Aarau — Alupka — Antwerpen (Antverp) — Athens — Augsburg — Balaklava — Barcelona — Basel — Bayreuth — Belgrade (Beograd) — Berlin — Bern — Brussels (Bruxelles) — Bucharest (Bucuresti) — Budapest — Chernivtsi — Chicago — Chisinau — Constanta — Denver — Detroit — Dnipropetrovsk — Drohobych — Dusseldorf — Essen — Florence (Firenze) — Frankfurt/Main — Frankfurt/Oder — Gdansk — Geneva — Gothenburg — Graz — Guadalajara — Haysyn — Hamburg — Heidelberg — Istanbul — Izmir — Izyaslav — Jihlava — Juterbog — Kaliningrad — Kharkiv — Khust — Koln — Krakow — Kyiv — Lausanne — Leipzig — Leningrad — Linz — Lisbon (Lisboa) — London — Lublin — Lviv — Mainz — Malbork — Marburg — Minsk — Moscow — Munich (Munchen) — NewYork — Nijmegen — NoviSad — Nurnberg — Odessa — Olomouc — Osnabruck — Ostroh — Palermo — Paris — Passau — Philadelphia — Pittsburgh — Poltava — Praha (Prague) — Quedlinburg — Ravenna — Regensburg — Riga — Rodos — Rome (Roma) — Salzburg — San Francisco — San Giovanni Valdarno — Sevastopol — Stokholm — Strasbourg — Stuttgart — Szczecin — Tallinn — Ternopil — Toronto — Tsuryupynsk — Urbino — Uzhhorod — Venice (Venezia) — Vilnius — Vinnycya — Warsaw (Warszawa) — Wien (Vienna) — Wroclaw — X — Yalta — Yenakiyeve — Yerusalem — Ystad — Zaporizhzhya — Zolotyj Potik — Zug — Zurich
Що змінилося від застосування латинської абетки?
На початку (літери А і В) зміни фактично несуттєві: Афіни полізли поперед Ауґсбурґа; Бухарест обійшов Будапешт, хоч вони все одно поруч.
Радикальна зміна відбувається через третю літеру — С. Чернівці та дружнє їм Чикаго вистрибнули у голову колони з її хвоста, Кишинів та Констанца підтягнулися із середини. Так само з низів у верхи вибилися міста на F. До цілком чужого товариства прибилася Женева. Наш проворний Гайсин залишив позаду себе обидвох сусідів-німців.
Суттєво змінилася ситуація Стамбула — він наче рвався до рідного Ізміра, щоб опинитися поруч. Тут однак справа у відмінностях не абетки, а мови: те, що для нас починається на С, у турків та англійців — на І. У відносні верхи зі свого передостаннього 110-го місця перебіг і Ютербоґ. Дві українські столиці — Харків і Хуст — не захотіли розлучатися, але відчутно піднялися вгору. До речі, якби за Києвом збереглося старе написання Kiev, то він став би третім поруч із ними. Тепер Київ позбувся кишинівського сусідства і здобув дещо бажаніше — краківське. Утім, за це довелося платити ціною знакового 50-го номера (тепер він став невиразним 47-м).
Львів, що передував Люблінові, тепер заховався за нього. Нью-Йорк рішуче поїхав углиб, а Філадельфія, неочікувано почавшися літерою Р, так само радикально змінила попереднє товариство — чи не задля наближення до рідного пенсильванського Пітсбурґа?
Ясна річ — уже зовсім не там, де був, оригінал Кведлінбург. Зальцбург так само в цілком новому оточенні, промінявши Запоріжжя на Сан-Франциско. Штуттґарт і Щецін піднялися трохи вгору, але втратили перебування серед заключних.
Найвідчутнішого падіння зазнали всі міста, що українською починаються з літери В.
Радіоактивний Ікс цілком зловісно наблизився до останніх сторінок цієї книжки.
Швейцарські Цуґ і Цюрих стали останніми і, попри мої намагання розділити їх Цурюпинськом, таки поєдналися.
Вам не здається, що за всім цим якась драма? Точніше, багато драм?
* * *
А якщо зовсім чи бодай частково відмовитися від абетки? Уявити собі позаабетковий лексикон? Які ще варіанти читання цієї книжки? Боюся, що всіх мені не злічити. Можливо, хтось із вас мені допоможе. Я ж тим часом перелічу лише ті можливості, що спадають на думку.
Наприклад, за роками. Що, якби перестати розламувати час і вишикувати всі розділи у суто хронологічний ряд? У цьому випадку на початку був би Ужгород (1965), а в самому кінці той-таки Кведлінбург (2009). Хоч де в такому разі розмістити Львів, який «завжди»? Перед початком і після кінця?
Краще не за роками, а за річками. Бо це ж прихований лексикон річок. Аара, втім, і в цьому випадку буде все розпочинати, а Уж виникне на заключних сторінках. Райн і Майн, Полтва, Лтава і Влтава, Одра і Одер, Донау і Дунав, а також Дніпро могли б, ясна справа, суттєво переставити акценти, переспрямувати потоки і зробити цю книжку іншою, цією самою та іншою водночас.
А якщо за країнами? Спочатку українські міста, далі польські, німецькі — і так просуватися зі сходу на захід. Останнім було б Сан-Франциско, на якому навіть Захід кінчається. Починати ж таку книжку довелося б, наприклад, із Токіо, в якому я не бував. Найсхідніше, де я бував — це Москва. От був би початок!
А ще можливо за землетрусами, порами року, гірськими чи рівнинними ландшафтами.
Міста, в яких мені снилися сни.
Міста, в яких нічого не снилося.
Міста, які мені снилися.
Міста, в яких я не спав.
Міста, які не сплять.
Міста, які не дають спати.
У мене є ще одна, остання порада: читайте цю книжку, як вам заманеться, в цілком довільній послідовності, відкривши її на цілком довільній сторінці, неважливо!, з кінця, початку чи середини. Йдеться ж усе-таки про свободу — власне кажучи, заради неї я й писав усе, що трапиться вам на цих сторінках.
ААРАУ, 2006
Аарау лежить в Аарґау над річкою Аарою. Це означає, що Аарау лежить у Центральній Швейцарії, в кантоні Аарґау, недалеко містечка Аарбурґ. У цій книжці Аарау зовсім не було б, якби його назва не починалася фантастично-алеманським подвоєним «а». Чи, може, все-таки не алеманським, а кельтським? Я відкриваю рота і вимовляю «Аарау», якомога довше розтягуючи це задоволення від аа. Колись я поділився задумом цієї книжки з Вальтером Мосманном, і він запитав: «А яке місто буде першим?». Я відповів, що Ауґсбурґ. «Хоч я не надто знаю, що мені про нього написати», — додав я. Тоді Вальтер порадив мені почати з данського міста Aarhus. «Таким чином, у тебе з'явиться місто з подвоєним «а» на початок книжки», — сказав Вальтер. «Але я там не був», — заперечив я. «Поїдь», — сказав Вальтер. Однак я не поїхав, бо перевірив написання, і виявилося, що то вже не Aarhus, a Arhus, до того ж нашими літерами це передається як Орхус.
Натомість до Аарау виявилося зовсім близько — якась година потягом. Тобто спершу слід було опинитись у Швейцарії, а відтак зрозуміти, наскільки зручно вона влаштована — в залізничному сенсі. Наче спеціально для тих, котрі щохвилини і не роздумуючи можуть пуститись у подорож. Отже, ми зненацька сіли в потяг — і з міста Цуґ, кантон Цуґ, не роздумуючи рушили до міста Аарау, кантон Аарґау.
В місті Аарау стояв пам'ятник, і я попросив Пат, щоб вона зробила з нього фото. Мені страшенно сподобався напис: «ГАЙНРІХ ЦШОККЕ. 1771 — 1848. Письменникові, державному мужеві і другові народу — БАТЬКІВЩИНА».
Я зрозумів, що ми їхали недаремно. Приклад не відомого мені Гайнріха Цшокке виявився доленосним. Тепер принаймні я маю в житті високу мету — стати письменником, державним мужем і другом народу. Тільки от чи віддячить мені за це БАТЬКІВЩИНА? І чи віддячить вона мені пам'ятником? А так хотілося б!
АЛУПКА, 1966
Чи за абеткою, чи за роками — однаково в цій книжці Алупка йде другою. Якщо за роками, то перед нею тільки Ужгород.
«Алупка» римується з «голубка», а також — трохи не так повнозвуко — з «любка» і «шлюпка». Останнє непогано поєднується з морем, навіть і Чорним. Мій батько, знаний жартівник, якось відшукав ще одну риму — «залупка». При цьому він голосно тішився своїй знахідці, думаючи, ніби я замалий, щоб розуміти, в чому там гумор. «Пограймо в таку гру, — казав він. — Я називаю місто, а ти додаєш на початок «з». Я кивав головою на згоду. «Алушта», — казав батько. «Залушта», — відповідав я. «Алупка», — вичікувально мружився він. «Залупка», — відповідав я — і батько заходився реготом.
Діялося це, зрозуміла річ, на пляжах Криму. Смію припускати, що батькові на них бувало нудно і він шукав собі розваг. Але то все інший час, початок сімдесятих.
До Алупки ж я вперше потрапив на півжиття раніше. Звідки я знаю, що саме в 1966-му? Тому що того дня на підступах до палацу графа Воронцова знімали костюмоване кіно зі щемкою назвою «Поема двох сердець». Я щойно віднайшов у довідках: кіностудія «Узбекфільм», 1966 рік, режисер Каміл Ярматов.
Чи не забагато всього навалилося на мене того дня?
По-перше, двогодинна подорож катером з Гурзуфа: Південний берег, усі його скелі, ластівчині гнізда, гірські пасма, Ай-Петрі.
По-друге, той шлях від причалу до західної брами палацу і вся та суміш Англії з Альґамброю, Букінгему з Мавританією, Вальтера Скотта з Гарун аль-Рашидом.
По-третє, кам'яні леви обабіч парадних сходів — особливо той, що спав. («Не буди в ньому звіра», — пожартував би мій батько, якби того року міг бути з нами).
По-четверте, тітка-екскурсовод серйозно заявила, що «немає Бога, крім Аллаха».
А по-п'яте, там знімали кіно. «Поема двох сердець», орієнтальна мелодрама в казковому антуражі: «Побачивши якось портрет шахської танцівниці Мадіни-Бану, співак Мурад-алі закохується у красуню і вирушає на її пошуки. Герой опиняється в палаці шаха і невдовзі переконується у взаємності своїх почуттів. Але шахові стає про все відомо. Розгніваний можновладець пропонує співакові вибір: відмова від коханої чи привселюдне спалення обох. Вірні своєму коханню, Мадіна-Бану і Мурад-алі обирають смерть у вогні». Пам'ятаю, що потім, у Франику, ми ходили до кінотеатру «Космос», де все це показували. Мама, здається, плакала — так, ніби то був індійський фільм, а не узбецький.
Того дня в Алупці нам на кожному кроці траплялися всілякі персонажі в барвистих тюрбанах, шальварах і халатах — актори першого плану, другого, третього, масових сцен. Вони так і сновигали у всіх коридорах, подвір'ях, перед парадною брамою, на сходах, цілими групами обсідали фонтани, квітники і павільйони з пивом-водами. Усе нагадувало морально здеґрадований багдадський базар часів халіфату.
Танцівниці не пригадую, зате точно пригадую шаха, що грав у шахи з Мурадом-алі, заповнюючи паузу.
Один з акторів, товстий і поважний, якийсь вельможа і, мабуть, за сценарієм великий негідник (Аббас Бакіров? Баба Аннанов? Закір Мухамеджанов?), похвалявся перед мамою своїми прикрасами. Пам'ятаю діамант у його чалмі і перстень з рубіном на лискучому пальці.
Пам'ятаю, що навіть я, шестирічний, не вірив йому, ніби вони справжні.
Нікого з нас вони в тому фільмі так і не показали.
АНТВЕРПЕН, 2006
Я ніяк не можу згадати назву тієї вулиці. Цілком певен, що вона десь неподалік головного залізничного вокзалу Антверпен Центраал. Проте що таке «неподалік»? Це може бути і п'ять хвилин пішої ходи, і двадцять п'ять. На мапі міста така різниця буде вельми суттєва. Мені залишається згадувати все інше, не вдаючись до вичерпної топографічної докладності.
Отже, та вулиця. Пам'ятаю, що зовсім неширока і дещо вигнута. Хтось небезпідставно означив би її навіть як вуличку. Історичні центри чи не всіх європейських міст помережані, власне кажучи, не вулицями, а вуличками. Фландрія тут не виняток, а одне з наочних підтверджень.
Отже, та вуличка. І вся вона була страшенно химерною — так, ніби насправді її вигадав Бруно Шульц. На якусь мить Антверпен видався мені Дрогобичем — звісно, дещо чистішим.
Тільки от Шульц писав про цинамонові крамниці, а тут були діамантові. Крамниці, майстерні і контори, але що б не було — все винятково діамантове. Тобто на цій вулиці алмази з усього світу перетворювалися на діаманти. Тут їх накопичували, оцінювали, зважували, шліфували й огранювали. І, мабуть, час від часу продавали. Слово «алмази» є однією з найперших асоціацій до «Антверпен». А до алмазів і Антверпена найближче стоять хасиди. Якщо хтось бажає знати, як виглядала місцева людність у старих середмістях Коломиї, Болехова чи згаданого вже Дрогобича всього лише сто років тому, хай поїде до Антверпена, алмазної столиці Заходу. Хай вдихне повні груди дімантового пилу на тій вуличці Крокодилів.
її мешканці абсолютно такі ж, як повинні бути — вони зразкові, показові, ортодоксальні, зодягнуті переважно в чорне, з бородами і пейсами, найчастіше в капелюхах, але де-не-де трапляються і маймурки, чи навіть великі хутряні шапки, усі наче з ілюстрацій в історичних етно-атласах чи старих сепіюватих фотографій, усі немов би щойно з Поділля, Галичини, Буковини, з якихось найбрудніших волинських, транскарпатських і трансильванських містечок, однак не теперішніх, а таких, що їх насправді вже й немає, лишилися тільки назви. У назвах їхніх антверпенських династій завжди відлунює та сама частина світу: Pshevorsk, Satmar, Vizhnitz, Chortkov, Lubavitch.
І всі вони сидять на алмазах. Їх тисячі, а на тій вулиці їх скупчилися десятки.
Але всі вони тримались одного, лівого від нас боку.
Уздовж правого тяглися такі ж алмазні крамниці, шліфувальні майстерні й тому подібні ювелірні заклади. І поруч з ними стояли індуси. Тому що, крім хасидів, алмазами в Антверпені промишляють саме вони.
І це виглядало якось дуже екстремально: ця конкуренція чарівників-екзотів, ці дві колонії, дві діаспори, дві цивілізації, дві тисячолітні школи огранення дійсності, діамантове протистояння Ягве і Шиви, Спінози і Кабіра, лівий бік вулиці і правий, два береги вічності, чорні, часом чорно-білі бліді хасиди і кольорові бронзовошкірі джайни у ще кольоровіших тюрбанах, Пшеворськ і Ґуджарат, Східна Європа і Західна Індія, Ґоліціє і Ґолконда, дві алмазні півкулі світу.
Бо хто шліфує алмази, той володіє світом, еге ж?
Дорівнятися до цієї мегаметафори змогли тільки бомжі на Антверпен Центраал. Наставала ніч, і вони злазилися до головної зали, під її фантастично випукле катедральне склепіння, сповзалися з усіх закамарків на якесь власне зібрання, і голосно та хрипко вітались одні з одними, всі чомусь винятково польською.
АУҐСБУРҐ (АВҐСБУРҐ), 1992
Я мушу якось переступити через це місто. У ньому було жахливо жахливо.
Наше прощання розтяглося на півтора-два тижні, і ми рятувалися тим, що вигадували собі все нові виїзди. Слово «подорожі» тут ні до чого, це були саме виїзди — одноденні, кількагодинні, спазматичні. Німецьке слово Ausflug, що його деякі словники тлумачать як «заміська прогулянка», в цьому випадку мало би перекладатися буквально: виліт.
Ми вилітали. Ausflug римувалося з Augsburg. Він був останнім на виліт і тому жахливим. Він у цьому, звичайно, ніяк не винен. У цьому взагалі ніхто не винен, тим більше імператор Авґуст, який його заснував. Саме так — Октавіан Авґуст, перший імператор Риму. Відтепер я писатиму назву цього міста як «Авґсбурґ».
Нам залишалися лічені години — п'ятдесят, не більше, від цього наші рухи робилися значно рвучкішими і нагадували фрикції. Від вокзалу ми трохи нервово кинулися в бік Старого Міста й опинилися на Максиміліанштрассе. Аза хапалася за свій американський путівник і, читаючи з нього вголос, нетерпляче стрибала через абзаци. Мені вдавалося виловлювати якісь окремі сигнали — щось про ткачів і водяні млини, Святу Афру, Гольбайнів Старшого, Молодшого і Бертольта Брехта. (Останнього я в ті часи не любив). «Фуґґерай, — повторювала Аза, — Фуґґерай, Фуґґерай» — так ніби завершальний склад цього слова міг і справді означати «парадиз». Вона обов'язково мала туди потрапити, до того раю, і це всерйоз мене занепокоїло. «Що це таке — Фуґґерай?» — спитав я тріснутим голосом. Аза відповіла: «Тут мешкали такі люди — Фуґґери». Я тоді ще не знав, що це прізвище, і подумав «професія, род занятій». Фуґувальники? Фуґасники? Автори фуґ?
Саме в Авґсбурзі і саме через ту жахливо посічену окремішність сигналів, що ними розсіяна Аза іноді зі мною ділилася, мені спала на думку думка «про знаки, послані нам колись зі стін і стель палаців та храмів, що їх ми вже не встигаємо навіть побачити, а не те що зрозуміти», остаточно зафіксована у «Вступі до географії» щойно через декілька місяців.