— Умберто. Умберто Вісконте. Це ім’я і прізвище знають не тільки в Римі.
— Так, так… Один з найпопулярніших лідерів лівого крила християнсько-демократичної партії. Я знаю синьйора Умберто і завжди захоплювався його діяльністю. Її він провадив з упертою послідовністю, незважаючи на неласку Ватикану. Боюсь, бідна дівчина утруднить становище батька. Гм-м, як же бути?
— Відвезти її додому і тим самим запобігти виникненню скандальних чуток. Це буде найліпший вихід для всіх: Рамоні, батька, самої Маріанни. Вона транспортабельна, Мартін? — запитав Григорій.
— Так. Але не в цьому річ. Мене мучить думка, як це позначиться на душевному стані бідолашної.
— Синьйор Умберто — культурна людина, — втрутився Джузеппе. — Якщо ви, синьйор Матіні, як лікар, або ви, синьйор Шульц, як безпосередній свідок того, що тут сталося, попередите родину про стан Маріанни, як багато важитиме для неї спокій…
— Ви маєте рацію, — Матіні схвально закивав головою. — Лише створивши вдома відповідну атмосферу, ми можемо вручити дівчину батькам. Зараз ще раз подивлюсь, як вона себе почуває. Хай полежить, виплачеться, — така розрядка буде корисною! — а тим часом ви, Фред, оскільки за хворою потрібен догляд…
— Гаразд. Не дуже приємна місія, та що ж удієш! Ви поки побудьте тут, щоб я міг поговорити з Маріанною наодинці. Піду спробую умовити її повернутися додому. Не заручившись її згодою, нема сенсу їхати до батьків.
В опочивальні й досі панував розгардіяш. Мов порозкидані шквальним вітром, на зсунутих з місця стільцях валялися серветки, рушники, плескаті пляшки з прохололою водою, абияк кинуті сукня, комбінація, панчохи, інші речі дівочого туалету. І, як відгомін бурі, що тут пронеслася, з ліжка долинав переривчастий плач.
Стоячи навколішках біля узголів’я ліжка, Лідія гладила голову і плечі дівчини, тихенько щось примовляючи.
— Маріанно! — обережно покликав Григорій, кивком голови вказуючи Лідії на двері, щоб та вийшла.
Почувши голос Григорія, Маріанна сховала обличчя в подушку, плечі її затремтіли в новому, пароксизмі плачу.
— Ну, годі ж бо, годі, дитинко! Давайте вдвох поміркуємо, що нам тепер робити. Ви ж не захочете тут лишитись, правда?
— Мені байдуже, байдуже, байдуже… мені все тепер байдуже!
— Коли б вам було байдуже, ви б не плакали так розпачливо. Байдуже серце мертве, а ваше живе. Для горя і, повірте мені, для радощів. Те горе, що вас спіткало, пронесеться, мов гроза, і тільки очистить вашу душу від усього накопиченого в ній через недосвідченість, зайву довірливість, легковажність. Ви самі побачите, який тягар спаде з вашої душі, як по-новому ви почнете все сприймати, яку ціну набудуть у ваших очах зовсім звичайні речі: можливість рухатися, вільно дихати, підставляти обличчя сонцю, вітру, дощу, зустрічатися з друзями, входити в рідну домівку, де на тебе чекають найдорожчі в світі люди. Я ваш друг, Маріанно, старший і досвідченіший, і мені так би хотілось, щоб ви вдумались у мої слова…
Маріанна принишкла, потім несміливо повернула до Григорія заплакане обличчя.
— Фред, не дивіться на мене, тільки дайте свою руку!
Я вам розповім усе, все. Обіцяйте, що не будете на мене дивитись.
Не треба, не треба, Маріанно! Я приблизно здогадуюсь.
— Ні, ні! Ви не можете здогадатись… Він намовив мене сказати вдома, що я з ним… що я з іншими… О, Фред, ви не можете навіть уявити!.. Коли батько мені сказав… коли він назвав мене… коли я збагнула…
— Не треба, не треба про це. Я забороняю вам, чуєте?! Забагато честі для нього так побиватися… Ніхто не повинен знати, і ніхто ніколи не дізнається, що сталося. Всі ми тут ваші друзі, всі дбаємо про те, щоб вам краще було. Якщо ви не будете плакати, якщо слухатиметесь лікаря, — він мій друг, він дуже хороша людина! — за якусь годину я сам відвезу вас додому… Обіцяєте мені більше не згадувати, не плакати?
Обливаючись сльозами, Маріанна запевняла, що вона не плаче, що в неї сухі очі, і ствердно кивала головою, погоджуючись на все, аби тільки швидше її звідси забрали…
Хвилин за п’ять Григорій і Джузеппе вже їхали вулицями вечірнього міста.
Сівши в машину, Григорій відразу заплющив очі. Перед розмовою з Умберто Вісконте йому хотілося хоч трохи спочити — він знав, що вона буде нелегка. Шерех шин, легке погойдування заколисували. На якусь мить його здолала дрімота, і він не відразу зрозумів, чому це машина стоїть, а він сам, подавшись усім тулубом уперед, мало не таранить головою вітрове скло. Лише глянувши на руки Джузеппе, немов прип’яті до керма, побілілі в суглобах, Григорій заднім числом збагнув, що неприємний звук, який долинув до його слуху, наче крізь вату, був скреготом гальм. Попереду зчепилися крилами дві машини, і їх авто спинилося буквально за кілька сантиметрів від багажника тієї, що йшла на обгін.
— Ху-у! — Джузеппе витер долонею спітніле чоло. — Сьогодні ми вдруге зазираємо у потойбічний світ. Чи не надто часто?
— Для одного дня забагато! — посміхнувся Григорій. — Але зважте: обидва рази нам пощастило. Хотів би я, щоб так само щасливо закінчилися і мої дипломатичні переговори з батьком Маріанни. До речі, чому саме на Маріанну накинув оком Рамоні? З слів Матіні я зрозумів, що ідеали Умберто Вісконте і погляди вашого патрона полярно протилежні. Чому ж тоді він прагне одружитися саме з його дочкою?
Джузеппе деякий час вів машину мовчки.
— Посаг! — кинув він раптом. — Синьйор Умберто — людина заможна, Маріанна в батька одиначка…
— Але ж покійний граф Рамоні теж був людиною багатою і після нього все успадкував небіж, тобто Вітторіо?
— Не так багато, як усі думають. Старий волів свої акції і готівку тримати при собі, в замку.
Розмова урвалася. Джузеппе явно не хотів її продовжувати, а для Григорія все і без того стало ясним. Тепер він знав, як і про що говоритиме з Умберто Вісконте.
Тієї ночі Григорій заснув лише під ранок. Із справами Маріанни вони з Матіні впорались ще до півночі, але, збуджені щойно пережитим, радістю зустрічі після довгої розлуки, все говорили й говорили, навіть погасивши світло і поклавшися в ліжка. Перебрали спільні спогади і обговорили практичні заходи щодо влаштування Агнеси та Ірене, а потім, як завжди, сягнули в нетрі філософських і моральних проблем і, продираючись через хащі та колючки суперечностей, шукали виходу для людства, яке відроджувані темні сили поволі, але неухильно штовхали до прірви нової війни.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Зустріч біля тайника
Матіні і Григорій похапцем снідали, не помічаючи ображеного вигляду Стефанії.
Дізнавшись учора ввечері, хто у них ночуватиме, — подумати тільки: найліпший друг сердешного Мартіна! — стара домоправителька вдосвіта збігала за продуктами і, не рахуючись з витратами, накупила стільки всякої всячини, що ледве додому дотягла. Зате і сніданок вийшов королівський: салат з креветками, смажена риба, курчата, такі молоденькі і ніжні, що хоч губами їх їж, пухкі, тільки-но з духовки булочки, м’який, наче масло, овечий сир, запашний мед… І ось усю цю розкіш, усі приготовлені страви вони ковтають з таким відсутнім виглядом, ніби ті наїдки звичайна річ, ніби зараз не повоєнний час з божевільними цінами й чорним ринком, а ті далекі благословенні дні, коли вас тягли за поли до яток з птицею, м’ясом, овочами, молоком, коли ліра була лірою і сьогодні, і завтра, і позавтра, і десять років.
Втім, Матіні хитрував, тільки вдавав, що не бачить Стефанії. З служниць вона вже давно перетворилась для нього на родичку, і зараз він сушив собі голову роздумами, як делікатно примусити її виїхати раніше, ніж обоє вони передбачали ще вчора вранці.
— Ага, Стефаніє, я ж вам і не сказав, як нечувано мені вчора пощастило! — вигукнув він з не зовсім щирим пожвавленням.-- Уявіть, ще й лікарню свою не відкрив, а вже маю першу пацієнтку!
Стара жінка підозріло глянула на Матіні. Вона відчувала, що цю розмову він завів неспроста.
— Чому ж би не знайти! На дурничку хто не побіжить. Усім же відомо: до синьйора лікаря можна прийти без копійки в кишені, ще й на ліки одержати, — про всяк випадок ущипливо кинула вона.
— Та ні ж бо, Стефаніє! Цього разу йдеться про справжню синьйору з синьйоритою. Я вже й частину грошей заробив, — збрехав Матіні не зовсім впевнено.
— Чого ж це вона так розщедрилась?
— Бо хоче бути першою, щоб влаштувати хвору доньку якнайкраще Мабуть, завтра доведеться і виїхати.
— Завтра? — Стефанія впала на стілець. Отак усе покинути, знятися, мов птиці небесні, що не сіють і не жнуть… Як вам завгодно, а тільки я не поїду. Каменем сяду, нічим мене не зрушите! Через примхи якоїсь вередливої пані кинути те що наживалося чесною працею…
— Що ж, — витираючи губи серветкою, Матіні підвівся, — доведеться їхати самому. Зберіть чемодан. Заради цієї мізерії,— він обвів рукою по кімнаті,— я не можу ставити під загрозу всю свою практику на новому місці. Така реклама для лікарні, і її втратити!
— Реклама? — Тепер непевність пролунала вже в голосі Стефанії.
— Звичайно! Не думаєте ж ви, що я заради грошей наважився поламати свої плани? — Матіні вимовив це з такою недбалою гордовитістю, що Григорій ледве втримався від сміху.
Вкрай спантеличена, Стефанія вийшла на кухню, щось бурмочучи собі під ніс. Матіні весело підморгнув другові.
— Тепер все буде гаразд. Ручуся. Отже, я зараз заїду до Умберто Вісконте, гляну, як Маріанна, а потім до Кола ді Ріенца. Коли ми зустрінемось?
— Щоб не зв’язувати руки собі й вам, Мартін, давайте ввечері.
— Гаразд. Бо у мене справ на сьогодні багатенько. Треба буде відправити ще деяке обладнання, м’який інвентар.
— Не уявляю вас власником приватної лікарні.
— Я теж. Ці гроші звалились на мене, наче з неба. Якийсь настільки дальній родич, що в нашій родині навіть імені його не згадували. І ось, маєш, помер у Бразилії бездітним, з юридичних спадкоємців лишився тільки я. Спочатку хотів було відмовитись від цих грошей, та коли дізнався, що вони перейдуть у власність нашого милого уряду, вирішив — ні! Довіку не забуду того, що зазнав з вини тих, що стали при владі! Відкривши свою невеличку лікарню-санаторій, я хоч матиму змогу взятися за наукову роботу.
— Паплюження учасників руху Опору, як дізнався я від Рамоні,— один із запланованих неофашистами засобів, до якого широко вдавалися відразу по війні. Одним пострілом вони вбивали двох зайців: відвертали увагу від справжніх колабораціоністів і усували з дороги людей прогресивних поглядів. Як бачите, ваш випадок не поодинокий, та й не випадок це, а планомірне здійснення добре обміркованих планів. Щоб зламати їх, Мартін, треба боротися, а не самоусуватись від борні, як хочете зробити ви.
— Ми знов повертаємось до нашої вчорашньої суперечки. І якщо продовжимо її…
Стефанія з’явилась на порозі вже цілком охоплена азартом підготовки до від’їзду. Поки вона радилась з Матіні, що в першу чергу забирати, Григорій зателефонував на віллу Рамоні.
Як він і сподівався, Вітторіо ще не повернувся. Джузеппе телефонним дзвінком попередив Лідію, що буде тільки надвечір. Усе складалось якнайкраще — вперше вони з Лідією залишаться на віллі самі й матимуть досить часу, щоб розшукати списки, а можливо, й якісь цікаві документи, що стосуються діяльності МСІ. Лідія знатиме, кому і куди їх передати…
Сьогодні зранку, вперше з дня приїзду Григорія до Італії, небо над Римом не те щоб затьмарилось, а втратило свою прозору ясність, стало каламутно-вицвілим. Неприємний гарячий вітер бив у обличчя, як не повернись. У Григорія, що після контузії в Сен-Ремі тяжко переживав вітряну погоду, відразу розболілась голова. Довелося заїхати до аптеки, купити якісь патентовані порошки від головного болю і тут-таки один випити.
— Сірокко! — співчутливо сказав провізор. — У такі дні виручка збільшується, мусив би радіти з доброго зиску, та як радітимеш, коли сам місця не знайдеш.
У садку біля вілли пекучий вітер тріпав дерева, кущі. Втративши пружність, листя звисало з черенків обм’якле, прив’яле, подекуди скручене. Квітник поліг на один бік — чашечки квітів низько припали до землі, ховаючи барвисті голівки в гущавині прикореневих лапатих листків.
Лише опинившись у приміщенні, Григорій зітхнув з полегшенням, хоч голова ще боліла.
— П’ять хвилин перепочинку, Лідіє, і склянку води!
Під час своєї роботи з Гольдрінгом у комендатурі Кастель ла Фонте Лідія добре вивчила всі його звички, знала, що якихось десять-п’ятнадцять хвилин цілковитого спокою впливають на нього магічно. Тому і тепер, подавши воду, тихенько вийшла в іншу кімнату.
Григорій зробив ковток, напівзаплющив очі, випроставшись у кріслі, розслабив м’язи… Сон і не сон. Буття і небуття… Підспудна думка б’ється так далеко, що не добереш, звідки долинають її ледве чутні імпульси: з глибини єства?.. Із зовнішнього світу?
Таку здатність цілком абстрагуватись від свого «я» Григорій виробив шляхом довгих тренувань, ще будучи в спецшколі. І поштовхом до цього став випадок, здавалось би, аж ніяк із задуманим не пов’язаний.
Сталося так, що курсант Гончаренко опинився на операційному столі. Перед заліками Григорій довго перемагав недугу, і звичайний апендицит перетворився на гнійний, почалося запалення очеревини. Операцію довелося провадити під загальним наркозом. Усе, що їй передувало, Григорій сприймав з млявою байдужістю змученої хворобою людини.
Накладання маски. Спроба крутнути головою, щоб від неї звільнитися. Коротка задуха. Запах ефіру. Наказ рахувати. Лічба. Один, два, три, чотири… Він дорахував до шістнадцяти, потім почав збиватися. Вісімнадцять… Двадцять три… Спробував виправитись. Двадцять… дев’ятнадцять… сімна… Провалля. Небуття…
А після цього сталося чудо. Тіло лишилося мертвим, навіть не мертвим — його просто не було. І взагалі нічого не було. Тільки глибокий, чорний морок, серед якого пульсувала його думка. Гранично чітка, розкуто вільна, єдина реальність у темній безодні, існуючій за межами звичних нам вимірів простору і часу.
Мабуть, усе це тривало якусь мить, може, хвилину. Поступово морок почав розсіюватись, сірішати, до слуху долинули короткі і владні накази хірурга, що квапив своїх асистентів. Григорій і досі не відчував свого тіла, але пережите щойно відчуття безмежно вільного ширяння власної думки вже не поверталося.
Одужавши, Григорій часто силкувався відновити той дивний стан, у якому перебував наприкінці операції. Поволі привчив своє тіло скорятися велінням розуму, а далі й роботу самого розуму спрямовувати так, як йому хотілося. Він ніби настроював його на потрібну хвилю то інтенсивного мислення, то повного спочинку.
От і сьогодні. Кілька хвилин самовідключення — і він підвівся з місця, наче оновлений. Голова не боліла. Думка працювала чітко і ясно.
Почувши кроки Григорія, Лідія швидко вийшла з дверей суміжної кімнати.
— Ось! — молода жінка простягла в’язку ключів. Вони тихо дзенькнули, і Лідія повела плечима, ніби їх обсипало морозом. — Повинні підійти. Зліпки вийшли вдалі, а у Маріо золоті руки.
— Спасибі! І не хвилюйтесь — жодного паперу я з собою не заберу. Тільки сфотографую.
Лідія мала рацію, вихваляючи якогось-то Маріо. Ключ, вставлений у проріз першого ж замка, повернувся легко, і Григорій обережно висунув середній ящик письмового стола Рамоні. Пильним поглядом зафіксував, як що лежить. Товстий зошит у сап’яновій обкладинці… Якісь покреслені сторінки, очевидно, чернетки. Записна книжка. Кілька рахунків. Дві запальнички — одна в формі пістолета, друга зовсім непристойного малюнка. На довгому аркушику якісь нотатки. Поламаний ніж, той самий, над яким кілька днів тому плакала Маріанна. Пачка конвертів з марками…
Методично, один за одним, Григорій переглянув усі папери, дбайливо вкладаючи їх так, як вони раніш лежали. Нічого цікавого! Навіть натяку на те, що він шукав. От хіба що в записній книжці… Ні, і тут нічого! Телефони, підрахунки витрат. Кілька цитат з д’Анунціо, Юліуса, Евола. Ого! Не дурно цього останнього вважають ідеологом неофашизму: маячні мрії про створення єдиної дужої фашистської партії, глибокодумні розмірковування про роль спартано-романської раси, що разом з германською мають стати панівними у творенні історії. На окремій сторінці позначки до кожного з тридцяти шести томів повного зібрання творів Муссоліні — том такий-то, сторінка така-то… Цитатами з творів Муссоліні, Гітлера, Еволи нашпиговано і мемуари самого Рамоні. Як він, бідолаха, пнеться, силкуючись пишними словами прикрити вбогість думки!