«Не марнувати часу… не марнувати часу…» Наче маленькі молоточки, ці слова стукають у скроні безперервно, вдень і вночі. Як сподівалась Агнеса, що сьогодні побачить Матіні і він їй щось порадить! А от, виявилось, треба знову чекати, чекати невідомо скільки, сподіватись невідомо на що.
З вулиці Двадцятого Вересня Агнеса вийшла на дель Квірінале, машинально проминувши перехрестя, де їй треба було б завернути, щоб дістатись площі дель Пополо. Сьогодні брати таксі не хотілось. Замкнена у чотирьох стінах готельної кімнати, вона відчувала себе фізично скутою. Навіть вдома, у просторій віллі, оточеній садком, владна потреба рухатися кидала її на спину коня, і вона мчала навмання, без мети, аби тільки бачити перед себе простір, чути, як свистить у вухах вітер, жадібно ковтати п’янке і духмяне повітря. Тепер увесь її світ обмежений крихітною цяточкою в цьому великому місті. Такою крихітною, що й пресвята Мадонна її не побачить. Бо за кожною стіною, кожним вікном до неї простягаються руки, благаючи відвести свою біду. Де вже їй почути голос Агнеси, яка навіть на цій вулиці загубилась, мов піщинка па битому шляху. А коли взяти все місто, цілий світ… Скільки їх, таких, як вона, матерів волають до неба? Ні, не думати про це, а то стає страшно. Так страшно, що хоч у Тібр головою…
Велика дзеркальна вітрина кондитерської на Корсо спокушала перехожих тисячами принад. Сьогодні змінили її оформлення. Маленькі гномики в яскравому вбранні з крихітними тачечками в руках, сповненими дрібних барвистих леденців, безперервно сновигали туди й сюди поміж горами цукерок і тістечок, величезними тортами і пірамідами з шоколаду. Маленькі чоловічки вештались так швидко, робили такі карколомні віражі, що вітрина привертала увагу не лише дітлахів, а й дорослих. Мимохіть спинилася і Агнеса.
«Можливо, Ірене теж посміялась би», — подумала вона сумно і враз згадала про гостинець для доньки.
Реклама зробила своє — в кондитерській було людно, як ніколи, продавщиці ледве встигали зважувати, загортати пакунки, привітно посміхалися, перепрошуючи за затримку.
— Отак і минає день, — поскаржилася молода жінка, що стояла біля прилавка поруч з Агнесою. Нетерпляче покусуючи губи, вона додала: — Коли в тебе обмаль часу, неодмінно виникне якась затримка. Ви не помічали?
— Я не кваплюсь, синьйоро, а ви, я бачу, поспішаєте, — Агнеса трохи відсторонилася.
— О, ви не так мене зрозуміли! Запевняю вас, я зовсім не мала на увазі… Хоча… якщо кілька зайвих хвилин для вас не мають ваги… — Жінка звела на Агнесу гарні зеленкуваті очі і вдячно посміхнулася. — Мені для хворого, — звернулась вона вже до продавщиці,— щось смачне, але й не обтяжливе для шлунка. Як ви гадаєте, он те печиво з безе…
— Саме його я і хотіла вам запропонувати.
Коли жінці з зеленкуватими очима вручили куплене, вона ще раз повернулась до Агнеси:
— Вельми вам вдячна, синьйоро!
— І я вам теж. Ви мені підказали, що купити для хворої…
Якби Лідія пильніше глянула на красиву сумну жінку, може, вона і впізнала б ту, кого їй доручено розшукати. Та Лідія поспішала, Агнеса теж.
…Забившись аж на Корсо, щоб купити все найліпше і найсвіжіше, Лідія зґавила чимало часу. Навіть автобусом у район Трастевере звідси дістанешся не швидко. А від зупинки до домівки Чезаре ще йти і йти…
Минулого разу Лідія була у Чезаре разом з Куртом. Вони непогано тоді провели час — слухали платівки, танцювали, разом готували вечерю. І розмова точилася за пляшкою вина невимушена, душевна. Спочатку Лідія трохи побоювалася Чезаре: все-таки відомий журналіст. А з того вечора, коли навіть неговіркий Курт…
Ой, як не тікаєш від цього, як не примушуєш себе думати про інше, тобі болить. Відколи Курт поїхав до матері в Німеччину, Лідія зовсім втратила спокій. Знає, відчуває вона — не може він ділити своє серце навпіл. І справа не в матері, вона б залюбки переїхала до них, справа в іншому: несила йому жити на чужині.
— Не поїду! Нізащо в світі! — категорично заявила Лідія, коли він уперше поставив питання про переїзд. — Чому це я мушу поступатися, а не ти?
— Тому, що я, як німець, завинив перед світом більше! І всі чесні німці повинні створити таку Німеччину, яка б виправдала їх перед людством.
— Ти наче читаєш з газети… Людство! Яке пишне слово! За щастя людей можна боротись і тут, в Італії. В першому-ліпшому куточку світу. Ти ж і тут не сидиш склавши руки.
— Треба бути там, звідки може зайнятися пожежа. Коли десь починає смердіти паленим, люди кидаються туди.
До цієї розмови вони верталися не раз, і завжди в таких випадках сум’яття в душі Лідії зростало. Вона розуміла Курта, дедалі ясніше бачила, що від остаточної відповіді їй не ухилитись, але не наважувалась дати її, бо не могла розірвати своє серце надвоє. Тут земля її предків, тут рідні серцю могилки, тут вона разом з партизанами билася з фашизмом.
В автобусі було парко, в голові наморочилося і від думок, і від задухи. Щоб скоріше вийти, Лідія загодя почала пробиратися до виходу, проте мало не пропустила свою зупинку. Довелося стрибнути на ходу.
— Все їм ніколи, все їм ніколи! — гримнула огрядна літня жінка, потім лагідніше запитала: — Болить?
Лідія поворушила ногою.
— Анітрохи.
— Щастя твоє, молодичко!
Нога, справді, не боліла. А ремінець на босоніжці от-от відірветься. Лідія пішла, ступаючи дуже обережно. Та як не силкувалася перенести центр ваги на ліву ногу, біда таки сталася. Правда, вже на подвір’ї дому, куди вона йшла.
Присівши під сходами на якийсь ящик, молода жінка витягла з волосся металеву шпильку і спробувала за її допомогою закріпити клятий ремінець. Та цупкий дріт майже не згинався, скільки вона з ним не морочилась.
«Ну і біс з ним!» — тріпнула головою Лідія і розсміялася, уявивши свій вигляд: одна нога взута, друга в самій шкарпетці, в руках чепурні, перев’язані стрічечками згортки і поруч теліпається на пальці злощасна босоніжка. Прислухавшись, чи хтось не йде, Лідія пошкандибала було до сходів і враз відступила назад: угорі хряпнули двері, почулися важкі чоловічі кроки.
Як часто може прислужитися людині випадок! Не стрибнула б Лідія з автобуса — не надірвався б ремінець; не сіла б вона його лагодити — не побачила б того, хто спустився сходами. Може, й зіткнулася б з ним обличчям до обличчя. А цього Лідія хотіла найменше.
Джузеппе!
Звідки він ішов? Чому опинився саме на цих сходах? Привів його сюди випадок чи певна мета?
Стурбований вигляд Лідії занепокоїв Чезаре.
— Якісь погані вісті?
— Ні, просто окривіла на одну ногу. Бачите? — Лідія розповіла про свій невдалий стрибок і цим розсмішила хворого. Усмішка торкнулася губів, відбилася в очах, освітила його бліде, виснажене обличчя.
Поки тітка Чезаре готувала чай, Лідія поклала на тарілочки печиво, банани і ананас, потім пішла на кухню помити виноград. Тітка стояла біля плити, витираючи кінчиком хусточки очі.
— Ви бачили, що вони з ним зробили? — повернула вона до гості заплакане обличчя.
— А що каже лікар?
— Загострився процес у легенях. Через травми. Ті катюги топтали його ногами.
— В газетах було: їх заарештували.
Старенька безнадійно махнула рукою:
— Ну то й що! Хіба це додасть Чезаре здоров’я?
На очі Лідії теж набігли сльози, та вона поспішно їх витерла. Не треба, щоб бідолашний бачив її збентеження. І взагалі — нема чого передчасно побиватися. Може, все не так страшно, як здається.
Коли Лідія повернулася до кімнати, хворий лежав, заплющивши очі. Острах прокинувся і в її серці. Як він змарнів! Щойно гарячий жвавий погляд оживлював риси, тепер же обличчя здавалося виліпленим з воску, закам’янілим.
Навшпиньках, тихенько Лідія пройшла в глиб кімнати, сіла на низенький ослінчик, прихилившись спиною до прохолодної стіни. Хотілося заплющити очі, так легше думається, ніщо тебе не відволікає.
Бо думок, у голові стільки, що їх і не збереш докупи. Як же воно так сталося? Билися з фашистами, не якась там групка, а величезна армія, можна сказати, весь народ. Стільки полягло людей, стільки пролилося крові!.. Здавалося, вимели з власної хати оте сміття. А, виявляється, не все. Мели розгонисто, та не дуже пильно. Ні, Курт, бити на сполох треба не тільки в твоєму домі, а й у моєму! Якби я була освіченіша, якби я знала…
— Чого це ви так грізно дивитесь, Лідіє? — спершись на лікоть, Чезаре силкувався підтягнутись вище, але закашлявся і впав на подушки.
— Давайте я вам допоможу! Ось так… Тепер зручно?
— Чудово… То чого ж це ви, синьйоро, хмурилися?
— Думала про тих негідників, що вас мало не вбили. Добре, були свідки. Інакше б їх не заарештували. Треба, щоб на суд…
— Ви наївна жінка, Лідіє! Суд, якщо й відбудеться, то буде скорий і неправий.
— Треба не чекати, поки вони наскочать, а самим стріляти.
— Ви гарні в гніві, скидаєтесь на амазонку.
— Ну й воюватиму. Запевняю вас, обов’язково піду на суд!
— І викриєте себе перед Рамоні? — Раніше Чезаре говорив напівжартома, тепер очі його сердито блищали.
Лідія у замішанні деякий час мовчала.
— Тоді треба відрядити на суд інших. Цілу делегацію. Чому ви посміхаєтесь так іронічно?
— Що вони важать, троє головорізів! Цілитись треба в іншу мішень. І цілитись не рушницею, а… — Чезаре схопив зі столика, присунутого до ліжка, стос густо списаних аркушів, — а цією далекобійною гарматою.
— Вони кулями, кастетами, а ми їх пером? Ви кажете, троє мерзотників, які вчинили на вас замах, нічого не важать. А якщо вони вб’ють чи покалічать другого, третього, четвертого?
Помітивши, що суперечка стомлює Чезаре, Лідія перевела розмову на інше. їй кортіло розповісти про свою зустріч з Джузеппе, але вона не схотіла непокоїти хворого.
Тим часом трійця, суд над якою щойно чинила Лідія, почувала себе досить непогано. І сиділи всі троє не у в’язниці, як треба було чекати, а за багато кварталів від дому Чезаре, на квартирі Джованни, коханки одного з заарештований — Паоло.
Джованна збиралася йти з дому і чепурилася перед туалетним столиком, викладаючи волосся то так, то так.
— Щось ти надто вихиляєшся перед дзеркалом! — буркнув Паоло. Його злостило, що він не може побути сам на сам з дівчиною, що вона йде, що намірилась встряти в таку справу.
— Нас з десяток на це місце. І до уваги братимуть не лише голос. Хочеш, щоб я з’явилась нетіпахою?
— Ти знаєш, чого я хочу: порядній дівчині не місце в барі.
— Годі! Говорено й переговорено. Мені однаково, де співати, — хоч у пеклі. Аби вибитись у люди. Обридло виколупувати бруд з-під чужих нігтів!
— А там ти сама зав’язнеш у бруді з руками й ногами.
— Ну, знаєш, не тобі читати мені мораль… Я ще за ґратами не сиділа.
— Вкороти язика! Бо так тебе розмалюю… — стиснувши кулаки, Паоло схопився з місця.
— Тільки спробуй! Дала їм притулок, а він…
— Паоло! Джованно! Ви що, подуріли? Добре прощання перед розлукою! — П’єтро став між дівчиною і приятелем. — Ернесто, налий їм вина, хай п’ють мирову!
— Вона десяток сирих яєць випила, а ти — вино. — Насмішкувато хмикнувши, Ернесто кивнув на тарілку з шкаралуп’ям, що стояла на підвіконнику.
— І уявіть, хлопчики, ще жодної сигарети. Так смокче, так смокче… Перш ніж іти, одну я все-таки викурю. У тебе які, П’єтро?
— З віа дель Гамберо, від дядечка Сема, «Кемель». Влаштовує?
— Ще б пак!
Присівши до столу, Джованна чекала, поки їй дадуть припалити. Паоло нехотя витягнув з кишені запальничку, спалахнув жовтий вогник.
— Уже не сердишся? — припалюючи, Джованна звела на Паоло чорні, подовжені косметичним олівцем очі. В них плавилися страх і непевність, виклик долі й покірна готовність примиритися з поразкою. — Я нервую, я так нервую, — призналася вона.
«І маєш для цього всі підстави», — подумав Паоло, але нічого не сказав, лише заспокійливо поплескав дівчину по руці.
Коли Джованна пішла, всі відчули полегкість. Заклопотана своїм, вона не дуже допитувалась, куди вони їдуть і навіщо, вдовольнилась коротким: «На північ». Та першої-ліпшої хвилини жіноча цікавість могла прокинутись, тоді довелося б викручуватись, а вони й не зговорилися як слід, що казати. Бо самі були приголомшені раптовим поворотом подій, несподіваним звільненням з тюрми. А найбільше — дорученням, яке їм дали.
Тепер, без сторонніх свідків, можна було з усіх боків обміркувати сказане Батісто.
— Ну, то що, хлопці? — Брови Ернесто поповзли високо вгору і застигли на зібганому в зморшки чолі двома знаками запитання.
— А те, що нас не спитали, куди запроторити, і не питатимуть надалі. Наказано — виконуй! — П’єтро позіхнув, потягнувся так, що хруснуло в суглобах, і ліг на канапу, звісивши через валик довгі ноги. — А втім, я не заперечую. Місцевість курортна, обов’язки не такі вже складні…
— «Наказано — виконуй!» — перекривив його Ернесто. — Дурень! Я про інше. А що, коли нам самим понишпорити на віллі Петаччі? Не може бути, щоб Кларетта із своїм братиком Марчелло чогось надійно не приховали. Вони ж гребли гроші лопатами! А всякі коштовності? Не така вона була дурна, щоб сподіватись на довічну любов дуче. От і треба…
— Так, так, продовжуй, чого ж ти замовк? — Очі Паоло звузились, у глибині їх спалахнули лихі іскорки. — Ну?
— Яка муха тебе вкусила? Я ще нічого не сказав, тільки висловив припущення… Нарешті, я дбаю не лише про себе!
— А ти подбай, саме про свою персону подбай! Бо може так статися, що й кісток не збереш… Думаєш, ти один розумник, а всі інші дурні? Та на віллі тій кожен камінець обмацаний і обнюханий!
— Якого ж дідька тоді її стерегти?
— Ти від народження дурень чи прикидаєшся? Півгодини торочив нам Батісто, вбивав, наче кілок у голову, а ти, виходить, тільки очима лупав… П’єтро, поясни йому, бо в мене терпець короткий, відразу руки сверблять, тільки почну науку вбивати.
— Любчику, послухай і запам’ятай: Кларетта до кінця була з дуче, їх разом розстріляли, разом виставили на глум на Міланській площі. Якою вона була за життя, нас не обходить. Її звеличила смерть. Вона навічно і прилюдно поставила Кларетту поруч з дуче.
— Хай так, але при чому тут вілла? Якого біса її охороняти?
— Ти не здогадуєшся?
— Уяви собі, ні. Надто хитромудро, як на мене.
— Отже, пам’ять про дуче для тебе ніщо? Хай толочать землю, де він ступав, ноги туристів, хай кожен, кому не ліньки, лізе брудними черевиками в його інтимне життя, хай розтягнуть по камінчику притулок, де він любив спочивати… Тобі це байдуже?
— Демагогія. Гучні слова. Віллу стережуть не тому. Батісто вам заморочив голову казочкою для немовлят, Тут криється інше. Запам’ятаєте моє слово. І дурні ми будемо…
— Прикуси язика, поки тобі його не вкоротили, — скипів П’єтро. — Нам дали конкретне завдання, і ми це завдання мусимо виконати. А всякі домисли — не нашого розуму справа.
— Якби я не знав цього Батісто, мов облупленого…
— Батісто, Батісто… Невже ти вважаєш, що будь-яку управу вирішує він? — втрутився Паоло. — Попихач, як і ми, тільки рангом вищий. За ним стоять інші. І раджу тобі: припини ці розмови.
— Овва, командир знайшовся! — огризнувся Ернесто, та, побачивши, як обличчя Паоло наливається кров’ю, враз знітився. — Я по-дружньому, а ти…
— Годі, хлопці! Зчепилися, мов півні. — П’єтро підвівся з канапи. — Краще доп’ємо, що лишилося, і зіграємо в карти.
Всі сіли за стіл. Такі різні на вдачу і зовні і водночас дуже подібні виразом облич, де поєднувались зарозумілість і настороженість, жорстокість і боягузлива невпевненість.
Наелектризовані ще зрання несподіваною перспективою звільнення з камери попереднього ув'язнення, вони уявляли свій вихід на волю зовсім інакше. Кожен мріяв про світ власних інтересів і уподобань. Тому заява Батісто, що вони мусять залишити Рим, прикро вразила всіх. І вони злостилися, присікувалися один до одного, нервували.
Прихід посланця Батісто поклав край черговій суперечці, а передані через нього гроші й зовсім вгамували пристрасті. Залишивши на столі порожні пляшки, недогризки сиру, повні недокурків попільнички, Паоло, Ернесто і П’єтро натягнули капелюхи і обережно почали спускатися сходами. Тут було прохолодно і порожньо. Всі троє полегшено зітхнули. На жінку, з якою вони зіткнулися біля вхідних дверей, ніхто не звернув уваги. Можливо, тому, що вона якось несміливо відсторонилася. Знайома покора забитої життям істоти перед представниками могутньої статі, перед молодістю і силою. Не їм же поступатися дорогою! Не озирнувшись, вони вийшли на вулицю і сіли в авто. Машина відразу рушила.