— Це ви правду кажете, — підтвердив трунар. — Зовсім не лишалося б.
— Присяжні, — гримів містер Бамбл, стискаючи ціпок, як завжди, коли переймався гнівом, — присяжні — це темні, паскудні, нікчемні людці!
— Ваша правда, — погодився трунар.
— На філософії та політичній економії вони не знаються й на стільки! — мовив бідл, показуючи кінчик мізинця.
— Атож, атож, — підтвердив трунар.
— Я зневажаю їх! — буряковіючи, вигукнув бідл.
— І я, і я, — підтакнув трунар.
— Я б одного тільки хотів: запроторити отих непідкупних присяжних хоча б на тиждень-два до нашого робітного дому, — сказав бідл. — Скуштували б тутешніх правил-порядків — ураз перестали б викаблучуватись!
— Напевне перестали б, — мовив трунар і співчутливо всміхнувся, щоб стишити гнів уже вкрай обуреного парафіяльного урядовця.
Містер Бамбл скинув трикутного капелюха, витяг із наголовка хусточку, стер піт, що від злості виступив у нього на лобі, знову надів капелюха й звернувся до трунаря вже спокійнішим тоном:
— То як щодо хлопця?
— Н-ну, розумієте, містере Бамбл, — відповів трунар, — я сплачую чималий податок на користь бідних[19].
— Гм, то й що ж?
— То я оце міркую: як я даю на них так багато, то чом би й мені не взяти з них якнайбільше, містере Бамбл. Отож, мабуть… мабуть, я сам заберу цього хлопця собі.
Містер Бамбл схопив трунаря під руку й потяг до будинку. Після п'ятихвилинних переговорів між містером Сауербері й членами ради ухвалено було, що Олівер того ж вечора переходить до нього «на випробування». Стосовно парафіяльного вихованця це означало: якщо хазяїн після короткої перевірки упевниться, що зможе мати з хлопця максимум зиску, витрачаючи на нього мінімум харчів, то він матиме право залишити його в себе на будь-який час і робити з ним усе, що заманеться.
Коли малого Олівера привели ввечері до «джентльменів» і повідомили, що він сьогодні ж іде слугувати до трунаря, а як надумає скаржитися чи знову колись переступить поріг робітного дому, його пошлють юнгою у плавання, де його або втоплять, або проломлять ломом голову, хлопчик вислухав це з такою байдужістю, що всі одностайно визнали його запеклим малолітнім негідником і наказали містерові Бамблу негайно вивести його геть.
Ясна річ, у кого, як не в членів ради, найменший вияв черствості з чийогось боку мав викликати благородне обурення й жах; але цього разу вони помилялись. Ні, Оліверові зовсім не бракувало чутливості, навпаки, він мав її надміру. І саме тому він був так затурканий грубим поводженням, що мало не отупів і не став безсловесною істотою. Звістку про своє нове призначення він вислухав, не мовивши й слова; потім у руку йому сунули його майно — не дуже велике, бо вмістилося воно в паперовому пакунку півфута завдовжки й завширшки і три дюйми завтовшки, — і він, насунувши на очі картузик і знов ухопившись за рукав містера Бамбла, вирушив назустріч новим поневірянням.
Спочатку містер Бамбл вів Олівера, не звертаючи на хлопця уваги й не озиваючись до нього, бо високо тримав голову, як і належить парафіяльному бідлові, а що день був вітряний, то малого Олівера з головою загортали поли шинелі містера Бамбла, які, розлітаючись, відслоняли в усій красі жилет з вилогами й коричневі плисові штани до колін. Та коли вони вже підходили до місця призначення, містер Бамбл визнав за доцільне глянути вниз і пересвідчитися, що хлопчик має пристойний вигляд і його можна показувати новому хазяїнові; так він і зробив, надавши своєму обличчю милостивого й поблажливого виразу.
— Олівере! — мовив містер Бамбл.
— Що, сер? — озвався Олівер тихим, тремтячим голосом.
— Відсунь з очей картуз і тримай вище голову!
Олівер відразу виконав наказ, та коли, квапливо провівши вільною рукою по очах, підвів їх на містера Бамбла, в них зблиснула сльоза. Бідл суворо подивився на Олівера, і по щоці у того скотилася сльоза, а за нею ще дві і ще. — Хоч як силкувався хлопець, а стримати сльози не міг. Випустивши рукав містера Бамбла, він обома долонями затулив обличчя й заридав так, що сльози заструменіли по підборіддю з-під тоненьких, як патички, пальців.
— Оце-то так! — вигукнув містер Бамбл, зупиняючись і втуплюючись лютим поглядом у свого підопічного. — Оце-то так! Такого невдячного, такого зіпсутого поганця, як ти, Олівере, я ще не…
— Не треба, сер, не треба! — заблагав Олівер, схлипуючи і хапаючись за руку, яка тримала добре знайомий ціпок. — Не треба, сер! Я виправлюся, їй-богу, їй-богу, сер! Просто я ще дуже малий, сер, і такий… такий…
— Який — такий? — здивовано спитав містер Бамбл.
— Такий самотній, сер! Такий самотній! — вигукнув хлопець. — Мене всі ненавидять. Ох, сер, будь ласка, не гнівайтеся на мене!
Хлопець ударив себе кулачком у груди і з непідробним відчаєм подивився бідлові в очі.
Під тим жалісним, безпорадним поглядом містер Бамбл на якусь хвильку розгубився, раз і вдруге хрипко кашлянув і, пробурмотівши щось про цей «клятий кашель», звелів Оліверові витерти сльози й не каверзувати. Потім узяв його за руку й мовчки повів далі.
Коли вони зайшли в дім містера Сауербері, трунар, уже зачинивши віконниці своєї контори, сидів і записував щось в облікову книгу при тьмяному й примарному — як і годиться в такому місці — світлі недогарка.
— Хто там? — мовив трунар, кинувши писати на півслові. — Це ви, Бамбле?
— Не хто інший, містере Сауербері, — відповів бідл. — Ось, приймайте — привів вам хлопчину.
Олівер уклонився.
— Ага, то це той самий хлопець? — сказав трунар, піднісши над головою свічку, щоб краще розгледіти Олівера. — Місіс Сауербері! Зайдіть-но, будь ласка, на хвильку сюди, люба моя.
Із суміжної кімнати вийшла місіс Сауербері — низенька, худа, зів'яла жінка із злим обличчям.
— Люба моя, — поштиво мовив містер Сауербері, — це той самий хлопчина з робітного дому, про якого я вам казав.
— Господи! — вигукнула трунарева дружина. — Який він маленький!
— Так, на зріст він не дуже, — погодився містер Бамбл, зиркаючи на Олівера так, наче хлопець був у тому винен. — На зріст він таки малий. Але він підросте, місіс Сауербері, неодмінно підросте.
— Підросте! — роздратовано повторила жінка. — На наших харчах! Як на мене, то від цих парафіяльних дітей нема аніякої користі — більше витрат, аніж зиску. Та чоловіків хіба переконаєш! Ану, ти, шкелетино, марш униз!
Кажучи це, дружина трунаря відчинила бічні двері й виштовхнула Олівера на круті сходи, що вели до вогкого й темного підвалу, так званої «кухні», за стіною якої містився вугільний льох. В кухні сиділа неохайно вдягнена дівчина в стоптаних черевиках і подертих синіх вовняних панчохах,
— Шарлотто, — сказала місіс Сауербері, зійшовши вниз слідом за Олівером, — дай цьому хлопцеві недоїдене м'ясо, яке ми залишили для Тріпа. Той пес зранку не повертався додому, тож обійдеться без вечері. Сподіваюся, хлопець не такий вередливий, щоб ним погидувати… Га, хлопче?
На саму згадку про м'ясо очі в Олівера голодно заблищали, тремтячим голосом він запевнив, що не погидує, й перед ним поставили тарілку з недоїдками.
Хотів би я, щоб якийсь угодований філософ, у чиєму шлунку наїдки й трунки обертаються в жовч, чия кров холодна, мов лід, а серце кам'яне, — хотів би я, щоб він побачив, як Олівер Твіст допався до вишуканої страви, що нею погребував би собака! Хотів би я, щоб цей філософ став свідком того, з якою пожадливістю безтямний від голоду Олівер ковтав ті недоїдки! Та ще дужче хотілося б мені побачити, як цей філософ з такою самою насолодою уминає таку саму страву.
— То як? — запитала трунарева дружина, коли Олівер упорався із своєю вечерею; доти вона, заніміла від жаху, стежила за ним, думаючи про те, як цей ненажера об'їдатиме їх. — Попоїв?
Не бачачи більше нічого їстівного, Олівер відповів ствердно.
— Ну то ходім, — сказала місіс Сауербері і, взявши закопчену тьмяну лампу, рушила сходами вгору. — Твоя постіль під прилавком. Сподіваюся, ти не боїшся спати серед трун? А втім, боїшся ти чи ні — тобі однаково доведеться спати там. Ходім! Не стовбичити ж мені тут цілу ніч!
І Олівер, пересиливши себе, покірно рушив за своєю новою господинею.
Розділ V
Олівер знайомиться з товаришами по фаху. Після першої участі в похороні у нього складається неприємне враження про ремесло свого хазяїна
Залишившись на самоті в майстерні трунаря, Олівер поставив лампу на верстат і озирнувся довкола з тим почуттям побожного страху, яке легко зрозуміють і люди, набагато старші за нього. Незакінчена труна, що стояла на чорних козлах посеред кімнати, мала такий моторошний вигляд, що Олівер здригався всім тілом щоразу, як погляд його падав на цю страшну річ: йому здавалося, що от-от якась постать повільно підведе з неї голову — і він збожеволіє з жаху. Попід стіною вишикувався довгий ряд берестових дощок-заготовок; у тьмяному світлі вони виглядали мов привиди, що втягли голову в плечі, а руки позакладали в кишені. Металеві таблички для трун, берестові стружки, цвяхи з блискучими головками, клапті чорної тканини валялися на підлозі, а стіну за прилавком прикрашала картина — зображення двох плакальників у туго накрохмалених краватках на посту перед дверима будинку, до якого наближався катафалк, запряжений четвернею вороних коней. У кімнаті було душно й жарко. Здавалося, в повітрі стояв запах домовин. Закамарок під прилавком, де лежав повстяний матрац, скидався на могилу.
Але не тільки це моторошне оточення гнітило Олівера. Він був сам-один, у чужому місці, а всі ми знаємо, як самотньо й тяжко буває за таких обставин на серці у кожного з нас — навіть найсильнішого духом. Хлопчик не мав друзів, серце йому не краяв біль недавньої розлуки; він не тужив за жодною дорогою і близькою людиною, й ніхто не тужив за ним. А проте гіркий смуток огортав його, і коли він заповз на своє вузьке ложе, йому захотілося, щоб це була труна і щоб можна було заснути тихим вічним сном під землею на цвинтарі, де над ним ласкаво шелестіла б висока трава, а старий дзвін колисав його своїм густим басом.
Вранці Олівера розбудив грюкіт: хтось гатив ногою у двері; поки він похапцем одягався, той шалений грюкіт не вгавав. Коли хлопчик почав знімати з дверей ланцюжок, ноги, що гатили в двері, втихомирились, а натомість почувся голос, який належав, очевидно, власникові ніг:
— Одчиняй двері, чуєш!
— Зараз, зараз, сер, — відгукнувся Олівер, знімаючи ланцюжок і повертаючи ключа в замку.
— Ти, певно, отой самий новенький? — спитав голос крізь замкову щілину.
— Так, сер, — відповів Олівер.
— А скільки тобі років? — поцікавився голос.
— Десять, сер, — відповів Олівер.
— Тоді я тебе відлупцюю, як тільки зайду, — повідомив голос. — Не я буду, як не відлупцюю, підкидьку.
Після цієї приємної обіцянки почувся свист.
Олівера надто часто піддавали операції, яка називалася щойно згаданим виразним слівцем, а тому він анітрохи не сумнівався, що той, кому належить голос, сумлінно виконає свою обіцянку. Тремтячою рукою він одсунув засув і відчинив двері.
Кілька секунд Олівер оглядав вулицю, дивився і праворуч, і ліворуч, і на протилежний бік, гадаючи, що незнайомий, котрий розмовляв з ним крізь замкову щілину, прогулюється, щоб зігрітись. Бо він не бачив перед собою нікого, крім гладкого хлопця з парафіяльного притулку, що сидів на тумбі перед будинком і уминав скибку хліба з маслом, відрізаючи складаним ножем шматки завбільшки як його рот і поглинаючи їх на диво хутко.
— Даруйте, сер, — мовив Олівер, упевнившись, що інших відвідувачів не видно, — це ви стукали?
— Я грюкав ногами, — відповів хлопець з притулку.
— Вам потрібна труна, сер? — простодушно спитав Олівер.
Хлопець грізно насупився і заявив, що за такі жарти із старшими Оліверові самому невдовзі знадобиться труна.
— Ти знаєш, з ким розмовляєш, підкидьку? — провадив він, поважно злазячи з тумби.
— Ні, сер, — відповів Олівер.
— З містером Ноєм Клейполом, — сказав хлопець, — з твоїм начальником! Познімай віконниці, ледацюго нікчемний!
Віддавши цей наказ, містер Клейпол копнув Олівера ногою й увійшов до контори з величним виглядом, прибрати якого — слід віддати йому належне — такому гладкому, мордатому незграбі було нелегко, а надто коли до цих привабливих рис додати малі очиці, червоний ніс і жовті штанці в обтяжку.
Олівер познімав віконниці й спробував перетягти їх на подвір'я за будинком, де вони стояли протягом дня, але, захитавшись під вагою першої ж віконниці, розбив шибку, тоді Ной, зловтішно запевнивши, що «йому попаде», зволив прийти на допомогу.
Незабаром до контори спустився містер Сауербері, а за ним з'явилась і його дружина. Оліверові, як і передрікав Ной, «попало», після чого він зійшов слідом за цим юним джентльменом у підвал снідати.
— Сідай ближче до тепла, Ною, — мовила Шарлотта. — Я приховала для тебе гарний шмат шинки від хазяйського сніданку… Олівере, причини двері за містером Ноєм і візьми собі оті шматочки, що лежать на кришці каструлі. А оце твій чай. Сідай отам на скриню й пий. І не барися, бо тебе зараз покличуть до контори. Чуєш?
— Чуєш, підкидьку? — підхопив Ной Клейпол.
— Ох, боже мій, Ною! — вигукнула Шарлотта. — Який ти жартун! Дай цьому хлопцеві спокій.
— Дати йому спокій? — відказав Ной. — Йому й так усі дали спокій. І тато, і мама покинули його навік. І всі його родичі махнули на нього рукою. Правда, Шарлотто? Ха-ха-ха!
— Ох, ти ж і штукар! — вигукнула Шарлотта, заходячися сміхом. Ной теж зареготався. Потім обоє зневажливо подивилися на сердешного Олівера Твіста, який сидів, тремтячи, на скрині в найхолоднішому кутку кухні й ковтав хтознаколишні, призначені для нього, недоїдки.
Ной був вихованець парафіяльного дитячого притулку, а не безрідний сирота з робітного дому. Не якийсь там підкидьок, він міг простежити свій родовід аж до батьків, які мешкали неподалік; мати його була праля, а батько — п'яниця-солдат, що повернувся додому з дерев'яною ногою й щоденною пенсією в розмірі двох з половиною пенсів та ще якогось довжелезного дробу. Хлопці з сусідніх крамниць віддавна дражнили Ноя на вулиці образливими прізвиськами «шкура», «жебрак» тощо, і він мовчки терпів усі ці образи. Але тепер, коли доля кинула йому під ноги безрідного сироту, на якого найпослідущий нікчема міг зневажливо тикати пальцем, він з лихвою зганяв на ньому свою злість.
Добра пожива для роздумів! Ми бачимо, як легко піддається благотворному впливові людська вдача і як ті самі приємні риси розвиваються у найшляхетнішого лорда й найостаннішого вихованця парафіяльного притулку.
Минуло зо три тижні, відколи Олівер оселився у трунаря. Одного разу, коли крамниця була вже зачинена й містер і місіс Сауербері вечеряли в своїй маленькій вітальні, містер Сауербері, кілька разів поштиво глянувши на дружину, мовив:
— Голубонько…
Він хотів сказати ще щось, але місіс Сауербері зиркнула на нього так неприязно, що він затнувся.
— Ну, що? — грізно спитала місіс Сауербері.
— Нічого, голубонько, нічого! — відповів містер Сауербері.
— Ух, звірюка! — вигукнула місіс Сауербері.
— Аж ніяк, голубонько,^- покірно відмовив містер Сауербері. — Мені здалося, що ви не хочете слухати. Я хотів лише сказати…
— Ох, можеш не казати, — перебила місіс Сауербері. — Я — ніщо, порожнє місце; тож не кажи мені нічого. Мене не обходять твої таємниці.
Промовивши це, місіс Сауербері зайшлась істеричним сміхом, який не віщував нічого хорошого.
— Але ж, голубонько, — промимрив містер Сауербері, — я хочу спитати у вас поради.
— Поради? В мене? Ні, ні, — трагічно вигукнула місіс Сауербері. — Питай її в когось іншого!
Слідом за цим пролунав новий вибух істеричного сміху, який нагнав на містера Сауербері ще більшого страху. Так, жіноча істерика — це поширений і випробуваний засіб впливу на чоловіка, і дуже часто він дає бажані наслідки. І справді, містер Сауербері відразу почав благати, як найвищої ласки, дозволу сказати те, що місіс Сауербері сама жадала почути. Після короткої суперечки, яка тривала не більше сорока п'яти хвилин, ласкавий дозвіл було дано.