Друе всміхнувсь.
— Якщо вони дістануться вашому чоловікові, він вам скаже, добре це чи недобре.
Друе голосно зареготав.
У тоні Герствуда. було стільки доброзичливості, а жарти його були такі нелукаві, що й Керрі мимоволі засміялась.
— Коли ви їдете знов? — спитав Герствуд у Друе.
— У середу.
— Не легко вам, мабуть, з таким чоловіком, який завжди десь мандрує,— мовив Герствуд до Керрі.
— На цей раз вона поїде зі мною, — сказав Друе.
— В такому разі до від’їзду ви повинні побувати зі мною в театрі.
— Чудово, — згодився Друе. — Що ти скажеш, Керрі?
— Я б охоче пішла, — відповіла вона.
Герствуд зробив усе можливе, щоб Керрі виграла. Він
радів з її успіху, ще і ще перелічував її виграш, нарешті зібрав гроші і поклав їх в її простягнену руку. Після легкої вечері з вином, яке він приніс, Герствуд делікатно попрощався.
— Пам’ятайте ж, — промовив він, звертаючись спершу до Керрі, а потім переводячи погляд на Друе, — о пів на восьму ви повинні бути напоготові: я заїду за вами.
Вони провели його до дверей, де чекав екіпаж, привітно світячись у темряві двома червоними вогниками.
— Майте на увазі,— дружнім тоном звернувся він до Друе, — що коли ви поїдете куди-небудь, а ваша дружина залишиться, ви повинні дозволити мені розважити її трохи, щоб вона не так сумувала на самоті.
— Гаразд, — відповів Друе, дуже задоволений такою уважністю приятеля.
— Ви дуже ласкаві,— мовила Керрі.
— Та що ви! — відказав Герствуд. — Ваш чоловік, сподіваюсь, зробив би для мене те ж саме.
Він усміхнувся і став спускатися сходами.
На Керрі він справив дуже сильне враження. Вона ще ніколи не зустрічала такої чарівної людини. Друе теж був задоволений.
— Такий милий чоловік, — сказав він, коли вони повернулися до своєї затишної вітальні.— І який же добрий друг!
— З усього видно, — погодилась Керрі.
РОЗДІЛ XI
Спокусливий блиск, Почуття насторожі
Керрі належала до здібних учениць долі, і особливо легко вона засвоювала все, що стосувалося зовнішніх форм життя. Побачивши якусь річ, вона одразу питала себе, чи буде їй ця річ до лиця — що, до речі, не свідчить ні про витонченість почуттів, ні про високий розум. Такі міркування не хвилюють справжню мудрість, не турбують вони й людей иа найнижчому ступені розумового розвитку. До Керрі гарне вбрання промовляло вельми переконливо, улесливо, мов єзуїт. І вона вельми прихильно слухала цей голос — голос так званих неживих речей. Хто зміг би перекласти на нашу мову промовистість дорогоцінного каміння?
«Люба моя, — говорив мереживний комірець, куплений у «Партріджа», — ти поглянь тільки, як я тобі личу! Не відмовляйся ж від мене».
«Ах, які гарненькі ніжки, — говорила шкіра м’яких нових черевиків, — і як я їх чудово облягаю. Жаль буде, якщо вони мене не матимуть».
Коли вона брала ці речі в руки чи одягала на себе, вона могла без упину думати про те, що від них слід відмовитись, і мучитись, згадуючи, якою ціною їх здобуто. А далі починала гнати від себе ці гнітючі думки, бо не в силі була відмовитись від тих речей. Марно волало її сумління: «Одягни свою стару сукню і зношені черевики». Вона змогла б, мабуть, перемогти страх голоду і повернутися до старого життя, Сумління допомогло б їй подолати і думки про тяжку працю, про нудне, убоге існування і нестатки. Але зіпсувати свою зовнішність? Одягти убоге й старе убрання? Ніколи в світі!
Друе, з свого боку, зміцнював подібні думки Керрі, ослаблюючи її опір різним спокусам. А це так легко, коли висловлені кимсь погляди збігаються з нашими бажаннями! Друе з властивою йому щиросердістю не переставав милуватись її вродою; він дивився на неї з захопленням, і вона брала усе за чисту правду. Вона не була досвідчена кокетка, але дуже швидко опановувала це мистецтво. Друе мав звичку, характерну для людей його типу, придивлятися на вулиці до ошатно вбраних і вродливих жінок, кидаючи раз у раз різні зауваженя. Він зовсім по-жіночому любив гарне вбрання і тому міг бути добрим суддею — якщо не розуму жінки, то принаймні її одягу. Він придивлявся до того, як елегантні дами ступають своїми ніжками, як тримають підборіддя, як граціозно вигинають стан. Знадливе, легеньке похитування жіночих стегон розпалювало Друе, неначе п’яницю — іскристий струмінь доброго вина. Він обертався і проводжав поглядом прекрасне видіння, аж тремтячи від захвату, якого з дитячою безпосередністю не міг приховати. Він захоплювався в жінках тим, чим вони й самі захоплюються в собі — грацією. Перед олтарем грації він схиляв коліна разом з ними, як палко віруючий.
— Ти звернула увагу на жінку, яка тільки що пройшла? — спитав він Керрі під час їхньої першої спільної прогулянки. — Правда, гарна хода?
Керрі оглянулась і теж оцінила граціозну ходу, на яку він звернув увагу.
—. Так, справді,— охоче погодилась вона, і в неї промайнула думка, що, можливо, вона сама не може цим похвалитись. Якщо це так гарно, треба буде придивитись краще. В неї виникло інстинктивне бажання перейняту таку ходу. Певна річ, вона зуміє!
Коли увагу такої жінки, як Керрі, раз у раз на щось звертають, раз у раз чимсь захоплюються, вона робить логічні висновки і діє відповідно до них. Друе бракувало такту, і він не розумів, що значно краще було б переконати її, ніби вона змагається сама з собою, а не з іншими жінками, які нібито кращі від неї. Друе не поводився б так з дозрілі-шою і досвідченішою жінкою, але Керрі він вважав за наївне дівчатко. Менш розумний, ніж вона, він не розумів її вразливості і завдавав їй ран, без упину її повчаючи. А тим часом захоплення його своєю ученицею й жертвою дедалі зростало, і тому така його поведінка була дуже нерозважна.
Керрі сприймала науку охоче. Вона бачила, що саме подобається Друе, і невиразно усвідомлювала його слабості. Мужчина багато втрачає в очах жінки, коли так щедро виявляє своє захоплення іншими. Жінка вважає, що на світі існує один-єдиний об’єкт, вартий найвищої похвали, — вона сама. Щоб мати успіх у багатьох жінок, мужчина повинен цілком віддаватися кожній.
У власній квартирі Керрі теж бачила багато повчального.
В тому самому домі мешкав адміністратор театру «Стандарт», містер Френк А. Гейл, з дружиною, гарненькою чорнявою дамою років тридцяти п’яти. Вони належали до людей, яких багато в сучасній Америці, що живуть пристойно, але проживають усе до останнього цента. Гейл одержував сорок п’ять доларів на тиждень. Його дружина, ще дуже приваблива жінка, бажаючи завжди залишатись молодою, не визнавала ні господарських турбот, ні мороки з вихованням дітей. Як і Друе з Керрі, це подружжя займало три кімнати, якраз над ними.
Скоро місіс Гейл познайомилася з Керрі, і вони почали разом ходити на прогулянки. Довгий час у Керрі не було іншого товариства, і тому вона мимоволі дивилася на світ крізь призму балачок цієї дами. Всілякі банальні фрази, вихваляння багатства, прописна мораль — усе, чим був набитий пасивний мозок цієї жінки, виливалося на Керрі і на деякий час зовсім сплутало її думки.
З другого боку, власні почуття Керрі протистояли цим впливам. їй, безперечно, було властиве безустанне поривання до чогось кращого. В цей бік схиляли її усі ті враження, які промовляли до її серця.
У кімнатах по той бік коридора жила молода дівчина з матір’ю, що прибули з Івенсвіла, у штаті Індіана. Це були дружина і дочка скарбника залізничної компанії. Дочка приїхала в Чікаго, щоб брати уроки музики, а мати її супроводжувала.
Керрі не була з ними знайома, але часто зустрічала дівчину, коли вона виходила й поверталася додому. Кілька разів Керрі бачила її у вітальні за фортепіано і частенько чула її гру. Ця молоденька дівчина вбиралася дуже пишно, і на її білих пальцях, коли вона грала, виблискували перспі.
Музика глибоко хвилювала Керрі. Її нерви відгукувались на певні мелодії, подібно до того, як певні струни арфи вібрують, коли ударяють по відповідних клавішах рояля. У чутливій від природи душі Керрі певні журливі ноти будили невиразні думи. Вони породжували тугу за тим, чого вона була позбавлена. Одну коротеньку п’єсу молода піаністка виконувала особливо зворушливо й ніжно. Ця мелодія долинула до Керрі крізь розчинені двері вітальні. Це було в ту пору між присмерком і ніччю, коли для людей, нічим не зайнятих, які не знайшли свого місця в житті, все довкола повиває смуток. Думка мандрує по далеких світах і повертається, обтяжена спогадами про згаслі, навіки розвіяні радощі. Керрі сиділа біля вікна і дивилася в далечінь. Друе пішов з дому ще о десятій годині ранку. Керрі пішла прогулятися, потім спробувала розважитись читанням роману Верти М. Клей[2] якого їй залишив Друе, але книжка їй не дуже сподобалась. Потім вона переодяглася у вечірню сукню і от тепер сиділа й дивилась на парк, сумна й пригнічена, цілою істотою прагнучи руху, життя, нових вражень. Думки її все снувалися навколо її нового становища, і раптом знизу долинула музика, домішуючись до її дум і підкоряючи її своїй владі. їй пригадалося колишнє життя, усі минулі радощі і горе, і з цими спогадами прийшло хвилинне каяття.
У такому настрої застав її Друе, що приніс із собою зовсім іншу атмосферу. Вже звечоріло, але Керрі не засвітила лампи. У каміні теж ледве жевріло.
— Де ти, Кед? — покликав він її пестливим ім'ям, яке сам для неї придумав.
— Я тут, — озвалась вона.
В її голосі бриніла туга, але Друе нездатний був це відчути. Йому бракувало тонкого почуття, бракувало поетичності, щоб обережно наблизитись до жінки і потішити її в цьому меланхолійному настрої. Замість цього він чиркнув сірником і запалив газ.
— Еге-ге! — вигукнув він. — Та ти, либонь, плакала?
На очах її ще блищали непрохані сльози.
— Фе, — промовив він, — це нікуди не годиться.
І він схопив її за руку, думаючи, з властивим йому добродушним егоїзмом, що причиною її смутку могла бути тільки його відсутність.
— Ну годі вже, годі,— вів він далі,— все буде добре. Давай краще повальсуємо трохи під оцю музику.
Він не міг би вигадати нічого недоречнішого. Керрі зрозуміла, що він нездатний їй співчувати. Вона не могла б ясно висловити, в чому саме полягає його вада, в чому він і вона відмінні, але почувала це цілою істотою. То була його перша серйозна помилка.
Друе вихваляв граціозність юної піаністки, яку вони часто зустрічали ввечері разом з її матір’ю, і Керрі почала уважно вивчати манери жінок, які трималися з почуттям власної гідності. Вона дивилася в дзеркало і надимала губки, злегка відкидаючи голівку, як це робила скарбникова дочка. Вона навчилася легким, плавним рухом підбирати спідницю — адже Друе стільки разів звертав її увагу на цей рух у сусідки і в багатьох інших жінок, а Керрі була з природи перейнятлива. Вона почала засвоювати всі оті дрібні гримаски й рухи, які властиві кожній гарненькій кокетливій жінці. Коротше кажучи, її уявлення про гарні манери значно поширилося, а слідом за тим змінилась і її зовнішність. Керрі стала жінкою з тонким смаком.
Друе це зауважив. Помітив він і новий бант у її косах, і те, що вона одного ранку по-новому уклала свої локони.
— Тобі так дуже до лиця, Кед, — сказав він.
— Справді? — зраділа вона. І того ж дня почала випробовувати й інші свої досягнення.
Вона вже не так важко ступала, наслідуючи легку ходу скарбникової дочки. Важко навіть сказати, який великий вплив мала на Керрі присутність у домі цієї панночки. У всякім разі, коли Герствуд уперше з’явився тут, він побачив молоду жінку, зовсім відмінну від тієї Керрі, з якою познайомився свого часу Друе. Вона навчилась прибиратися до лиця, покращали і її манери. У великих очах цього вродливого, граціозного створіння, ще не впевненого в собі, а тому такого несміливого, було щось дитяче, що одразу заполонило цього церемонного, добропристойного позера. Одвічна привабливість свіжості для того, хто вже в’яне! Він ще не зовсім втратив здатність відчувати чари квітучої, незіпсова-ної юності, і тепер це відчуття спалахнуло в ньому з новою силою. Він дивився в її вродливе личко і почував, що воно випромінює лагідне тепло юності. У великих, ясних очах Керрі його скептичний розум не міг відшукати ані сліду лукавства. Трошечки гонору, якби він і міг його помітити, навіть привабило б його, як щось зворушливе.
«Цікаво знати, — думав він, їдучи додому в своєму екіпажі,— як це Друе пощастило здобути її?»
Він з першого погляду збагнув, що Керрі здатна до більш витончених почуттів, ніж Друе.
Екіпаж котився між двох рядів газових ліхтарів, що зникали в далині. Герствуд сидів, поклавши на коліна руки в бездоганних рукавичках. Перед його очима ще була освітлена кімната і обличчя Керрі. Він не переставав думати про її чарівність і юну вроду.
«Треба буде послати їй квітів, — подумав він. — Друе не розсердиться».
Він ні на мить не таїв од себе, що вона його приваблює. Право першості Друе його нітрохи не турбувало. Тонке павутиння думок безладно снувалося в його голові, і він сподівався, що колись воно зачепиться і закріпиться десь. Він не міг знати, не міг передбачити, до чого це призведе.
За кілька тижнів Друе, що не припиняв своїх мандрів, повертаючись із короткої поїздки в штат Омаха, зустрівся з однією із своїх колишніх знайомих, пишно вбраною дамою. Спочатку він мав намір поспішити на Огден-сквер, щоб зробити приємну несподіванку Керрі, але скоро передумав під впливом цієї зустрічі і розпочатої цікавої розмови.
— Давайте пообідаємо разом, — запропонував він своїй співрозмовниці, анітрошечки не турбуючись про те, що хтось може випадково побачити його.
— Дуже радо, — відповіла та.
Вони пішли в один з кращих ресторанів, щоб там побалакати на дозвіллі. Зустрілися вони о п’ятій годині, а о пів на восьму ще сиділи за обідом.
Друе саме закінчував оповідати якусь пригоду, і обличчя його сяяло усмішкою, коли його очі раптом зустрілися з поглядом Герствуда. Цей останній саме ввійшов в ресторан з кількома друзями і, побачивши Друе з якоюсь жінкою — зовсім не Керрі,— зробив відповідні висновки.
«Ач, який гульвіса! — подумав він і з щирим співчуттям до Керрі додав у думці: — Даремно він так кривдить бідно дівчатко!»
Коли Друе зустрівся поглядом з Герствудом, в його голові заметалися неспокійні думки. Правда, він був ще далекий від будь-яких лихих передчуттів, аж поки не побачив, що Герствуд удає, ніби не помічає його. Тоді він почав догадуватись, що той думає. Він згадав про Керрі і про те, що вони знайомі. Чорт забирай, треба буде це все пояснити Герст-вудові, щоб він не подумав, що тут є щось більше, ніж випадкова півгодинна зустріч з давньою приятелькою.
Друе вперше так занепокоївся. Він не уявляв собі, до чого може призвести це етичне ускладнення. Герствуд сміятиметься з нього, назве вітрогоном. Ну що ж, він посміється разом з Герствудом. Керрі про це ніколи не дізнається, так само як і дама, з якою він зараз сидить. А проте Друе не міг звільнитися від почуття, що щось не гаразд, що все це кидає на нього якусь тінь, хоч він ні в чому не винний. Він спохмурнів, швиденько закінчив обід і, посадивши свою знайому в екіпаж, поїхав додому.
«Він мені нічого не розповів про свій новий роман, — міркував Герствуд. — Він гадає, що я вірю, ніби він кохає свою дівчинку».
«Він не має ніяких підстав вважати, ніби я якийсь гуль-тяй, після того як я його познайомив з Керрі», — міркував Друе.
— А я вас бачив! — весело зауважив Герствуд, коли Друе через деякий час завітав до його розкішного бару, без якого не міг обійтися. І він повчально, зовсім по-батьківськи, підняв палець угору.
— Та це просто одна давня знайома, з якою я випадково зустрівся по дорозі з вокзалу! — поквапився пояснити Друе. — Вона колись була справжня красуня.
— Ще й досі трохи подобається, га? — промовив Герствуд ніби жартома.
— Та ні! — заперечив Друе. — Я просто ніяк не міг від неї відкараскатись.
— Надовго приїхали? — спитав Герствуд.
— Лише на кілька днів.
— Ви обов’язково повинні захопити з собою вашу дівчинку і пообідати зі мною, — сказав Герствуд. — Бо ви її, здається, тримаєте під замком. Я візьму ложу на Джо Джефферсона.
— Добре, — відповів комівояжер. — Я й на думці не маю її замикати!
Герствуд був дуже задоволений. Він не вірив, що Друе щиро кохає Керрі. Він заздрив йому, і в погляді, яким він дивився на добре вдягненого, веселого торговельного агента, що завжди йому так подобався, тепер прозирало ревниве почуття суперника. Він почав причепливо оцінювати розум Друе і його привабливість як мужчини, намагався відшукати його слабкі місця. Хоч би якої доброї думки був він про цього молодика, він трошки зневажав його як коханця. Такого не важко буде подолати! Та досить було б натякнути
Керрі на таку пригоду, як в цей четвер, і все було б скінчено! Він не переставав думати про це, уже мало не тріумфуючи, а Друе слухав його сміх і балачки і нічогісінько не помічав. Він не вмів розбиратися в настроях і читати в погляді такої людини, як Герствуд. І Друе з усмішкою прийняв запрошення, тим часом як його приятель стежив за ним поглядом яструба.
А героїня цієї заплутаної комедії ні про кого з них і ке думала в цю мить. Вона силкувалася впорядкувати свої думки й почуття, збурені новими умовами, в які вона потрапила, і їй, здавалось, не загрожували ніякі страждання через Друе чи Герствуда.