Вони підвелися і вийшли на вулицю. Ділова частина міста вже спорожнілау лише зрідка можна було побачити спізнілого перехожого, що йшов, насвистуючи, або нічний вагон конки, або яскраво освітлені вікна ще не зачиненого ресторану. Вони помалу простували по Вобеш-авеню, і Друе не переставав розважати Керрі, розповідаючи їй все, що знав цікавого про Чікаго. Він вів її під руку і, розповідаючи, міцно притискав її лікоть до себе. Час від часу, пустивши якийсь дотеп, він кидав погляд на дівчину, і тоді їхні очі зустрічались. Нарешті вони дійшли до її ганку, і Керрі піднялася на перший східець. Її голова була тепер на одному рівні з його головою. Він узяв її руку в свої і ніжно стиснув, пильно дивлячись на неї, а вона замислено задивилась удалину.
Десь у цей час Мінні міцно спала, втомлена неспокійними думками, що тривожили її весь вечір. Вона заснула в незручній позі, підібгавши під себе лікоть. Рука затерпла, і її почали мучити кошмари. Мінні снилося, що вона й Керрі опинилися десь поблизу старої копальні. їй видно було високу під’їзну колію і купи землі й вугілля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирали туди і бачили дивовижне вогке каміння там, у глибині, де стіни шахти повивала сутінь. Стара корзина спускатися в шахту висіла на потертому канаті.
— Давай спустимось, — каже Керрі.
— Ой, ні,— відповідає Мінні.
— Та ну ж бо, ходім, — наполягає Керрі.
Вона починає тягти до себе корзину, і от, незважаючи на всі протести Мінні, вона вже в корзині і починає спускатися,
— Керрі! — гукає Мінні.— Керрі, вернись! — Але Керрі вже внизу, темрява зовсім поглинула її.
Мінні поворушила рукою.
Таємнича місцевість раптом змінилась — тепер Мінні опинилася над якимсь незнайомим водним простором, — вона ще ніколи не бачила стільки води. Вони з Керрі стоять чи
то на якійсь дамбі, чи то па довгому мисі, Керрі — на самому кінці. Вони оглядаються довкола, і от вода починає затопляти те, на чому вони стоять. Міпні чує, як вода хлюпоче, набігаючи.
— Іди сюди, Керрі! — кличе Мінні, але Керрі пробирається ще далі. Вона відступає так далеко, що її і не докличешся тепер.
— Керрі! — гукає Мінні.— Керрі!
Але її власний голос долинає ніби звідкись здалеку, а темна вода заливає усе. Вона йде геть, сповнена жалю, ніби за якоюсь втратою. Її огортає такий смуток, як ніколи в житті.
Картини ще кілька разів змінювались; у стомленому мозку виникали дивні видива, що химерно перепліталися одне з одним. Останнє привиддя примусило її голосно скрикнути, бо вона побачила, як Керрі, що лізла на якусь скелю, раптом оступилася, пальці її розтулились і вона полетіла у прірву.
— Мінні! Що з тобою? Та прокинься ж! — говорив стурбований Гансон і термосив дружину за плече.
— Що… що таке? — питала Мінні спросоння.
— Прокинься, — відказав чоловік, — і повернися на другий бік. Ти балакаєш уві сні.
Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний і чемний, завітав у бар Фіцджералда і Моя.
— Привіт, Чарлі! — зустрів його Герствуд, визираючи з дверей свого кабінету.
Друе підійшов і заглянув до управителя бару, що повернувся за свій стіл.
— Коли знову їдете? — спитав Герствуд.
— Скоро вже, — відповів Друе.
— Цього разу я вас майже не бачив, — зауважив Герствуд.
— Так, я був дуже зайиятий, — відказав Друе.
Вони ще кілька хвилин розмовляли на загальні теми.
— А знаєте що, — промовив Друе так, ніби йому щось раптом спало на думку, — мені б хотілося якось увечері витягти вас звідси.
— Куди ж це? — здивувався Герствуд.
— До мене додому, звичайно, — усміхаючись, відповів Друе.
Герствуд глянув лукаво, і легенька усмішка промайнула на його губах. Він пильно подивився на Друе, а потім промовив тоном справжнього джентльмена:
— Спасибі, охоче прийду.
— Ми чудово пограємо в карти.
— Можна мені принести з собою пляшечку шампанського? — спитав Герствуд.
— Звичайно, — відповів Друе. — І я вас з кимсь познайомлю.
РОЗДІЛ IX
В світі умовностей. Зелене око заздрощів
Будинок на Північній стороні, поблизу Лінкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до дуже звичайного в той час типу будинків. Це була триповерхова кам’яниця, долішній поверх якої був трохи нижче рівня вулиці. Перед фасадом з великим еркером на другому поверсі зеленів газон футів двадцять п’ять завдовжки і десять завширшки. За домом був дворик із стайнею, обведений огорожами сусідніх садиб; там Герствуд тримав свого коня й екіпаж.
Будинок мав десять кімнат; в них мешкали сам Герствуд, його дружина Джулія, син — Джордж-молодший і дочка Джессіка. Проживала там ще служниця, раз у раз інша, бо догодити місіс Герствуд було не легко.
— Джордже, я вчора звільнила Мері,— цими словами нерідко починалася розмова за обіднім столом.
— Добре! — відповідав у таких випадках Герствуд, якому давно вже набридла ця злободенна тема.
Домашній затишок — це чарівна квітка, і немає в світі нічого ніжнішого, нічого делікатнішого, нічого, що, з дитинства оточуючи й живлячи людей, так міцно прищеплювало б їм стійкі моральні правила. Хто не зазнав цього благодійного впливу, той ніколи не зрозуміє, чому від певних звуків гарної музики на очі набігають сльози. Не збагне він ніколи і тих таємничих струн, що зв’язують докупи серця людей однієї нації, примушуючи їх битись, як одне серце.
У домівці Герствуда не панувала така атмосфера. Не почувалося тут тієї взаємної поваги і поблажливості, їоез яких домашнє вогнище — ніщо. Гарна обстава цілком задовольняла смак мешканців. Були тут м’які килими, розкішні крісла й дивани, рояль, мармурова статуя Венери невідомого скульптора і безліч бронзових статуеток, зібраних бозна-звідки, — їх звичайно великі меблеві фірми продають разом з іншими речами, запевняючи покупців, що все це необхідно мати в кожному «порядному» домі.
У їдальні височів буфет, заставлений блискучими графинами та іншим посудом і дрібничками з кришталю. Усе було розставлено дуже майстерно, адже Герствуд знався на цьому. Він вивчав цю справу не один рік у своєму барі і з великим задоволенням починав навчати цього мистецтва кожну нову «Мері», коли вона з’являлася в домі. Його ні в якім разі не можна було назвати балакучим. Навпаки, його поводження з усіма вдома відзначалося приємною стриманістю, що її прийнято вважати неодмінною властивістю джентльмена. Він не любив сперечатись, ніколи не втрачав терпіння і був трохи деспотичний. Чого він не міг виправити, на те переставав зважати і взагалі старався триматися далі від усього, що вважав неможливим.
Був час, коли Герствуд дуже любив свою дочку Джессіку; він тоді був молодший і ще не домігся такого успіху в справах. Але тепер, на сімнадцятому році життя, Джессіка почала виявляти все більшу стриманість і незалежність, і батьківська ніжність почала холонути. Джессіка вчилася в ліцеї, і її погляди на життя зробили б честь патриціанці. Вона любила гарні убрання і безперестанку вимагала все нових і нових. Вона мріяла про кохання і життя в розкошах. У школі вона познайомилася з дівчатами із дуже багатих родин; їхні батьки були власниками чи компаньйонами в великих підприємствах, і ці дівчата трималися так, як ли-чило панночкам з таких родин. Джессіка цікавилася тільки такими подругами — інші для неї не існували.
Молодшому Герствудові минуло дев’ятнадцять, і він уже займав добру посаду у великому агентстві по продажу нерухомого майна. Джордж нічого не давав на своє утримання; вважалося, що він складає гроші, щоб згодом вкласти їх у нерухоме майно. Він мав певні здібності і величезний гонор, а любов до розваг поки що не йшла на шкоду його службовим обов’язкам. Він приходив і йшов з дому, коли йому заманеться, зрідка казав матері кілька слів, розповідав якусь цікаву історію батькові, але здебільшого обмежувався загальними фразами. Він ні перед ким не виявляв своїх бажань. Та в домі ніхто особливо й не цікавився ними.
Місіс Герствуд належала до тих жінок, єдине прагнення яких полягає в тому, щоб усіх перевершувати, і які страждають, помічаючи, що іншим щастить у цьому більше, ніж їм. Вона дивилась на життя очима того вузького «вибраного» кола, до якого вона не належала, але мріяла, що колись належатиме. А втім, вона вже починала розуміти, що для неї це неможливо. Але для доньки своєї вона сподівалася на кращу долю, а через неї мріяла й сама зайняти трохи вище становище в суспільстві. Що ж до сина, то його майбутні успіхи, може, дадуть їй право пишатися тим, що вона виростила видатну людину. Та й у чоловіка справи йшли непогано, і вона сподівалася, що його комбінації з купівлею землі дадуть колись добрі наслідки. Ці його операції ще не досягли значних розмірів, але прибутки сім’я мала загалом пристойні, а становище Герствуда у Фіцджералда і Моя було міцне. Обидва власники бару були з ним у найкращих і зовсім не офіціальних стосунках.
Неважко уявити собі, яку сімейну атмосферу могли створити такі люди. Вона проявлялася в тисячі незначних розмов, дуже схожих одна на одну.
— Я завтра їду у Фокс-Лейк, — якось у п’ятницю заявив Джордж-молодший за обідом.
— А що там має бути? — поцікавилась місіс Герствуд.
— Едді Фарві купив нову парову яхту і запрошує мене прокататись.
— Скільки він заплатив за неї? — розпитувала далі мати.
— О, понад дві тисячі доларів! Він запевняє, що яхта як лялечка.
— Старий Фарві, мабуть, добре наживається, — зауважив Герствуд.
— Певна річ! Джек розповідав мені, що вони тепер експортують свій товар у Австралію, а на тому тижні відправили велику партію у Кейптаун.
— Подумати тільки! — вигукнула місіс Герствуд. — А чотири роки тому вони тримали крамничку в підвалі на Медісон-стріт.
— Джек мені казав, що навесні вони мають будувати на Робі-стріт шестиповерховий дім.
— Подумати тільки! — докинула і Джессіка.
Саме в цей день Герствуд збирався піти з дому раніше, ніж звичайно.
— Ну, я пішов, у мене є справи в місті,— сказав він, встаючи з-за столу.
— А ми підемо в понеділок у театр Мак-Вікера? — спитала місіс Герствуд, не підводячись.
— Авжеж, — байдужим тоном промовив він.
Обід тривав, а Герствуд піднявся нагору, щоб узяти капелюх і пальто. Потім грюкнули надвірні двері.
— Це, мабуть, тато вже пішов, — сказала Джессіка.
Шкільні новини цієї дівчини мали особливий характер.
— У нас в ліцеї готується вистава, — повідомила вона одного разу, — і я теж братиму в ній участь. /
— Справді? — обізвалася мати.
— Так, і мені потрібна для цієї вистави нова сукня,
У виставі візьмуть участь найвродливіші дівчата школи. Міс Палмер гратиме Порцію.
— Невже? — знову сказала мати.
— І знов запросили оту Марту Грізволд. Вона думає, ніби вмів грати!
— Її сім’я, здається, не з заможних? — підхопила місіс Герствуд. — У них же нічогісінько немає, правда?
— Авжеж, — підтвердила Джессіка, — вони вбогі, як церковні миші!
Вона дуже обережно вибирала собі друзів з-поміж юнаків, приваблених її красою.
— Уяви собі,— сказала вона матері якось увечері,— отой Горберт Крейн наважився лізти до мене зі своєю дружбою!
— А хто він такий, серденько? — запитала місіс Герствуд.
— Цілковита нікчемність! — відповіла Джессіка, надуваючи губки. — Просто собі студент. А за душею — нічогісінько!
Інша річ, коли молодий Блайфорд, син мильного фабриканта, пішов провести її додому. Місіс Герствуд на той час сиділа з книжкою нагорі в кріелі-гойдалці і випадково визирнула з вікна/
— Хто це був з тобою? — запитала вона, коли Джессіка ввійшла в кімнату.
— Це містер Блайфорд, мамо, — відповіла дочка.
— Та невже?
— Так, і він запрошує мене погуляти з ним у парку, — додала Джессіка, трохи розчервонівшись від швидкого бігу по сходах.
— Добре, серденько, йди, але ненадовго, — дозволила мати.
Вона з цікавістю ще раз визирнула з вікна, щоб подивитись, як вони йдуть удвох, — це було приємне видовище, надзвичайно приємне.
У такій атмосфері Герствуд жив із року в рік, не замислюючись над усім цим. Це в його натурі було почувати потяг до чогось кращого, якщо це краще не стояло прямо перед очима кричущим контрастом. Він, так би мовити, давав і діставав, що належало. Часом його дратували прояви егоїстичної байдужості, але, з другого боку, він з утіхою дивився на пишні туалети дружини й дочки, які, на його думку, підносили його гідність і становище в суспільстві. По суті, він жив життям бару, в якому служив. Там він проводив більшу частину свого часу. Повернувшись увечері додому, він потрапляв у приємну обставу. Страви, за незначними ви-цятками, були цілком пристойні,— такі, які може зготувати звичайна куховарка. Його до певної міри цікавило те, що розповідали за обідом син і дочка, а вони завжди мали елегантний вигляд. Пихата місіс Герствуд була завжди пишно вбрана, але, на думку Герствуда, це було куди краще, ніж одягатись нечепурно. Ні про яку любов між чоловіком і жінкою вже не могло бути й мови, але не було й особливого незадоволення. В поглядах місіс Герствуд не було нічого незвичайного, до того ж вони так мало розмовляли одне з одним, що в них ні в чому не могло виникнути незгоди. Як то кажуть, у неї були свої погляди, а в нього свої. Інколи він зустрічав на своєму шляху жінку, молоду, жваву й дотепну, що була йому більше до вподоби, ніж його дружина. Однак тимчасове незадоволення, викликане такими враженнями, врівноважувалося свідомістю свого становища в суспільстві і властивою Герствудові розсудливістю. Він розумів, що ускладнення в сімейному житті могли б відбитися на його службовому становищі. Власники бару не потерпіли б скандалу. Займаючи таке становище, людина повинна мати поважні манери, незаплямовану репутацію і порядну домівку. Ось чому Герствуд був надзвичайно обережний у всіх своїх вчинках і в публічних місцях з’являвся вечорами чи в неділю завжди з дружиною, а часом і з дітьми. Він їздив з сім’єю на місцеві курорти або у штат Вісконсін, недалеко від Чікаго, і проводив там кілька нудних, церемонних днів, відвідуючи ті місця, які належало, і роблячи те, що належало. Він знав, що це необхідно.
Коли хтось із його численних знайомих, людей із достатт ком, бувало, вскочить у якусь халепу, Герствуд тільки хитав головою. Про такі речі й говорити не слід! Якщо ж про це заходила розмова серед людей, що вважалися його близькими друзями, він гостро засуджував таку поведінку.
— Нехай би робив, що хотів, який чоловік цього не робить, але ж як він міг бути такий необережний? Ніколи не можна забувати про обережність!
І він нітрохи не співчував тому, хто попався на гарячому.
Саме з цих міркувань Герствуд був уважний до дружини і скрізь водив її з собою. Це було, звичайно, дуже нудно, але він потішав себе тим, що зустрічається в цей час із знайомими і має всі ті розваги, яким її присутність не може перешкодити. Часом він з великою цікавістю спостерігав свою дружину, — вона була ще досить приваблива, і чоловіки звертали на неї увагу. Вона була марнославна, любила товариство і лестощі, і Герствуд добре розумів, що при тих стосунках, які між ними існували, всі ці якості легко можуть довести її до біди. Він не дуже довіряв жінкам, а в своїй дружині ніколи не вбачав таких чеснот, що могли б викликати в ньому довіру й пошану до неї. Ще поки вона палко його кохала, можна було їй довіряти, але тепер, коли цей ланцюг порвався, — мало що могло статися!
За останній рік чи два витрати сім’ї дуже зросли. Джессіка раз у раз вимагала нових туалетів, а місіс Герствуд, не бажаючи відставати від дочки, теж частенько підновляла свій гардероб. Герствуд довгий час нічого не казав, але одного разу не витримав.
— Джессіці треба справити цього місяця нову сукню, — сказала місіс Герствуд якось уранці.
Герствуд в цей час стояв перед дзеркалом і одягав один із своїх незрівнянних жилетів.
— Якщо не помиляюся, їй щойно справили якусь обнову, — зауважив він.