— Синьйор накаже подати каву? — Ледь чутно постукавши в двері, покоївка спинилась біля порога в позі поштивого чекання.
— Так, Лідіє! — Вітторіо окинув пильним, поглядом постать молодої жінки і з задоволенням подумав, що не помилився, найнявши колишню служницю Марії-Луїзи. Сестра добре її вишколила, в ній нема ані краплини тієї нав’язливої фамільярності, з якою тримається більшість слуг-італійців.
Чашку міцної кави і дві добре підсмажених тартинки — лише таку дрібку доводиться дозволяти собі на сніданок, щоб не втратити спортивної форми і мати ясну голову.
А сьогодні вранці це особливо важливо. Доведеться відверто поговорити з керівниками «Італійського соціального руку» про занепад дисципліни серед членів організації.
Пригубивши принесену покоївкою каву, Вітторіо присунув ближче до себе телефон і набрав потрібний номер.
— Батісто Флоренті? Так, я… Ні, ні, приїздіть негайно, справа термінова… Ні, моєю машиною, ви її знаєте… чекатиме біля кав’ярні.
Вдруге за сьогоднішній ранок Вітторіо відчув глибоке вдоволення. От і здійснилися його честолюбні задуми! Він уже не пішак, якого гравці совають по шахівниці; а сам включився у велику гру, сам може наказувати. То дарма, що про його великі повноваження знають лише кілька довірених осіб. Верхівка завжди має бути законспірована, ховатися в глибокому підпіллі. Та й для власної безпеки краще. Хоч уряд де Гаспері і ставиться до організації з відвертою прихильністю, але що буде завтра і позавтра — невідомо. Цей набрід з робітничих організацій теж гуртує свої сили, невдоволення політикою кабінету міністрів зростає, комуністи все вище піднімають голови і множать свої ряди.
Батісто Флоренті не примусив себе довго чекати. Власник кількох першокласних перукарень, він аж ніяк не міг би правити за живу рекламу своїх закладів. Погано поголений, з масним волоссям, що кільцями звисало над спітнілим чолом, він справляв враження людини, яка відчуває органічну відразу до води, мила, ножиць і гребінця. Про байдужість до власної зовнішності свідчив і костюм з світлої альпаги, весь поцяткований плямами.
Вітаючись, Флоренті довго м’яв руку Вітторіо в пухких, вологих долонях і, наче вкрай виснажений докладеними до цього зусиллями, важко опустився в крісло.
— Даруйте, даруйте, для моєї комплекції сьогодні надто парко. Ху, мокрий, ніби щойно вийшов з купелі. Розумієте, моторчик теє, — товстун торкнувся рукою до грудей. — І, щиро кажучи, розхвилювався. Чому, думаю, негайно? Щось трапилось?
— Досить прикре. Прочитайте ось це! — Вітторіо кинув через стіл згорнуту вчетверо газету. Одна з інформацій на нижній четвертинці була окреслена червоним олівцем.
Все ще відсапуючись, Флоренті швидко пробіг по ній очима.
— Пхе! Невже це вас так схвилювало? Троє молодиків у темному завулку лічили ребра четвертому. Звичайна дрібна пригода. Навіть дивно, що на шпальтах газети…
— А ви зверніть увагу на заголовок і уважно прочитайте коментарі редакції.
— «Бандитський наскок чи ворожа вихватка?»… Можуть скільки завгодно запитувати!
— На жаль, вони не тільки запитали, а й відповіли. Потерпілий і свідки впізнали усіх трьох і твердять, що вони є членами нашої організації — МСІ. А редакція до названих прізвищ додала ще й адреси, точно зазначивши, де хто проживає.
— А, «Уніта»! Що ж, дамо спростування… Можна подати позов на газету за наклеп.
— Трюк уже відомий. І, не забувайте, є свідки.
— На хвіст солі насиплють хлопцям. Підготуємо кожному чудове алібі і — все!
— Ви, Батісто, непоганий організатор, але політик з вас… Невже ви досі не зрозуміли: реорганізація підпілля для того і провадиться, щоб усю нашу роботу побудувати на засадах залізної дисципліни. Реванш ми можемо взяти, лише старанно до нього підготувавшись. І підготовка ця не повинна привертати до себе уваги. Інакше ми не зможемо консолідувати наші сили, об’єднати в єдину могутню організацію всі ті групи, що досі діяли на свій страх і розсуд, за принципом «хто в ліс, хто по дрова». А, чорт!..
Проголошуючи цю тираду, Вітторіо раз у раз постукував по краю стола ножем для розрізування паперу, ніби відрубуючи речення від речення. Щодалі удари ставали запашнішими, і от лезо із слонової кістки не витримало й надкололося. Рамоні з жалем дивився на ручку і уламок, що з неї стирчав.
— Антикварна річ… Подарунок… Погляньте, скільки витонченості в цих лініях… Безумовно, робота видатного майстра, можливо, самого незрівнянного Челліні,— бурмотів він, скрушно похитуючи головою.
— Шкода, ах шкода! — забідкався і Флоренті, сподіваючись виявом співчуття пом’якшити Рамоні. — Але ж ручка цілісінька. Я гадаю…
— Я не скінчив, — сухо перервав його Вітторіо. — Керівництву МСІ слід запам’ятати: наш рух — явище не вузько патріотичне. Наша організація — лише ланка у великому ланцюгу, що потай кується повсюдно, в усьому світі. У слушний час цей ланцюг стриножить більшовизм, обплутає його, повалить… Тепер ви розумієте міру нашої відповідальності? Як обережно ми повинні діяти?
— Синьйор Районі! Приєднуюсь, обома руками підписуюсь під усім, що ви сказали. Але ж зважте і на наш строкатий склад! Адже досі кожен діяв, як йому заманеться. Спробуйте їх приборкати, прибрати до рук! Казан вибухне, якщо тримати його під високим тиском і позакривати всі клапани.
— Щоб цього не сталося, ви мусите самі планувати кожну акцію, заздалегідь обміркувавши всі деталі і передбачивши можливі наслідки. Забезпечивши своїх людей лазівками, крізь які вони могли б вислизнути. Не так, як у цьому випадку.
— Вітторіо гидливо поморщився, ткнувши олівцем у газету.
— Що ж ви порадите?
— Оголосити про виключення всіх трьох з МСІ. Вимагати притягнення до кримінальної відповідальності. Якому відділку поліції підлягає район, де це трапилось?
— Сьогодні ж дізнаюсь.
— Напевно, у нас є там свої люди. Домовтесь, щоб винних заарештували і широко оголосили про це в пресі. А днів за кілька, коли все забудеться, хлопців можна буде відправити кудись на північ, у район озера Комо чи Гарда. До речі, надійшли відомості, що там і досі вештаються якісь підозрілі молодчики. Придивляються і принюхуються.
— Буде зроблено.
Розпрощавшись з Батісто Флоренті, Вітторіо довго і ретельно мив руки. Він гребував «перукарем», але віддавав належне його організаторським здібностям. Тепер, по війні, коли такої сили набрали «Комітет національного визволення» і «Загальна італійська конфедерація праці», Батісто, мов старий хитрий лис, проривав потаємні ходи, якими безслідно зникали можновладні поплічники фюрера і дуче.
Для своїх мемуарів Вітторіо занотував імена багатьох таких втікачів, звичайно, найбільш визначних. Світ колись ойкне від подиву, прочитавши ці списки. А поки що вони надійно сховані в одному з тайничків старого Рамоні. Дядько дуже полюбляв тайники, вони були мало не в кожній кімнаті. Про деякі з них племінник знав, про існування інших лише здогадувався. Оселившись на віллі, Вітторіо довго тішив себе своєрідною грою, обстукуючи стіни й шухляди у пошуках дядькових схованок. Одна з них, — за книжковими полицями, — власне, і ввела його в вузьке коло тих, хто взявся творити історію. Надто важливі документи опинилися в руках спадкоємця графа, щоб можна було ігнорувати молодого Рамоні.
Вітторіо не любить про це згадувати. Він воліє думати, що досягнув нинішнього становища виключно завдяки своїм неабияким здібностям і талантам, умінню триматися в товаристві.
Ні, не йому нарікати на долю. Особливо зараз, коли в його особистому житті має статися така значна зміна. За тиждень повернуться батьки Маріанни, і відбудеться розмова, якої він чекає нетерпляче і з деяким острахом. Що ж, Умберто Вісконте доведеться забути про пиху і поступитися перед фактом: їхня безвинна донечка сама кинулась в обійми Вітторіо, і не він перший, хто звів її з пуття. Хай дякують богові, що знайшлася людина, згодна покрити її давній гріх.
Цей план виник у нього випадково, коли Маріанна якось розповіла йому про загибель в автомобільній катастрофі свого друга дитинства, Андреа Доссеті. Вона тоді дуже плакала, сполошивши батька й матір таким бурхливим вибухом сліз. Вислухавши цю розповідь, Вітторіо спочатку не надав їй значення і лише згодом, коли наївна монастирська вихованка почала визначати його серед інших… Бідне дівча! Вона так і не зрозуміла, що сама має зганьбити свою честь! І в поводженні з Вітторіо, засліплена коханням, тримає себе настільки необережно, що складається враження, ніби вона навмисне афішує їхні взаємини. От і сьогодні. Рівно о дванадцятій вони умовились зустрітися на вокзалі Сан Паоло, де збереться невеличка компанія, щоб вирушити на узбережжя моря. Годилося б написати їй записку, попередити, що він не зможе прийти. Та вчасно цього не зробив, а тепер уже пізно, годинник показує пів на другу. О третій у нього важливе побачення, і якщо Джузеппе найближчим часом не повернеться…
Джузеппе з’явився о другій.
— Все гаразд, синьйор, гостей зустрів, влаштував у приватних пансіонатах. Вони майже поруч, отже…
— Пілот нічого не передавав?
Ось цього листа.
Вітторіо обережно надрізав конверт і розгорнув вдвоє згорнутий аркушик. Заповнено було лише першу сторінку. Пробігши по ній очима, він уголос прочитав:
«Дорогий друже! Для поновлення давніх контактів з вашою автомобільною промисловістю наша фірма «Іспана суіса» відрядила до Рима своїх спеціальних представників: Фреда Шульца і Герберта Вайса… Обидва добре обізнані з справою, володіють італійською мовою, але у вашій чудовій столиці не бували. Цілком природно, що при встановленні ділових зв’язків у них можуть виникнути непередбачені труднощі. Фред Шульц пояснить Вам, у чому полягає складність покладених на нього, як на представника нашої фірми, завдань. Шкодую, що не мені випала щаслива нагода знову відвідати Рим і побути в Вашому товаристві, такому приємному для мене. Сподіваюсь, моє прохання не дуже Вас обтяжить, А хочу нагадати: в свою чергу, я завжди до ваших послуг. Йозеф Нунке».
— Яке вони справляють враження?
Секретар Вітторіо знизав плечима, потім розсміявся:
— Щодо Вайса з певністю можу сказати: повітряним асом він не був. Ледве до машини додибав. Мабуть, зараз відлежується. Другий — Шульц, тримається незалежно. Очевидно, в оркестрі Думбрайт — Нунке грає не останню скрипку. Та й лист свідчить, що саме з Шульцем ми в основному будемо мати справу.
— Тоді ось що: о дев’ятій вечора привезете Шульца сюди. Замовте вечерю і все інше.
— Будуть ще якісь доручення?
— А тепер накажіть подати машину. Я лише переодягнусь.
За півгодини Вітторіо поїхав.
— До синьйора хтось приходив? — запитав Джузеппе Лідію, коли та зайшла до кабінету, тягнучи за собою пилосос.
— Пробачте, думала, ви у себе, хотіла прибрати…
— Треба навести лад на письмовому столі. Ось розберусь з газетами і піду. А ви спокійнісінько включайте свою машину — аж ніяк мені не завадить хоча б тому, що дзижчить далеко приємніше, ніж писаки з деяких газет. Як і пилосос, вони прагнуть засмоктати побільше бруду… То хтось приходив?
— Синьйор Флоренті. Бачите, скільки попелу на килимі?
— А-а, Батісто! Що ж, бруд по собі він лишає, де не ступить. У прямому і переносному розумінні слова… Курт не казав вам, що то за один?
— Курт? З якої речі він став би про нього говорити! Чи про когось іншого, хто тут буває,— знизала плечима Лідія і взялася обмітати порох, орудуючи то ганчіркою, то віничком з м’якого пір’я.
Якийсь дивний вираз промайнув на обличчі Джузеппе. Та Лідія цього не бачила. А коли б побачила, злякалася б іще більше. Бо саме страх намагалася подолати зараз, спантеличена незрозумілим натяком секретаря Рамоні.
— Так, так, я не політик, синьйор Шульц! Я людина кабінетної вдачі, і якщо цікавився раніше соціальними питаннями, то лише в історичному, до деякої міри філософському аспекті. Я залюбки замкнувся б у цьому кабінеті й присвятив свій час виключно літературній праці. Але що вдієш! У наш бурхливий час, коли на терези історії поставлено так багато — саме існування цивілізації, обов’язок людини мислячої не лише споглядати, а й самому творити історію. Я гадаю, що прорахунок і ваш, і наш — це нехтування загальним в ім’я вузьконаціонального…
Ось уже півгодини Григорій Гончаренко слухає велеречиві теревені Рамоні, силкуючись не позіхнути, зберегти на обличчі вираз живого зацікавлення.
«Павич, що розпустив хвоста. Велика честолюбність при малих можливостях чогось досягти. Безумовно, за його спиною стоять сили більш значні і небезпечні — він лише маріонетка, яку смикають згори. На таких людей впливає апломб. Отже, триматися, як персона грата, але так, щоб не зачепити самолюбства. Любісінько з’їсть порцію лестощів, бо сам глибоко вірить у свої таланти».
— Пробачте, що я вас перерву, синьйор Рамоні, але ваші слова настільки мене вразили… Немов ви підслухали мої власні думки… Коли ти зайнятий сугубо практичними справами, мимохіть підпадаєш під їх владу, не помічаєш, як звужується горизонт. Безмежно радий, що випадок звів мене з вами, та ще тут, у Римі, де я почуваю себе таким самотнім.
Щоки Вітторіо ледь порожевіли.
— Я також радий зустріти однодумця. Бо і наді мною тяжать справи практичні. Лише ранок я віддаю роботі, так би мовити, для душі.
— Мені прикро, що я додав вам клопоту.
— О, пусте! В мене непогані зв’язки у Ватикані, і мій секретар швидко відшукає сліди, що ведуть до падре… Антоніо, здається?! Якщо патронеса вашої школи…
Гість застережливо підняв руку:
— Ні, ні, цим я вас не хочу обтяжувати. Розумієте… — Григорій витримав паузу, ніби вагаючись. — Так, я не буду від вас критися: втручання третьої особи було б для мене небажаним. По секрету вам признаюся: вона моя наречена, отже, це справа цілком інтимна.
— Ми, італійці, завжди з повагою ставимося до кохання. Але підняти келих за вашу прекрасну даму ви, сподіваюсь, дозволите?
— Який же закоханий відмовиться від цього?
— Тоді прошу! — Вітторіо підвівся і попрямував до дверей, пропускаючи гостя поперед себе.
У невеликій їдальні все було готово до вечері.
— Сідайте, синьйор ІІІульц, і прошу пробачити, під час конфіденціальних розмов я волію обходитися без обслуги. Це створює деякі незручності, зате певен — все сказане не піде далі стін цієї кімнати.
— Ви забули ще про одну перевагу: інтимність обстановки настроює на щиру розмову.
Розмова між господарем і гостем, справді, зав’язалась якщо не зовсім щира, то принаймні жвава. Хизуючись своєю красномовністю і обізнаністю, Вітторіо не помічав, як гість то реплікою, то вчасно кинутим зауваженням спрямував її в потрібне йому річище. Незабаром Григорій мав досить ясне уявлення про політичне життя країни і розстановку сил, що його обумовлюють. Перед очима Гончаренка поступово вимальовувалась багатопланова картина.
Капітуляція Італії і могутній розвиток руху Опору, очолений Комітетом національного визволення — перше широке єднання сил в боротьбі з гітлеризмом і власним фашизмом. До Комітету ввійшли три найвпливовіші в країні антифашистські партії: комуністи, соціалісти, християнські демократи, а також ліберали і партії «дії» та «праці». Заклик Тольятті до створення уряду національної єдності. Сформування такого уряду в квітні 1944 року. До його складу входять ті ж шість партій. Утворення слідом за цим Загальної італійської конфедерації праці, де також об’єднуються різні напрямки профспілкового руху: трудящі, очолювані комуністами, соціалістами і християнськими демократами.
Здавалося б, усі прогресивні сили зібрано в могутній союз, здатний подолати труднощі післявоєнного життя, побудувати його на засадах справжньої демократії. Та роки фашистської диктатури не минули безслідно. Хаос в економічному житті країни, розбрат у думках. Посилюється реакційний вплив Ватикану на праве крило християнських демократів. Діють монополії, яким загрожують нові реформи. Коріння фашизму не викорчувано, і починають проростати його нові паростки. Ще до остаточної воєнної поразки 1945 року секретар фашистської партії Паволіні приступає до створення широко розгалуженого підпілля. Таємні, напівлегальні і легальні, добре замасковані організації виникають повсюдно, їм легко підспудно діяти, бо єдності в діях уряду, по суті, вже нема. Прем’єр де Гаспері все більше підпадає під вплив Ватикану, що розгорнув шалену антикомуністичну діяльність, а після поїздки в США по кредити і сам включається в неї. Спритно маневруючи на догоду заокеанським друзям, навесні 1947 року він створює уряд цілком підпорядкований християнським демократам.
Так італійський народ було ошукано в найкращих його сподіваннях; добре зерно єдності, вкинуте в землю Італії, не проросло.
Одночасно почалася реорганізація фашистського підпілля, головні сили якого зосередились у партії «Мовіменто сочіале італьяно» («Італійський соціальний рух», — прим.), тобто в МСІ. Допіру Вітторіо похвалявся цим «мудрим» ходом, що дав можливість об’єднати розпорошені організації і легалізувати їх в єдиному центрі. Сховавшись за зручною вивіскою, роботу підпілля можна й далі поширювати і поглиблювати, створюючи повсюдно нові бойові групи, добре заховані арсенали зброї, компрометуючи і навіть усуваючи прогресивних діячів, сіючи в душах людей зневіру…