— «Під ліхтарем».
— І яку роль мені хочуть дати?
— Та однієї з героїнь… я не знаю напевно.
— А що це за п’єса?
— Бачиш, — почав Друе, який не міг похвалитися доброю пам’яттю на такі речі,— там ідеться про дівчину, яку викрадають двоє негідників — чоловік і жінка, що живуть у міських нетрях. Вона, здається, мала гроші, і вони хотіли ті гроші відібрати. Я вже не пригадую, що там іде далі.
— То ти не знаєш, яку роль я гратиму?
— Правду кажучи, ні.— Він трохи подумав. — Стривай, пригадав! Лаура! Так, так, ти маєш бути Лаурою!
— А ти не пригадуєш, що це за роль?.
— Їй-богу, не пам’ятаю, Кед — відповів він. — А мусив би пам’ятати, я ж не раз бачив цю п’єсу. Там є така дівчина, яку викрали ще дитиною… Десь просто на вулиці, чи що… і от на неї й чигають оті двоє злочинців, про яких я тобі казав. — Він замовк, тримаючи перед собою на виделці шматок пирога. — Вона мало не втопилася одного разу… ні, не те!.. Знаєш що, — закінчив він, безнадійно махнувши рукою, — я тобі краще дістану цю п’єсу. Хоч убий, нічого не можу пригадати.
— Я просто не знаю, що робити, — сказала Керрі, коли він замовк. Інтерес до театру і бажання показати себе на сцені боролися в ній з сумнівами і побоюваннями. — Я б спробувала, якщо ти вважаєш, що я зумію.
— Звичайно, зумієш, — підхопив Друе, який, намагаючись її захопити цією думкою, запалився сам. — Невже ти думаєш, що я став би тебе умовляти щось зробити, якби пе був певен, що тебе чекає успіх? От побачиш, яка з тебе добра актриса. І це тільки піде тобі на користь.
— А коли треба туди йти? — спитала Керрі задумливо.
— Перша репетиція у п’ятницю ввечері. Я тобі сьогодні дістану роль.
— Гаразд, — сказала Керрі покірливо. — Я спробую. Але якщо я провалюся, винний будеш ти.
— Ти не можеш провалитись, — запевнив її Друе. — Грай так, як ти робиш це тут. Тримайся невимушено. Все буде добре. Мені не раз спадало на думку, що з тебе вийшла б чудова актриса.
— Справді?
— Авжеж, — потвердив наш комівояжер.
Він і не уявляв собі, виходячи того вечора, яке полум’я розпалив у грудях жінки, що її залишив удома. Керрі була з природи вразлива і сприйнятлива, тобто мала ті якості, які можуть розвинутись у видатний сценічний талант, їй властива була та пасивність душі, яка робила її дзеркалом, що відбивало реальний світ. Вона мала також великий хист до наслідування. Не маючи ніякого досвіду, вона часом дуже вдало відтворювала побачену нею драматичну ситуацію, вдаючи перед дзеркалом різноманітні вирази облич учасників якої-небудь сцени. Вона любила говорити з інтонаціями, властивими трагічним героїням, і повторювати патетичні уривки з п’єс, що особливо її зворушили. Останнім часом їй довелось побачити майстерне виконання ролей інженю[4] в кількох непоганих п’єсах, і в неї мимоволі з’являлось бажання наслідувати цих артисток; немало часу провела вона в своїй кімнаті, відтворюючи їхні рухи, жести, міміку. Друе кілька разів заставав її за цим заняттям, думаючи, що вона милується собою в дзеркалі; насправді вона тільки пригадувала якийсь особливий вираз чиїхось очей або уст, що їй запам’ятався. Він весело докоряв їй, і Керрі сама стала вважати себе кокеткою, хоч насправді це були тільки перші паростки артистичного таланту, який виявлявся в бажанні відтворити щось гарне, що вразило ії уяву. А треба знати, що в такому прагненні відтворювати життя і таяться зародки драматичного мистецтва.
І тепер, коли Друе похвалив її драматичні здібності, Керрі вся затремтіла від радості. Як полум’я зварює окремі часточки металу в суцільну масу, так його слова з’єднали в одне ціле її розпорошені, уривчасті відчуття, яким вона досі не йняла віри, і сповнили її надією. Як усім людям, їй була властива деяка самопевність. Вона почувала, що змогла б багато зробити, якби їй трапилася нагода. Як часто, дивлячись на пишно вбраних актрис на сцені, вона думала про те, якою б вона була на їхньому місці і яке б це було щастя. Вогні рампи, ефектні ситуації, гарне вбрання, оплески — все це полонило її душу, і врешті вона почала вірити, що й сама могла б грати, сама могла б добитись визнання свого таланту. І ось раптом в словах Друе вона знайшла потвердження цього — виходить, її маленькі імпровізації перед дзеркалом примусили його повірити в її здібності. То була для неї щаслива хвилина.
Коли Друе пішов, вона сіла в своє крісло-гойдалку коло вікна і замислилась. Як завжди, в її уяві усе поставало в значно перебільшеному вигляді. Так, ніби у неї в руці було п’ятдесят центів, а вона розраховувала на тисячу доларів. Вона вже бачила себе в десятках драматичних поз, і чула свій схвильований голос, і цілою істотою вдавала страждання, їй ввижалися чарівні сцени, у яких усі нею захоплювались, всі очі були звернені тільки на неї. Гойдаючись у своєму кріслі, вона переживала то гіркий розпач покинутої, то нестримний гнів одуреної, то гострий біль поразки. В пам’яті поставали усі гарні жінки, яких вона бачила в різних п’єсах, поверталися знову всі пережиті раніше мрії, ілюзії, зв’язані зі сценою, — так повертається до берега хвиля після відпливу. В ній виникали почуття й визрівала рішучість, для яких не було ніяких підстав.
Друе зайшов того дня до масонської ложі і з переможним виглядом походжав туди й сюди, поки не побачив Квінсела.
— А де ж та молода дама, яку ви обіцяли нам знайти? — спитав той.
— Я вже запросив її,— відповів Друе.
— Справді? — вигукнув Квінсел, здивований такою прудкістю. — От і чудово. Де вона мешкає? — і він видобув з кишені записну книжку, щоб негайно надіслати роль.
— Ви хочете послати їй роль? — спитав комівояжер.
— Авжеж.
— Можете дати мені. Я проходжу щоранку повз її будинок.
— А все-таки, яка її адреса? Я питаю на той випадок, якщо треба буде її про щось повідомити.
— Огден-сквер, номер двадцять дев'ять.
— А як її звуть?
— Керрі Маденда, — відповів Друе навмання.
У ложі було відомо, що він неодружений.
— Звучить, як ім’я особи, що вміє грати на сцені, правда? — зауважив Квінсел.
— Маєте рацію.
Друе приніс роль додому і подав її Керрі з таким виглядом, ніби робив їй велику ласку.
— Мені сказали, що це найкраща роль. Як ти гадаєш, вдасться тобі її зіграти?
— Я нічого не можу сказати, поки не перегляну її. Знаєш, тепер, коли я погодилась, я починаю боятись.
— Та годі тобі! Чого там боятись? Усі наші артисти нічого не варті. Куди їм всім до тебе!
— Добре, побачимо, — сказала Керрі. Незважаючи на всі свої побоювання, вона раділа, що одержала роль.
Друе довго ходив по кімнаті, одягався, чепурився і нарешті наважився додати:
— Вони збираються друкувати програму, і я сказав, що тебе звуть Керрі Маденда. Ти нічого не маєш проти?
— Ні, чому ж, — сказала вона, зводячи на нього очі, і подумала, що це трохи дивно.
— Це на той випадок, якщо тобі не дуже пощастить, — додав Друе.
— О, звичайно! — відповіла вона, дуже задоволена такою невластивою йому обачливістю.
— Я не хотів рекомендувати тебе як свою дружину, бо ти почувала б себе ніяково, якби не мала успіху. Мене там усі добре знають. Але ти не турбуйся, ти матимеш успіх. Та ти, мабуть, і не побачиш більше нікого з них.
— Ах, мені все одно! — сказала Керрі відважно.
Вона тепер твердо вирішила спробувати свої сили в дій захоплюючій грі.
Друе зітхнув з полегкістю. Він боявся, що знову почнеться розмова про одруження.
Почавши знайомитися з роллю Лаури, Керрі переконалася, що ця роль уся складається із страждання й сліз. Автор написав її цілком у дусі священних традицій мелодрами, що панували на той час, коли він починав свою кар’єру. Тут було все: і журливі пози, і трепетна музика, і довгі пояснювальні монологи.
— «Бідолаха! — читала Керрі, заглядаючи в текст і патетично розтягуючи слова. — Мартіне, неодмінно дайте йому склянку вина, перш ніж він піде».
Керрі здивувалась, що роль така коротка; вона не знала, що повинна лишатись на сцені, поки інші говорять, і не тільки лишатись, а й погоджувати свою гру з грою інших акторів та з ходом усієї дії.
«Мабуть, я впораюсь», — вирішила вона.
Коли Друе другого дня ввечері повернувся додому, вона була дуже задоволена результатами цілоденного студіювання.
— Ну, як справи, Кедді? — спитав Друе.
— Дуже добре! — відповіла вона, сміючись. — Я вже, здається, майже все вивчила напам’ять.
— Чудово! — мовив він. — Давай-но я послухаю що-небудь.
— О, я просто не знаю, як же так? Раптом устати і почати тут? — мовила вона соромливо.
— А чом би й ні? Тут, по-моєму, це буде легше, ніж там.
— Яв цьому не певна, — відповіла вона.
Кінець кінцем, вона вибрала епізод у бальній залі і прочитала його з великим почуттям. Вона дедалі більше входила в роль і, здавалось, зовсім забула про присутність Друе.
— Дуже добре, — вигукнув він. — Гарно, просто чудово!
Ти знаєш, Кед, ти молодець!
Він був справді зворушений її майстерністю і трагічним виглядом її невеличкої постаті, коли вона заточилася і, як того вимагала її роль, впала непритомна додолу. Він підскочив, підняв її і, сміючись, тримав у обіймах.
— А ти не боїшся, що заб’єшся?
— Анітрохи!
— Ти просто казкова! Ніколи б не повірив, що ти можеш так грати!
— Я й сама не знала! — весело відповіла Керрі і заша-рілась від радості.
— Ну ось, тепер ти можеш не сумніватись, що тебе чекає успіх! — сказав Друе. — От побачиш, усе буде так, як я кажу! Ти не провалишся!
РОЗДІЛ XVII
За брамою. Сяйво надії
Спектакль, що мав відбутися у залі Евері і так захопив Керрі, привернув до себе більшу увагу, ніж спершу гадалося. Молода дебютантка, одержавши роль, на другий день написала Герствудові, що збирається взяти участь у виставі.
«Це цілком серйозно, — писала вона, боячись, що він візьме це за жарт?— запевняю Вас, я вже й роль одержала».
Читаючи її листа, Герствуд поблажливо посміхнувся.
«Цікаво, що там таке? Треба буде подивитись», — подумав він і одразу ж відповів їй, що, напевне, це буде їй під силу.
«Я певен, що Вас чекає успіх. Неодмінно приходьте завтра ранком у парк, щоб усе мені розповісти», — писав він.
Керрі охоче погодилась і розповіла йому все, що знала.
— Ну що ж, — сказав він, — чудово! Я дуже радий. Я певен, що ви гратимете дуже добре, ви така розумна!
Він і справді ніколи раніше не бачив її в такому піднесеному настрої. Її звичайна меланхолійність зникла на якийсь час. Вона говорила, і очі в неї блищали, а щоки пашіли. Вона вся сяяла з утіхи. Незважаючи на всі свої сумніви, — а їх було безліч, — Керрі була щаслива. Вона не могла стримати свого захоплення цією дрібною подією, такою незначною в чужих очах.
Герствудові подобалось, що Керрі виявляє такі риси. Мабуть, ніщо не знаходить у нас такого відгуку, як честолюбні прагнення інших, бодай у самому зародку. Такі прагнення роблять людину сильною, яскравою, прекрасною.
А Керрі саме відчула дотик цього божественного натхнення. Вопа слухала хвалу обох закоханців, якої ще нічим не заслужила. Почуття до неї, природно, впливало на їхню оцінку того, що вона збиралась робити і робила. Недосвідченість дозволила їй зберегти невгамовну фантазію, яка давала собі волю, хапаючись за кожну соломинку і перетворюючи її на чарівний золотий жезл, що допомагає віднайти скарби життя.
— Стривайте! — сказав Герствуд. — Я, мабуть, знаю когось у цій ложі. Я ж сам належу до ордену Лосів.
— О, він не повинен знати, що я вам про це розповіла!
— Звичайно, — відповів управитель бару.
— Мені б дуже хотілося, щоб ви прийшли на виставу, але я не уявляю, як це можна буде влаштувати, якщо Чарлі сам вас пе запросить.
— Я неодмінно буду там, — ніжно запевнив її Герствуд. — Я зумію влаштувати все так, що він і не догадається, що я дізнався від вас. Покладіться на мене.
Те, що виставою зацікавився Герствуд, мало неабияке значення, бо управитель бару займав серед членів ордену Лосів дуже поважне становище. Він одразу вирішив, що візьме з кількома друзями ложу і замовить для Керрі квіти. Він подбає, щоб вистава була якнайпишніша і любе дівчатко могло показати свій талант.
Днів через два Друе навідався у бар на Адамс-стріт, і Герствуд одразу його помітив. Це було о п’ятій годині, в барі зібралося багато відвідувачів — комерсантів, акторів, директорів різних підприємств, політичних діячів, ціле збіговисько огрядних, рожевощоких добродіїв у шовкових циліндрах, з накрохмаленими манишками, з перснями на пальцях і діамантовими шпильками в галстуках. Біля одного кінця блискучого прилавка ціла компанія крикливо вдягнених спортсменів, жваво розмовляючи, оточила відомого боксера Джона Селлівана. Друе пройшов через бар, весело поглядаючи навколо, у нових жовтих черевиках, що голосно рипіли.
— Сер, — мовив Герствуд, — я вже дивувався, що з вами сталось. Думав, що ви вже поїхали.
Друе засміявся.
— Якщо ви не будете приходити до нас більш регулярно, доведеться вас викреслити із списку постійних клієнтів.
— Нічого не поробиш, — відповів комівояжер. — Я був дуже зайнятий.
Вони неквапливо попрямували до прилавка, протискуючись крізь галасливу юрбу знаменитостей. Елегантний управитель раз у раз тиснув комусь руки.
— Я чув, що ваша ложа влаштовує спектакль? — зауважив Герствуд ніби між іншим.
— Так. А хто вам сказав?
— Та ніхто. Мені прислали два квитки по одному долару. Має бути щось цікаве?
— Не знаю, — відповів комівояжер. — Мене попросили, щоб я знайшов для них кого-небудь на одну з жіночих ролей,
— Я не збираюсь іти, — сказав спокійно Геретвуд, — але, звичайно, внесу гроші. А як там взагалі йдуть справи?
— Та ніби добре. Вони хочуть на виторг від спектаклю придбати меблі.
— Ну що ж, — мовив управитель бару, — побажаємо їм успіху! Ще по одній?
Він не збирався більше нічого говорити з цього приводу. Якщо він тепер прийде на спектакль з кількома друзями, можна буде сказати, що його умовили піти.
Що ж до Друе, то він вирішив, що треба уникнути можливих непорозумінь.
— Моя дівчинка, здається, теж візьме участь у спектаклі,— кинув він, трохи подумавши.
— Та невже? Яким чином?
— Бачите, вони не могли знайти виконавиці на одну роль, попросили мене пошукати, я сказав про це Керрі, і вона хоче спробувати.
— Чудово! — мовив управитель бару. — Це буде для неї приємна розвага. Вона вже коли-небудь грала на сцені?
— Ніколи.
— Зрештою, це не такий уже серйозний спектакль.
— Ну, Керрі не дасть маху! — заявив Друе, якого трохи образили сумніви щодо її артистичного хисту. — Вона дуже швидко входить у свою роль.
— Та невже? — промовив Геретвуд.
— Так, запевняю вас; вона мене просто здивувала вчора ввечері, слово честі.
— Треба буде її підбадьорити, — сказав управитель бару. — Я подбаю про квіти.
Друе усміхнувся, зворушений такою добросердістю.
— А після вистави можна буде повечеряти втрьох.
— Я думаю, що вона добре гратиме, — сказав знову Друе.
— Треба буде подивитись на неї. Звичайно, вона гратиме добре. Ми її примусимо! — і Геретвуд усміхнувся своєю легенькою, швидкою усмішкою, добродушною і водночас лукавою.
А Керрі в цей час була на першій репетиції. Тут порядкував містер Квінсел, якому допомагав містер Мілліс, молодик із сценічним стажем, щоправда, ніколи належно не оціненим. Він тримався діловито й упевнено, майже грубо, забуваючи, що ті, кого він пробував навчати, — аматори-добровольці, а не його наймані підлеглі.
— Слухайте, міс Маденда, — звернувся він до Керрі, коли вона спинилась, не знаючи, в який бік іти, — ви довго збираєтесь отак стояти? Надайте ж відповідного виразу сво-ему обличчю! Запам’ятайте: ви стурбовані появою незнайомця. Ось як ви повинні йти! — і він пішов по сцені, зовсім зігнувшись і знітившись.
Керрі це не вельми сподобалось, але вона дуже ніяковіла в новому оточенні, серед чужих людей, схвильованих, як і вона, і була готова робити все, що скажуть, аби тільки не провалитись. Вона пройшлася по сцені, як їй було паказано, повторюючи рухи свого наставника і почуваючи, що це зовсім не те, що потрібно.