Серед громадських закладів одного міста, яке з багатьох причин я краще не називатиму ні його справжньою, ні вигаданою назвою, є заклад, що віддавна існує майже у всіх містах, великих та малих, а саме — робітний дім; і в цьому робітному домі, дня, місяця й року, що їх я теж не збираюся повідомляти, бо для читача вони, принаймні поки що, не мають ніякого значення, народився смертний, чиє ім'я ви бачите у назві цього розділу.
І ще довго по тому, як парафіяльний[14] лікар ввів прибульця у наш світ жалю й скорботи, питання про те, чи він виживе і чи одержить хоч яке-небудь ім'я, лишалося вельми сумнівним; якби ні, то, мабуть, і життєпис цей не з'явився б, а коли б і з'явився, то, складаючись із однієї-двох сторінок, безперечно, уславився б як взірець найстислішої і найправдивішої біографії в літературі всіх часів та народів.
Хоч я зовсім не схильний твердити, що поява на світ у робітному домі є найбільшим, найзавиднішим щастям, яке тільки може випасти на долю людини, мені все ж таки хочеться підкреслити, що для Олівера Твіста така обставина була найкраща з усіх можливих. Річ у тім, що Олівера дуже важко було змусити до того, щоб він дихав самостійно, — щоправда, це діло досить марудне, але, внаслідок звички, воно стало вкрай необхідне для нашого існування. Тож деякий час він лежав, хапаючи ротом повітря, на повстяному матрацику, перебуваючи в нестійкій рівновазі між світом цим та потойбічним, причому до останнього явно ближчий. Якби протягом цього короткого проміжку часу Олівера оточували дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки й велемудрі лікарі, то йому напевне неминуче настав би кінець. Та що поряд не було нікого, крім старчихи, в голові якої туманилося від кількох кухлів пива, і лікаря, який виконував свої обов'язки за угодою з парафією, то Олівер і Природа боролися сам на сам. Поборсавшись ще трохи, Олівер нарешті вдихнув повітря, чхнув і сповістив мешканців робітного дому про появу в парафії ще одного зайвого рота криком таким гучним, якого тільки можна було сподіватись від немовляти чоловічої статі, що більше ніж три з чвертю хвилини було позбавлене такого корисного знаряддя, як голос.
Тільки-но Олівер подав цей перший доказ справної діяльності своїх легенів, клаптяна ковдра, абияк накинута на металеве ліжко, заворушилася, бліде обличчя молодої жінки насилу підвелося з подушки, й кволий голос, затинаючись, вимовив:
— Дайте мені глянути на дитину і вмерти.
Лікар сидів обличчям до каміна, то гріючи, то потираючи руки. Коли молода жінка заговорила, він підвівся і, ставши в головах ліжка, сказав тепліше, ніж від нього можна було сподіватись:
— Отакої! Вам ще рано говорити про смерть.
— Та що це вона, господь з нею! — озвалася й бабка, квапливо ховаючи до кишені зелену пляшку, до якої з видимою насолодою прикладалась у кутку кімнати. — Господь з нею! От коли вона проживе стільки, як я, та приведе тринадцятеро діточок, та з них виживуть лише двоє, та й ті скнітимуть, як і мої, з матір'ю в робітному домі, отоді їй буде не до смерті! Господь з нею! Візьми себе в руки, ластівко, ти ж тепер мати!
Певно, така принадлива картина майбутнього материнства не справила належного враження. Хвора похитала головою й простягнула руку до дитини.
Лікар подав їй немовля. Вона палко притисла холодні безкровні уста до його чола, провела руками по своєму обличчю, безтямно озирнулася довкола, здригнулась, упала на подушку — і вмерла. Їй розтирали груди, руки, скроні, але даремно — серце зупинилося назавжди. Їй говорили про надію й утіху. Але вона давно їх утратила.
— Ні, це кінець, місіс… не знаю, як вас звати, — мовив нарешті лікар.
— Атож, кінець. Бідолашна жіночка! — підтвердила бабка, підхоплюючи корок від зеленої пляшки, що впав на подушку, коли вона нахилилася, щоб узяти дитину. — От бідолашна!
— Не посилайте по мене, якщо немовля кричатиме, — сказав лікар, дбайливо натягаючи рукавички. — Цілком можливо, воно ще завдасть чимало клопоту. Якщо розкричиться, дайте йому кашки. — Він надів капелюха і рушив був до дверей, але біля ліжка зупинився й додав:
— А була вродлива… Як вона тут опинилася?
— Її принесли вчора ввечері, — відповіла стара, — за наказом наглядача. Підібрали на вулиці, непритомну. Прийшла вона, певно, здалеку — черевички геть стоптані, але звідки саме й куди простувала, не знає ніхто.
Лікар схилився над небіжчицею й підняв її ліву руку,
— Знайома історія! — мовив він, хитаючи головою. — Нема обручки. Ох-ох-ох. Ну, добраніч.
Поважний медик пішов обідати, а бабка, ще раз хильнувши із зеленої пляшки, вмостилася на ослінчику біля каміна й почала сповивати дитину.
Який чудовий доказ могутності одягу подав малий Олівер Твіст! Ще хвилину тому, загорнутий у ковдру, він міг бути і сином вельможі, і сином жебрака; найвисокопоставленіша людина навряд чи зуміла б визначити його суспільний стан. А тепер, коли його убрали у благеньку, пожовклу від неодноразового вжитку коленкорову сорочину, вона, мов та наліпка чи бирка, відразу засвідчила, що він — парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто.
Олівер щосили кричав. Якби він міг знати, що він сирота, полишений на милість парафіяльних титарів і наглядачів, то, певно, кричав би ще дужче.
Розділ II
оповідає, як Олівер Твіст зростав, виховувався й харчувався
Протягом наступних восьми-десяти місяців Олівер був жертвою систематичного шахрайства й облуди. Годували його соскою. Керівництво робітного дому належним чином повідомило парафіяльне керівництво про те, що голодне немовля от-от віддасть богу душу. Парафіяльне керівництво офіційно запитало в керівництва робітного дому, чи нема «в закладі» мешканки, що могла б забезпечити Олівера Твіста необхідним живленням і доглядом. Керівництво робітного дому поштиво відповіло: ні, на жаль, нема. Тоді парафіяльне керівництво великодушно й гуманно ухвалило: відправити Олівера на «ферму», тобто до відділення робітного дому, розташованого за три милі від містечка, де два-три десятки інших малих порушників закону про бідних[15] вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі, під материнським доглядом літньої жінки, яка брала до себе цих злочинців за сім з половиною пенсів з рота на тиждень.
Сім з половиною пенсів на тиждень — це чималі гроші на утримання дитини; за сім з половиною пенсів можна купити стільки харчів, що вони, чого доброго, переобтяжать дитячий шлунок. Стара вихователька була жінка мудра і досвідчена; вона знала, що корисно дітям, а ще краще розуміла, що корисно їй самій. Тим-то більшу частину тижневої платні вона вживала на власні потреби, а підростаючому парафіяльному поколінню залишала мізерію навіть від тієї дещиці, яка йому призначалася. Отже, в найглибших глибинах вона відкрила ще більшу глибину і тим самим виявила себе великим філософом-експериментатором.
Мабуть, усі читачі чули про іншого філософа-експериментатора, який створив знамениту теорію про те, що кінь здатен жити без корму, й успішно підтвердив її, довівши щоденний раціон своєї коняки до однієї соломини на день; безперечно, він зробив би з неї баского скакуна, якби вона не здохла за день до того, як мала перейти на споживання самого тільки свіжого повітря. На жаль, практичне застосування філософської системи жінки, якій доручено було опікуватись Олівером Твістом, призводило до таких самих наслідків, бо тільки-но дитя призвичаювалося до наймізернішої пайки найпісніших харчів, як із ним у восьми з половиною випадках з десяти щось траплялось: воно чомусь або занедужувало з голоду чи холоду, або, недоглянуте, падало у вогонь, або примудрялося вчадіти. У всіх цих випадках сердешні малюки звичайно відходили в інший світ, щоб там з'єднатися з батьками, яких у цьому світі вони не знали.
Іноді, коли провадилось особливо доскіпливе слідство з приводу загибелі занедбаної парафіяльної дитини, яка перекидалася разом з колискою або яку ненароком ошпарили окропом під час прання білизни — хоч останнє траплялося досить рідко, бо щось бодай трохи схоже на прання влаштовувалося на фермі вряди-годи, — присяжні починали присікуватися зі своїми уїдливими запитаннями, або ж парафіяни бунтувалися й писали скаргу, Але цим зухвалим вибрикам відразу клали край свідчення лікаря та показання парафіяльного бідла[16]; перший розтинав труп і звичайно нічого не знаходив усередині (що було вельми правдоподібно), а другий незмінно присягався в тому, що хотіла почути від нього парафіяльна рада (що було вельми похвально). Крім того, члени ради час від часу відвідували ферму, напередодні завжди відряджаючи бідла сповістити про свій прихід. Коли вона з'являлися, діти були чистенькі й охайні, а чого ж іще треба!
Годі було б сподіватися, щоб така система виховання давала надто щедрі ужинки. В день свого дев'ятиліття Олівер Твіст був блідий, хирлявий хлопчик, замалий на зріст і худий, як скіпка. Але природа чи спадковість наділили Олівера здоровим, стійким духом, який завдяки порожньому шлунку мав досить місця, щоб розвиватися в його тілі. І, може, саме цією обставиною й пояснюється, що хлопець дожив до свого дев'ятиліття. Так чи так, цей день настав, і Олівер відзначав його у вугільному льосі в добірному товаристві двох інших юних джентльменів — усіх трьох після доброї прочуханки посадили під замок за те, що їм стало зухвальства поскаржитися: вони, мовляв, голодні, — коли раптом за парканом появився парафіяльний бідл містер Бамбл і почав торгати хвіртку, намагаючись її відчинити. Місіс Менн, статечна господиня цього закладу, обмерла від несподіванки.
— Боже праведний! Невже це ви, містере Бамбл? — вистромивши голову з вікна, вигукнула вона, вміло вдаючи величезну радість. — (Сьюзен, мерщій забери нагору Олівера й тих двох шибеників та обмий їх!) Світе ясний! Містере Бамбл, яка я рада, що ви завітали до нас!
Містер Бамбл був чоловік опасистий і дратівливий; а тому, замість того щоб відповісти на це щиросерде привітання приязним словом, він іще дужче шарпонув хвіртку, а потім копнув її ногою так, як може дозволити собі лише парафіяльний бідл.
— Господи, як же це я! — скрикнула місіс Менн, вибігаючи надвір, бо тим часом трьох хлопчаків було вже припроваджено нагору. — Як же я могла забути, що заради наших любих діток хвіртку замкнено зсередини! Заходьте, сер, прошу, заходьте, містере Бамбл, прошу, сер!
Хоч це запрошення було підкріплене реверансом, який розчулив би навіть титареве серце, на бідла він не подіяв.
— Це ви називаєте повагою, це ви називаєте поштивістю, місіс Менн? — вигукнув містер Бамбл, стискаючи свій ціпок. — Парафіяльні урядовці з'являються до вас у парафіяльних справах, пов'язаних з парафіяльними сиротами, а ви примушуєте їх стовбичити під ворітьми! Чи пам'ятаєте ви, місіс Менн, що ви, так би мовити, служите парафії й одержуєте від неї платню?
— Далебі, містере Бамбл, я тільки затрималася, аби сказати нашим любим діточкам, які вас просто обожнюють, що ви прийшли, — сказала місіс Менн, винувато потупившись.
Містер Бамбл був високої думки про свій ораторський хист і про свою важливість. Він уже довів перше й ствердив друге. Тож тепер він полагіднів.
— Гаразд, місіс Менн, — мовив він спокійніше. — Може, воно й справді так, як ви кажете. Можливо. Ведіть мене до хати, місіс Менн. Я до вас у справі й маю дещо повідомити.
Місіс Менн завела бідла до невеличкої вітальні, вимощеної цеглою, подала йому стільця й запобігливо поклала на стіл перед ним його трикутного капелюха й ціпок. Містер Бамбл стер з чола піт, що виступив після довгої дороги, самовдоволено глянув на капелюха й усміхнувся. Так, він усміхнувся. Парафіяльні бідли, зрештою, теж люди, — і містер Бамбл усміхнувся.
— А тепер не ображайтеся на те, що я вам скажу, — мовила місіс Менн медовим голосом. — Ви втомилися з дороги, а то б я вам цього не казала. Містере Бамбл, може, вип'єте крапелиночку?
— Ні краплі. Ні краплі, — відповів містер Бамбл, відмахнувшись правицею з почуттям власної гідності, але благодушно.
— А може, все ж таки вип'єте? — провадила місіс Менн, зауваживши тон відмови й жест, який її супроводив. — Тільки крапелиночку, з холодною водичкою та грудочкою цукру.
Містер Бамбл кахикнув.
— Тільки крапельку-крапелиночку, — умовляла його місіс Менн.
— А чого саме? — поцікавився бідл.
— Господи, та того, що я завжди тримаю в домі для любих малюків, щоб додавати в еліксир Даффі[17], як хтось із них занедужає, містере Бамбл, — відповіла місіс Менн, відчиняючи буфет і дістаючи пляшку та склянку. — Це джин. Я не буду вас обманювати, містере Бамбл. Це джин.
— То ви даєте дітям еліксир Даффі, місіс Менн? — спитав містер Бамбл, зацікавлено спостерігаючи, як вона готує суміш.
— Так, благослови їх, господи, даю, хоч це й страшенно дорого коштує, — відповіла вихователька. — Розумієте, сер, я просто не можу дивитись, як вони страждають у мене на очах.
— Розумію, — схвально мовив містер Бамбл. — Я вас розумію. У вас добра душа, місіс Менн. — Вона поставила склянку на стіл. — При першій же нагоді я доповім про це раді, місіс Менн. — Він присунув до себе склянку. — Для цих сиріт ви, мов мати рідна, місіс Менн. — Він поколотив ложкою у склянці. — Я… я з приємністю вип'ю за ваше здоров'я, місіс Менн.
І він за одним духом вихилив півсклянки.
— А тепер до діла, — промовив бідл, дістаючи записника в шкіряній оправі. — Хлопчикові Твісту, охрещеному Олівером, сьогодні виповнюється дев'ять років.
— Благослови його, господи! — докинула місіс Менн, натираючи краєчком фартуха ліве око до сліз.
— І незважаючи на обіцяну винагороду в десять фунтів стерлінгів, згодом збільшену до двадцяти фунтів, незважаючи на великі, я б навіть сказав, надлюдські зусилля з боку нашої парафії, — провадив далі Бамбл, — ми так і не змогли довідатися, ні хто його батько, ні де проживала, як іменувалась і якого стану була його мати.
Місіс Менн здивовано розвела руками і, трохи поміркувавши, спитала:
— Звідки ж тоді в нього взялося прізвище?
Бідл гордо випростався й відповів:
— Його придумав я.
— Ви, містере Бамбл?
— Я, місіс Менн. Ми даємо прізвища нашим підкидькам за абеткою. Перед ним був на літеру «С» — я назвав його Сваблем. На цього припала «Т» — і я назвав його Твістом. Наступний буде Унвіном, а за ним піде Філкінс. У мене заготовлено прізвища до кінця абетки, а як дійдемо до останньої літери, я знову почну з «А».
— Та ви ж справжній письменник, сер! — вигукнула місіс Менн.
— Гм, гм, може, й так, — відказав бідл, якому комплімент явно припав до вподоби. — Може, воно й справді так, місіс Менн. — Він допив джин з водою й додав: — Оскільки Олівер уже дорослий хлопець і тут залишатися не може, рада вирішила перевести його назад до робітного дому. Я прийшов, щоб особисто відвести його. Тож давайте його швиденько сюди.
— Зараз приведу, — сказала місіс Менн, виходячи з кімнати.
Обличчя й руки Олівера були на той час очищені від верхнього шару бруду, наскільки це можливо за одне вмивання, і добросерда наглядачка привела хлопця до кімнати.
— Вклонися джентльменові, Олівере, — мовила місіс Менн.
Олівер вклонився чи то бідлові, що сидів на стільці, чи то трикутному капелюхові, що лежав на столі.
— Чи хочеш ти піти зі мною, Олівере? — велично спитав містер Бамбл.
Олівер мало не відповів, що ладен піти звідси з ким завгодно, але, звівши очі, побачив місіс Менн, яка стояла за стільцем бідла і, люто вирячившись, показувала йому кулак. Олівер відразу зрозумів натяк — кулак цей так часто залишав сліди на його тілі, що не міг не залишити глибоких слідів у його пам'яті.
— А вона піде зі мною? — спитав бідолашний Олівер.