З пізніших листів АД і АД випливало, що я не знав головного — що Чортова гора це насправді насип. Це засипані землею уламки 400 тисяч берлінських будинків. Моя любов до руїн отримала додатковий стимул. Наступного разу, наприкінці березня, я був сам і з нотатником. У ньому я записав таке: «Ці руїни так і лізуть з-під землі. Що випирає їх на поверхню, чому ці шматки цеглин усе ще ворушаться? Ніби шматки щойно порубаного м'яса».
Не знаю, навіщо сьогодні я знову ходив туди. Невже в Берліні немає чогось вабливішого? Невже це завалене мегатонами ґрунту Підземне Місто, Welthauptstadt Germania, важливіше для мене за всі живі площі й будинки, за всі мости, перехрестя, за всі берлінські кнайпи з їхніми десятками тисяч відвідувачів і перехресних поцілунків? За всіх їхніх собак? Мені хотілося зосереджено полежати в ледь пожовклій серпневій траві, обличчям до неба, але я так і не зважився на те, щоб лягти. Здавалося, ці неперервні зойки з-під землі можуть раз і назавжди затягнути до себе, на саме дно.
БЕРН, 2004
Педро Ленц (надалі в цьому тексті — Дон Педро) і я схиляємося над мапою Берна. Проте ви ще не знаєте, хто такий Дон Педро і як він виглядає. Так от, він письменник з Берна, а виглядає він незабутньо: височезний, худезний і демонічний. Якби я був кінорежисером, то запрошував би його на ролі деміургів або маніаків. Заради нього я навіть зняв би фільм про Нікколо Паґаніні — аби тільки він зіграв цю роль. От як виглядає Дон Педро. Приблизно, як Нік Кейв — отак.
Тож коли я кажу «Дон Педро і я схиляємося», йдеться про два досить різні схиляння — я схиляюся з висоти свого радше середнього зросту, а Дон Педро зі своєї значно видатнішої висоти. І все ж ми разом схиляємося над мапою Берна. «Як, ще раз, називається та вулиця?» — перепитує Дон Педро. «Цвєточная уліца, — кажу я. — По-вашому Блюменштрассе». «Десь у старому місті?» — уточнює Дон Педро. «Обов'язково. Там і тільки там», — підтверджую я. І додаю: «Я її впізнаю. Візуально».
Ми збираємося вийти на прогулянку. Дон Педро спитав, що я хочу побачити передусім. З цього все й почалося. Дон Педро не міг знати фільму, в якому професор Плейшнер (хай уже їм Плейшнер, дідько з ними!) спочатку п'яніє від бернського повітря свободи, потім дивиться на ведмедів у рові, а потім тупо провалює Штірліцові всю операцію. Явка, де він її провалює, розташовується десь у серці старого Берну, на Блюменштрассе.
«Розумієш, — кажу я, — дуже цікаво подивитися, чи той вазонок усе ще на підвіконні». Дон Педро всерйоз переймається і з розумінням киває. Він водить пальцем по алфавітному покажчику бернських вулиць. «Блюменберґштрассе, — читає вголос Дон Педро, — Блюменштайнштрассе, Блюменвеґ. Усе, далі вже Болліґенштрассе. Ніякої Блюменштрассе тут немає».
Між нами кажучи, я знаю, що її немає й бути не може. З нею приблизно так, як і зі Штірліцом — їх вигадав один не надто добросовісний автор-чекіст. А чекістам не можна вірити ні в чому, навіть у назвах вулиць.
Проте я хочу дограти епізод до кінця і морщу лоба. «А давай перевіримо ті три вулиці, в яких є «Блюмен», — кажу я. Дон Педро радіє, що з'являються шанси. Він шукає на мапі міста відповідний до кожної з вулиць квадрат. «Блюменберґштрассе — це… Ага, так. Це в нас Лоррен, за ботанічним садом. Не вона. — Дон Педро не втрачає надії. — Блюменштайнштрассе… Ні, це ще гірше. Це отут, у районі Ленгассе. Неможливо. Що там ще було?». «Блюменвеґ», — підказую з насолодою, що межує із садистською. «Ага. Блюменвеґ… Ось він. Але ні. Це за Нордрінґом. Задалеко».
Дон Педро дтивиться на мене з почуттям провини. Щоб якось йому допомогти, я висуваю найідіотськіше з припущень: «Слухай а може вона так у роки війни називалася — Блюменштрассе? А потім назву змінили. Могли ж її змінити?». Потерши лоба, Дон Педро відповідає, що може й так, але швидше за все ні. «Ні, не могли», — повторює він уже впевненіше і сумніше. Я прошу його занадто не перейматися.
«Ти відчуваєш це повітря?» — запитую я, коли ми врешті виходимо з дому. «Так, — каже Дон Педро. — Яке повітря?». «П'янке повітря свободи», — уточнюю я, і ми обоє голосно й одночасно сміємося.
При цьому в кожного з нас причина для сміху інша.
БРЮССЕЛЬ, 2000
Того дня само повітря набрякало руйнаціями та мордобоєм. Власне кажучи, вони почалися ще напередодні, у п'ятницю. Але в п'ятницю ми були в дорозі, тож лише увечері дізналися з телебачення про найсуттєвіше: дві сотні англів уже заарештовано. Брюссельський Ґроте Маркт усіяний вибитими зубами і скалками вітрин, у кнайпах нестерпний сморід газів. І чого в такому разі очікувати завтра, скрушно запитували теленовинні ведучі.
Назавтра Англія збиралася влаштувати Німеччині справжнє 17 червня. Місце дії називається Шарлеруа, з Брюсселя до нього лише три чверті години потягом. Тому головні британські боївки в суботу зранку стягувалися передусім до Брюсселя. Звідки їм було знати, що майбутня перемога над німцями не принесе нічого, крім тимчасового патріотичного збудження: у фіналі їх, як і фриців, однаково не буде, а будуть макаронники й жабоїди, і другі вимучать європейську футбольну першість у додатковий час?
Але до цього моменту залишалося ще два тижні. Сьогодні ж ішлося про Шарлеруа і німців. Бельгійська земля прийняла у себе предостатньо трупів з обидвох сторін, причому двічі.
Ми опинилися на Ґроте Маркт (пардон, на Ґран Пляс) десь близько полудня. Якщо ви досі не бачили цієї площі, то ви ще не знаєте, якими бувають історичні Ринки в західних містах. Саме того дня я вирішив, що красивішого Ринку я ще в житті не зустрічав. Навіть у Львові. Гиги. Усе це призахідне тління Європи — ось воно, тут.
Гаразд, нині я вже знаю, що є інший приголомшливий Ринок — у Сієні. Він називається Кампо, і після нього стаєш фанатом Сієни, тобто сієністом. Хоч у цій книжці місця для Сієни вже не знайдеться. Тож назад до Брюсселя.
Атмосфера здавалася спокійною, ніби аж сонною, але тільки здавалася. Брюссельський Ринок увесь рябів бритоголовими британськими головами підданих Її Величності Королеви Об'єднаного Королівства, власниці всіх лебедів на Темзі і футбольної фанатки. А позаяк усередині пивнушок досі не повивітрювалися застосовані вчора ввечері сльозогінні запахи, столи було винесено назовні. Спека наростала і нагнітала липке спітніле очікування. Англи пороздягалися до пояса, демонструючи ластовиння, татуювання і жирові складки. Вони були, як їм і належиться бути, рудими й білявими, тож засмагали в більшості начервоно. Вони цмулили пиво — десь так зі швидкістю один ковток на годину. От я не розумію, як можна годинами пити один і той самий кухоль пива, навіть бельгійського! Можливо, таким чином вони підкреслювали свій цілковитий спокій. Для нього вони мали деякі підстави. Німців не було ніде. Жодного німця на весь Ґроте Маркт!
Час від часу хтось із англів ліниво затягував бойову ритуальну пісню. Думаю, вони були з «Арсеналу», бо найчастіше заводили «Who's that team, who's that team». Поліція про всяк випадок рушала в бік стола, за яким починали заспівувати. Тоді заспівувачі змовкали. Поліція патрулювала, але поки що не надто контролювала. Усі обмінювалися посмішками, а краще сказати, вишкірами. Учора тут були бійки з афробельгами. Сьогодні похід на Шарлеруа. Повітря було липке і спекотне, воно набрякало.
За деякими столами сиділи такі самі з вигляду хлопці — руді, голені, з ластовинням і пірсинґом, роздягнені до стегон. Але що відразу здалося надзвичайним — вони цідили не пиво, а колу. Або мінералку! Це був гаплик — хулігани з мінералкою, негазованою. Ну звичайно, погодилися ми — це детективи. Британська поліція в закордонному відрядженні, спеціальний підрозділ, квитанції за мінералку прикріплюються (чи при-crap[20]-люються?) до службового звіту. Навіть нам це стало ясно вже, як то кажуть, на третій хвилині матчу. Шанувальники безалкогольного пійла мовчали ще гірше від справжніх фанів. Як можна годинами смоктати соломинку в одній і тій самій склянці з розталим льодом? І не говорити ані слова. Як довго, хто мені скаже?
Таким чином ось повнота картини: полудень, спека, розімліла тягучість, нудьга, чекання, недоладні заспівування тут і там, їхнє тут і там завмирання.
А тим часом до прилеглих вулиць прибувало все більше поліції в бойовому спорядженні, в шоломах, зі щитами й кийками. Задум поліційних босів робився очевидним — у випадку більше ніж імовірного сплеску агресії, заблокувати к бісовій мамі всіх англів на площі, перекривши їм будь-які можливості хоч якось просочитися назовні. Ґроте Маркт у розкішних ренесансових декораціях повинен був стати казаном для безжального місива чи принаймні успішної газової атаки. Бельгія — країна успішного застосування газів у бойових діях.
Можливо, нам вдалося вислизнути саме вчасно. Тому я не знаю, як згодом повелися англійські підсадні детективи. Зіграли роль п'ятої колони чужими серед своїх? Кинулися викручувати руки найактивнішим, чиї знімки вже давно повивчали напам'ять? Позаковували в наручники найкрутіших заводіяк? Передали їх на тортури у Тавер?
Чи, може, в останню мить перед газами прокинулись із заціпеніння, зірвалися на рівні, згадали стару добру доблесну Англію і як справжні каноніри разом з усіма затягли:
Можливо, саме так воно й було.
БУДАПЕШТ, 1999
Я прожив на цьому світі аж тридцять дев'ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешта. Це зовсім нікуди не годилося — стільки прожити, а в Будапешті так і не побувати. Ані в Буді, ані в Обуді, ані навіть у Пешті. І це при тому, що моя бабуся Марія Войцехівна Мороз народилась якраз у ньому!
Гаразд, бабуся тут ні до чого, тим більше, що з Будапешта батько вивіз її через два місяці після народження, щойно йому померла дружина, моя невідома прабабка. Але для Будапешта в мене були й вагоміші причини, як наприклад, Дунай. Як можна було настільки довго і вперто ігнорувати це місто з Дунаєм посередині!
Утім, я завжди якось його собі уявляв, той Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Він уявлявся мені передусім елегантним. Чимось на кшталт Ужгорода. Або цигана в новеньких лакованих туфлях. Він мені снився, і в цих снах постійно виникали якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями. Тобто він був загалом погано освітлений, а ще повнився старезними, просяклими дешевим і тлустим їдлом кнайпами, в яких вічно висиджують цигани з гітарами, потягують з гранчаків бичу кров і поспівують «Едерлезі». Цілковитий кіч!
І от коли я врешті туди потрапив, мені йшов сороковий рік, і все виявилося саме таким. Тобто зле освітлені пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер Зілагі завів мене до старезної, просяклої присмаленим м'ясом і паприкою кнайпи, то там при одному з довших столів сиділо півтора десятка циган з гітарами. І вони цідили з гранчаків своє червоне биче вино, і поспівували «Едерлезі».
Ну, куди це, курва, годиться?
БУХАРЕСТ, 2003
На відміну від сусіднього Будапешта, до Бухареста я взагалі не мав жодного стосунку, якщо відкинути регулярне слухання (а точніше, вслухання до) румунського радіо на середніх хвилях у 14 — 15-річному віці. Але навіть і воно тривало недовго, бо я знайшов для себе Варшаву на довгих. Цікаво, що в цій книжці Варшава буде наступною.
Не можу сказати, що в бік Бухареста мене якось особливо тягнуло — зовсім ні. Найбільше в ньому приваблювати могла хіба що назва — щось наче «Бухара», але довше і красивіше. До речі, я вельми жалкую з того приводу, що в цій книжці немає Бухари.
Про Румунію ми в Україні взагалі звикли думати й говорити погано. Здогадуюся, що це взаємно. Здогадуюся, крім того, що головна причина взаємних антипатій лежить у надзвичайній подібності. У нас ті самі хвороби з такими ж симптомами. За нашим західним кордоном я не знаю нікого біднішого, подібнішого і ближчого, якщо йдеться про інфантилізм, олігофренію, клептоманію — і в той же час дику національну зарозумілість, базовану на вкрай сумнівній системі казок і міфів, які офіційно вважаються національною історією. За нашим східним кордоном цього лайна ще більше, але за нашим західним його найбільше в Румунії.
Коротше кажучи, ми з румунами так не любимося, бо обоє рябоє.
Але до чого цей відступ? Я ж не про це. Я про місто Бухарест, куди потрапив посеред літа волею поляків. Поляки — це вічні аніматори, вони страшенно люблять замутити якусь авантюру. Того літа в Румунії мені видали півкнижки. Це був переклад перекладу — румунською з польської.
На Ґара де Норд Букурешті мене зустріли Моніка з Анджеєм[22] і, запакувавши до якогось броньованого позашляховика з дипломатичними номерами, повезли до готелю «ІнтерКонтиненталь». Поки ми до нього їдемо, я скажу про таке.
Насправді є безліч речей, за які можна і треба любити Румунію. Приміром, за те, що вона говорить однією з романських мов, якої навчилася від Овідія. Або за те, що вона жовтого кольору — кукурудзяних полів, мамалиґи, соломи. На всіх мапах, які я встиг розглянути у своєму житті, Румунія мала жовтий колір. Це теплий колір, іноді навіть гарячий.
Румунію можна і слід любити за Дунай і за Чорне море. Це страшенно важливо — уявляти собі цю дунайсько-чорноморську єдність нашого світу. Власне кажучи, всі ми належимо до реґіону, де кожна крапля води є дунайсько-чорноморською. І найбільше цих дунайсько-чорноморських крапель є румунськими.
Те саме з Карпатами. Я народився і живу в такому місці, що його було, якби не Карпати. Гори — це мій улюблений ландшафт, а Карпати — улюблені гори. А найкрасивішою в усьому цьому є та обставина, що до гір мені треба їхати на південь. Моя частина світу межує з Румунією через Карпати. Це може означати, що Карпати нас розділяють. Але мені здається, що вони нас об'єднують. Просто ми ще не навчилися цього бачити.
Усе, що розділяє, може насправді об'єднувати. Про це ще йтиме мова в цій книжці.
Карпати обдарували своєю присутністю цілих шість країн. У Чехії вони становлять 5 відсотків площі, у Польщі та в Україні — по 10, в Угорщині (чого я зовсім не сподівався, уявляючи її цілком рівнинною) — аж 20. Але в Румунії Карпати становлять аж 60 відсотків! Тобто Румунія — це переважно Карпати, це країна Карпатія. І найвищі карпатські вершини також там, у Румунії. Тому коли прозорого дня я виходжу з дому, перетинаю парк і з берега нашого міського озера дивлюся на південь, я ні на мить не забуваю, що там, на півдні, за першим пасмом гір, лежить сусідня країна зі своєю схожою на вино музикою.
Тут моя апологія Румунії мусить, на жаль, урватися, так і не розквітнувши, бо шлях від Ґара де Норд до Бульвару Ніколає Балческу, при початку якого поставлено стоповерховий «ІнтерКонтиненталь», тривав надто недовго. Усім стало зрозуміло, що польські авантюристи вирішили переночувати мене у найцентральнішому, найдорожчому і найп'ятизірковішому готелі цієї країни. Чому вони вирішили вбабахати в мене ці сім або вісім мільйонів старих румунських лей за одну готельну ніч, я не знаю. Мене гнітило деяке розчарування: не так уже й довго я тут пробуду, щоб марнувати час у настільки нерумунському, стерильному, ніякому місці. До сраки весь цей гай-тек, вай-фай, басейни, бари, фітнес, велнес і сауну теж до сраки!
Щойно згодом, уже в апартаменті, мене попустило. Мої вікна виходили, на щастя, не на бульвар, а на готельні тили. І там було щось на зразок пустиря з напівкартонними перехнябленими халабудами і купами всякого мотлоху. Тож з висоти готельного 21-го поверху я мав змогу бачити, як у циганському таборі поміж халабуд метушиться пацанва, розпалюючи велике вогнище з автопокришок. Навіщо саме таке вогнище їм знадобилося, не знаю. Навряд чи вони збиралися готувати на ньому вечерю. Вони просто палили гуму — от і все. Можливо, це був якийсь гумовий індо-єгипетський ритуал. У будь-якому разі там було повно чорного їдкого диму, перемішаного з вихлопними газами й пилюкою.