— Джордж чудова людина! — мовив Друе, дуже задоволений, що приятель такий уважний до нього. — Ну гаразд, ходім обідати!
Коли Друе пішов, Герствуд одразу ж написав Керрі:
«Серденько, я сказав йому, що бачився з Вами, коли його не було в місті. Я не казав, скільки разів я заходив, та він, мабуть, думає, що тільки один раз. Дайте мені знати про все, що Ви йому казали. Пошліть відповідь з посильним, тільки-но одержите цього листа. Я мушу Вас бачити, кохана! Напишіть, чи можете Ви зустрітися зі мною в середу о другій годині на розі Джексон-стріт і Трупп-стріт. Мені треба поговорити з Вами до того, як ми зустрінемось у театрі».
Керрі одержала цього листа на поштамті Західної сторони, коли зайшла туди у вівторок уранці. Вона одразу ж відповіла.
«Я сказала, що ви приходили двічі,— писала вона. — Мені здається, що він не розсердився. Постараюсь бути на розі Трупп-стріт, якщо мені ніщо не перешкодить. Я, мабуть, стаю дуже поганою жінкою. Я знаю, що мої вчинки варті догани».
Зустрівшися з Керрі на умовленому місці, Герствуд поквапився розвіяти її сумніви.
— Не мучте себе, моє серденько, — сказав він. — Коли він знову поїде, ми щось придумаємо. Влаштуємо все так, щоб вам не доводилось нікого обманювати.
Керрі вирішила, що Герствуд зараз же одружиться з нею, хоч він і не каже цього прямо. Вона одразу повеселіла й стала міркувати, як перебути час до від’їзду Друе.
— Не виявляйте до мене більшої прихильності, ніж досі,— порадив Герствуд, маючи на увазі зустріч у театрі.
— Тоді не дивіться на мене так пильно, — відповіла Керрі, яка вже спізнала на собі силу його погляду.
— Не буду, — і він стиснув їй на прощапня руку і вп’явся в неї одним з цих заборонених поглядів.
— Ну от! — вигукнула Керрі і жартівливо насварилася на нього пальцем.
— Вистава ще не почалася! — відповів він.
Сповнений ніжності і хвилювання, він довго дивився їй услід. Її молодість і врода п’янили його дужче, ніж вино.
У театрі все складалося на користь Герствуда. Якщо він і раніше подобався Керрі, то тепер здавався їй безмірно привабливішим. Його чари мали над нею непереможну силу. Керрі милувалася кожним його рухом. Вона майже забула про бідного Друе, який говорив без угаву, так ніби він був господарем становища.
Герствуд був надто розумний, щоб хоч чимось зрадити зміну в їхніх взаєминах. Він був іще уважніший, ніж звичайно, до свого давнього приятеля, і не старався показати його в смішному світлі, що він, як щасливий суперник, легко міг би зробити в присутності коханої. Він розумів, що веде нечесну гру, і не хотів іще принижувати себе негідним глузуванням.
Тільки один момент у п’єсі несподівано створив смішну ситуацію, але Друе сам був цілком винний у тому.
На сцені дружина за чоловікової відсутності слухала лукаві умовляння зальотника.
— Так йому й треба, — заявив Друе, хоч грішниця й спокутувала ревно свою провину. — Я анітрошечкц не співчуваю чоловікові, який може бути таким йолопом.
— У таких випадках важко судити, — зауважив Герствуд делікатно, — він, мабуть, вважав, що його дружина всім задоволена.
— Ну, знаєте, чоловікові слід бути уважнішим до дружини, коли він хоче зберегти її!
Вони вийшли з вестибюля і протискувалися крізь натовп перед головним входом.
— Пане, — почув раптом Герствуд якийсь голос, — не пожалійте убогому на нічліг!
Герствуд у цю мить щось із запалом розповідав Керрі.
— їй-богу, пане, я не маю де спати!
Прохач, чоловік років тридцяти, з виснаженим обличчям, був живим втіленням злиднів і горя. Друе перший помітив його і, щиро жаліючи бідолаху, простяг йому десятицентову монету. Герствуд ледве звернув увагу на цю пригоду, а Керрі швидко забула її.
РОЗДІЛ XV
Старе ярмо гнітить. Чари молодощів
ІЦо більше зростало кохання Герствуда до Керрі, то. менше він цікавився своїм власним домом. До всього, що стосувалось його сім’ї, він ставився дуже недбало. Сидячи за сніданком з дружиною й дітьми, він поринав у свої мрії, надто далекі від їхніх інтересів. Він читав газету, яка здавалася тим цікавішою, чим пустіші розмови вели його син
і дочка. Що ж до дружини, то його відділяв від неї ПОТІК ХОт лодної байдужості.
Тепер, коли в його житті з’явилася Керрі, яким воно зпо-ву було чудесним! Як приємно стало виходити ввечері з дому! У сірому присмерку вуличні ліхтарі, здавалось, весело підморгували йому. Він знову переяшвав те майже забуте почуття, що прискорює кроки закоханого. На свій елегантний костюм він дивився тепер очима Керрі — а. її очі ’були такі юні!
Коли, захопившись такими думками, він раптом чув голос дружини, коли наполегливі вимоги подружнього життя повертали його з царства мрій до осоружної дійсності, як це дратувало! Ланцюг, що сковував його, нагадував про себе.
— Джордже, — мовила якось місіс Герствуд таким тоном, що він уже знав з багаторічного досвіду: зараз у нього чогось проситимуть, — Джордже, нам хотілося б мати сезонний квиток на перегони.
— Невже ви збираєтесь ходити туди щоразу? — запитав він, уже починаючи дратуватись.
— Авжеж, — відповіла дружина.
Перегони, про які йшла мова, мали незабаром розпочатися у Вашікгтонському парку, на Південній стороні. Це була одна з улюблених світських розваг у тих колах, де іге дуже підкреслювали свою побожність і консерватизм. Місіс Герствуд ще ніколи не вимагала сезонного квитка, але цього року певні міркування підказали їй думку, що вона повинна мати там власну ложу. По-перше, її сусіди, містер і місіс Рамсі, що забагатіли на торгівлі вугіллям, завели собі ложу на перегонах. По-друге, домашній лікар місіс Герствуд, доктор Біл, джентльмен, що захоплювався кіньми і тоталізатором, розповів їй про свій намір вивести на змагання дворічного коня. По-третє, треба було, вивозити в світ Джессіку, яка вже стала на порі і розквітла, — мати сподівалася знайти їй заможного чоловіка. Не останнє місце серед цих міркувань займало і бажання самій бувати на людях і пишатися дорогими уборами перед своїми друзями й знайомими.
Кілька хвилин Герствуд обмірковував цю вимогу, нічого не відповідаючи. Вони сиділи у вітальні на другому поверсі, чекаючи вечері. Це було того самого дня, коли він домовився піти у театр з Керрі і Друе, і йому довелося зайти додому, щоб передягнутись.
— Невже не можна обійтися разовими квитками? — спитав він, не наважуючись відповісти різкіше.
— Ні,— відповіла вона нетерпляче.
— У всякім разі,— сказав Герствуд, ображений її тоном, — нема чого лютувати. Я тільки спитав тебе.
— Я зовсім не лютую, — відрубала вона. — Я тільки прошу взяти мені сезонний квиток.
— А я тобі скажу, — відповів він, пильно поглянувши на неї,— що це не так легко. Я зовсім не певний, що директор іподрому погодиться дати мені сезонний квиток.
Він встиг уже перебрати в думці усіх своїх друзів серед іподромних орударів.
— Ти міг би й купити квиток! — вигукнула вона ще гостріше.
— Тобі легко казати! Сімейний сезонний квиток коштує сто п’ятдесят доларів.
— Я не збираюся з тобою сперечатись, — відповіла вона рішуче. — Мені потрібен квиток, от і все.
Вона підвелася, розлючена, і вийшла з кімнати.
— Та добре вже, матимеш свій квиток! — сказав він їй вслід похмуро, хоч і стишуючи голос.
Як це часто бувало, за столом того вечора бракувало одного члена сім’ї.
На ранок він значно охолонув, і квиток було вчасно куплено, хоч це вже не врятувало становища. Він охоче віддавав сім’ї чималу частку свого заробітку, але не любив, щоб його примушували до витрат, які він вважав зайвими.
— Знаєш, мамо, — сказала одного разу Джессіка, — Спенсери готуються до від’їзду.
— Он як! Куди ж це вони їдуть?
— До Європи, — відповіла Джессіка. — Я вчора зустріла Джорджіну, і вона мені сказала. Уявляєш собі, як вона тепер запишалася?
— А коли води їдуть, вона не казала?
— Здається, в понеділок. Про це знову буде в газеті — як завжди!
— Не журися! — потішила її місіс Герствуд. — Ми теж коли-небудь там побуваємо.
Герствуд повільно звів очі від газети, але нічого не сказав.
— «Ми вирушаємо з Нью-Йорка в Ліверпуль, — вела далі Джессіка, перекривлюючи свою подругу, — більшу частину літнього сезону гадаємо провести у Франції…» Така пихата нікчема! Велике діло Європа!
— Мабуть, велике, коли ти їй так заздриш, — докинув Герствуд. Йому прикро було слухати те, що сказала його дочка.
— Не журися, серденько! — потішала її мати.
— Джордж уже поїхав? — спитала іншим разом Джессіка, звертаючись до матері, і таким чином Герствуд вперше дізнався про від’їзд сина.
— А куди Джордж поїхав? — спитав він у свою чергу.
Досі ще не бувало, щоб хтось із членів сім’ї поїхав кудись без його відома.
— До Уїтона, — відповіла Джессіка, не помічаючи, що батькові це неприємно.
— А що там таке має бути? — спитав він знову, в душі роздратований і прикро вражений тим, що йому доводиться ще й випитувати,
— Тенісний матч, — відповіла Джессіка,
— Він мені нічого про це не казав, — пробурмотів Герствуд, насилу стримуючи досаду.
— Та він, мабуть* просто забув! — вигукнула примирливим тоном місіс Герствуд.
У минулому Герствуд користувався у своїй сім’ї великим авторитетом; діти почували до нього глибоку пошану, до якої домішувалося почуття вдячності. Він сам заохочував дочку до фамільярності, яка до певної міри ще й досі збереглася між ними. Та, незважаючи на дещо вільне поводження, дочка завжди виявляла до нього належну повагу. Але чого бракувало у їхніх стосунках, то це справжньої ніжності; а тепер він переконувався, що дедалі більше віддаляється від них обох, що вони не вважають за потрібне ділитися з ним своїми справами. Часом він бачився з ними за столом, часом їх не було. Він випадково дізнавався дещо про їхнє життя, а дуже часто не знав нічого. Іноді він зовсім не розумів, про що вони говорять, — про те, що вже сталося чи готувалося за його відсутності. Особливо прикро було догадуватись, що в домі відбувалося чимало такого, про що він не мав ані найменшого уявлення. Джессіка по^ чинала вже приходити до переконання, що її справи нікого не обходять. Джордж Герствуд-молодший тримався з підкресленою незалежністю, ніби зовсім дорослий мужчина, який може робити все, що хоче. Герствуд помічав усе це із сумом, бо він звик, щоб на нього зважали, — невже ж він так і допустить, що його авторитет зійде нанівець? Найгірше було те, що така ж байдужість і незалежність все помітніше розвивалась і в його дружини. Він бачив це все — і мовчки сплачував рахунки.
Він потішав себе думкою про те, що доля не зовсім позбавила його кохання. Що б там не робилося вдома — у нього є Керрі! Він перелітав думкою до її чистенької квартирки на Огден-сквері, де він провів кілька таких приємних вечорів, і уявляв собі, як чудово буде тоді, коли вони зовсім здихаються Друе і вона чекатиме його вечорами у затишному гніздечку… Він сподівався, що Друе ніколи не матиме нагоди розповісти Керрі, що він, Герствуд, одружений. Все складалося так добре, очевидно, так мало бути й надалі. Скоро йому пощастить умовити Керрі, і все буде чудово.
На другий день після театру він почав регулярно писати їй. Щоранку він посилав їй листи і просив відповідати. Хоч він і не мав літературного хисту, життєвий досвід і палке закохання робили промовистими його послання. Він міг спокійно займатися цим у своєму службовому кабінеті. Герствуд купив коробку гарного, напахченого поштового паперу ніжного кольору, з монограмою, і зберігав її в одній з шухляд письмового столу. Друзі дивом дивувалися, нащо йому здалася та писанина. Усі п’ять буфетників пройнялися глибокою пошаною до людини, яку її обов’язки примушують стільки просиджувати за столом і стільки писати.
Герствуда й самого дивували його листи. Як усяке зусилля за природним законом має зворотний вплив, так і зміст його писань впливав на нього. Він починав і справді переживати всі ті тонкі почуття, які виливав на папері. Кожний новий вислів підсилював їх. Усі найглибші душевні порухи, які він втілив у слова, заволоділи ним, І Керрі, на його думку, була гідна того глибокого почуття, про яке він писав.
Керрі й справді була гідна любові, якщо молодість і краса у повному розквіті дають на це право. Життєвий досвід ще не позбавив її душевної свіжості, яка робить людину такою привабливою. М’який, вологий блиск її очей говорив про те, що вона ще не зазнала гіркоти розчарування. Її хвилювали сумніви і бажання, але все це не залишило в ній глибокого сліду, тільки легенький смуток прозирав у її погляді і бринів у її мові. Її уста, чи говорила вона, чи мовчала, набирали часом такого виразу, ніби вона ось-ось заплаче. Не те, щоб вона завжди страждала, просто коли вона вимовляла певні звуки, її уста болісно кривились, і в цьому було щось зворушливе.
Про неї ніяк не мояша було сказати, що вона тримається визивно. Життя не навчило її владності — тої гордовитосгі краси, в якій таїться непереборна сила деяких жінок. Вона хотіла, щоб її шанували, але це не позначалося на її поведінці. їй ще бракувало впевненості в собі, однак те, що вона вже пережила, зробило її трохи сміливішою. Вона прагнула розваг, прагнула твердого становища в суспільстві, і водночас її уявлення про це все були ще надто невиразні. Калейдоскоп людського життя раз у раз спиняв її погляд на чомусь новому, що відразу ставало для неї баянним — єдиним, на чому зосереджувались усі бажання. Новий рух калейдоскопа — і ось уже щось інше стає най-прекраснішим, найдосконалішим.
Її душевний світ відзначався багатством почуттів, властивим таким натурам. Те, що їй доводилось бачити, часто викликало щирий смуток — вибух співчуття до слабих і безпорадних. Її завжди засмучував вигляд бідних людей у лахмітті, які блукали вулицями, отупілі від горя і страждання. Від усього серця жаліла вона убого вдягнених дівчат, що пробігали ввечері повз її вікно, поспішаючи додому з фабрик Західної сторони. Вона стояла, дивлячись їм услід, прикусивши губу і похитуючи голівкою в тяжкій задумі.
«Що дає їм життя?» — думала вона. Як це сумно — бути вбогою, ходити в лахмітті. їхній нужденний, зношений одяг завдавав їй жалю.
«А працюють вони так тяжко!» — додавала вона завжди.
На вулиці їй доводилось бачити чоловіків за роботою, — ірландців з кирками, возіїв, що вивантажували вугілля лопатами, робітників, праця яких вимагала лише фізичної сили, і всі ці люди вражали її уяву. Тяжка праця здавалася їй тепер, коли вона звільнилась від пеї, ще жахливішою, ніж тоді, коли вона сама брала в ній участь. Вона бачила її в похмурому, химерному світлі, ніби крізь туман, створений уявою і схвильованим почуттям. Чиєсь обличчя, побачене у вікні, раптом нагадувало їй старенького батька на млині, обсипаного борошном. Швець, зігнутий над колодкою, лудильник, на якого вона дивилась крізь вузеньке вікно майстерні в глибокому підвалі, столяр біля свого верстата в сорочці з закоченими рукавами, — всі вони нагадували її старий млин. Усе це породжувало сумні думки, хоч вона й рідко висловлювала їх уголос. Її симпатії були на боці трудівників, середовище яких вона тільки недавно покинула і яких так добре розуміла.
Герствуд не знав, які ніжні й тонкі почуття сповнювали її душу. Не знав він і того, що саме це в ній так приваблює його. Він ніколи не пробував розібратися в своєму коханні. Досить було того, що в її очах сяє ніжність, рухи сповнені граціозності, а думки — лагідності й довірливості. Його вабила ця лілея, що ввібрала свою воскову красу і аромат із глибини вод, у які він ніколи не зазирав, із баговиння й мулу, про які не мав ніякого уявлення. Вона вабила його, бо була свіжа й прекрасна; її блиск робив такими ж прекрасними його почуття. З думкою про неї радісно було прокидатись уранці і починати новий день.
Зовнішність Керрі теж змінилась на краще. Незграбність зникла, лишивши після себе ледве помітний слід, не менш приємний для ока, ніж досконала граціозність. Черевички на високих каблуках гарно облягали ніжки. Керрі вже добре розумілася на мереживі й усяких дрібничках, які так змінюють весь вигляд жінки. Вона поповнішала й стала кругленька, як яблучко.