— Ви певні, що карта справжня? Не з тих вона фальшивок, де йдеться про закопані піратські скарби? — іронічно скривився Вайс. Йому хотілося почути, що карта справді не викликає, сумнівів. Мимохіть вій зиркнув на письмовий стіл, де в шухляді лежав згорнутий клапоть цупкого розфарбованого паперу, що обіцяє незалежність і багатство, потім втупився нетерплячим поглядом в обличчя Григорія.
— Цілком певний. Колись я визволив з великої скрути одну людину, коротше кажучи, врятував її від зашморгу. Бідолаха спіткнувся на нашій не такій уже гладенькій стезі й лише завдяки мені вибув з гри, а не пішов на побачення з праотцями. Тепер він старий, заможний, смертельно боїться спокуси встряти в якусь нову халепу. Від нього я й одержав цю карту, звичайно, не дурно… Та годі про це, краще зіграємо.
Друга партія досить скоро закінчилася перемогою Григорія, який грав у темпі навальної атаки, використовуючи найменшу неуважність партнера. А вона у того чимдалі зростала.
— Здаюся… Ваша взяла.
Поки Григорій наводив лад на маленькому столику, Вайс біля прочиненого вікна милувався вогнями вечірнього міста. Червоні, жовті, зелені, вони миготіли, бігли стрічкою, плавно окреслюючи то малюнок, то слова реклами, каскадами зривалися до неба і, розсипаючись тисячами бризок, відсували темряву вгору, подалі від будинків, вулиць і майданів. Іноді біг вогнів спинявся, вони на мить пригасали, немов набираючись сили, щоб потім знову рушити в фантастичний нескінченний танок.
«Вогні великого міста» — пригадав Вайс назву старого фільму. За цим океаном вогню йому вбачалося інше життя, веселе й безтурботне, з ресторанами і дансингами, з довгоногими красунями й послужливими швейцарами. Те життя, якого він завжди прагнув, а воно проходило повз нього, подражнивши своїм сліпучим блиском.
«І все це може стати доступним, моїм, варто тільки… Як це казав Фред? Журавель у небі?.. Ну, Вайс, вирішуй!»
Він скинув погляд на небо. Його глибока темінь теж була поцяткована ясними розсипами миготливих зірок. Кожна з них, здавалось, таємниче підморгувала Вайсу, ніби закликаючи: «Вирішуй! Наважуйся!»
Вайс опустив повіки й нечутно прошепотів:
«Допоможи мені, боже!»
Місто щойно прокинулось. Григорій і Вайс ішли прохолодними вулицями, шукаючи таксі.
— От і добре, що Нунке нас не квапить! — весело озвався Григорій. — Уявляєте, скільки музеїв і картинних галерей ми з вами встигнемо оглянути? Рим — це, власне кажучи, величезний музей, і я почуватиму себе пограбованим, коли всього не побачу. Сподіваюсь, і ви захочете скористатися з такої нагоди? — запитав він свого супутника і додав: — Ми ж, німці, культурна нація!
? О, звичайно, звичайно! — промимрив Вайс, силкуючись приховати своє роздратовання.
І Григорій натішився з Вайса досхочу, тягаючи його протягом двох днів за собою, з одного кінця міста в інший: з галереї Ватикану в Капітолій, з Капітолія — в Діоклітіанові терми, у відбудованому крилі яких містився Національний музей, з музею — на вілли Джулія, Боргезе, Доріа-Памфілі і ще, і ще, і ще…
Як не любив Григорій мистецтво, але й він почав знемагати від сили вражень. Вони нашаровувалися одне на одне, і коли ввечері намагався згадати те, що найбільше вразило, перед очима мінилися якісь строкаті химерні узори, зовсім так, як пересипаються барвисті камінчики в калейдоскопі.
«Простіть мені, великі Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, незрівнянний Рафаель і трагічний Караваджіо! Я знаю, так оглядати ваші шедеври — то профанація. І я прийду ще, щоб побути з вами сам на сам, але цього разу…»
— Ну, а тепер, мабуть, оглянемо архітектурні пам’ятки? — запитав Григорій третього дня опівдні.
Очманілий від нудьги і втоми Вайс не витримав:
— З мене досить! Як хочете, але з мене досить! Я людина двадцятого віку, дивлюся вперед, а не оглядаюсь. Антична культура, доба Відродження… сороміцькі боги й хирляві мадонни з пухлими немовлятами на руках… Та начхати мені на них!
І, на радість Григорія, розпрощався з ним, пославшись на побачення із знайомим, якого нібито випадково зустрів.
Гончаренко розрахував усе правильно, прагнучи довести свого супутника до стану нестями. Проте навіть він не здогадувався, якими нестерпно виснажливими були для того останні два дні. І не лише дні, а і ночі.
Вайс сам себе висміяв, повернувшись додому після гри в шахи. Журавель у небі? Дурниця! Його журавлем може стати щось вірогідніше, хоча б той же Фред Шульц, якщо вміло взятися за справу. Опинившись за межами школи, він не буде таким обережним і тоді… Потираючи від задоволення руки, Вайс спробував уявити свій тріумф, блискавичний зльот угору. Куди вгору? Ще на один щабель службової кар’єри? А що це дасть? Маленьку надбавку, збільшену відповідальність, ту саму залежність від інших… Перед очима знову вималювались контури довгастого озера. Десь там, може, й справді заховане його Ельдорадо. Про всяк випадок треба докладніше розпитати про ту Петаччі. Це ж ні до чого його не зобов’яже. Цілком логічно, що своє листування Муссоліні ховав саме у своєї коханки, а коли стало скрутно… У пам’яті спливли машини, навантажені оцинкованими ящиками, що в останній рік війни колонами прямували в гори до забутих штолень в Австрійських Альпах та до гірських озер. Одну таку колону, супроводжував і сам Вайс. Темної ночі вони скинули в глибінь озера Тепліц кілька контейнерів з фальшивими доларами і фунтами стерлінгів, які вже було небезпечно викидати на міжнародний ринок, та згодом вони можуть стати у великій пригоді. А нацистські архіви, заховані в штольні поблизу Штеховіце, неподалік Праги? Йому звірив цю таємницю Якоб Хеннінг, напившись до нестями, після розстрілу учасників групи, що брала участь у цій операції.
Протягом ночі й наступного дня вілла Донегана була тією віссю, навколо якої кружляли думки Вайса. Десятки разів він наказував собі остаточно забути про неї. Та послужлива пам’ять знову і знову виштовхувала із своїх схованок якусь забуту згадку про таємні маршрути вантажних машин, що під посиленою охороною прямували в бік Австрії чи Чехословаччини. До якої б секретності не вдавались під час цих операцій, чутки про них ширилися, хоч і передавалися пошепки лише обранцям. Хтось сп’яну прохоплювався словом, так само як Якоб Хеннінг, хтось з місцевих жителів випадково ставав непоміченим свідком підозрілої метушні біля занедбаних шахтних розробок, приміром, у районі Вад-Аусзее чи десь в іншому. Якщо таке можна було провести в державному масштабі, чому б і Кларетті не вдатися до подібного засобу схову, в межах можливостей, які вона мала в своєму розпорядженні?
Поступово впевненість Вайса у вірогідності карти зростала, а разом визріло й рішення — не проґавити щасливого шансу, може, єдиного, який трапився йому в житті.
Наступного ранку Григорій ще спав, коли Вайс, з невеличким чемоданом у руці, ввалився до нього в кімнату.
— Доброго ранку! — Вайс присів на краєчку стільця, як сідає людина, що дуже поспішає.
— Доброго здоров’я! Тепер ви, я бачу, збираєтесь мандрувати?
— Уявіть, як пощастило: отой знайомий, про якого я вам казав учора, грає не останню скрипку в групі людей, що можуть нам дуже допомогти в розшуках падре Антоніо. Йдеться про організацію справжніх старих бійців, які відмовились від сумнівної честі вступити до МСІ…— Кажучи це, Вайс ховав погляд. — Група добре законспірована, і мій приятель недвозначно попередив: лише для мене він робить виняток, чим менше людей знатимуть про організацію, тим краще… Це недалечко звідси, трохи на південь від Рима… За день-два я повернусь.
Григорій позіхнув, потягнувся і сонно кинув:
— Ну що ж, коли того вимагає справа! Тільки постарайтесь довго не затримуватися.
— День-два, не більше… — Вайс позирнув на годинник і підвівся. — Час іти! Поїзд відходить за сорок хвилин, а треба ще дістатися вокзалу. До побачення, Фред!
— Щасливої дороги!
Ледве за Вайсом зачинилися двері, Григорій схопився з ліжка і почав швидко вдягатись. На вмивання часу не лишалося. Провів кінчиком мокрого рушника по обличчю, абияк пригладив волосся, відключив телефон і вибіг на вулицю. Обережно визирнув з-за порталу і встиг помітити, як Вайс сідає в жовте таксі. Майнув чемодан, хряснули дверцята, і машина зникла за поворотом.
«На залізничний вокзал чи до аеропорту?» — запитував себе Григорій, шукаючи очима вільне таксі. Але таких, мов на гріх, не було. Нарешті доля змилосердилася.
— Вокзал Терміні! Найкоротшим шляхом і якнайскоріше! Оплата потрійна.
Шофер блиснув веселими очима й посміхнувся:
— Синьйор буде задоволений. Гайну, наче літаком.
Водій, здавалося, тільки й чекав на таке замовлення. Покусуючи кінчик погаслої сигарети і ледь нахилившись уперед, він натискав раз у раз на сирену, де треба й де не треба, щодуху мчав вулицями, певно, уявляючи себе за штурвалом літака, а не за кермом звичайного таксі. Це була благенька машина, що, мабуть, довгі роки вірою і правдою служила своєму господареві. Вона стогнала, охкала, тріщала всіма своїми суглобами, вищала шинами на віражах, та захоплений азартом господар не помічав скарг свого залізного коня, а лише скоса поглядав на пасажира: «Ну як?»
А пасажир, схвально киваючи головою, думав: «Може, не варто так поспішати? Що, коли він подався на аеродром? Чи зовсім не поїхав, тільки розіграв комедію з від’їздом, пошивши мене в дурні?» Пригадавши поведінку Вайса в останні дні, його нервовість, неуважність, раптову замисленість, Григорій відкинув останнє припущення. Робота в Заксенхаузені з королем фальшивомонетників Маркусом Пельцом лишила в душі Вайса надто глибокий слід, посилила до маніакальних розмірів жадобу до грошей. У таких випадках здоровий глузд пасує перед невситимою зажерливістю. Вайс не міг, просто неспроможний був устояти перед спокусою. Що ж до способу пересування… Григорій згадав землисто-сіре обличчя свого супутника під час польоту, як вивертало в нього всі нутрощі, і заспокоївся: такий літаком не полетить.
Таксі вискочило на площу П’ятиста. В глибині височіло приміщення вокзалу. Григорій пошукав очима жовте таксі. Його не було.
— Приїхали!
Гальма завищали на найвищій ноті, і машина зупинилася.
— Що скаже синьйор? — на збудженому обличчі водія блищали крапельки поту.
— Вищий пілотаж! — щиро похвалив Григорій.
Машина від’їхала.
Купивши журнал, Григорій відшукав зручне для спостереження місце, звідки було добре видно всю площу. Через деякий час під’їхало жовте таксі, але не те, на яке він чекав. З нього вийшла опасиста велична матрона, слідом за нею, мов горох з перезрілого стручка, посипалися галасливі верткі дітлахи. Навіть не вірилось, що в одній невеличкій машині може вміститися стільки народу.
Хвилини спливали. Одне по одному біля вокзалу спинялися авто різних марок і різного кольору: світло-сірі, блакитні, зелені, чорні, мов величезні жуки, і білі, схожі на птахів, що на мить присіли, згорнувши крила. І жодного жовтого таксі! Та от Григорій враз прикрив обличчя журналом, потім обережно, краєчком ока глянув з-за свого укриття. Так і є! З машини вийшов Вайс. Перш ніж розплатитися, озирнувся. Попрямував до входу в вокзал. Зник у пащі широчезних дверей…
Трохи перечекавши, Григорій рушив слідом за ним. Став близько входу за колоною. Ага, ось він, шукач скарбів! Никає біля кас. Тепер попрямував до буфету. Можна вийти, змінити позицію. П’є кефір. Просить дати ще одну склянку, випиває її нахильці. Бідолаха, мабуть, і не поснідав, так поспішав! Підійшов до телефону, набирає номер. Здалеку видно, як здивовано й стурбовано опускав і знову підносить до вуха трубку. «Перевіряєш, чи я дома? Дзвони, дзвони, телепню, зумера не буде, телефон відключено…»
Коли по радіо оголосили про посадку на поїзд до Мілана, Григорій насторожився: північний напрямок! Вайс не виявляє жодних ознак зацікавленості. Він, як раніше, никає по залах, зупиняється біля кіосків, байдужим поглядом ковзаючи по нехитрих сувенірах, розрахованих на невибагливих покупців. І лише після останнього нагадування, що поїзд відходить, ще раз озирнувшись, вислизнув на перон, стрибнув на приступку вагона. Поїзд відразу ж рушив.
Полегшено зітхнувши, Григорій вийшов на привокзальну площу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Розмова на Аппієвій дорозі
До Корсо Вітторе Григорій дійшов пішки. Так чудово було почувати себе нічим не зв’язаним, знати, що за тобою ніхто не стежить, не плентається слідом похмура постать Вайса.
Змішатися з юрбою перехожих, іти навмання, віддатися дивному почуттю, ніби живеш у двох вимірах: ідеш вулицями сучасного гомінкого міста і водночас повільно ступаєш по ще не вичовганому камінню бруківок Римської Імперії, повз величні й прекрасні споруди, що мали увічнити перемоги цезарів, прославити милість богів, звеличити до їх рівня смертних, вразити варварів своїм розмахом і грандіозністю…
Тут, у Римі, проміжок часу, вимірюваний тисячоліттями і сторіччями, не здавався надто великим, так щільно підступало минуле до сучасного. Тому саме поняття «час» ставало абстрактним і відносним. Мимоволі хотілося притишити ходу. «Яке значення відіграє година, дві, навіть цілий день?» — лукаво нашіптувала свідомість, заколисана неспішним ритмом пізнього вранішнього часу, коли всі, хто поспішав на роботу, вже давно пройшли й на вулиці вийшли люди, не обтяжені справами, просто на прогулянку. Відганяючи від себе спокусу й самому податися на Форум Романум чи на Палатінський горб, Григорій швидко попрямував до стоянки таксі.
— Правий берег, через міст Анджело! — кинув він шоферові, сідаючи на заднє сидіння, подалі від таксиста — як спостеріг Григорій, всі вони в Римі були надто балакучі, особливо, коли помічали, що пасажир іноземець.
До католицького коледжу можна було проїхати ближчою дорогою, та Григорію хотілося зібратися з думками, підготуватися до всіляких несподіванок, які могли на нього чекати. Адже Джузеппе нічого певного не сказав, лише дав адресу, зазначивши, що там він зможе довідатись про місцеперебування падре.
Ось уже й міст, праворуч пропливла зубчата кругла споруда замку св. Янгола. Мавзолей імператора Адріана, перетворений папами на фортецю. Колись вона, мабуть, була грізна і неприступна. Не дарма за її стінами відсиджувались папи, як тільки щось загрожувало їх владі чи в Рим вдиралися ворожі війська. Тепер бійниці були порожні. Присадкувате тіло замку немов вросло в землю.
— Зараз ліворуч. Зупинитесь біля католицького коледжу, на вулиці…
— Так, так, синьйор, я знаю, — чомусь неприязно буркнув шофер. Свого часу він не раз підвозив у коледж людей у цивільному, і всі вони були такі ж мовчазні, як сьогоднішній пасажир. Зате платили щедро. Не важко зрозуміти, з яких причин. Рік-півтора тому навіть у газетах щось промайнуло про надмірну гостинність монсиньйора Орсіні, та й серед таксистів пішов поголос… Руки шофера дужче стиснули кермо. Заробити зайву сотню лір, звісно, приємно, але потрапив би такий жевжик йому десь у темному кутку… Дізнався б тоді, що таке справжня гостинність по-італійському!
Григорій так і не зрозумів, чому машина різко загальмувала біля коледжу, і водій похмуро глянув на нього, беручи гроші. Втім, роздумувати над цим він і не став, інше снувалося в голові.
За високою огорожею з вузькою брамою похитувалися верхівки дерев. Сам коледж, певно, був десь у глибині саду, бо звідси, з вулиці, не видно навіть даху будівлі. Ступивши до брами, Григорій пошукав очима кнопку електричного дзвоника і не знайшов. Мабуть, треба стукати — ця голова бронзового лева, старовинного литва, править за своєрідний молоток. Взявшись за кільце, вправлене в ніздрі лева, Григорій підняв його вгору, щоб вдарити, і не міг утриматися від посмішки: з розкритої пащі, мов ікла, вистромились дві білі кнопки. Отже, варт опустити щелепу й легенько потягнути за кільце… Данина старовині, поєднана з сучасними вигодами! А може, й пересторога всім тим, хто з’явиться сюди небажаним гостем?
Одноокий воротар у сутані мовчки вислухав пояснення відвідувача: монсиньйор Алоїз Орсіні попереджений про його прихід, — і мовчки кивнув головою, показуючи куди йти.
«Спочатку паща лева, потім Циклоп… Хто ж на мене чекатиме далі? Теж якесь страховисько?» — посміхнувся Григорій, прямуючи до головного входу в коледж.