіа Модело», яке з'являлось сюди посперечатись після закриття крамниці, аматори покеру і шашок, а інколи й респектабельніші особи, наприклад суддя, а також адвокат Маурісір, які не любили портових барів, бо там вештались різні підозрілі постаті, що розв'язували свої «принципові» суперечки бійкою і стріляниною.
Потім бар почали відвідувати цілі родини, яких спокушало морозиво і прохолоджувальні напої. Але відвідувачів значно побільшало і одразу настала ера відродження для бару лише після того, як в години аперитиву з'явились на столах закуска і солодощі.
Чимало людей приходило пограти в покер. Для постійних відвідувачів: полковника Амансіо Леала, Малуфа, полковника Мелка Тавареса, Рібейріньйо, власника взуттєвої крамниці сірійця Фуада, Оснара Фарії (єдиною роботою для якого була гра в покер та інтрижки з негритяночками на пагорбі Конкіста), Езекієла Прадо та ще декого — Насіб приберігав до півночі запіканку, пиріжки, солодощі. Пили в барі багато, прибутки Насіба зростали.
Через деякий час «Везувій» досяг розквіту. Він обігнав кафе «Ідеал», бар «Шик», лише в «Золотій горілці» відвідувачів було, мабуть, більше. Насіб не скаржився на долю, хоча працював, як віл. Йому допомагали Шіко Молеза і Біко Фіно, інколи негреня Туїска, що сиділо із своїми щітками і гуталіном на широкому тротуарі біля бару. Справи йшли пристойно, робота припала Насібові до душі, в барі обговорювались різні новини і найдрібніші міські події, а також звістки з-за кордону. Відвідувачі симпатизували Насібові, «людині порядній і роботящій», як любив висловлюватись суддя, всідаючись після обіду за один із столиків на вулиці і розглядаючи море і натовп на майдані.
Все йшло добре до сьогоднішнього дня, коли божевільна Філомена виконала свою давню погрозу. Хто тепер готуватиме страви для бару і для нього? Нічого було й думати про те, щоб постійно користуватися послугами сестер Дос Рейс,— навряд чи вони погодяться, та й платити їм довелось би чимало, адже вони відомі здирниці. Слід сьогодні ж знайти куховарку, та ще до того ж справжню, бо інакше...
— Пароплавові, очевидно, доведеться скинути вантаж в море, аби знятися з мілини,— зауважив чоловік без піджака.— Він, мабуть, засів таки по-справжньому.
Насіб на мить забув про свої турботи й клопоти: машини на пароплаві працювали на всю потужність, але спроби знятися з мілини були даремні.
— Час уже покласти край цьому неподобству...— пролунав голос Доктора, що брав участь у суперечці.
— Ніхто до пуття не знає, хто він такий, цей Мундіньйо Фалкан,— як і раніше, м'яко говорив Амансіо Леал.
— Ніхто не знає? Ну, а я вам скажу, що він — саме той, кого потребує Ільєус.
Пароплав тремтів од напруги, кіль його терся об пісок, машини надсадно ревли, лоцман вигукував команди. На капітанському містку з'явився чоловік, ще молодий, гарно вдягнений. Затулившись рукою від сонця, він намагався знайти в натовпі тих, що зустрічали, своїх друзів.
— Он він... Мундіньйо! — вказав рукою Капітан.
— Де?
— Там, зверху...
Залунали вигуки:
— Мундіньйо! Мундіньйо!
Той почув, помахав рукою, зійшов трапом вниз, зник на якусь мить, потім, усміхаючись, став біля борту серед пасажирів. Склавши долоні рупором, гукнув:
— Інженер скоро приїде!
— Який інженер?
— З міністерства шляхів сполучення, обстежувати бухту. Важливі новини...
— Чули? Ну, що я вам казав?
З-за спини Мундіньйо Фалкана з'явилась незнайома жінка, блондинка у великому зеленому капелюшку. З усмішкою вона торкнулася до руки Мундіньйо.
— Оце жіночка, чорт забирай! Мундіньйо не любить гаяти часу даремно...
— Нічого собі! — погодився Ньо-Гало, хитнувши ствердно головою.
Пароплав різко нахилився, злякавши пасажирів,— блондинка навіть скрикнула,— і знявся з мілини; радісні вигуки залунали на березі і на палубі пароплава. Смаглявий, худорлявий чоловік, що стояв поряд з Мундіньйо із сигаретою в зубах, байдужим поглядом озирав все навколо. Експортер сказав йому щось, той розсміявся у відповідь.
— Цей Мундіньйо зух...— схвально зауважив полковник Рібейріньйо.
Пароплав загув голосно і заклично і рушив до причалу.
— Він денді, зовсім з іншого світу,— похмуро кинув полковник Амансіо Леал.
— Ходімо довідаємось, які новини привіз Мундіньйо,— запропонував Капітан.
— А я піду в пансіон, переодягнусь і вип'ю кави.— Мануел дас Онсас відкланявся.
— Я теж...— Амансіо Леал рушив за ним.
Друзі попрямували в порт, обговорюючи повідомлення Мундіньйо.
— Мабуть, йому таки вдалося розворушити міністерство. Він побував там недарма.
— Мундіньйо справді людина авторитетна.
— Ох і жінка! Апетитна, нічого не скажеш...— зітхнув полковник Рібейріньйо.
Коли вони підійшли до дебаркадера, пароплав маневрував, готуючись причалити. Пасажири, що їхали в Баїйю, Аракаж, Масейо, Ресіфе, поглядали на берег з нетерпінням. Мундіньйо Фалкан ступив на причал одним з перших і одразу потрапив у обійми друзів. Араб вітав його підкреслено люб'язно.
— Поправився...
— Помолодшав...
— В Ріо-де-Жанейро всі молодшають...
Блондинка — не така молода, як видавалось на відстані, проте ще вродливіша, вишукано одягнена і вміло підфарбована («Іноземна лялька»,— вирішив полковник Рібейріньйо) — і худий, немов скелет, чоловік зупинились неподалік в чеканні. Мундіньйо жартівливо відрекомендував їх, наслідуючи циркових закликалів:
— Принц Сандра, фокусник екстра-класу, і його дружина, танцівниця Анабела... їхні гастролі відбудуться в Ільєусі.
Чоловік, який гукав з пароплава про те, що якась жінка померла в страшних муках, обнімався тепер з родиною і розповідав сумні подробиці:
— Вона конала цілий місяць, бідолаха! Мені ніколи не доводилось бачити подібних страждань... Вона стогнала день і ніч так, що серце краялось на шматки.
Літня жінка заридала ще голосніше. Мундіньйо, актори, Капітан, Доктор, Насіб і фазендейро пішли до дебаркадера. Носильники несли чемодани. Анабела розкрила парасольку.
— Чи не запросите ви цю дівчину танцювати у вашому барі? — запитав у Насіба Фалкан.— У неї танець з покривалами, це справляє такий фурор...
Насіб звів очі до неба:
— В барі? Адже в мене не кіно і не кабаре... А ось куховарка мені зараз справді потрібна до зарізу.
Всі розсміялись. Капітан взяв Мундіньйо під лікоть:
— Як з інженером?
— В кінці місяця буде тут. Міністр дав мені гарантію.
Про сестер Дос Рейс і їхнє презепіо
Сестри Дос Рейс — огрядна Кінкіна і худорлява Флорзінья,— повертаючись з семигодинної меси, задріботіли швидше, побачивши Насіба, який чекав на них біля воріт будинку. Це були веселі бабусі; разом вони мали сто двадцять вісім років гарантованої, безперечної незайманості. Були вони близнятами, останніми представницями давньої ільєуської родини, що існувала ще до початку ери какао, тобто були нащадками тих, хто поступився місцем виходцям із Сержіпе, Сеари, арабам, італійцям, іспанцям. Власниці пристойного будинку на вулиці полковника Адамі, де вони мешкали — і придбати який, до речі, вперто намагалось чимало полковників,— а також трьох інших будинків на головному майдані, жили за рахунок орендної плати за ці будинки і на прибутки від продажу солодощів, якими торгувало вечорами негреня Туїска. Відомі кондитерки, чарівниці кухні, вони інколи брали замовлення на приготування сніданків і обідів для окремих родин. Проте прославились вони — і це стало окрасою міста — великим різдвяним презепіо, що споруджувалось щороку в одному з парадних залів їхнього голубого будинку. Вони працювали увесь рік, вирізуючи і наклеюючи на картон малюнки із журналів, щоб презепіо було ще більшим, ще багатшим, ще благочестивішим, ніж раніше.
— Ви сьогодні щось рано прокинулись, сеньйоре Насібе...
— Інколи доводиться.
— А де обіцяні вами журнали?
— Принесу, доно Флорзіньє, обов'язково принесу. Вже підбираю.
Діяльна, рухлива Флорзінья випрошувала журнали у всіх знайомих, спокійна, статечна Кінкіна лише задоволено усміхалася. В своїх допотопних сукнях, з хустками на головах, вони скидались на комедійні персонажі, що зійшли із сторінок давніх книжок.
— Чого це ви завітали до нас ні світ ні зоря?
— Я хотів поговорити з вами про одну справу.
— Тоді заходьте...
Вхідні двері вели на веранду, де росли квіти, ретельно доглянуті господинями.
Зігнута тягарем років прислужниця, ще старіша і немічніша від старих дів, ходила поміж клумбами і поливала квіти з відра.
— Проходьте до зали презепіо,— запросила Кінкіна.
— Анастасіє, дайте сеньйорові чарку лікеру! — наказала Флорзінья.— Якого ви бажаєте? З женіпапо[25], а чи ананасовий? У нас ще є помаранчевий і з маракужі[26]...
Насіб знав з власного досвіду, що коли хтось намагався досягти згоди в розмовах з сестрами Дос Рейс, мусив неодмінно скуштувати їхнього лікеру — в таку ранню пору, боже милосердний! — похвалити його, поцікавитись, як обладнується презепіо, виявити до нього інтерес. Насібу треба було запастись на кілька днів закусками для бару, а також солодощами, домовитись про обід для автобусної компанії на завтрашній вечір... Доки не вдасться знайти нову куховарку.
Це був старовинний будинок з двома вітальнями, вікна з яких виходили на вулицю. Однією з них вже давно не користувались, перетворивши її в залу презепіо. Але презепіо було в ній не протягом року. Його споруджували лише в грудні і показували для бажаючих аж до карнавальних свят, потім Кінкіна і Флорзінья ретельно розбирали його і починали спроквола готуватись до чергового Різдва. Презепіо сестер Дос Рейс було не єдиним в Ільєусі. Існували й інші, причому серед них були і гарні, і багаті, але все ж таки, коли заходила мова про презепіо, то на увазі неодмінно малось презепіо сестер Дос Рейс. Інші не витримували конкуренції. Протягом п'ятдесяти з гаком років презепіо збільшувалось. Перше невеличке презепіо сестри обладнали ще в ті часи, коли Ільєус був безнадійною глушиною, а Кінкіна і Флорзінья — молоденькими, енергійними, веселими дівчатками, які мали успіх у молодиків (ще й досі незрозумілим є той факт, чому вони не вийшли заміж,— можливо, занадто довго обирали судженого). В затишному Ільєусі часів докакаової ери поміж родинами існувало змагання у влаштуванні найкрасивіших і найбагатших різдвяних презепіо. Європейського Різдва з Дідом Морозом, закутаним від холоду в теплий кожух, з подарунками для дітей в бездонній торбині, в Ільєусі не було. Тут на Різдво споруджували презепіо, відвідували богадільні, вечеряли після меси під Новий рік, а потім починались народні гуляння з танцями рейзадо, зворушливі пасторіньї[27] та бумба-меу-бой. З року в рік презепіо сестер Дос Рейс збільшувалось, і в міру того, як їхня зацікавленість в танцях зменшувалась, вони все більше часу віддавали презепіо, прикрашали його новими фігурами, розширювали поміст, на якому воно стояло, аж доки не зайняло трьох стін зали з чотирьох. З березня по листопад увесь вільний час, що залишився од відвідувань церкви (о шостій ранку — меса і о шостій вечора — благословіння), від приготування солодощів, які продавало постійній клієнтурі негреня Туїска, від візитів друзів і далеких родичів, від пересудів з сусідками, вони вирізували картинки з ілюстрованих видань, а потім акуратно наклеювали їх на картон. Встановлювати презепіо в кінці року їм допомагали: Жоакім, прикажчик з крамниці «Папеларіа Модело», барабанщик з гуртка імені 13 травня, завдяки чому він вважав себе артистом, Жоан Фулженсіо, Капітан, Діоженес (власник кінотеатру «Ільєус» і протестант), учениці монастирської школи, професор Жозуе, Ньо-Гало, хоча останній був затятим антиклерикалом; всі вони допомагали сестрам збирати журнали. Коли в грудні роботи ставало більше, до старих приходили сусідки, подруги, а після іспитів — дівчатка з монастирської школи. Презепіо сестер Дос Рейс стало майже колективною власністю місцевого товариства, гордістю мешканців міста, і день його відкриття ставав святом для всіх. Будинок сестер не міг тоді вмістити всіх бажаючих, цікаві збирались навіть на вулиці попід вікнами, всім кортіло побачити презепіо, освітлене різнобарвними лампочками. Електрику до них підводив, до речі, теж Жоакім, який з нагоди цього славетного дня хоробро напивався солодких лікерів.